Підозріло гармонійно вимальовувався штрих
Між безпечним й ненадійним, мов шептання до глухих,
Мов туман серед незрячих, що наосліп ловлять сни,
І безслізно тихо плачуть, як злітають догори
На своїх дитячих мріях – нереальних і дурних...
Мов роса брехні на віях, акварельний блідий штрих;
Він лоскоче наші нерви, він щось хоче, бо шипить,
Мов гадюка, без перерви, мов нестерпна вічна мить.

Якби знати, хто художник – цей дволикий футурист,
Цей зневірений безбожник, що у тьмі пізнав свій хист,
І тепер на тлі мольберту щедро виливає лють
На живих за те, що мертвий, на життя – за його суть.
Гірка помста і без спецій, помста – страва ”гостра гра”,
Глузд здоровий в небезпеці... Впади, дощ, уже пора!
Розчини обман гармоній, цю утопію зітри!
Підозріло в сірім тоні штрих формується із них:

Крихти кристалічних ґраток конденсованих світил
Розсипаються під ранок, вночі вкриють небосхил,
Помахають на прощання й, заховаючись десь там,
Загадають небажання й повернуться по слідам
Свого сходження на небо, що лазурне, мов неон...
Задаватися не треба! Ця картина – хворий сон,
Бо не міг він бути іншим в ненормального митця,
Який марив стати вічним, мов портретний сум лиця.

Підозріло, та уміло маг показував нам щось...
Що це було? Мабуть, тіло, може й, обриси когось,
Хто був схожий на прибульця сірим тоном покриття...
Паперові легко мнуться й надчутливі до бриття
Через те, що промокають в ацетоні й кип’ятку,
Й у воді вони вмирають... що просили у рядку,
Що вважався заповітом для істот цих неземних,
Що всміхалися, мов діти, і тоді кривився штрих...