Завтра пора до пекла. Бо до раю вже не потраплю - черга занадто довга.
Рай може вмістити приблизно 144 тисячі чоловік, більше не влазить. Про це каже Біблія. І, до речі, - так воно і є насправді. Клапоть землі занадто малий. Там і так люди одне одному на вуха наступають. А якщо рвонуть сюди усі хто хоче? Кому припело? Кого пхають у плечі?
Он, одних святих у католицькій церкві приблизно 50 тисяч. А пророків! А праведників! А в православній? О-го-го!
І нікого не тривожить, що вони поперед батька, тобто юдейської церкви, туди лізуть! Для істих християн синагога це щось таке - казкове, екзотичне, несправжнє. А ім’я їхньго бога - Єгови - взагалі намагаються не згадувати ні в проповідях, ні творцем усього сущого. Його закони трактують як необов'язкові, наприклад «зуб - за зуб, око - за око».
Синочок його нічого в цьому світі не створив, але не додумався підміняти законів батька свого. А от люди…
О, ті напишуть що хочуть і трактувати написане будуть як хочуть. Аби тільки паства гроші платила та не задавала дурних запитань. А я задаю. І постійно.
Піп місцевого приходу ледь руки на себе не наклав, коли я прямо посеред пасхальної проповіді крикнув на всю церкву:
- Брешете, святий отче! Ой брешете!».
«Де це я збрехав?» - кричить з амовну.
- У вченні Мойсея воскресіння з мертвих заперечувалося. Ось цитата його « Чи ви говорите ми на тій підставі - вважаємо його сином Бога? Що він зціляв кульгавих і сліпих, і воскрешав мертвих…»
Але, освітло, й істина, Ісус власними устами, згідно з писанням, ясно заявляє, що з’являться й інші, які користуються подібними силами, лиходії і шарлатани, і він називає того, хто хитро підлаштовує це, якимось сатаною. Отже, він і сам не заперечує, що такі чудеса не являють чогось божественного, а є справою людей поганих.
Під тиском інших він розкрив одночасно витівки інших, і самого себе викрив.
«Ні! - вигукнув піп. - « Він казав тільки про інших шарлатанів. А про себе такого не казав!».
« Та ну? Свого часу Цельс виклав це у першій частині «Правдивого слова», сказані вустами юдея, що спростовує вчення християнства. І це вже тоді, коли останні вже мали Євангеліє, як письмове джерело. Але ні про які Єлисеєві чудеса воскресіння він, і ніхто з його сучасників не знав і уявити подібне не міг. А чому? А тому, що хроніки царів іудейських та ізраїльських були написані задовго до, як мінімум, до трьохсот років, після написання Євангелія від Матвія. Більш того - за часів Єлисея на території Юдеї не було жодного! - пророка. Зате був о-го-го який чоловік – первосвященик Йодай. Той затьмарив усіх пророків разом узятих. Саме завдяки йому пророки в його країні виявилися зайвими: занадто розумним був. Пророки з’являться тоді, коли рівень письменності суспільства впаде, фактично, до нуля.
«І до чого ти ведеш, рабе божий?» - вигукнув піп.
«Слухай далі, - кажу.
«Після смерті Охотії - матері Йодая - першого з відсутніх у списку Матвія юдейських царів , його мати Гофолія наказує перерізати усіх своїх онуків і узурпувати владу в Єрусалимі. Лишився живим тільки один - однорічний Йоас, якого заховали в храмі ІЄСУЄ. Коли йому виповнилося сім років, Йодай вирішує, що пора спадкоємцю воцаритися на престолі. Зібравши левитів він проголошує, що син царя повинен бути царем. І помазав на царство Йоаса. А Гофолію наказав убити.
«Тобто ти не віриш у восересіння Христа?» - гнівно вигукнув піп на мене.
«Читай, друже, історію. Але уважно. «… і проголошений союз між собою і всім народом, і царем, щоб бути одним народом гідним ІЄСУЄ.» За «Параліпоменоном (23.16)
Єрусалимський храм Ваала негайно зруйнували, жерця храму умертвили. А в храмі ІЄСУЄ розпочалося служіння « з радістю і співом за статутом Давида» (23.18.) зауважте, священнику - не за статутом Мойсея, а за статутом Давида! Ось де ноги ростуть у воскресіння.
«Згинь, нечистий! Провалися в геєнну! Геть з храму Божого!» - отаке я почув у відповідь.
«Ти підриваєш підвалини віри Божої, кажеш єресь, неугодну Богові та пастві!».
Я й пішов. Спочатку почухав свою чуприну, чхнув спересердя та гикнув.
І сам розумію, що говорити правду людові ніззя. Це те ж саме, що пропонувати звичайним громадянам піднятися на Еверст без підготовки та довгих та виснажливих тренувань. Загинуть однозначно. Тому для вірян правда - чиста отрута.
А минулого тижна на подвір'я прийшло двійко єговістів.
Я їх довів до сказу.
- Ми пропонуємо вам спасіння, яке досягається через поєднання віри, добрих діл і смирення, - каже вродлива молодиця.
– Ви мені пробачте, але це твердження суперечить Біблії, яка прямо каже, що спасіння досягається виключно завдяки вірі. Ніде й ніхто у Святому Письмі не писав про добрі діла та смирення. Якщо сумніваєтеся – прочитайте розділ від Івана. Те ж саме каже Господь – Ісус Христос.
Видно, зачепив я вірян за живе, оскільки вони почали атакувати вже войовничіше.
– Ніякий Ісус не Господь, а архангел Михаїл. І взагалі
він є створеною особою!
– Та ну? – одказую я. – Відкрийте від Івана 1:1, 14, 8:58, 10:30 і прочитайте – хто такий Ісус Христос.
Відвідувачі зашурхотіли сторінками Біблії, а дружина ошелешено спостерігала за дивакуватими персонажами.
– То що, знайшли відповідь? – запитав я. – Можу й так сказати: там ясно стверджується, що Ісус – Господь. Крапка. І ніяких архангелів із крилами й рогами там немає.
Розлючені гості знову пішли в наступ:
– Як би там не було, а лише сумлінна праця й покора ведуть до скуплення гріхів, бо Ісус викупив лише первородний гріх Адама. Інших гріхів він на себе не брав!
- Та ну? - кажу я. - А подивіться уважно останню главу відповідного допису.
- Ісус нам не вказівник. Є Бог. От ним написана вся вся правда.
Вся правда..вся правда…
Не хотів засмучувати відвідувачів історичним фактажем. Не хотів їх розчаровувати, осільки вчення Бертрана Рассела - їхнього вчителя - не мали ніякого відношення до історичної науки. Все збудовано на сліпій вірі. І безглуздо людей переконувати в тому, що чорне - це біле, а біле - це чорне, чи варто їм розказувати про шумерську книгу «Легенду про Зіусурду» та «Легенду про Гільгамеша»? Нікому вони не потрібні. А потрібна віра. Сліпа віра в чудо. І в те, що десь там є рай, який можна заслужити добрими вчинками тут, на землі.
Так нехай люди і живуть, послуговуючись цим правилом, оскільки воно приносить добро людям. Наче.

Розкажи!

Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?

15.09.2020р.

Бог творив світ шість днів. На сьомий відпочивав. Так написано в Біблії. А що ж це за сьомий день, га? Що ж це за день, коли він став календарним?
До реформ першої чверті четвертого століття нікому і в голову б не прийшло переносити шабат на інший день тижня.
У 1-3 століттях н.ери за допомогою циклічного рахунку, запозиченого ще в етрусків, послуговувалися «торговою» восьмиденкою. (див. Макробій, «Сатурналії» (1.16.32)). Дні такого загальноприйнятого громадянського тижня позначалися першими літерами латинського алфавіту (nundinae). Восьмий день - Н – базарний. Але астрологи, в дуже вузьких колах, для своїх цілей, використовували семиденку, яку ввели ще в далекій давнині на Сході. Вона пов’язана з уявленням вавілонян та ассирійців про віддаленість Сонця, Місяця і планет від Землі. Лише в четвертому столітті семиденку ввели в якості цивільного тижня. І не просто так.
321 року імператор Костянтин видав рескрипт, згідно з яким міські чиновники та ремісники «в шанований день Сонця зобов’язані відпочивати” - кодекс Юстиніана (11.12.2.). Трохи пізніше семиденний тиждень узаконили і для хліборобів.
Християнські єпископи, з якими загравав Костянтин, і якого християнська церква чомусь проголосила святим, незважаючи на те, що він усе життя залишався язичником, наполягли на Нікейському соборі (325 р.н.е.) на введенні «дня Господнього», українською нині - «неділі», російською - «воскрєсєнья», в якості вихідного дня для своєї пастви.
Так стверджують історики. Так стверджують взагалі всі історики, які не читають історичних документів., бо незалежно від того, чи скликався Нікейський собор (він скликався, але це був не собор, а збори єпископів Східного обряду, на якому були представлені всього 20 відсотків єпархій), в документах, датованих раніше 20-х років четвертого століття, немає ніяких згадок про семиденку і про «день Господній».
Але язичник Костянтин сприймав все інакше, бо вважав себе богом і Господом, та й носив такі звання офіційно. Такі тоді були часи. Нехристиянська більшість імперії теж не працювала в «день Господній - Господа Костянтина), який збігався з раніше введеним його імператорським указом днем відпочинку.
Субота - арамейське слово. Воно означає - заспокоїтися, вгамуватися. Звідси і слово «шабаш» - кінець роботи. А «Воскрєсєніє» - слово хоч і російське, але в смисловому плані походить від грецького «дня Господнього». В цей день святкується християнська Пасха, воскресіння Ісуса.
День Господній потрапив у європейські мови, але не в усі. В ангійській – Sunday, німецькій - Sonntag. Там вони лишилися і донині як язичницькі дні - дні Сонця.
Дивимося грецький варіант Апокаліпсису у викладці Івана Богослова. І бачимо, що там написано «день Господній», що не дає можливості опустити дату написання тексту нижче четвертого століття. А церква стверджує, що цей святий жив на початку першої ери. Явний підлог. І дуже грубий. Надто грубий, щоб його могли «з’їсти» історики. А християнська паства вірить.
Чому? А тому, що не читає історичних хронік, сприймає все на віру.
В цей день у Константинополі віншували імператора, співали оди на його честь, приносили дари, влаштовували спектаклі та ігрища. Як живому богові. Такі тоді були часи, такі вірування.
Івану Богослову не було потреби приховувати, що він користується прийнятим у той час календарем. Своє одкровення – послання пророк адресує семи церковним громадам, які перебували в містах Малої Азії, і вирішуються в посланні принципові, з точки зору автора, питання внутрішніх стосунків цих громад.
А ось авторам євангелій, що описують події, які стосуються античних часів, необхідно було приховати, що самі вони рахують дні так, як стали рахувати християни після реформи Костянтина.
Приховати новий рахунок, принаймні євангелісту Івану, не вдалося.
Іван (19.42): «Там поклали Ісуса ради п’ятниці юдейської, тому що гріб був близько”.
Чому ж раптом п’ятниця в Івана названа юдейською? Невже п'ятниці бувають різними? Подивимося, що написано в грецькому оригіналі.
Там стоїть, дослівно «приготування юдейське», тобто приготування до пасхальної суботи, саме про той день, коли розіп'яли Ісуса Христа.
Є очевидним, що вірш (19.42) написав християнин, що дуже обережно користувався словом «приготування», тому що боявся плутанини. Адже християни, починаючи з четвертого століття вже мали свій день приготування до дня Господнього, який, як день тижня, мав язичницьку назву «die Saturni», - день Сатурна, який збігався з юдейською суботою.
Тільки через століття християнські автори почали сміливо вживати ці глупства. В результаті, в російській мові, наприклад, з’явилася свята Параскева П’ятниця, тобто свята П’ятниця П’ятниця, або, якщо завгодно,- «свята Приготування Приготування».
А в той час, коли на так званому Нікейському соборі єпископ святий Миколай Чудотворець влупив що є духу іншому єпископу - Арію - в ніс, імператор Костянтин займався справами невідкладної державної ваги: вирішував – як стратити власного сина - відрубати йому голову чи четвертувати? (йому відрубали голову). У чому зварити власну дружину - у воді чи в олії? (її зварили у воді). А в цей час громадяни імперії святкували день Господа - день імператора Костянтина, який нині християни віншують, як день відпочинку Єгови – творця всього сущого - від трудів сотворення світу. Сиріч - у неділю. Хоча до такого святотацтва іудеї не опустилися. Для них шабат - це шабат, не понеділок і не неділя. І навіть не п'ятниця.
Парнусем лехайм.
За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Іуді Іскаріоту», «Історія Європи» Нормана Дейвіса, «Дослідження історії» Арнольда Тойнбі. І трішки від дяді Саші.

Ремонт міських доріг змінив автобусний маршрут. І я несподівано поїхав вулицями свого дитинства.
Ось виринула будівля пологового будинку. Згадалися ще ті часи, коли на його місті був луг, на якому хазяйновиті селяни з прилеглого до міста села косили траву та пасли худобу. Цікаво було спостерігати, як фактично, під самими багатоповерхівками ремигали корови та жували траву тлусті коні..
Наша зграя молодих шибеників вирила на полі окоп, наскладала туди сухих кізяків, і коли корови наближалися достатньо близько , з криками "Бий фашистів!" кидали ті "гранати" у цицястих корівок. Ошелешені телички кумедно підстрибували і тікали прудко геть. А ми з радісними криками вистрибували з ями і гналися за "фріцами" допоки якийсь дядько не кидав косу та не брався за лозину.
Там, де росли дві гігантські верби нині облаштоване автостійбище. А галявину, де ми будували вігвам та палили індійські вогнища з метою спекти картоплі - заасфальтовано. Нині там ятка з шаурмою. Узбецька біляшна мафія пустила свої моцаки навіть на Борщагівці.
Промайнула циклопічна споруда багатоповерхівки, під нею приречено хлюпається мертвотне озерце -відстійник. Дві інших водойми засипали піском. Знесли і місток між ними.
Які ж там були карасі! А лини! А раки! Вистачало усім: ловили і мешканці села, і ми - містяни. Коли почали будувати мікрорайон, то пісок просто зсипали в озера , які невблаганно зменшувалися. Посередині лишився маленький острівець, на який збіглася уся озерна звірина. Страшно було дивитися, як на мікроскопічній грудці землі купно бігають ондатри, лисиці, їжаки та нутрії. Вони кричали від жаху. А бульдозери гребли і гребли пісок.
Ми повтікали, бо було несила дивитися на той геноцид. Так будувалася Південна Борщагівка. Нині там церква московського патріархату та школа для розумово відсталих діток.
Нещасне озерце має штучний стік, труба проходить під Кільцевою дорогою вливаючись у річку Нивку. На іншій стороні дороги була колись прекрасна водойма., де відпочивали люди, була станція човнів. Але земля стала дуже дорогою, озеро спустили, потічок став захованою під землю бетонною трубою, а усе довкілля забудовали котеджами. Була прекрасна кінна школа зі стайнями., куди ми ходили після уроків вчитися кататися на цих прекрасних тваринах. Стайні вже немає, є торгівельний центр з продажу китайських автомобілей.
Ось автобус проїхав повз довгобуд - застиглий у бетоні пам'ятник людському шахрайству. Тут з розмахом "попрацював" "Еліта-центр". На дахах кучерявлятся молоді берізки.
Дубова алея, яка вела до заводу "Кристал" зникла. Уже за цієї влади - "дбайливої" до людей та довкілля. Дітлахами гралися там у квача, стрибаючи не згірш тарганів по розлогих голляках. Промайнула будівля дитячої поліклініки , де мені без наркозу рвали молоденьки зубчики. Поле за нею зникло. Скільки бачить око - багатоповерхівки; смітники на коліщатках упираються в людські вікна, облуплені фасадні кахлі незграбними купками позгрібані під нечупарні споруди.
А каштани хворі! Не було раніше цієї зарази! А нині іржаве листя покриває дерева суціль. Асфальт не латався з часів перебудови, інкше й бути не може: це не Хрещатик, а райони з людськими житлами бідаків, куди депутати навідуються виключно перед виборами.
Промайнув завод "Ложки-виделки", його пусті цехи орендують цигани. Нащо - знають усі. Тому цигарки у столиці завжди будуть дешевими, і їх буде вдосталь.
Мене щось тривожило. спогади і реальність дико контрастували. І, врешті, я зрозумів: це місто - чуже. Те, в якому я колись жив - померло. Місто, у якому пахло травою і сонцем, яке було чистим від поліетилену, жуйних гумок і "бичків" виродилося в оцей запущений напівмертвий смітник.
Люди метушилися, поспішали у своїх справах, виконуючи важливі місії, і не дуже. І навіть не підозрювали, що зовсім скоро їх чекає доля ондатр і нутрій зі спогадів мого щасливого дитинства.
18.10.2017р.

