Автопортрет важких металів “Інтоксикація життя”
Нам розказав, що буде далі, і що нема вже вороття;
А ми, малі, практично, кволі бігали голими у ліс,
Щоб утекти від сну неволі, який вночі до нас приліз.

Явивсь без стуку, та ще й п’яний, щось проблював під ніс й баян,
І нам, ще теплим, ще рум’яним, прийшлось сховати в тінь кальян.
Ми приземлились на підлозі, розреготавшись хто-куди,
Хтось ніжився у перемозі, інші казали: “Ми – кроти!”

Пробити хід наскрізь цементу, щоб вийти з нього на асфальт?!
Без ліку втрачених моментів – страждань індустрії, Базальт!
Куди нам рити свої нори? Куди нащадків вести – в рів?
Так, ми – сліпі, та непокори; а з вас ніхто ще не прозрів.

Ви ще не бачили всю правду, ви й не побачите брехні,
Замкнуті в собі й безпорадні, вам всі і всюди кажуть: “Ні!”
“Ні!” – це не комплекс, це не сором, це знак незгоди, от і все.
Хоч вдень і молитесь ви хором, та це дарма, просьба – пусте.

Дурні, не бійтесь цього слова, воно пестливе ім’я тьмі,
Яка за змістом є відмова снігу і льоду снів вогнів...
Пейзаж пустелі і відходів чимось нагадує наш дім
Лякливих зливи пішоходів... (я – один з них, й не заздрю їм).