Я покинув тебе через сни, де занадто багато коханок.
Це, мабуть, ностальгія весни... Восени ніч замінював ранок.
Я зумів зрозуміти тоді, що тебе не зовсім розумію,
Що таляпаюсь в чистій воді, а купатись і близько не вмію.
Не навчився і досі в житті; я не вчився, бо мріяв про тебе,
Про можливість ролей у злитті й про віддаленість синього неба.
Я кохав і кохаю цю гру – цю смертельну трагедію щастя;
Я не вождь, я не маг, не гуру, я – наживка сліпого причастя.
Ти казала, що хочеш вина, а тоді я хотів лиш портвейну.
Ця любов – історична вина, що токсична, мов думка Хусейна.
Я прийду, але ти не чекай; я вернусь, але ти не надійся...
Навіть в пеклі є вірші про рай. Я благаю: розлийся! розвійся!
Я ж розбився об твій силует, не звернувши уваги на очі,
Бо занадто красивий портрет не опише поет й серед ночі.
В собі спалений двічі блокнот щось писав, та його не читали,
Бо секрет серед ламаних нот загубили, а потім продали.
Хто купив ці скарби – цю свободу? Хто зірвав ланцюги у тюрмі?
Хтось придумав і Землю, і Воду... Я придумав себе у тобі.
Я продумував різні нюанси, щоб спокуса далася взнаки,
Та мізерні були мої шанси на здобуте тепло й тінь руки.
Заховай моє тіло в обіймах! Не пусти десь піти назавжди!..
Я був там, де не були і відьми, я був в кратері жару води.
Я був там і не думав про спеку, я був там і не думав про жар,
А кохання – ядро небезпеки, якщо дружба – підступний кинджал.
Ми не можем дружити і жити так, немовби не були разом.
Я люблю тебе й буду любити... Почуття це сильніше за сон.
Так, я зраджував з іншими в снах, і, до того ж, без презервативу,
Тож я вийшов сп'янілий на дах, щоб сказати: “Дощ перейшов в зливу!
Поцілунки змінились на біль, а екстаз – на нестерпні страждання.
Мов прокляття, посипалась сіль на обпалені рани кохання.
Я покинув тебе через сни, де занадто багато фантазій.
Цю трагедію примх восени зберігають сухі квіти в вазі.
Я ненавиджу вересень цей, я не терплю й навік проклинаю.
Я кохаю твій відблиск очей, я кохаю тебе... Я КОХАЮ!!!”