Дехто скаже, що кохання - це не тема для серйозного прозаїка або поета. А я кажу,- помиляєтеся, шановні. Бо почуття до жінки, яку любиш , – це божественний дар, який дарований небом. І справа навіть не у гормонах, не в звичці, яка зобов’язує приходити і цьомати свою пасію в щічку після роботи. Мужик або розуміє, що жінка - це альфа і омега його життя, або плекає ерзац цієї прописної істини. І залишається самотнім.
Хочете пояснень? Гаразд. Он, кум нажлуктився пива і дивиться футбол по телевізору. А в цей час, тихо, без галасу, його втомлена дружина смажить на плиті котлети. Може й не стояла б, але ж діти не можуть щодня їсти одну картоплю. Треба і кабачків, і помідорів, і фруктів, і кунделиків різних.
А вгодований кабан, тим часом, хекає в ліжку перегаром та лається, що улюблена команда пропустила гол у власні ворота.
А коли трансляція закінчилася, гукає:
- Жінко-о-о! Дай чогось попоїсти! Я голодний як звір.
Потім сідає за комп'ютера і починає писати вірші про кохання. Та ловко так, що у необізнаного читача аж сльози бігтимуть ручаями. Ось такі, наприклад:
«Ти - моя зірка небесна,
Ти моя доля і щастя.
Лиш біля тебе воскрес я,
Випив кохання причастя».
Ну і так далі, в такому ж дусі.
Кохана ж тим часом наварила їсти, підсунула тарілки з їдлом під носа судженому і пішла збирати брудну білизну для прання.
- Зачекай,- гукає поет-лірик.- Давай тобі вірш про кохання прочитаю. Це про тебе.
- Читай, мені приємно,- одказує жінка і починає складати до пральної машини чоловіковий одяг.
- Ні, ти сядь навпроти і уважно слухай, а не бігай по хаті з брудними шмотками. Це непоштиво. Я ж, усе ж таки, про святе читатиму - про любов.
А як такому лобуряці поясниш, що тут не про кохану, а про нього самого? «Моя зірка» - не твоя, «моя доля» - не твоя, «воскрес я», а не дружина, «випив причастя» - а не випила».
Я, я, я - скрізь одне я. Погодьтеся - який потворний цей займенник. Але як точно передає внутрішню сутність людини. І якість її творчості.
- Ну як, подобається? - питає її чоловік після прочитання.
Втомлена кохана згідливо хитає головою, аби не розпалювати вогнище непотрібної сварки. Бо чоловік спесивий, спалахує, мов сірник, коли йому хтось зробить зауваження, що його творчість, м’яко кажучи, не дуже. Такий собі солоденький пиріжок, довго їсти не можна, назад лізе.
А у вас, шановні читачі, є такі знайомці? Особливо серед ліриків? Га? Не чую?
А ось ще один ас пейзажних натюрмортів. Теж мій хороший знайомець. І теж любить солодке.
«Береза плаче на моїм плечі
І пестить серце втомлене і душу,
Та шепче: « О, поете, відпочинь!
Ти від життя цього втомився дуже».
Безсумнівно втомився. Ще й як. Цілий день бринькав на гітарі, підбираючи потрібні ноти для слізних опусів, трохи поспав, почесав пупа, сходив за ковбасою і знову всівся за віршування та бринькання. Мало того, що музика ходить по колу як коза біля капусти (субдомінанта-домінанта-тоніка), мало того, що тональність мі мінор довела до сказу навіть сусідського глухого бультер'єра, який від горя став підвивати той невибагливий мотивчик за стіною, так ще й у жінки голова розболілася не на жарт. Таке психодилічне кодування негативом у рідному обійсті заставить навіть бетонні стіни покритися пліснявою і тріщинами від розпачу.
Особливо поет налягає на серце і душу. Жодного вірша без цих сакральних слів немає. Ну і без сліз, самі розумієте. Нині це сама потужна зброя у правицях віршувальників. Б'є читачів наповал. А ще - прямі порівняння: наче, неначе, мовби, немовби, ніби, буцімто, начебто, гейби, нібито. Оце вже зброя масового знищення!
Сказав сусідові, що прості прямі порівняння в поезії - це дно. Так віршують першокласники. І що ви думаєте? Кинувся виясняти істину з кулаками. Навіть гризнув за носа від обурення. Колись покажу, де його зуби вгрузли в мого шнобеля, там досі місце укусу не заживає.
Але ж є куди більш цікавіші художні засоби! Гіпербола, літога, метафора, алегорія, іронія, метонімія, риторичні фігури, рефрени, антитеза, асонанси, інвективи, панегірики, оксиморони, паралелізми, інверсії. Хоча з інверсіями теж у товариша не дуже ловко виходить. Якісь вони неприродні, наче штани навиворіт.
І його дружина теж як наймичка в хаті - тільки встигає тарілки під носа підсовувати та кавалки прибирати. Навіть не знаю, чи любить він її, бо постійно бачу не з нею, а з гламурними молодицями. Теж поетесами, мабуть.
А я зранку, доки кохана спить - збігав на город, наскуб моркви, цибулі, накопав молодої бульби, висмикнув капустину і прожогом до хати. Став до плити - і давай куховарити.
Яку страву найбільше уподобує кохана? Український борщ. Не отой потворний кандьор, який подають у розрекламованих столичних закладах харчування, а справжній, наваристий, на курячому чи телячому бульйоні, зі шкварками та зеленню. Єдиний інгредієнт, який вона не переносить - квасолю. Тому з цим треба бути обережним: якщо побачить хоч один біб - їсти не буде. Тому для мене це табу. Більш того - справжній український борщ готується не на плиті, а в печі. Тому з вечора заніс до хати пару мішків дрівцят і склав у потрібномі місці. Навіть до печі напхав, аби уранці не гриміти поліняками та не розбутити мою дорогу симпатію.
Друга страва – гречана каша. Але непроста. Потрібно зробити соковиту підливку зі смажених шматочків сома, моркви, цибульки та болгарського перцю. А де того сома взяти? Правильно - наловити. Тому ще звечора змотався на річку з вудками і виважив трьох вусатих красенів, почистив, посолив, порізав шматочками, обмазав майонезом та кунжутною олією, і поклав до холодильника насмоктуватися ароматом.
А до чаю готую еклери за спецрецептом. Паралельно з куховарством пишу вірш про кохання. Без цього десерту настрій лади псується миттєво. Самі, мабуть, знаєте. Бо прошепотіти любовний вірш коханій у ліжку, де описати її як найніжнішу та найкоштовнішу річ на світі - це означає потішити богиню. Вона потім до вечора буди ходити як причмелена, оглушена увагою власного чоловіка та його сердечними почуттями. Можна потім з нею разом купатися у ванні - ніколи не прожене. Навіть спинку помити дасть.
Тільки кохана кліпнула очима, потягнулася, мов кіт на осонні - а я вже тацю з паруючими стравами на стіл ставлю, і поближче до ліжка його підсовую, аби далеко не ходити.
- М-м-м-м!- вигукнула персиста сирена. - А ну дай ложку!
Чом не дати? Я навіть серветку їй заправив під нічну сорочку, аби не забруднилася.
Ох, як ж вона мелодійно шкряботіла тією ложкою по дну тарілки, з яким апетитом жувала! Аж у мене слинка побігла. Але тримаюся, стою поруч як вихований офіціант та міняю страви.
Нарешті борщ у пузі, смажені соми також, еклери не встигнули й пискнути, аже мандрують стравоходом. А тепер десерт.
_ Кохана моя! Вірш написався. Про любов. Наче.
- Ой, як приємно! Ану лягай поруч зі мною в ліжко і читай. Але гарно, ніжно…
Поклав їй на груди свою голову, читаю:

Бережи
Поклон одважую поштиво,
Цілую любій кисть руки.
Ця жінка - квітка! Справжнє диво!
Юначих мрій вогонь жаркий.

Блищить затемнене свічадо,
На таці келишок з вином.
Розв'язаний на платті бантик
Скрутився біля ніг в'юном.

А ложе застеляє плахта,
На ній - вусатий кіт-Баюн.
А яблук стиглих груденята
Заворушились у раю.

Схиливсь над небом. Лона абрис
Спиняє подих, зорі, час.
І де б не був - туди вертаюсь
Тантричний танцювати вальс.

Опісля бурі - спокій, тиша,
Ерот крутнув козацький вус.
Вгортаю жінку в радість ніжно,
Зітхає щастям наш союз.

Цей світ прекрасний і казковий!
Кохана - тільки бережи
Фантасмагорію любові
В чарунках власної душі.

А ви, шановне чоловіцтво,- так само тішите свої дружин? Чи гримаєте, що шкарпетки невипрані, а в хаті неприбрано? Якщо неприбрано - беріть і метіть самі. Якщо шкарпетки брудні - періть самі. І їсти варіть також самі. Бо жінка створена не для плити чи мітли, а для того, аби про неї дбали та тішили.
Чи не так?

26.08.2020р.

Оці всі підсвинки, які рохкають про мир з Росією – слабаки і недогромадяни. Жуйна худоба, якій місце тільки за станками, в стійлах та нашийниках. Їм байдуже хто буде керувати державою, байдуже якою мовою будуть розмовляти їхні діти, байдуже кому і скільки сплачувати податків. Вони будуть мирно працювати. Навіть за копійки, аби тільки їх не чіпали.
А тепер дай сам собі чесну відповідь на питання: хто ти? Українець чи бидло? Громадянин чи пристосуванець? Любитель миротворчої блажі чи впертий вояка?
Сусідка пішла за ковбасою. Кажу: «Купіть і мені грамів триста «Краківської»».
Купила «Московської». Кажу: «Дякую. Віддайте Одарці, у неї троє дітей, а чоловіка немає».
- А чого самі не їсте?
Не сказав нічого, промовчав. Не казати ж їй, що племінник - адмірал російського флоту, який очолює воєнну ескадру в Севастополі. По паспорту - українець, а Україну бачить у гробу в білих капцях. Не казати ж їй, що онук зрадив присягу і перейшов служити зі збройних сил України до лав російської армії. Не казати ж їй, що власна дружина забрала двох дітей і поїхала в Білгород на свою батьківщину, бо я сказав, що Росія - ворог, росіяни - підлі і мстиві сусіди, які хочуть приєднати Україну до своєї імперії будь-якою ціною. Сказала, що ми - брати. Що потрібно жити мирно.
Ага, мирно. Я після Іловайська привіз старшого сина додому в гробу, показав їй його пошматоване тіло.
- Дивися, жінко. Ось що роблять твої «брати» з українцями. Це наш син, наша кров. Вибирай: або Україна, або Росія.
Поїхала до Росії. Теж дуже любить «Московську» ковбасу. За двадцять років так і не навчилася розмовляти українською. Як з нею так довго жив - і досі невтямки.
На кордоні, біля Хутора-Михайлівського, діти втекли від матері. Добиралися електричками: спочатку до Чернігова, потім до Києва. Ну, а потім до Тетерева. Прийшли до хати поночі.
_ Тату-у-у! Та-ту-у-у! Пусти! Це ми - Іван та Микола.
Схопився як на пожежу. Тремтливими руками відсунув засувку. І мої діти впали в обійми. Ми плакали. Втрьох, не розчіплюючи рук. І я зрозумів, що недаремно виховував своїх дітей, недаремно прищеплював їм любов до рідної землі, недаремно вчив їх головному - любові до України.
А наступного дня повернулася дружина і вчинила ґвалт.
- Ето мои дети! Ти не имеешь на них никакого права! Отдай добровольно, иначе суд!
- А ти дітей спитала - чи хочуть вони до Росії? Чи хочуть вони жити з тобою, а не з батьком?
- Да какая разница? Они не могут принимать таких решений. Только мать и отец. А я с тобой жить не хочу. Ты отравлен бандеровской идеологией и отравляеш етим и своих детей. Если бы не ты - старший сын не пошел бы на войну добровольцем и остался бы жив. И кто в етом виноват? Ты! Только ты! С утра до вечера талдычил, що Россия - враг, оккупант, с которым нужно только воевать, а не договариваться. Отдай детей по добру. И забудь про меня.
- Ні, жінко. Для дітей ти стала пустим місцем. Просто жінкою, яка їх народила. А душу та серце вклав у них я.
Кинулася бити посуд, рвати гардини , гепнула плазмою об долівку, а потім побігла до сусідки-кацапки виливати свою біль-журу.
А діти…діти слухали нашу сварку і мовчали. А потім підійшли до мене і обняли. Так ми і сиділи, доки не повернулася дружина та знову продовжила сварку.
- Ніно, годі. Післязавтра сороковини. Давай по людськи справимо панахиду і тризну, почастуємо людей. А потім вирішимо, що робити далі.
А син мій пішов добровольцем. Не так як Зеленський. Знаєте, мабуть, про його «подвиги». 14 квітня 2014 року Гіркін захопив Горлівку. А вже 17 квітня Зеленський давав там концерт « 95-го кварталу». Ублажав окупантів. А потім пішов з убивцями їсти шаурму в місцевий ресторан. Ловко?
І повістки йому так і не змогли вручити, хоча приходили з воєнкомату аж тричі. І в українській армії ніколи не служив. Оце такий у нас головнокомандуючий.
Як і під час похорон, накрили стола в сільській бібліотеці. Церковну службу справляв місцевий піп російської православної церкви, бо іншої у нас так і не побудували. Він же організував і поминальний обід, і вінки, і музику. Весь похоронний бізнес в районі зараз на цьому чоловікові. Конкурентів, фактично, немає. Під час війни подарував свою стару машину ОРДЛО. А нині їздить на новенькому джипі. Отже, похоронний бізнес приносить немалі прибутки.
А коли гості роз’їхалися по домівка, а ми віднесли кухонну утвар до хати - пішли на цвинтар разом з дітьми.
Я стояв над могилою власного сина і нервово курив, а жінка впала на вогкий пісок грудьми і крізь сльози люто вила:
- Ненавижу! Ненавижу-у-у-у!
24.08.2020р.

Нарешті отримав змогу презентувати Вам нову книжку "Скарбничка усмішок".
Тут є і проза, і гуморески, і навіть більше: те, що називають ВИСОКОЮ ПОЕЗІЄЮ.
Дехто скаже: "Пхе! Все, що крапає з пера Олександра Сушка - версифікація та графоманія».
Чорта з два! Ось Вам коментарі лауреатів Нобелівської премії у галузі літератури:
Петер Гандке (2019 рік): «За все своє життя я не зустрічав потужнішого сатирика, аніж Олександр Сушко. Принаймні у нас в Австрії».
Ольга Токарчук (Польща, 2018 рік): « Я в шоці».
Ішигуро Кадзуо ( Британія, 2017 рік): « Я сміявся так, що прибігли сусіди викликати швидку».
Боб Ділан: « США, 2016 рік»: « Сашко! Дай п’ять!”.
Патрік Модіано (2014 рік, Франція): «Це не гумор, це – капець!».
Жан Марі Гюстав Ле Клезіо (Франція, 2008): «Прости мене, Господи, грішного!».
А чарівні пані Гарольд Пінтер (2005 рік, Німеччина), Джон Максвелл Кутзее (ПАР, 2003) та Гао Сінцзянь (Китай, 2000) питали прямо в лоба: «Олександре Григоровичу! З вами можна познайомитися?». Я й казав: «Знайомтеся! Не соромтеся!».
Книжок дуже мало, половина поїхала до Гамерики транзитом через Вапнярку. Але й шанувальникам моєї творчості і тут, в Україні, мусить бути непереливки. Тому половина серця - для Вас. Заходьте у месенджер і залишайте свої адреси - куди надіслати книжку.
З повагою, Олександр Сушко

Писати про кохання найтяжче. Це тільки на перший погляд здається, що сльозоточиве любовне мусі-пусі не варте уваги справжніх митців пера. Інша справа, що сердечну тему експлуатують всі кому не ліньки, особливо налягаючи на ридання з приводу розлук, зраду партнера та власні божественно чисті любовні почуття. А коли починаєш казати, що у зраді винний ти сам, любовні почуття партнера не чим не гірші за твої, а розлука спровокована вашими нерозумними вчинками - майстер мильної опери зобижається і блокує мене в соцмережах назавжди. Ще й строчить адміністраторам фейсбуку на мене кляузу з приводу того, що я розпалюю вогонь ненависті між людьми, організовую травлю видатної творчої особистості та порушую гендерну рівність між бабами і дідами.
Зі ста віршів, які публікує один з сайтів протягом години - 95 стосуються справ амурних. От чим забиті голови людські! От що їм справді близьке і конче потрібне! Так що правду казали мудреці минувшини: без кохання світ гигне. А я б додав - і не стане високого мистецтва. І українська його складова - не виняток. Так що зважив усі за і проти, та вирішив також крапнути власної солоної води у любовний океан. А ви, шановні читачі, йдіть у ньому купатися, сподіваюся що отримаєте насолоду не меншу, аніж пірнання у хвилі Чорного моря посеред спекотного літа.
Що можна сказати про мого кума? Дурний він. На старість штрикнув його біс у ребро, закортіло молодечих утіх. І нічого кращого не придумав як узяти собі за жінку двадцятип’ятилітню піранію-блондинку. Це при тому, що йому вже за шістдесят.
- Куме,- кажу родичу,- вона тебе за рік покладе в гроб. Ти знаєш які мавки молоді люті до кохання? А ти старий, щоночі до ранку втішати юну кралю вже не здатен, тобі й п’яти хвилин на місяць уже забагато.
- Неправда! Я ще козак о-го-го! Два роки без дружини живу, одинокість виїла зсередини. Тому це кохання для мене - манна з неба. Можливо і помру в люблячих руках…
- Так візьми собі за жінку сусідку Одарку. Вона теж одинока, їсти варить просто божественно, господарство любить і до тебе небайдужа.
- Але ж вона вже сива.
- Тю! Хіба жінок розумні чоловіки вибирають за кольором волосся та віком? Одарка розумна і покладиста. А ця молодуха, яка тобі сіла на шию і хвицає ногами нічого не вміє. Ти їй і їсти вариш, і по крамницям бігаєш за продуктами, і споднє переш. А вона тільки їсть, гроші рахує і тебе, старого, уночі до інфаркту доводить. І доведе. Бо нащо їй старий дідуган, коли у неї столичний мачо є.
- Який такий мачо? - ошелешено перепитує Микола.
- А такий. Ти коли їздиш до райцентру в банк гроші знімати на подарунки молодій дружині, то до неї приїздить чорний лендровер, за кермом якого не раз бачив жагучого брюнета атлетичної статури.
- Ой лихо! - вигукнув кум. А номер пам'ятаєш? Я його по базі данних проб'ю у своїх знайомців.
- Цифри ні, а от букви так.
- І які?
- ХУ. Чи УХ. Щось таке. Чорного лендровера з таким номером знайти легко.
Кум того ж вечора подався до свого друга - столичного чиновника з поліцейського відомства. Разом колись служили в карному розшуку, полюючи на педофілів та групових маніяків. А увечері з вікон його будинку навпроти уперше почув сварку закоханих молодят.
- Оксано! Ти зраджуєш мені! - волав Микола.
- Ні, мій муже! Я люблю тільки тебе!
- То нащо до тебе приїздить торговець шкіряними куртками на дорогому авто?
- Ти за мною слідкуєш? Хочеш контролювати навіть особисте життя? Та хто тобі дав право диктувати з ким мені зустрічатися?
- Але ж ти моя дружина! Я маю право знати – хто твої знайомці! І нащо вони приходять у мій дім.
- Це мій…майбутній начальник. Буду працювати на столичному ринку.
- Ким? Продавщицею шкірянок? Та в нас щомісячного доходу тисяч 50 тільки за депозитами! І фірма моя ще тисяч 100 приносить прибутку. А ти за вісім тисяч мрієш щодня стояти за прилавком?
- Е-е-е-е-е,- розплакалася Миколина дружина. – Не любиш ти мене, серця в тебе немає-є-є-є! Я не можу цілими днями сидіти в хаті і нічого не робити, мені потрібно реалізовувати свої творчі нахили, а то скоро й розмовляти розучуся.
Кинувся Микола її заспокоювати, на руках навіть носив, ще б трохи - і соску до рота встромив би. А так тільки обцілував з голови до п'ят і спати поклав. І сам поруч ліг, дивлячись на жінку залюбленими очима.
Зрозумів я, що кум може пропасти. Пустить його з торбою по світу ця молода пройдисвітка, або зажене на той світ. Вирішив допомогти.
Сам я теж у молодості займався не дуже почесними справами, маю такі зв'язки та здібності, що якби дізналися сусіди, то прибігли б усім селом з осиковими кілками палити моє обійстя. Це зараз я зморщений сморчок, а колись…
Вивідав, що цей чолов'яга на катафалку – професійний аферист. Командує ще десятком отаких от дівуль, вивуджуючи гроші з підстаркуватих дон-жуанів. Є в нього й двоє підручних. Один полює за потрібною інформацією про потенційні жертви, інший - забезпечує юридичні послуги нотаріуса для переоформлення майна та бізнесу. І, судячи з авто, на яких їздить ця банда, справи у них ідуть о-го-го.
Що ж, для початку вирішив позбавити їх мобільності. І коли бандюки приїхали вечеряти в один з ресторанів біля Дніпра - підірвав всі їхні три авта. Як же вони гарно горіли! Навіть на лівому березі, аж на Видубичах, було видно. А гараж, де стояло ще дві машини отого дяді з номером ХУ спалив. І це був тільки початок.
Наступного дня обшарив його хату і забрав мільйон гривень та купу дорогоцінностей, накрадених у закоханих лохів. І підклав кілограмовий пакет з героїном, зробивши попередній дзвоник знайомому слідаку, аби знав де шукати.
Коли хазяїн повернувся додому і побачив грабунок - зателефонував у поліцію. Ну, далі ви самі все знаєте – про це навіть в ТСН репортаж був. Хай прості люди пишаються, що у нас органи правопорядку недаремно свій хліб їдять, тяжко працюючи на терені викорінення злочинності у столиці.
А увечері прийшом кум з пляшкою коньяку.
- Давай вип’ємо, друже.
- Це ж чого? Ти ж, наче, не вживаєш?
- Кохана влаштувала скандал і пішла від мене. Назавжди.
- Тю! То, може, воно і на краще?
- Та я ж її люблю! Хіба серцю наказати можна?
- Звичайно можна, друже! Я своєму наказав: «люби Мотрю, бо вона розумна». І ні разу в житті про це не пожалкував. Та й віком ми приблизно однакові були, царство їй небесне. Хай молоді вертихвістки окручують молодих бевзів. А ти бери за жінку Одарку, я її питав і вона, до речі, не проти.
- Але ж вона вірші пише!
- От за це її можна любити у сто разів більше, аніж звичайно людину.
- Це чого ж?
- Бо людина, яка пише – істота вищого порядку, наділена почуттям гармонії та добра. І їсти варить просто бомбезно, до того ж. Ну, то як – береш Одарку за жінку?
- Треба до неї сходити, побалакати…
- Нащо ходити? Одарко-о-о! - гукаю крізь прочинене вікно. – Ходи до нас з літньої кухні, годі карасів на пательні смажити! Микола пропонуватиме тобі руку й серце!
Карочє - одружив я двоє одиноких душ. І живуть вони тепер непогано, Одарка карасиків смажених через день приносить, віддячує за добру справу. А я нині один. Немає жінки. А так хочеться ласки і люблячих обіймів. То може хтось і вас згодиться, шановні жінки? Я навіть вірші писати почав. Отакі от:

Я – Бог!

Хранитель я жіночої краси,
Серйозний і водночас шалапутик.
В моїх обіймах гарно геть усім,
У смертних крапля щастя мусить бути.

Стрілою поціляю у соньків,
Мерці - і ті розклеплюють повіки.
Мужик хропів. А нині, бач який -
Не може і хвилини жить без жінки.

Рука чуттєвий пінить океан,
Здригає спазм тілес підводні скелі.
Монахиню управний бонвіан
Закручує в любовній каруселі.

Під себе курка лапою гребе,
Ділитися добром не хочуть люди.
А я (презентом) часточку себе -
Усім, хто хоче до небес торкнутись.

Пливуть у гості пави молоді,
Усім наллю по кухлику амріти.
О, світе ясний! Не журись,- радій!
Я - бог Ерот! Без мене сумно жити.

08.01.2019р.

Дід Йван знову вдягнув штани задом наперед. Вийшов до столу, став руки в боки і гордо поглянув на шановних гостей, які прийшли на його уродини. А прийшло чимало, оскільки дідові виповнилося сто годочків. Він пам’ятає ще ті часи, коли селяни орали землю биками, а хати освітлювалися каганцями. Це нині все електрифіковане та заасфальтоване. А до війни, вийшов з хати – і одразу в лопухи та кропиву завбільшки з людину. Ходили собачими стежками, навпомацки, орієнтуючись на радянську владу та голос партії.

Що можу сказати про діда хорошого? Глухий він. Гукаю:

- Позичте грошей до получки», а він:

- Га? - і руку прикладає до вуха.

- Грошей позичте! - показую на мигах. А він:

- Що? - і очі вибалушує, наче я його прошу квадратний корінь з числа пі видобути.

А коли пошепки через вулицю питаю:

- Діду, хочте наливки? - посміхається і по змовницьки відповідає:

- Наливай!

Не встигаю оком кліпнути, а він вже перескочив на мою сторону через баюру та стоїть поруч. Козак, одним словом.

Так от, нависнув Йван над святковим столом, а мотня заду незастібнута. Погодьтеся – це непорядок. Заходжу до діда з тилу і хутко наводжу порядок на його сідницях. Шпаківню зачинено, ось тепер він готовий приймати святкові поздоровлення.

Серед гостей є і войовничі атеїсти, і віруючі в Господа, циган і монашка, непитущі та затяті пияки, практикуючі тантристи і злегка письменний лісоруб Микола і (це найстрашніше) поетеса, від якої віє такою величчю, що люд аж дерев’яніє від захвавту.

Піп Охрім підняв чарочку.

- Хвилинку уваги, шановні односельці. Ми зібралися тут, аби подякувати Господу Богу за те, що він дав нам можливість поздоровити з днем народження шановну людину – Івана Рябоштана. Нагородив його владика раю довголіттям, мабуть, недарма, оскільки за цей довгий вік, завдяки Іванові громада нашого села подвоїлася.

- Так, покозакував свого часу дідуган,- шепнула мені на вухо монашка Настя і перехрестилася. - Але ж який гарячий був, який велелюбний,- зажурено додала і пустила сльозу.

А баби за столом після слів святого вітця жваво загомоніли, заворушилися, хитро посміхаючись та підморгуючи одне одному. Одна поетеса сиділа рівно, наче проковтнула сталевого шкворня, незмигно дивлячись в рота священникові.

Хто вона дідові Йвану? Ким приходиться? Записана дочкою. Так воно і є насправді. Після гарячих ночей та палких поцілунків розродилася закохана у Івана Рябоштана молода вродливиця Чикилдиха і принесла доньку в пелені йому до хати, а сама повіялася кудись під Норільськ, чи під три чорти, аби односельці не довели її своїми кпинати та глузами до самогубства. Тож довелося парубкові самому виховувати байстрючатко.

Це нині проблем з вигодовуванням немає: пішов до крамниці, набрав потрібних сумішей, накалапуцяв скільки треба, встромив соску в рота - і можеш лягати, пиво смоктати. А раніше сосок не було. А для того щоб вигодувати дитину без матері потрібна була корова чи коза. А знаєте що таке корова? Це щоденна важка фізична праця, це морока з морок. А якщо тварина ще й тільна, то до весни доводиться бігати до сусідів та позичати молоко під майбутню виплату. А чим віддавати, якщо держава і так платила селюкам за працю в колгоспах трудоднями. Тобто дулями з маком.

Довелося Йванові відробляти оте молоко натурою: після праці та на вихідних розгепувати сусідам колоддя на дрова, чистити їм стайні та свинарники, возити з лісу сушняк по глибокому снігу, копати криниці. А коли біг працювати в лісгосп - дитинку залишав на стару, одиноку сусідку бабу Варвару, яка ледь пересувалася хатою. Комуняки її не чіпали, бо працівник з неї вже був ніякий. А для Йвана – знахідка: і дитинку погодує, і в хаті прибере.

Зима 33-го року була страшною. Людей ховали цілими сім'ями. Сталін вичистив всі харчові запаси у селян, а заодно і фураж. Той хто вижив мусів іти в колгосп,аби не померти з голоду. Так українська заможне селянство почило в бозі. За один рік комуністи перетворили цілу націю заможних трудівників на убогих жебраків. Харчі мали тільки партійні керівники, їхня обслуга і ті, хто важко працював. Зокрема – лісоруби. Шість кіло картоплі на місяць і відро пшона - оце така була зарплатня.

Йван вижив. Вижила і його дочка Настя. Худе, зморене дівчатко потроху росло, набирало ваги, навчалося допомагати по господарству. А Йвана знову закрутило у вихорі кохання. Опісля праці – на вечірні посиденьки з молодицями. Співав так гарно, що дівчата зомлівали від його оксамитового сопрано. І пісні підбирав підходящі – тільки про кохання.

Цього разу одружився, не наважившись зробити дівчину покриткою. І хоча в сім“ї все було гаразд, але після важких пологів молода дружина померла, залишивши на його руках ще двійко донечок.

Ростити та виховувати троє дітей без дружини складно. В місті ще можна прилаштувати їх в дитбудинок, найняти доглядальницю. Убалакав бабу Варвару перебратися жити до його хати. Та була й не проти, оскільки була одинокою, а до Йвана та його дітей вже звикла, вважала їх своїми.

В 41-му Іван пішов на фронт, хоча мав право лишитися як багатодітний удівець. До 1943-го воював у 52 армії, а потім - на Другому українському фронті,Зимою 1945-го потрапив до госпіталя, комісували. А коли повернувся додому - втратив дар мови: на все село лишилося шість мужиків, троє з яких були каліками, а ще троє — старими дідами.Одинокі вдови, незаміжні дівчата та малолітні діти – ото й усе населення. Без права виїхати з села, позбавлені паспортів і…майбутнього. На додачу, під час війни, держава ввела податок на бездітних. А де ж тим дітям узятися, якщо чоловіків – один, два - і більше немає? Горе, горе…

Коли була нагода – жінки тулилися до нього: хто по зову плоті, хто з думкою про дитину. А в основному – від безвиході.

Тієї весни колгоспну землю він орав жінками. В плуга впрягалися по четверо, а він тримав у руках чепіги. І як не боліла поранена нога та спина - зціпивши зуби клав борозну за борозною. А жінки щодвігодини мінялися в упряжі. Інакше повмирали б на тій ріллі від виснаження.

П’ятдесят два гектари чорнозему! Ви хоч уявляєте собі - що це таке?

Один здоровий кінь може за день зорати півгектара. Це при тому, що тварина мусить спати, відпочивати, дуже довго пастися, найбільше серед усіх свійських тварин. А 50 — гектарів за тиждень це для однієї конячки — погибель. А люди у скруті витримають все. Будуть голими руками вогонь пригорщами носити, аби не було голоду.

Скільки тих жінок померло того року — ніхто не рахував. Комуністи ходили з рушницями та нагайками, аби селяни не ухилялися від рабської праці. А коли оранка закінчилася — колгоспниці плакали від щастя, що ця страшна робота закінчилися. І вечорами йшли в Йванові обійми, аби отримати хоча б крихточку тепла та любові.

А узимку у селі народилося півсотні дітлахів. Хто і чий — не питали. Та хіба це було важливо? Вони всі були родичами в цій біді, всі несли відповідальність одне перед одним. Від безіменного батька народилася і моя двоюрідна сестра. Тітка не казала — хто він, але всі і так знали - Йванове, оскільки був схожий на нього як дві краплі води.

Зима і весна 46-го виявилися не менш важкими, аніж минулорічні. Всіх жінок села та дорослих дітей примусили саджати ліс. Подивіться уважно, шановні кияни та гості міста на довколостоличні діброви. Там, де нині шумлять молоді берізки та сосни – ще зовсім недавно стояли могутні ліси, висаджені, переважно, жіночими руками. Але за останні двадцять років ненажерна тля вирізала його упень і за безцінь продала за кордон. Ростити діброву, доглядати за нею ой як важко. Але нині такий вік, що деякі люди готові за копійку матір та батька удавити.

Майже всі діти війни у нашому селі напівсироти. Іди і пошукай сім’ї, де не вбито хоча б одного годувальника. І в цій страшній круговерті горя, яке охопило Україну зусібіч, знайшлося місце і для світлого: Йван утретє одружився. І через п'ять років мав уже аж шістьох дітей.

Йшли роки, Йван потроху старішав, позаторік поховав дружину, молодшу за нього на десять років, живе з донькою та чотирма онуками. Вже й правнуки є, і праправнуки. Тому за святковим столом, якого зяті змайстрували на подвір'ї, і яблуку не було де впасти.

Двісті душ! Двісті рідних душ посміхалися дідові Йвану. І так йому було хороше, що ніхто з присутніх не наважився зіпсувати йому настрій та сказати, що штани у нього вдягнуті задом наперед. Бо не це головне. Головне, що людина прожила довге і змістовне житття, виростила хороших дітей, колисає на руках онуків. І серед односельців немає чужих - всі його, всі рідні.

Був там і я, радів за дідуся, хоча моя бабця давно лежала в домовині: як народила мою матір – так вже і не встала з припічка.

- То що, онучку,- прошамкотів до мене дій Йван,- заграєш нам на гармоні?

- Неодмінно, діду! Ось тільки дірку в міхах жуйною гумкою заліплю - і вперед!

Граю, гарно граю, так, що й старі баби пішли хвицати ногами, згадали молодість. А я журюся, бо не дав мені Бог дитини, не дав онуків. А нагородив гармонню, яку я ось уже піввіку не випускаю зі своїх рук.

14.06.2020р.

Яка жінка не хоче аби її любили? Яка жінка, я вас питаю, шановне чоловіцтво, не потребує уваги та душевного спокою?
Так нащо ви їх берете собі за дружин, а потім нещадно морально ґвалтуєте чи лупцюєте як лукавих кіз?
« Випери шкарпетки!», «Звари їсти!», «Збігай за цигарками!», «Почухай спинку!» – оце і все, чого ви від них хочете? Придбали собі безкоштовно наймичок і їздите на них, як чукчі на собаках?
Був у мене знайомець, щоб він здох, щодня причалапував додому напідпитку і варнякав заплаканій дружині про те, як йому погано живеться. Ще й звинувачував, що получка у нього маленька, працює важко, часу на відпочинок від трудів праведних не має. А потім хильне для хоробрості та починає руки розпускати.
А його дружина – моя сусідка, разом у школі вчилися, сиділи за однією партою. Вдвох педінститут закінчили, удвох у школі сільській викладаємо: я історію та географію, вона - літературу. Рано сиротою стала, батько помер коли була зовсім маленькою, а неня - як училася в дев’ятому класі. Відтоді сама жила, доки не стріла на свою голову оце лихо, а не чоловіка. Я вже хотів до неї свататися, але спізнився. Всього на один день! Але годі про це.
Перестрів Настю з заплилим оком. Питаю:
- Звідки такий синець?
А вона мовчить, губи дрижать, сльози в кутики очей набігли.
- А благовірний удома?
- Та вдома,- скрушно вимовила Настя і додала, - горілку з кумом п’ють.
Я розвернувся і пішов до її обійстя, а вона за мною. Озирнувся та кажу:
- Не ходи за мною. Йди краще на свій город, там роботи завжди удосталь.
Заходжу в Настину хату, а там Микола з Іваном – таким самим непитущим праведником - кружляють оковиту. В обох з ротів уже слина крапає прямо в тарілки з борщем, мордяки понапухали від пійла, в хаті накурено хоч сокиру вішай.
- Здорові були, козаки,- вітаюся з пияками.
- А-а-а-а, Сашко-о-о! Привіт – радісно вигукнув Микола. – Сідай до нас, хряпнемо за твоє здоров'я!
- Чого ж не хряпнути? Наливай,- одказую і сідаю навпроти щедрого сусіда.
- Ти просто так забіг чи по ділу? – допитується він.
- По ділу, друже. Дуже серйозному ділу.
- А якому? Хочеш аби борги повернув? Так немає у мене нині грошей. Складно нині жити,- буркнув Микола, гикнувши на мене перегаром.
Я мовчки хильнув чарочку помідорного розсолу, встав, підійшов до Миколи і увалив йому кулаком під ліве око, аж той ноги стелі показав.
- Ах ти ж гад,- заверещав сусіда.- Я тобі зараз голову відрубаю! Ти нащо мене вдарив?
Зоп'явся на ноги, замахнувся, а я йому під інше око як торохну!
А потім сів зверху і давай по мордяці гепати. Бив недовго, бо лежачого копати – гріх непростимий. За це чортяки в пеклі мордуватимуть.
Устав, руки вимив в умивальнику від крові, сів до столу. Миколин друг – Іван – лежав під столом і хропів. Нарешті хазяїн піднявся з долівки, хитаючись підійшов до стільця та важко у нього сів. Фізія запухла так, що очей не було видно, носа розквашено, губи завбільшки як буханці, двох передніх зубів не вистачало. Плаче, розмазуючи закривавлені сопляки по мармизі.
- Е-е-е-е-е! От нащо ти мене одгепав? Га? Що я тобі такого зробив?
- Ти свою жінку вдарив. Відсьогодні буду тебе лупити так щодня, допоки не станеш людиною, або не здриснеш з села на віки вічні, зрозумів? - і підніс під Миколиного носа свого пудового кулака.
-Нюхай, гаде, гарно нюхай, щоб на все життя запам’ятав як пахне твоя смерть,- і ще раз легенько цокнув його по пиці. Микола знову снопом повалився на підлогу.
Схилився над ним, схопив за горлянку і додав:
- Іще раз побачу на Насті хоч один синець – – прийду з сокирою та відрубаю руку. Зрозумів?
Плюнув йому в пику і пішов з двору.
Микола через дві доби зник з села. Забрав речі і подався до матері в райцентр. Любов закінчилася.
Перестрів Настю у школі в учительській, а вона як з хреста знята. Питаю:
- Ти чого така втомлена?

- Тяжко надто. Корова, свиня, кури і пес потребують уваги. А я ж учителька, окрім домашнього хазяйства маю ще купу шкільних справ. Замість того аби готувати уроки дітям та вичитувати їхні помилки – кошу кропиву кабанам та курам і вигрібаю лайно. А чоловіка немає.
І так подивилася на мене, наче я винуватець усіх її бід.
- То може покликати Миколу назад, аби продовжував над тобою знущатися? – скипів я.
Мовчить Настя, а сама ледь не плаче.
Недовго була самотньою жінка. За місяць з'явився біля неї столичний жевжик. Гарний собою, високий, охайний, зі сліпучою усмішкою. От тільки одразу мені не сподобався: руки білі-білі, пещені. Пішов довідатися хто такий. Потиснув його правицю, наче кавалок вареної ковбаси. Питаю:
- Чим займаєтеся, друже?
- Я поет, вірші пишу.
- А жінку чим годувати будете, як завагітніє? І дитину також…
- Та якось воно буде…
- Якось буде? Ви мені скажіть, шановний – коли востаннє отримували гонорар за писанину і скільки?
- Е-е-е-е…
- Бе-е-е-е,- одказую столичному мачо. – Корову на луг хто водить – ви чи вона? А кабанів хто годує? Хто гарує на сіножаті – жінка чи ви?
- Я – митець! Мені не личить займатися фізичною працею!
- Он як? Якщо завтра побачу біля Насті – гепну чимось важким по голові, а труп притоплю у річці. Соми до ранку один кістяк з вас лишать, поете.
Аби переконати віршокрута у серйозності намірів так злостиво скреготнув зубами, що той аж зблід.
Сів вечеряти. У вікно, яке виходило на сільську трасу, гарно було видно, як стрункий і миловидний як Аполон парубок плигнув у останній рейсовий автобус і чкурнув до столиці подалі від проблем.
Ви думаєте, що вони закінчилися у Насті? Нічого подібного. Вона ж не тільки сердечна та роботяща жінка, але й божественно прекрасна. Не встигнеш кліпнути очима, а біля неї в'ється черговий претендент на її руку та серце. Цього разу взяв її в оборот місцевий лісоруб – Іван Кабака. Був настільки крутої вдачі, що його сахалися навіть батьки. Пні корчував голими руками, полювати на вовків ходив тільки з ножем, і боявся у цому світі тільки одного: мене.
Насті добу не було у школі, тож довелося підміняти її на уроках всьому педколективу по черзі. Пішов дізнатися чи не захворіла. Переступаю поріг хати, а там її богатир лежить на дивані і глитає вареники, а Настя миє ганчіркою долівку.
- Здоровенькі були, сусіди! Оце прийшов дізнатися як ви тут живете, чи не захворіла Настя і коли вийде на працю.
-Привіт, Олександре Батьковичу,- напружився Йван і став у бойову стійку. – Будемо одразу битися чи поговоримо?
- Поговоримо для годиться, а там побачимо.
- Насте. Сідай біля нас,- кажу жінці. – Розмова піде про тебе.
- Немає часу. Ось доприбираю - і біжу кабанів годувати.
- Сідай, кажу. Тут твоя доля вирішується.
Мовчу, пильно вдивляючись у Йванове обличчя. І бачу майбутню Настину долю як на долоні: через місяць подасть заяву на звільнення з улюбленої праці, завагітніє, народить дитину, і до самої смерті буде годувати та обшкрябувати свого чоловіка-бугая, погаснувши як жінка назавжди. Все господарство буде на ній, оскільки Йван від ранку до ночі пропадатиме в лісі. І у сорок років сусідка стане подібною на стару, хвору, немічну бабцю.
- Насте,- звертаюся до хазяйки.- Чи згодна ти стати моєю жінкою?
У хаті стало тихо-тихо. Іван аж очі вирячив від здивування, а Настя випустила з рук ганчірку.
- Ти що не бачиш - я тут буду жити!- засичав Йван. – Прийшов свататися, а тут ти приперся!
- Ти тут – приблуда. Прийшов аби отримати безкоштовно наймичку, скористався жіночою слабістю. Чи ви вже домовилися про весілля?
- Ні, не домовилися,- тихо одказала Настя. Хтось мусить бути поруч, одній надто важко.
- Тоді це буду я,- кажу їй, знімаючи піджака та готуючись до бійки.
Іван вже шепотів отченаш, знаючи, що зі мною у герці його чекає страшна біда. Це не свого п'яненького батька лупцювати, я з іншого тіста, бугая на плечах легко підіймаю. І Настя це розуміла. Стала між нами, розвівши руки, і тихо мовила:
- Йди, Іване. Ти мені не пара. Сам знаєш.
«Сам знаєш»… - які страшні слова! Як вирок. Ні, не Івану – самій собі.
А хто її доля – я? Звідки така впевненість? Хто дав мені право так безцеремонно втручатися в чуже життя, ламаючи бажання та плани інших людей? А, може, вона давно чекала від мене цих слів, але втратила надію? А скромність не дозволяла спитати : «Будеш моїм чоловіком?».
Сидів за столом, дивлячись як плакала Настя та думав: « Чи люблю цю жінку? Люблю. Давно люблю. Інакше б не прийшов сюди нізащо. А якщо люблю, то чому так довго зволікав з рішенням? Що мене тримало?».
Розписалися по-тихому. Це дітям кортить грати бучні весілля, а дорослим людям хочеться спокою…
За вісімнадцять років подружнього життя жодного разу не бачив аби Настя плакала. І біля кабанів вона більше не поралася, не жіноча це справа. У школі як викладала українську мову та літературу – так і викладає і нині. Син майже дорослий, поступив минулого року до вузу, вчиться не першому курсі. Все добре.
Нині працюю в садку, щеплю дичку, насильно відрізаючи власну крону і вставляючи в розщеп пагінець з чужого дерева. І не знаю – чи приживеться.
Отак і я – прийшов у Настине життя, зрізавши неплодоносну верхівку її долі. І жінка розцвіла. І цей цвіт любові, який покрив її душу й серце, не припиняється ні на мить. А разом з нею квітну і я.

01.06.2020р

На 74-му році життя помер український письменник і перекладач, член Українського ПЕН та Національної спілки письменників України Мойсей Фішбейн.

Джерело: Facebook-сторінка голови спілки письменників України Михайла Сидоржевського

Пряма мова Сидоржевського: "Сьогодні увечері (26 травня – ред.) після важкої хвороби помер визначний український письменник Мойсей Фішбейн. Про це мені щойно повідомила його дружина п. Олена".

Деталі: Фішбейн - український поет та перекладач єврейського походження, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського ПЕН та Національної спілки письменників України. Лицар ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Знову прийшла поліція, цього разу з двірником. Питали жінку де чоловік, аби вручити повістку в воєнкомат. Сказала, що поїхав на заробітки десь під три чорти, а як повернеться – неодмінно до них навідається. От розумниця!
А я що? Після праці їду не до хати, а на дачу. Ну її до біса ту армію. Як подивився по телебаченню що робиться під Іловайськом – патріотизм та гнів на окупантів кудись зникли. Та й можновладці не поспішають своїх дорогоцінних чад виштовхувати у плечі на фронтові дороги. Ділять бабло, посади, торгують краденим державним добром, горлопанять про захист батьківщини. Один тільки Руслан Кошулинський пішов воювати. Але він зі «Свободи», оглашенний націоналіст. А нормальна людина ніколи цього не зробить. Хай москальня хоч шкуру живцем здирає з моєї дитини – не піду. А от торгувати м’ясом під Святошинським мостом буду до самої смерті.
Кум теж філонив по чорному, десь довідку дістав, що у нього ішемія, а на додачу хвороба заразна, невиліковна. А сам торгує шаурмою, м’ясо до якої постачають цигани з Подолу. Наловчивася готувати страви навіть з котів та собак, спробуйте якось – пальчики оближете. А жінка смажить біляші - начинка теж із собачого фаршу.
Пересиділи ми лихо, перечекали. І тепер живемо на повну. Може десь війна і йде, але нас це не стосується.
От скажіть: нащо нам той Крим? Там завжди населення нерівно дихало і на Україну, і на українців. Або Донбас? Там теж усе скацаплене. А за великим рахунком хіба погано нам жилося в СРСР? Ні. Всі працювали, вчилися, квартири отримували в порядку черги, пияків ліккували в ЛТП. І влада була справжньою, а не оцією як нині – як не клоуни то бариги. І слава Богові, що тридцять років у владі бардак, бо якщо прийдуть націоналісти - беззаконня припиниться. А кому з нормальних бізнесменів таке до шмиги, га?
Люди собі таксують по тихому, не сплачуючи податків, фрілансерствують, їздять на заробітки, отримуючи зарплатню чорним налом, торгують з рук, мурують крезам палаци без офіційного працевлаштування. І все наче непогано крутиться. Правда грошей на пенсії та розвиток інфраструктури катастрофічно не вистачає. Але ж то винна влада, а не ми – прості трудівники, правда ж?
Обросли під час війни жирком, триповерховий заміський будинок собі збудували, машину нову придбали. Синок бакалаврат закінчив, прилаштував його працювати в прокуратурі. Небезкоштовно, але то таке. З часом усі витрачені кошти відіб'ються востократ. А дехто і досі воює. Захищає неньку-Україну від сепаратистів. Та тих сепаратистів на Україні – більшість населення! Якщо прийдуть російські вояки до Києва – самі будуть водити їх за руку по квартирах і показувати де живуть свободівці, рухівці, вчителі української мови та літератури. А треба – то й розстрілювати допоможуть. То від кого ж вони нас захищають? Від нас самих?
Закінчувати війну потрібно. Здаватися. Російську мову зробити другою державною, відмінити усі мовні квоти, визнати Крим російським, а окупованим територія Донбасу надати спеціальний статус. Все можна зробити аби людям стало легше жити. То нащо ж противитися?
Росія має ядерну зброю, має газ та нафту, має майже двісті мільйонів населення, чисельну та озброєну до зубів армію. А у нас Президент – найкращий клоун СНД, неукраїнець та ще й російськомовний. На камеру ще намагається двоє слів сплести докупи, а як софіти вимикаються – переходить на російську. Сміх і гріх. І хто купиться на таку показуху?
Який народ – такий і правитель. Ми достойні того, кого обрали. А раз так, то не варто очікувати дива: є можливість – кради, немає – очікуй свого шансу.
Нині планету накрила коронавірусна пошесть. Як на мене - це в головах людських коронавірус. Не розуміють бевзі, що таким чином бідних людей зробили ще біднішими, а багатих – ще багатшими. Хто від цього виграв? Торгаші. Як би не повернулася ситуація, а бариги-перекупщики завжди будуть з наваром, оскільки торгівля товарами першої необхідності – справа прибуткова. Люди хочуть мняса – а ми вже тут! Люди хочуть яблучок - а ми вже тут! Ось де, беріть! І платіть. Утридорога! Вдесятеро! Але платіть. І нікуди не дінетеся, бо їсти хочеться.
Все браття мої та сестри, пора до праці, цигани собак оббілованих доставили. Зараз розбатую, зроблю фарш для дружини і піду торгувати мнясом під Святошинстьким мостом. І Ви приходьте, ціни у нас набагато нижчі ринкових, будете задоволені.
А про війну забудьте, хай вона сказиться та війна.

26.05.2020р.

Першу частину книжки прози О.Сушка складають есеї, як сам автор визначає жанр цих творів. Мабуть, їх можна назвати й новелами. Суть не в жанрі.
Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.


Світлана Козаченко, викладач, літредактор

Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу.
Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А вона ні в яку: сідай і ший прямо зараз, а пічкурі почекають. Удень повинна прийти сусідка, то треба аби на вікнах була обнова гарна. Знизав я плечима на ту блаж, вудки в руки і ходу на водойму.
Прийшов на обід, помив руки, глянув у дзеркало, а мій ніс обприщило! І болючі такі чиряки, що й торкнутися страшно. А жінка одразу допетрала що до чого, кинулася мене цілувати, вибачалася довго і потім пояснила, що її настрій створює могутнє біополе на квантовому рівні. У разі гніву, смутку чи обиди найбезневинніший мікроб починає бурхливо розмножуватися і перетворюється на злого хижака. Якби я розлютив берегиню серйозно - ніс і відпасти міг. Отакі пироги, братове.
Іншим разом, коли не захотів кохатися, бо страшенно втомився - на пузі третє око розплющилося. Кіт Жоржик його як уздрів, то втік і тиждень до хати не навідувався. І дуже підозріливо на мене позирав ще місяць, принюхувався.
До того ж допікав побічний ефект: цілий день я як курка дивився на землю, вишукуючи черв’яків. Добре хоч лапою не загрібав під себе. Сміх і гріх, їй Богу!
Але поступово притерлися ми з дружиною: якщо починає нервувати – треба слухати і піддакувати. І цілувати. Але щиро, бо симуляція почуттів викликає спалах образи. От тоді може і справді бути непереливки.
Сусід наш Іван і досі не знає, що з ним трапилося після того, як він заперечив моїй дружині, яка порадила негайно кропити узваром полину з часником капусту на городі, бо хрестоцвітні блішки до ранку обгризуть всі посадки під корінь.
- Не обгризуть, - одказав Іван. – Нічого ти не тямиш в городництві.
Це він берегині таке ляпнув, що вона рослин не знає! Я аж за голову схопився: жінка у мене добра, з чуйним серцем, але не любить коли принижують її природні здібності . Чхнула вона спересердя і пішла оселедця чистити. А я Іванові кажу:
- Ходімо на городи, глянемо що до чого.
Сходили. А там тих блішок – тьма-тьменна! Бігом давай калапуцяти ядидло і обприскувати саджанці. Я й свої попшукав, бо ділянки поруч. І моркву з буряком також. То така пошесть я вам скажу, що йой!
Сіли на стежці, Іван закурив. А потім якось здивовано глипнув на матню, помацав її рукою, відкрив ширінку, зазирнув і злякано прошепотів:
- Сусіде! Захворів я страшно. Десь заразу підчепив чи що? Глянь.
Глипнув. Чого ж не глипнути сусідові на причине місце. І ледь не подавився: замість кабаки у матні ворушився слонячий хобот. Невеличкий такий, сантиметрів на п’ятдесят, не більше.
Відсунувся я від Івана на пару метрів і кажу:
- Йди додому хутчій. Я зараз ліки принесу. То, мабуть, від бризкання того у тебе алергія.
Пішов чоловік згорьованим, ледь переставляючи ноги.
А я дружині влаштував сеанс терапії.
- Так не можна, дружино моя люба. Ти хоч чаклунка, але добра. Не можна тобі людей калічити, інакше силу яка дає тобі матінка природа втратиш безповоротно.
А вона в плач:
- Та не знала я, що моя образа таким боком вилізе!
- А ти контролюй свої почуття! Не забувай, що ти – дика стихія, і все що поруч з тобою - може або ожити, або зів’яти. Будеш водою холодною щоранку обливатися як Порфирій Іванов. Я тебе навчу, - одказав дружині, помовчав трохи і додав: - І взагалі – пора тобі активно людям допомагати.
- А як саме?
- Та просто: у Івана корівка не дуже здорова, пологи завжди тяжко ідуть, допоможи скотині отелитися. А в його жінки Степаниди зоб – мучається людина страшно. Судячи з усього – погані справи зі щитовидною залозою. Та в кожному дворі хтось недужий! Немає нині здорових людей.
Притихла жінка, задумалася. Видно, і справді щось розумне цього разу сказав, а не як завжди.
- А що з Іваном робити будемо? – запитав я.
- Ходімо до нього, - каже берегиня, - ось тільки вузлика зберу.
Навідалися до сусідів удвох. На подвір'ї сиділа біла як крейда Степанида Леонідівна.
- Ой сусіди, лихо в мене,- з ходу завила сусідка. – Іван помирає!
Я посміхнувся у вуса згадавши від чого Іванові приходить капець, а дружина взяла під лікоть згорьовану і жінку і сказала:
- Веди до чоловіка. Поставлю на ноги твою половину. А тобі від зоба ось це, - і подала майонезну баночку з коричнуватою рідиною. – Вип'єш на ніч усе, - і приязно посміхнулася.
- Та ти ж не лікар, наче,- засумнівалася Стенпанида.
- Лікар вона, сусідко, - запевнив я її. – І ще й який! Ось побачиш – і ти оживеш, і твій козак вже увечері побіжить як жеребець.
Жінка смикнула мене за рукав аби втихомирився і впевненим кроком рушила в хату.
Я туди не ходив, що вона там витворяла з Іваном не знаю. Але наступного дня прийшли Степанида з чоловіком у гості із суліякою міцної чачі і корзиною ковбас. Сусідку я просто не впізнав – розпашіла, задоволена, усміхнена! І щохвилини Івана в щічку цілує! А той її! Просто капець!
Гарно ми тоді посиділи, випили і закусили. Я дістав гітару і заспівав пісень, яких мене вчили ще в музичній школі за царя Гороха. І народних також. Підпилі гості настільки розчулилися, що відкрили сокровенну таємницю: у Івана ожив пра-корінь! Став як у двадцятилітнього! А оте лихе (слова не доберу) - розсмокталося як тільки ми з жінкою рушили додому. І Степанидова горлянка стала гарною як у дівки на виданні. Отакі пироги!
- Сусідко! Може, корівку глянеш? У неї ось-ось пологи, - запитала Степанида.
- Неодмінно. Прийду до сходу сонця, - одказала дружина.
- Ой, люблю я тебе! – вигукнула п’яненька товарка і чмокнула мою дружину в щоку. Давай ще вип’ємо! А ти Сашко, грай.
Корова отелилася спокійно. Молодий бичок народився здоровим, тільки з фіолетовим хвостиком, чим невимовно здивував Степаниду. До вечора хвіст став як хвіст – рудувато-білим, без ніяких веселкових кольорів. Степанида ж була ще та хвеська – миттю намолола у селі сім мішків гречаної вовни і про свою корову, і про Івана, і про зоб свій. І, мабуть, ще від себе чогось наплела, бо увечері у хаті від людей було вже тісно.
І хто скаже, що в сучасному житті немає місця берегиням, а насправді диву дивному? Збирається народець на Марс, створює станції на зворотній стороні місяця, телескопи вилупили свої ненаситні очі, позираючи аж до краю всесвіту, А розумово просунутий homo sapiens втрачає здібності бачити справжню казку. А чудесне зовсім поруч – простягни руку і поздоровкайся. Відчуй як заструмує животворне тепло крізь той дружній потиск і приязну усмішку…
А люди все йшли та йшли, несучи свої біди та негаразди. А виносили радість.
І бачив я що то добре.

Сьогодні у мене - День Святого Лежня. Отже, буду бити бомки. Цілий день - з ранку до ночі. Така нагода трапляється раз на тисячу років. Це вам не банальний Новий рік, Пейсах чи День космонавтики, а явище грандіозне по своїй суті та глибоке за змістом. Як вірші нашого сучасника – ліричного поета Ярослава Чорногуза.
Але якщо начистоту то ледарювання, для такого моторного чолов’яги як я,- протипоказане. Як просплю треті півні - у роті потім цілий день кисло, настрою немає, робота валиться з рук. А коли стаю опівночі порати худобу, а потім підбиваю кохану на любовні ігрища – настрій потім пречудесний, праця йде шпарко, а день пролітає, як одна мить.
От у мого кума все трохи інакше: зранку він п'є каву, тиняється по хаті у пошуках цигарок чи недопалків. Ввімкне телевізора, послухає партійних балаболок на 112-му каналі, потім сідає до компа читати коментарі під своїми опусами та дає на них відповіді. По тому шурує на кухню щось гризти і смоктати. І оце називається життям? Тьху!
Не життя це, а солодке неробство! Марнотратство часу і творчої потенції.
Їсти потрібно на ходу, коли спочиваєш від фізичних навантажень, прямо на робочому місці. Поки збігаєш до забігайлівки і повернешся назад, можна знести з десяток золотих яєць. Або в транспорті. Там люди від неробства не знають куди себе подіти: залицяються, сплять, лаються, читають лірику Ярослав Чорногуза. А роботяги – такі як я – пишуть вірші. Або грають за гроші людям на баяні та збирають милостиню. Ні хвилини простою! Отак от!
І сьогодні, після новорічної ночі, у мого родича теж не все як треба, оскільки звечора пив вино з горілкою, заглитнув ночви олів'є, цебро капустяного салату і горохової підливки з голубцями. Вікна його хати навпроти моїх, тож видко як на долоні, що у кума апогей похмелюги, а в животі так бурчить, що мій пес у буді злякано здригається та скавучить від страху. А запах який! Йой!
Казав йому: не їж на ніч капусту з бобами! Не мучай жінку! Як об стінку горохом.
Я от зараз оце пишу і одночасно варганю для дружини пікантний датський супець з кльоцками. Ще б і долівку мив, але руки зайняті.
От вона у мене роботяга так роботяга! Тільки очі розклепить – одразу біжить котів годувати: Мурчика – шматочками вареної рибки, Чоприху – нарізаними телячими сардельками, Жоржика - половиною курячої тушки, а Тіма – індичою філейою. Після сніданку сідає їх розчісувати моїм гребінцем, чавить на них бліх, виносить пісок. А потім одягається і йде надвір їх пасти .
Каторжна праця, скажу вам. Удень та увечері цей ритуал повторюється. І так щодня. А в перервах бігає по ринкам та магазинам, купує нявкучій худобі покорм та варить у каструлях котяче їдло. Бо від сирої риби заводяться пранці, непроварене м'ясо теж інфіковане бог зна чим. До того ж білки після термічної обробки засвоюються котами легко, не викликаючи блювотного рефлексу. І буруб'яшки від них тверді, а не кашоподібні. Отже килими не доводиться мити щодня пральним порошком. Був у нас ще персидський кіт – той глитав сало та мариновані білі гриб з помідорами. Але здох чомусь. Тому мороки жінці стало трохи менше.
Ага! Пікантний датський суп готовий! Пахтить божественно! Ану вдихніть! Чуєте? Отож! Мням-мням!
А тепер беруся за голубці. Ну, це простіше пареної ріпи. Звечора з морозильника виклав три кіла свинини та сала аби розмерзлося та заніс до кухні необхідні овочі. Ставлю два чавуни на грубу і грію воду. Потім беруся до м'яса. І хоч коти не голодні, але здійняли такий нявкіт, що аж вуха закладуй. Люблять сиру поросятинку погамати, харцизяки. Я потроху їм одрізаю шматочки з прожилками жиру та кидаю під носи. Наймолодший кіт Жоржик хапає поживу на льоту , притискує до лінолеума лапою та гарчить на конкурентів, не випускаючи м’ясо з рота. Вовна на ньому товста, вуса довгі, морда завширшки така як і гузно, скоро у цебро не буде влазити. І зростом перегнав мого десятирічного лабрадора. Коли уночі котяра плигає лащитися, то наче лантух з картоплею гепається, аж ребра тріщать.
Кріп закипів, тож кладу в казани по одній здоровенній капустині. Сідаю чистити моркву, цибулю та часник, а в мультиварку бухнув кропу з електрочайника та засипав рису.
Так про що це ми? Ага! Про байдикування. Якщо правильно його не розпланувати, то все піде коту під хвіст. Ось зараз дочищу овочі, потру на тертушці, підсмажу і піду в сарай бичка годувати. Приберу після нього, принесу води, почухаю роги. Корівку видою. І хоч нині зима, але літрів зо три молока дає. Бо не полінувався улітку заготувати сіна та яблук. І зима тепла. Ходжу на луки зеленого пирію підкосити, а на городі озимого жита.
От згадав! Тьху. Так – смаженина зачекає. Біжу по траву. Ось тільки мішка візьму та косу. Почекайте кілька хвилин доки я збігаю? Чаю випийте, похмеліться як слід. Гаразд?
…..
Хух, всьо чотко. Попорав худобу, тепер можна далі продовжувати байдикувати.
Так, бачу, капуста зварилася, отже пора знімати потроху листя. Знаєте як це робиться чи розповісти? Та знаєте! Не буду на цьому зупинятися. Я краще ось пательню поставлю та зажарку почну готувати. Тут треба пильнувати та вчасно перемішувати, аби не підгоріла. Бо потім і собака не їстиме горіляччя.
Ну нарешті! Фарш вкрутив у листя, уклав голубці в чавун, залив підливкою з томатного соку, молока та маринаду з перців і поставив на плиту. Хай тепер варяться, томляться, булькочуть, а я тим часом піду пса погодую, бо виє так, аж волосся на голові дибки стає.
Ага, з хати вийшов кум в одних трусах. Мордяка аж опухла після новорічної ночі. Чалапає до мене у капцях, мабуть по розсол, бо свій уже давно вихлебтав.
- Привіт, Сашко,- вітається кум до мене.
- Здоров, козаче! – відповідаю йому.
- А дай но мені сироватки або розсолу, якщо не жаль, - просить козак.
- Звичайно не жаль! Ось, тримай,- кажу йому і простягую сулію з сироваткою.
Хлебче він довго, кадик судомно здригається від спраглих ковтків, білі краплинки зволожують кумові вуса та скрапують на труси.
- Ти б хоч вдягнувся,- кажу родичеві,- надворі не літо. Чого чалапаєш у спідньому на морозі?
- Та. Мене після вчорашнього і сам чорт не вхопить,- відповідає кум. – Гарно проспиртувався, на тиждень стачить. Хоча… похмелитися даси? – запитально глипнув на мене кум.
- На,- одказую, одночасно виймаючи з-за поли чекушку з драконячим пійлом, яке беру у Чикилдихи для приготування настійки з мухоморів. Якщо ноги дуже болять, така настійка – саме те, що треба.
Кум подякував і побіг продовжувати святкувати Новий рік, а я і далі байдикую. Поміняв заквецяні сідала в курнику, підсипав птахам жита, налив чистої води в поїлку і взявся різати на циркулярці штахетини зі старої шальовки.
Коли мені восени звантажували дрова під парканом, то водій гепнув обаполи прямо на тин. Поламав штук двадцять штахетин. Дрова я попиляв і склав у сарай. Ось тепер дійшли руки і до паркана. Бо завтра вже пора на працю. А сьогодні є вільний час, можна трохи побайдикувати.
Завивання циркулярної пили розбудило мою дорогоцінну супружницю, яка нарешті встала після трудів праведних і вийшла надвір подихати свіжим повітрям.
- Доброго ранку, кицю! – гукаю до моєї золотої дружини. - Як тобі спалося?
Мовчить жінка, хмуриться, мабуть ще не прокинулася як слід. Ну, добре,- хай годує котів. Це справа серйозна і забирає багато часу. А я тим часом продовжую байдикувати: беру молотка і цвяхи, рівнемір, мотузку, лопату, вирізані штахетини, звантажую все те на возика і кочу його за хату, де валяється понівечений паркан.
Робота проста: розмонтовуєте потрощене дерево, викопуєте похилені стовпчики, вибиваєте лаги. Потім забиваєте по цвяшкові у верхні кути цілого паркану, натягуєте мотузку і починаєте рити ями для стовпчиків. В старі ями закопувати не варто – будуть хитатися. А далі – пішло-поїхало.
- Сашко-о-о-о! – гукає дружина. – Ходи їсти! Я вже голубці приготувала і на стіл поставила,- кричить моє сонечко ясне. От і добре! Я останню штахетину якраз прибиваю на потрібне місце.
Сідаємо до столу, я накладаю собі штук десять голубців у тарілку і трохи оббризкую соковитою підливкою. Отже, скінчилося моє байдикування, бо після обіду пора ставати до праці – робитиму загін для кабанчика. Надокучило сало польських свиней під святошинським мостом у столиці купувати.
А ви, шановні друзі, - відпочивайте. Бо новорічне свято людям на те і дане, аби вони сил набралися перед важкими трудовими буднями. Аж на цілий рік уперед. Чи я неправий? Га?

01.01.2020 р.

Нещодавно відкрив Вікіпедію і з великою цікавістю прочитав про видатного хроніста минувшини Йосипа Флавія. Це й не дивно, бо мало не кожне солідне християнське видання постійно посилається на цю персону як джерело наукових знань, пов’язаних з раннім релігієзнавством. Саме цей персонаж є ключовим для обгрунтування історичної правдоподібності подій, пов'язаних з Ісусом Христом. Без нього вся біблеїстика виглоядає млявою і непереконливою. Пошукав першоджерела і натрапив на…пустку!
Нічого немає! Що за халепа? А мозок у мене зіпсутий університетськими штундистами, тому одразу вчув подвох. Кинувся копати глибше.
Для фахівців з експертизи твори, пов’язані з історією юдаїзму та християнства, представляють неозоре поле досліджень. Воно давно заросло будяками, найбільш екзотична рослина на якому «Йосип Флавій».
Історія – найдавніша наука. Наймолодший її напрямок – джерелознавство – сфрмувався у другій половині 19-го століття. В цьому її розділі будь-яке історичне джерело, в тому числі і письмове, розглядається як самостійне історичне явище, виникнення якого нерозривно пов'язане з сучасними йому соціальними і політичними умовами.
Але іноді трапляється, що опублікований переклад постає перед читачем в абсолютно спотвореному вигляді – і якщо може розглядатися як історичне джерело, то тільки тієї епохи, коли був зроблений переклад, а не коли писалося саме джерело. Жодній мармуровій безрукій Венері, жодному античному імператору з відбитим носом ніхто не намагався прилаштувати його назад. Але коли справа стосується віри – церква робила і робить кон'єктури залюбки (кон'єктура – відновлення або виправлення тексту, що не піддається прочитанню на основі припущень). То що - берімо бика за вим’я? Тобто Йосипа Флавія за зябра? Гаразд. Почнімо.
Якби в розглянутому конкретному випадку співробітникові енциклопедичного замкнутого кола вдалося б дістатися до «Автобіографії» Йосипа Флавія (останнього його твору), то з'ясувалося б, що єдиним джерелом відомостей про Йосипа Флавія є… Йосип Флавій.
Ніхто з римських вчених і письменників 1-2 – сторіч нашої ери ні про історика з таким іменем, ні про його багатотомні праці нічого не знав. Але в сучасній енциклопедії цей дядя є. І написано про нього немало. Добре, хоч автора замітки там не вказано, бо сорому було б не обратися.
Давайте проглянемо сучасників того міфічного історика. Ось, наприклад, слова його сучасника - філософа Цельса: «Нікому не приходило в голову включати юдеїв в число предків людської освіченості та ставити їхнього Мойсея нарівні зі старовинними мудрецями давнини», - безкомпромісно написано в його «Правдивому слові». Написано в ті часи, коли багатотомні праці Йосипа Флавія, якщо б вони і справді існували, були б відомі.
Йосип Флавій з'явився значно пізніше. У 16-му столітті під настільки приголомшуючим псевдонімом християни опублікували цілу серію книг, нікому, в тому числі юдейським теологам невідомі.
Пошанованого як церквою так і синагогою, хроніста Йосипа відразу ж внесли в коло освіти.
Зазвичай час з енциклопедичного кола забирає імена, зрідка їх повертає і зовсім рідко створює. У 17-му столітті Йосип Флавій, що з'явився в історико-алхімічній реторті на світ 200 років тому в якості якогось гомункулуса, виявився повністю втіленим у людський образ. У його древньому існуванні, засвідченому церквою і синагогою, майже ніхто не сумнівався. Потрапивши на самому початку створення енциклопедій у нове коло освіти Йосип Флавій зберігся в ньому до наших днів, як перший історіограф юдейських старожитностей, які він звів у оригінальній частині до життєпису царя Ірода.
Докази того, що писав Йосип Флавій не в давнину, очевидні – в його творах занадто багато анахронізмів.
Навіть якщо показати, що Йосип Флавій – всього лише літературний псевдонім, придуманий християнськими історіографами, то й тоді безсмертя йому буде забезпечене. Правда не як особистості, а як символу великої містифікації в історичній науці.
Вже одне знайомство автора «Юдейських старожитностей» з рядом положень, що зустрічаються тільки в Талмуді, дає можливість стверджувати, писав він ніяк не раніше 13-го століття нашої ери. Тобто в часи, коли творився сам Талмуд. Як було створено цю книгу – розмова окрема.
У Йосипа Флавія зустрічаються анахронізми також і загального характеру, незалежно від хронології виникнення доктринальних книг.
«Римляни першого столітя,- як пише Флавій,- розраховувалися між собою грецькими драхмами, а не динаріями». Крім того «…вони не знали латини».
Явний прокол. «Веспасіан на юдеїв наклав данину звелівши щорічно вносити в Капітолій по дві драхми, тобто ту подать, що раніше вони вносили в храм Єрусалима».
Це не євангельський текст. Це написав Йосип Флавій. Але така ж сама подать є і в Євангеліях. І тільки в Євангеліях! Більше ніде і ні в кого. Не було тоді таких монет в обігу в Юдеї. Тетрадрахми та драхми були обіговими монетами в деяких містах Греції, але прирівнювалися до срібних денаріїв. Були сиклі, були аспри, маями, та будь-якими мідними монетами можна було розраховуватися. Але не драхмами. Це спільна помилка творців священних текстів, які нехлюйськи віднеслися і до створення Євангелія, і до «Старожитностей…» Йосипа Флавія.
Ні в 1-му, ні в інших століттях цей персонаж не був у Юдеї, позаяк розповідає про цей край середньовічні небилиці. Центральне місце в його оповіді займає опис Суботньої річки «…яка тече, подібно до інших річок, а через шість днів видно буває сухе місце…У сьомий день тече, як і раніше…Чому і назвали її Суботньою, від священного сьомого дня юдеїв».
В тексті, який отці християнських церков відносять до 1-го століття нашої ери, там і там трапляються замість слова юдей – єврей. Слово, яке з'явилося більше, ніж через тисячу років по тому. Ця группа авторів навіть закони Юдеї називає іноді «законами євреїв». Див. «Юдейські старожитності» (15.7.10.).
Отож усі ці «старожитності» написані тоді, коли й опубліковані - в 16-му столітті. Разом з тим, нехитро сплетені фальшивки майже відразу визнані всіма як справжні твори стародавнього юдейського автора.
Євангельська наука, освоєна юним Йосипом Флавієм в якійсь середньовічній теологічній школі, так для нього і лишилася непорушною істиною на все життя. Той же автоматизм виявився властивим і його редакторам, які пропустили «драхми» до друку.
А історія цього чорта з табакерки і справді захоплююча. Прочитайте уважно про нього у Вікіпедії. Кому не хочеться такого хвацького життя? Га?
Одна закавика: Йосипів аж три. Тому аби не переплутати їх між собою, жартома, цю псевдоумовну істоту у Ватикані назвали на честь імператора Веспасіана з роду Флавіїв. Найдавнішого з трійці так і залишимо Йосипом, а для візантійського хроніста виберемо ім'я Осип.
Отже, перший хронограф (історичний опис), починаючи від часів створення світу був створений Іваном Малалою в 4-му столітті н.е. Але він виявився неприйнятним з точки зору християнської ортодоксії. Хронограф Осипа теж не користувався популярністю. Хоча одне найвідоміше місце наводиться у візантійському лексиконі «Свида». Це місце стосується Ісуса Христа. Це місце є і в «Юдейських старожитностях», яке вважається інтерполяцією.
Римський історик Светоній (75-110 р.н.е.) описав єдиний епізод про Йосипа-провісника, який пророкував, що його незабаром звільнить той же чоловік, що й закував у кайдани. Але вже у ранзі імператора.
Усі римські історики про подальшу долю Йосипа-провісника мовчать. Ватиканські ж історики 16-го століття вирішили приписати йому давнюю бібліографію і помістили серед римських істориків першого століття. Безглуздості людський розум легко фільтрує, проте явні і нахабні абсурди часто сприймає як реальність.
І ще одне: вигадка з Йосипом Флавієм була невдалою ще й тому, що поява такого документу як хронограф, у Стародавньому Римі викликала б безперервний, що проходить через століття, неугавний насмішок світських істориків. Письменника старожитностей, безумовно, прославили б. І він не залишився б у нудній безвісті. І першим би це зробив великий римський енциклопедист Пліній Старший, найближчий радник Веспасіана, який, до речі, був і з Веспасіаном Флавієм, і з Титом Флавієм у Палестині під час Юдейської війни.
Треба думати, останнє розуміли у Ватикані, тому творці віртуального історика вирішили зміцнити авторитет «Йосипа Флавія» і слідом за вельми повчальними «старожитностями» сіли і настрочили ще не менш повчальну «Юдейську війну».
Зрозумілий матеріал для такого твору було нізвідки брати, а писати про що-небудь усе таки було потрібно. Тому «Йосип Флавій», спочатку присвятив значну частину «Юдейської війни» біографії…царя Ірода! – подіям, які якщо і мали місце, то за століття до того, про що потрібно було писати, і по’язувати які, хоча і не прямо, з Юдейською війною могла тільки розпалена фантазія.
Через рік після видання «Йосипа Флавія», в часи коли у Ватикані остаточно редагувався Талмуд, туди запросили рабинів головної синагоги Рима. І спитали:
- Чому синагога досі замовчує книги Йосипа Флавія?
І отримали відповідь: - У нас є свій історик, рабі Натане. Жоден юдейський історик не посмів би скласти книгу «Юдейські старожитності», оскільки вся наша старовина описана у святій Торі, книгах Ісуса Навіна, Суддів, Самуїла, Царів, Ездри та Несмії. Ніхто б юдеїв не наважився переписувати з книг Маккавеїв. Бо це святотацтво. Тому ми вважаємо, що їх написали греки».
Гаразд, вирішив Ватикан. І вніс Талмуд у список заборонених книжок (лат. Index Librorum Prohibitorum) . І видання Талмуду призупинили.
П’ять років тримали вони юдейську громаду в заручниках, допоки ті не згодилися видати як історичну книгу Йосипа Флавія. Їх просто грубо примусили це зробити. І заборону на видання Талмуду миттєво зняли.
А якщо ви, шановні читачі, хочете і справді дізнатися істинну історію юдеї тих буремних часів, які передували царю Іроду – читайте Страбона. Оце вже історик так історик! Професійно скрупульозний і аж занадто ґрунтовний як на античного науковця. Хоча мені подобається саме він.
А читання пригод Йосипа Флавія, яке виливається потоком ахінеї просто неможливе, якщо від початку ставитися до твору як до історичного джерела, а не як до літературного опусу, побудованого на кшталт «Пригод барона Мюнхгаузена».
Карочє, зранку обіцяв написати вам про альковного спокусника - Святого Миколая. Але здуру зазирнув у Вікіпедію і мало не зомлів. Ну, ніззя аж такого фактурного персонажа оминути увагою.
Напишу про нього завтра. А сьогодні піду читати історію Котигорошка. Найправдивішу серед усіх тих, що нині написані людством.
Лехайм.

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту», «Дослідження історії» Арнольда Тойнбі, «Історія Європи» Нормана Дейвіса, «Юдейські старожитності»… ЙОСИПА ФЛАВІЯ.
І трохи від дяді Саші.

Віряни, як правило, доктринальні книги не читають, бо слово «вірити» наказує передусім «слухати», а не читати. Але як могло статися, що ті, хто збирав біблійні книги воєдино, поєднав непоєднуване?
Відповідь напрошується сама: канонізація несумісних книг відбулася значно пізніше їх створення, коли баталії між першими поводирями церковних течій забулися, а предмети спору стали незрозумілими для наступних поколінь вірян.
Зниження загального культурного рівня знизило й культурній рівень самих християн. Золотоусті у 6-8-му століттях були непотрібними. Ось тут і з’явилися численні діяння та житія.
Всі книги, написані грецькою або будь-якою іншою мовою, крім арамейської, були відкинуті, незважаючи на те, що в Єрусалимський храм приїжджали «юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом – парфяни, і мідяни, і еламіти, і Мешканці Месопотамії. Юдеї з Каппадокії, і захожі в Рим юдеї і нововірці». Це повідомляють Діяння апостолів (2.5) – книга, в своїх невідредагованих, найбільш древніх шарах, юдео-християнська.
Середньовіччя ж стримане, мовчазне. Тому питання про те, коли і як виникли обидва конони, найбільш важне в історії християнства і юдаїзму.
Християни в 16-му столітті опублікували невідомо звідки взятий рукопис «Церковної історії» та інші твори Євсевія Памфіла (цей персонаж потребує окремої статті), в яких повідомляється, що канонічні вчення визначені на Нікейському соборі, де був присутній сам Імператор Костянтин I.
Костянтину, звичайно, там робити було нічого. Понад 10 років, починаючи з 306-го, він боровся за престол з численними претендентами. Коли ж претендентів перебив геть усіх, то зайнявся невідкланими справами в царині язичницької віри (проголосив свого батька богом) і питаннями невідкладної державної ваги. Наприклад,- як стратити власного сина – відрубати голову чи четвертувати і розпороти живіт?) (Йому відрубали голову). У чому зварити власну дружину - у воді чи олії? (Її зварили у воді). Так що ні про який Нікейський собор і мови бути не могло. Влада тоді була божественною, а її носій мав титул Господа (Dominus). То що ж тоді за зібрання відбулося, га? Відбулися збори групи східних єпископів, на яких, внаслідок теософських суперечок сталася бійка – і вигнані були зі зборів якраз ті, чиє віровчення лягло згодом в основу канонічних Євангелій. Але про все по порядку.
Йшов Нікейський Собор. Пресвітер Александрійської церкви Арій (256-336 р.н.е) виклав свої судження щодо того, що всі християнські конфесії можна об’єднати навколо вчення про єдиного бога Єгови, та Ісуса Христа як його посередника між ним та людьми.
Згідно з ученням Арія, людина Ісус не може розглядатися як єдиносутній Бог, а його божественність проявилася, коли Ісус був відроджений Богом, забраний на небо і знайшов безсмертя, ставши духовним главою між людьми і ніким, і ніколи не видимим – непізнаним Богом. «Один бо Бог, один і посередник між Богом та людьми - людина Христос Ісус» - 1 Тим. (2.5.).
Однак згоди в Нікеї досягти не вдалося, стався різкий розкол. Богословські дебати закінчилися бійкою. Єпископ Миколай Чудотворець, противник теократичної ідеї, який відстоював необхідність одержавлення церкви, вдарив Арія. За вчинену бійку постановою собору Миколу позбавили єпископського сану і вигнали, хоч це і виглядає дещо дивним, оскільки переможців не судять. Фантасмагорія тієї пригоди пов’язана з пізнішою спробою приписати цьому собору канонізацію Нового Заповіту і визнання ортодоксального символу віри, що є історично неймовірно.
Ну а як можна було відкинути аріанство й одночасно канонізувати вчення Павла-Арія (колективне псевдо аріанських проповідників) викладене в Посланнях? І про який символ віри, що стверджує Трійцю, може йти мова, коли написано «Ніхто не Бог, якщо не один». Адже в Нікеї єпископи читали не переклади послань, як зараз роблять усі православні попи, а оригінали. Вони знали грецьку і здатні були оцінити їх крамольність і руйнівність по відношенню до ідеї Трійці. А грекомовна церква, в якій сповідувалася Трійця і яка називала себе ортодоксальною (православною) Послання Павла не могла канонізувати.
Тому в канон Нового Заповіту Павла включили, коли при перекладі на латину найбільш яскраві моменти аріанського вчення затушували, оскільки воно містило неймовірне – чітке, послідовне і тверде аріанство. Так відбулася підміна.
Найбільші зусилля перекладачів Павла зосереджені на затушовуванні людської природи Ісуса Христа.
Ось що написано в оригіналі « Пам'ятай Ісуса Христа, пробудженого з мертвих, з сімені Давида, згідно з благовістуванням моїм» - II Тим (2.8). А ось що вийшло в російському та українському перекладах « Пам’ятай Господа Ісуса Христа з сімені Давидового, що воскрес із мертвих по благовіствуванню моєму». Павло підкреслює, що Ісус – перша «пробуджена з мертвих» в історії людина, має аж ніяк не божественнее походження, а походить з роду Давида – «згідно з болаговістуванням моїм». У перекладі ж порядок слів змінений, і «благовістуванню моєму» віднесено до акту воскресіння. Ще й додане відсутнє в оригіналі слово Господь. Патріарх Несторій на початку 5-го століття називав навіть Богородицю – людинородицею. Про це церковники, як правило, мовчать.
Навіть саму дату написання Послань та існування апостола Павла-Арія церковники підмінили: стверджують, що він був одним з учнів Христа. Але анахронізми його писань аж занадто виразні. Ось приклад.
Послання до Филип'ян. Адресовані вони «єпископам і дияконам» і всій їхній пастві. Завершуються Послання так: «Вітайте кожного святого в Христі Ісусі. Вітають вас також усі мої побратими, вітають вас усі святі, особливо ж Цезареві домашні».
У I-III-му століттях не було жодно Цезаря – прихильника християн, та до того ж усім сімейством.
А ось ще одна цікава деталь.
Серед аріанських «Послань Павла» є одне прямо підписане автором. У кінці послання до Римлян (16.21-22) серед заключних численних вітань, зокрема, йдеться «Вітаю вас Тимофій, помічник мій, і Лука, і Ясон, і Сосипатр, родичі мої. Вітаю вас я, Тертій, що писав послання в основному».
У деяких древніх списках, що дійшли до нас, значиться, що писав не Тертій, а Терентій. Але це ім’ я тут не є суттєвим. Не має значення хто писав, а важливо - що писав він «в основному». Брав участь у написанні, очевидно, ще й «помічник Тимофій», а можливо ще й при зазначених родичах.
Скандальну ситуацію з не тим, що вимагається, підписом перекладачі постаралися приховати. Зворот «в основному» перекладено «в Господі», що лінгвістично неможливо. До того ж безглуздо в контексті. Ще й «в Господі» навмисно перенесли на початок фрази.
А ось в англійській Біблії, яку скалькувала сучасна українська церква, зроблено навпаки - перенесено в кінець фрази слово «вітаю». В обох випадках здивованому читачеві перекладів можна відповісти: фактично писав не малий раб Бога (саме так починається це Послання), а «Павло, раб Бога) А Тертій тільки під диктовку записував. Ну, а помічник Тертія взагалі ні при чому.
Це вельми пізнє послання, яке було передане в Рим через якусь дияконесу Фіву. Про його пізнє походження свідчить як догматичний характер посилань на біблейські тексти, що не властиво іншим посланням Павла, так і знання такого пророка як Ісайя. Тобто, написане воно Тертієм не раніше 5 століття нашої ери, ери пророків-монотеїстів, що створювали апокрифовані, віднесені до глибокої давнини твори, але не зуміли приховати, що володіють дуже пізніми знаннями.
Ось так службова підміна на догоду власному віровченню викривила первісну сутність оригінального письма.
Приховування історичної правди та відсутність лінгвістичних знань у пастви тримає її у невідомості та змушує вірити у що завгодно – тільки не у правду.
Наступна моя розповідь буде про Святого Миколая. Але не та, якою користуються церковники, а та, яка відома історикам. Одне тільки тривожить: чи не поб'ють мене віряни камінням?

За матеріалами книги Ігора Мельниченка «Коли і скільки заплатили Юді Іскаріоту»

Я ж казав: - Сидоре! Ти що, блекоти об’ївся? Нащо завів на своєму обійсті оту гаспидську химеру? Нащо тобі у дев'яностодвохлітньому віці коза, ще й така дурнувата як оця? Тільки в Полтаві ще можна таких надибати. Або в Яготині.
А тепер не плач, що гузно поколоте, а коліна збиті до крові. Воно змалку таке лукаве уродилося: як тільки сядеш під лопухами думу писнути – а воно вже тут як тут, з розгону – гах! рогами в зад. А ти ж тонкий лірик, тобі потрібна гранична концентрація та повна тиша. Тепер постійно озираєшся, мов злодій, здригаєшся від кожного поруху вітерця та шереху за спиною. Як тут можна писати щось путнє, коли у кущах постійно сновигає ота рогата мара?
Мовчить Сидір, тільки рукавом старої куфайки витирає заплаканого носа. А як придбав оте чудо цей нещасний дідуган зараз розкажу.
Одинокість виїдає людину зсередини. А Сидір – людина товариська та чуйна, умілець грати на козобасі та бубні. Та роки забрали найдорожчих людей, бігати у гості до сусідів стало важко, кіт утопився у криниці, необережно плигнувши на слизьку цямрину. І в хаті старого митця запанувала тиша, орнаментована лише басовитим гудінням залітних мух та пищанням зголоднілих комарів.
Дідуган був і справді розумний, оскільки зомбоящика не включав ніколи, слухаючи пташині голоси у власному саду та гавкіт сусідського цюцька.
Одного дня розболівся у його роті єдиний зуб, остання окраса щелепи. Приїхала племінниця-стоматолог та забрала його на пару днів до Полтави, де успішно висмикнула напівзогнилого пенька та поклала дядька спати на лоджії, вікна якої виходили на міську ярмарку.
Устав уранці дідуган. Визирнув у вікно, а там…
–Га-ла-ла-а-а-а-! - гелготіло людське товпище. Сидор накинув свитину і потупцював у калашні ряди.
Курки-чубатурки в залізних клітках давилися від тисняви, рохкали прив’язані поросята, поважно тупцювали гуси, нашорошували вуха кролі-стрибунці, чухалися лобами об своїх господинь телята. А над усім цим тваринячим царством стояла на возі молода коза Аглая. І серце Сидора розтануло, мов лід.
Коли з роботи вернулася племінниця, на кухні старигань якраз згодовував Аглаї останню шкоринку хліба.
- Дядьку! Нащо вам коза? Дивіться, що вона тут наробила в хаті? Кізяки по всіх кутках!
- Вибачай, дочко. Одиноко мені, одвези нас до села хоч зараз. А я тобі молочка буду передавати козиного як траплятимуться оказії. Гаразд?
Що тут сказати – старе що мале. Щось доказувати марно. Тож відцургенила племінниця свого дядька назад того ж вечора.
Старий хлів не закривався, тож Аглая там не ночувала ні дня. Потупцювала трохи приміщенням, вийшла на подвір’я і, просунувши голову у напівпрочинену веранду, пильно озирнулася. «Ось тут жити саме воно!» - подумало гаспидське створіння і заскочило до людської оселі.
Змилостивився дід, зробив їй прямо у веранді лежака, намостив підстилку. Правда стола забрав, бо Аглая вискакувала на нього і рогами пробувала на міцність шибки у вікнах, кілька з яких довелося знову засклити. Намагалася Аглая продертися і в кімнату, здерла дерматин на вхідних дверях, покоцала їх ратицями та ріжками, тож Сидор, як лягав спати, навішував зсередини навісний замок. Мороки додалося: довелося щодня бігати на луг підкошувати трави та заготовляти на зиму сіно. Отак і жили ці двійко одиноких душ: коза Аглая – без козла, а дід – без баби.
Довгими зимовими вечорами Сидір писав книгу свого життя – автобіографічний роман у віршах «Розхристана душа». Оскільки з села літератор ніколи не виїжджав далі Полтави, то більшість деталей в цій чудернацькій оповіді довелося додумувати. А уява у Сидора була о-го-го!
У цій казковій сповіді народився Сидір від шлюбу заблукалого титана та пророчиці. І були у нього крила, які він ховав під салатово-буряковим піджаком китайського виробництва. Хоча, насправді, то був горб від сколіозу, набутого ще у шкільні роки від сидіння за малою шкільною партою. А ще над головою в ультрафіолеті світився німб. Насправді - ніякого німбу не було, а була блискуча лисина майже зі стопроцентним альбедо.
Філософія складалася з одної істини: живи сам і давай жити іншим. Погодьтеся – не найгірша прописна істина з усіх існуючих. За великим рахунком вона включає в себе усі гамузом біблейські настанови на кшталт – не убий, не вкради, роби ближньому те, що й собі, не зґвалтуй жінку сусіда, не жери понад міру і так далі. І така моральна установка наклала відбиток на всю творчість віршувальника. Всі літгерої були не від світу цього – веселими жебраками, які жили одним днем.
Хоча, дехто таким є і в житті. Погляньте уважно на знайомців. Бачите – сусід лежить на ліжку і п’є пиво, а його жінка миє посуд та лається? Оце саме такі персонажі – ледачі товстуни з оплилими животами, які працюють не для того аби утішити власну жінку, а для того аби задовольнити лише власні потреби. Валяється такий боров на дивані, вважаючи себе хазяїном житття. А насправді він – ледачий трутень, який бездарно процвиндрює дорогоцінний час на підрощування обвислого черева.
За рік Сидір таки закінчив роман, поставив останню крапку та люто захряснув грубезного фоліанта на три тисячі сторінок, склеєного з трьох десятків товстенних зошитів в одну книженцію.
- Сидоре! – пролунав за вікном жіночий деренчливіий голос. – Пусти в хату, я по молоко прийшла, - гукає сусідка Настя.
Встав дід, зняв з дверей навісного замка та прочинив двері. Беззуба сусідка приязно посміхалася, тримаючи літрового бянячка у витягнутій правиці.
- Ось тара, а ось гроші,- додала баба Настя і увіпхнула десятку в кишеню засмальцьованого піджака сусіда-фермера.
- Заходь, Насте,- припрошує дідуган. –Давай почастую чаєм з медом та пиріжками.
- Дякую. Але не варто. Дочка в хаті онуками. Чекають на мене. Якось іншим разом, гаразд?
- Та гаразд,- одказав Сидор і скрушно почухав пупа. І почалапав до хвіртки провести шановну сусідку. Вийшов на вулицю, присів на лавку під парканом. І заснув.
І снилося йому рідне обійстя, ластівки прилетіли з вирію і залітали в розчинену настіж хату, шугаючи аж під самою стелею. Одна з ластівок присіла на ікону Божої матері, жваво крутячи головою та вишукуючи місця де б можна було звити гніздечко.
Цей сон йому снився майже щороку (окрім років, коли померли його діти та дружина), пророкуючи спокійне життя до наступної весни. І так йому було легко, так спокійно, що й прокидатися не хотілося. Але цього разу сон пішов не по плану: ластівок хтось наколошкав і вони прожогом чкурнули з хати. А дід розплющив очі та невдоволено покрутив головою. Піднявся і поволі поцургенив до будинку.
А там…
Коза Аглая стояла передніми ратицями на столі та дожовувала палітурку його «Розхристаної душі». І у діда побіліло в очах.
Я знайшов його вже притомного, але геть слабого - біля столу. Він лежав на спині і тихо плакав.
Коли швидка допомога, яку я викликав, поїхала до наступного пацієнта я наважився спитати у Сидора:
- Що сталося, сусіде?
І він мені усе розповів.
Забрав я козу, продав у сусідньому селі, а натомість купив собача – молодого померанського шпиця. Ви б тільки бачили як вони одне одного люблять! Сидір просто розцвів.
А я пообіцяв, що допоможу моєму сусідові написати заново його «Розхристану душу». Бо всі вірші, які він мені колись читав хоч раз я пам'ятаю і досі. Навіть ті, які почув тридцять років тому. Така особливість моєї пам'яті. Лише те, що читав мені Сидор останні п’ять років голова не тримає.
Праця потроху іде, щодня згадую та занотовую два-три вірша. Сьогодні згадав ось це. Сподіваюся що і вам сподобається. Якщо ні – кажіть: в «Розхристану душу» все підряд компонувати не буду.
Домовилися? Ну, тоді…

Як кличуть мене перса молоді
І вабить зір лоза гнучкого стану –
Іду шукати кетяга груді,
Блукати по первісному вулкану.

В долонях жінки – сонячні гаї,
Дощами вмиті пречудові квіти.
Їх ніжний доторк в почуття мої
Завжди приности радощі та літо.

Я над тобою тихо, як завжди,
Молитимуся в позі богомола.
І дякувати Богу, що є ти –
Моя кохана, ніжна матіоло.

12.10.2019р.

З’явилася у нас на сайті химерна пані: вірші пише. І не просто вірші, а ВІРШІ! Сама про себе нашкребла резюме: ікона стилю! Взірець вишуканості! Естетичний ляпас несмаку товпи!
Почитав увечері на сон грядущий її нетлінки, дійшов до сторінки надцятої і… благополучно заснув. Там такі мовні викрутаси закодовані, така гуща маловживаних слів та неологізмів, що щелепи самі роззявляються аби позіхнути.
Читав якось лекцію з квантової механіки студентам в університеті, коли дійшов до квантової заплутаності та почав розжовувати елементарні речі лопуцькам, то половина молоді поснула. Отака от «слонова хвороба» нападає і на читачів «Пихокардії». Повірте, ця важка як цеглина книга – найкращий рецепт від безсоння, сміливо розгортайте на будь-якій сторінці і - вперед!
Ще одну капость примітив після чтива цього фоліанта: жінка перестає цікавити. А оце вже диверсія, за таке можна і до суду притягнути. Бо це вже не поезія, а психотропна зброя для знищення роду людського. А нас, українців, і так меншає, новий Президент навряд чи кардинально поліпшить рівень народжуваності в країні, оскільки вся його потенція розхлюпалася на виборчу кампанію, в результаті якої у владні коридори сповзається голодна до готівки безідейна молодь.
Пробував я інший - творчий підхід до опанування її письмацького вантажу: почав читати її творіння з ліва на право, книжку перевернув уверх ногами та почав одразу з кінця. І, о диво! – справа пішла веселіше! Там такі мовні дива можна здибати – аж дух захоплює! Це вам не банальний Булгаківський АБИРВАЛГ з «Собачого серця». Чого варте слово «ЙИНЧУБЬЛЕВ»? Звучить майже як Чингачгук, правда ж? Ох і потужно! Або АВИЛГ! Ну це вже просто позаземна симфонія, а не слово!
Ось такий спосіб прочитання виявився набагато цікавішим – стільки алюзій з’явилося незвичайних! А фантазія узагалі почала розвиватися бурхливими темпами: кожне слово – новий образ, неповторний; кожний вираз – як постріл з гаубиці - убиває наповал. Так зараз тільки в Полтаві пишуть. І ще на Борщагівці. Наче.
Є одна деталь, яка псує позитивну дію цієї фундаментальної праці: геній оригінально спілкується зі своїми колегами у групах: під публікацією іншого майстра виставляє одразу п'ять своїх. А то й десять. Коментар до твору початківця неодмінно розпочинається словами: «Я про таке уже писала років з десять тому і набагато майстерніше. Ось приклад…» .
І не приведи Господи зробити зауваження, що у людини є власна точка зору! Отримаєш одразу кулеметну чергу аргументів на кшталт: «Я знаю всі слова! Я пишу все без редактора! Я стала грамотною одразу як зіп'ялася на ноги! А ти, селючка, не вимивши рук після доїння кози, біжиш мені тут давати поради!»
До аргументів на власну користь неодмінно доточуються цитати великих світу цього, а саме «Бевзям не місце в літературі», «Кинь ручку, бовдуре, читай моє», «Слухай що я кажу!»… ну і так далі, і таке подібне.
З якогось дива на мою електронну адресу почало приходити її листування з певними майстрами. Мабуть, автоматична розсилка десь збоїть. Ох і дивні речі мені потрапили на очі! Хоча загалом тема одна: у мене - цяця, а от у того майстра – кака, той – бовдур, у того - немає смаку, і взагалі, увесь сайт – суцільна графоманія. Якби не я, то нічого й читати.
Ось така вона – Аглая Саловсмак, геній з надрозвиненими півкулями головного мозку та гіпертрофованим его.
Аж тут як Пилип з конопель на сайті з’явився якийсь грайливий сатирик. Пише і вдень, і вночі гуморески, особливо не заморочуючись над тим, чи вляпаються його творіння у вічність, чи обминуть стороною. Шалапутник, одним словом. Куснув трохи її музу в опуклий зад, вказав на спесивий характер і автора, і літгероїв, ще й станцював гопак на якійсь з її нетлінок.
Тьотя в крик: «Як посмів замахнутися щербатою сокирою гумору на брилу таланту?».
Не знав вуйко із села, що це - особа недоторкана, критики недостойна, гумору не розуміє. І поплатився страшно: підмовила майстриня гурточок власних епігонів здійснити акт насилля над горопашним гумористом. З палаючими від праведного гніву очима загнали його в темний і глухий завулок фанатики її творчості та закидали кізяками аж по саму шию.
Я теж хотів її трохи критикнути, але остерігаюся: ця мотрона може й мене забризкати нечистотами. Подумав трохи і вирішив обійти стороною цю слизьку тему. Хай пише що хоче і кому хоче. Від лиха подалі воно якось спокійніше. А відучора і її листування перестало мені приходити, тож душа моя звільнилася від тягаря чужих таємниць.
Настрій поліпшився, день сьогодні сонячний, теплий, обіцяють невеличкий дощик. Тож надвечір побіжу на річку карасиків наловити. А ви, шановні, якщо не спиться - читайте Аглаю Саловсмак, але недовго, і нечасто. Бо побічний ефект занадто потужний. Жінки вас тоді з дому виженуть.
Все, прийшов кум з сулією «святої води» за халявою, кличе на рибалку. Якщо хочте – приєднуйтеся, я у лозах над річкою ще одну пляшку приховав – всім вистачить. То що - йдете з нами?

23.05.2019р.

Чи зустрічалися ви з упирами чи упирицями, шановні читачі? Ні? Хух – слава Богові, аж від серця відлягло. А мені довелося. Як лишився живим-здоровим – і досі не второпаю. Певно, дуже моцні у мене янголи, коли від такої капості оборонили. Та й жінка не промах. Отже, розкажу все толково, звільню серце від вантажу тяжкого, а ви змудрішаєте трохи. Гаразд?
Дружина у мене берегиня, знахурка могутня, чаклує так аж волосся на голові ворушиться, під час екзорцизмів іскри з очей вилітають. А я біля неї за охоронця та учня чародійського. А ще український борщ їй варю та вареники з сиром готую. Якщо вона поїсть увечері тих вареників, то стає доброю – хоч до душі прикладай. Я й прикладаю, гарно так, аж до третіх півнів.
У хаті навпроти оселилася поетеса з Полтави. Сказала, що тут краще зможе реалізувати себе як творча особистість, бо до столиці ближче.
Київ – це гігантський пилосмок для неспокійного люду нашої неозорої батьківщини, сюди як мухи на липучку злітаються всі, хто хоче змінити свою долю на краще та реалізувати власні творчі здібності на повну. І справді – хіба то цікаво у якогось фермера зранку до вечора доїти породистих корівок? Краще писати ліричні вірші та публікувати їх у столичних газетах та журналах, стати іконою стилю для цілої армії молодих літераторів та вічним джерелом заздрості для бездарних колег. Оце життя!
До Києва з нашого поліського хутора, загубленого в лісових нетрях, і справді недалеко: півтори години на волах до залізничної станції, а там півтори години електричкою в обнімку з циганським табором і гоп! – ти уже у Святошин!
І все було би гарно, якби в покинуту сусідську хату не вселилася ще одна бродяча поетеса, цього разу наче з-під Яготина. Поетесам узагалі тут рай, особливо тим, які люблять писати пейзажну лірику. Є й річки, і ставки, і ліси, і луки. А живності усілякої! А флори! Навіть чупакабра є, але це секрет. Я про це мовчу і ви мовчіть, аби не приїхали сюди товпи шукачів дивовижного та не повитоптували грибниці з боровиками.
Від новоприбулої і справді віяло демонічною силою. Ще б пак: груденята під кофтиною стовбурчилися так, наче хотіли прохромити її наскрізь, карії очі були такими жагучими аж мокріла чуприна, топік на бездоганній фігурі Венери ледь прикривав пупець, а нижню половину торсу оздоблював тільки ремінь із пряжкою у вигляді рогатого козла та шорти з рюшиками в декоративних дірках на сідницях, в які можна було просунути голову.
- Доброго дня,- озвалася білява сусідка і приязно посміхнулася. Серце тьохнуло, зробило два пропуски, потім почало торохтіти утричі швидше і я зрозумів, що пропав. А дружина у розпачі вигукнула «Буде біда!» і, ухопивши мене за вухо, поволочила в хату.
Тієї ночі до її душі я не прикладався,- одвернулася до стіни від мене кохана і тихенько сичала. Я тихо лежав під ковдрою і не ворушився, аби не розстроїти ненароком мою половину ще дужче. Десь опівночі її трохи попустило, вона мерзлякувато підібгалася під мене і нарешті заснула.
А уранці наша нова сусідка вийшла на ганок в чому мати народила і почала робити гімнастику. А я стояв і дивився: забув і про голодного кабана, який верещав від голоду у клуні, і про бичка, якого треба було вивести на пашу, і про власну жінку, яка вчора миттєво вичислила небезпечну конкурентку.
А сусідка то нахилялася вперед, то назад, крутила торсом туди-сюди, розмашисто піднімала ноги аби краще було видно її розчудесні принади, здмухувала неслухняний чубчик, що падав їй на носа і знову робила гімнастичні вправи, які більше нагадували тантричний танок.
Може там, звідки приїхало це ангельське створіння і прийнято так гарцювати, але тут – на Поліссі, ми до таких вольностей ще не звикли. Язичеські традиції викорінило суворе християнство, схима та покора прийшли на зміну буйству плоті. Але вакханці було байдуже – вона насолоджувалася життям і робила це вправно.
- Доброго ранку, сусіде! - вигукнула гімнастка і знову приязно посміхнулася.
- Здрастє,- буркнув я і, почервонівши як буряк, кинувся навтьоки з відром січки.
Зупинився біля кабана, почухав йому спину та вуха і зажурився. Ну як так сталося, що оця от капость влізла в мою голову? А що скаже жінка? І так мені стало соромно і гірко, що я ледь не заплакав. Слабкі чоловіки, ласі на м’яке, піддатливі, схильні до гріха. Сплюнув я півневі під ноги і узявся до праці. До вечора косив леваду аж дружина прибігла на луг та забрала мене звідти на вечерю.
- Чоловіче! Та не варто себе так мордувати цією роботою! Завтра ж усе болітиме!– бідкалася берегиня.- На пару днів міг розтягнути ту косовицю. Іди до мене, мій любий, давай масаж зроблю,- лагідно просокотіла вона і зняла з мене сорочку.
Наступного ранку зіштовхнувся із сусідкою як виходив із сільмагу.
- Ой! – зойкнула красуня і вхопилася за лоба.
- От халепа!– одказую їй.- Вибачайте, не хотів вас травмувати. Зайдіть до нас зараз, хай вас дружина огляне. Гаразд?
За півгодини сусідка стояла на порозі нашої хати з пов'язкою на оці. Дружина як уздріла знайомку, то аж затрусилася. Але взяла себе в руки і люб’язно запитала:
- Що сталося?
- Та ваш чоловік дверима приклав у магазині. Під оком синець набіг і голова болить. Чи не струс мозку?
- Сідайте, давайте поглянемо,- одказала благовірна і непомітно мені кивнула, наче казала: «Так тримати! Лупи її, шльондру, допоки не втече з села!».
Миттєвий огляд дав позитивний результат.
- Ось вам бодяга, жіночко. Зробіть кашку і акуратно утріть у синець. Тільки обережно, аби не потрапило в око, бо суміш пекуча. Синця до ранку не буде. А до гулі на лобі прикладіть листок капусти. Можете підв’язати аби не сповзав.
- Скільки з мене за послуги? – запитала відвідувачка.
- Та що ви! Ми з односельців нічого не берем,- одказала дружина. – Ідіть з Богом. А як знову трапиться якась халепа – приходьте, допоможемо.
- Дякую вам. Хотіла попросити вашого чоловіка аби полагодив мені замка на вхідних дверях, не закривається зовсім. Будь-хто може прийти, а хата відчинена. Допоможете?– запитала хворенька і благально подивилася в очі моїй дружині.
- Ну що ж, допомагати сам Бог велів. Прийде чоловік до вас, але трохи згодом – як вдома упорається.
- Дякую вам! – зраділа сусідка і, виходячи із хати, непомітно кинула мені свою сяйливу усмішку.
А жінка почорніла з виду, коли за конкуренткою зачинилися двері, та каже:
- Відьма вона! Темна її сила, нехороша. І приїхала вона в наше село не вірші писати, а кров людську пити. Не варто ходити до неї лагодити замка, це тільки привід заманити тебе в свої тенета. Але від долі не втечеш. Тому підеш сьогодні, після того як попораєш худобу.
Надвечір почалася буря. Вітер вив у високих осокорах, собаки рвалися з ланцюгів, перегукувалися сичі та сови. У сусідчиному дворі на подвір'ї крутився пиловий вихор, немов казав: « Йди чоловіче хутчій, і тебе засмокчу».
Жінка перехрестила мене, почепила на шию заговорений гердан із дубленої волячої шкіри, а в кишеню ввібгала шматок вельону аби не забував чий я чоловік.
- Слухай уважно, муже. Не підпускай відьму ззаду, бо тоді може стрибнути на спину. Як осідлає гарпія, то ти вже будеш її довіку. Тримай химеру постійно в полі зору. Ну, а якщо геть буде непереливки – клич на поміч, я під парканом сидітиму, ждатиму твого сигналу. Гаразд?
- Гаразд,- мовив я і рушив на вірну смерть. Кожен чоловік, якого хоч раз заманила красуня до власної оселі знає про що я кажу.
Спинився на порозі і ще раз перехрестився. Рипучі двері плавно прочинилися, в чорній глибині отвору заворушилася кошлата тінь і повільним кроком рушила до мене. Кліпнув оком – і мана щезла, натомість до мене приязно усміхалася сліпучої краси білявка у рожевому топіку та капцях на босу ногу. Шортів цього разу не було.
- Ой, а я думала, що ви не прийдете!– вигукнула сусідка. – Давайте я вас чаєм почастую за працю. Піду готувати, а ви працюйте, не буду заважати,- і крутнувши перед носом голими сідницями шаснула на кухню.
Замок і справді випадав із гнізда, оскільки був не від дерев’яних дверей, а від металічних. Довелося збігати додому і взяти потрібного замка з ключами зі своїх стратегічних запасів металічного мотлоху.
Повернувся, а сусідка вже стоїть на порозі з філіжанкою духм’яного чаю та шматочками меду в сотах на підносі. Правда вже в шортах. Але без топіка. Золотисте волосся спадає красуні аж на перса, сором'язливо прикриваючи рожеві пиптики. Я одним оком зиркав на ті чудеса природи, а іншим намагався пильнувати аби не гепнув необережно молотком по пальцях. Нарешті все зробив. Ключа вставив у отвір, провернув – механізм м"яко клацнув і рігелі плавно висунулися з пазів.
- Все, хазяйко. Ніхто сьогодні ваш сон не потривожить,- мовив я і почав збирати інструменти в торбу.
- Ось, чаю випийте, і медку скуштуйте,- мовила сусідка. – Знаю, ви грошей не візьмете, але гостинність ніхто не відміняв.
Повагавшись, сьорбнув чайку, куснув медку і сів на лаву під причілком закінчити солодку трапезу в більш зручній позі.
Не знаю, може я заснув, може примарилося, але чую як мене огорнула млость, тіло задерев’яніло, чашка з чаєм впала під ноги, а красуня навпроти накрила мене своїм розкішним тілом як м'якою ковдрою. А потім з рота неземної красуні виросли ікла довжиною з півліктя. З диким гарчанням це створіння увігнало свої зубиська в мою шию аби напитися крові. Але вийшла промашка: різці намертво застрягли в заговореному дружиною гердані. Відьма почала смикати щелепою аби вистромити гострі як ножі ікла але марно.
І тут я очуняв. Потвора на мені дико смикалася, намагаючись звільнитися з капкана в який потрапила та волочила мене по землі разом із сумкою з інструментами.
- Жінко-о-о-о-! – ревнув я що є сили. – Спаса-а-а-ай!
Через півтораметровий тин дикою кішкою метнулася моя благовірна з осиковим кілком наперевіс. З усього маху кохана вгатила важкий кілок у спину потворі. Та, нарешті, розціпила зуби і дико завила. Я скочив на ноги і теж навалився на кілка, допомагаючи дружині в цій благородній справі. Передсмертне харчання поволі затихло, потвора сконала. Перевернув горілиць істоту і перехрестився: це була вже не красуня, а звичайна упириця - зголодніла, нечесана, з кривими та недоглянутими зубами і, судячи з усього, дуже нащасна. Мабуть її розбудили лісоруби, які корчували старі пні під нову посадку. Прокинулася бестія від гуркоту бензопил та реву бульдозерів, вилізла з нори і пішла тинятися лісами. А їсти хочеться. От і рушило це нещастя до найближчого села, вдаючи із себе красуню-поетесу. А чоловіки на таке ласі. Правда не знала, бідолаха, що моя жінка - берегиня. І поплатилася за це своїм життям.
Поховали ми її у тому ж лісі, звідки вона прийшла. В яму кинули мій гердан та хлюпнули святої води. Це не зашкодить. Пожурилися трохи та пішли додому спати.
Уночі прокинувся, бо жінка ворушилася уві сні. І коли вже почав дрімати, почув її шепотіння: «Спи, мій любий. Нікому тебе не віддам, ніяка відьма тебе від мене не відіб'є».
А, може, це все мені приснилося? Як гадаєте?

01.05.2019р.

Розсердив я Петра не на жарт. Прийшов він до пекла і вивів мене за вухо звідти в Едем, посадовив на штурпака, який лишився від дерева пізнання і наказав чистити від луски рибу на вечірню юшку, яку я наловив у Стіксі ще уранці. Хотів спочатку кинути мішка зі щупаками та линами в геєнні, але подумав, що годувати будуть бозна-коли, чим саме – теж невідомо. Тож хутенько насмикав кропиви, пересипав улов зеленим листям та закинув лантуха на горбака.
А вухо і досі болить: пальці у Петра довгі, злодійкуваті, ще й на додачу з довгими нігтями,- так увігнав пазуриська, що аж хрящик болить.
До пекла мене доправили на виправку, бо занадто вже грайливі та недвозначні віршики писав. Накатала на мене кляузу небожителям сама Аглая Саловсмак, наголошуючи, що я нешанобливо висловлювався про самокоронованих святих писунів із касти ліриків, жартував над сакральною книгою усіх часів та народів – «Пихокардією». Більш того – тримав її в найвіддаленішому закутні курника під побитим міллю рядном сорокарічної давнини. А це вже святотатство.
Підхопили мене чортяки на вила і понесли в свої пенати. Не дали навіть каші гарбузової доїсти, гаспидяки. І досі ложка на столі лежить. От прийде жінка з роботи, буде лаятися, що посуд немитий. А я чутливий, соромно мені за таке неподобство. Казав бісівському кортежу: «Дайте в порядок приведу кухонну утвар!» - ні в яку. «Ми й так спізнюємося!» - кажуть.
Егеж, спізнюєтеся! Цвяхи не встигнете в гузно забити чи що? Так у мене ж попереду вічність, наче. Часу доста.
Поставили мене в чергу до найбільшого казана, наполовину заповненого грішниками. Металічною драбиною одне по одному горопашні підіймаються до верхівки лембика, тричі хрестяться і… шубовсть у киплячу сірку! Гемони здоровенними варехами перемішують грішників у булькаючій смердючій рідині, а тих, хто намагається вибратися – б’ють тими черпаками точно в лоби аж пеклом луна йде.
Надходить моя черга. Вже й ногу заніс аби ступити в купіль очищення, аж тут драбина підломилася і я з усього маху гепнувся на шию якомусь нечистому.
- А-а-а-а! – ревнув куцак і скинув мене зі свого загривка під гострі ратиці. Хотів пнути, але пригледівся і як закричить:
- Сашко! Ти?
- Я!
О-о-о-о-о!!! Яким дивом тут опинився? Ти ж, наче, пророк…
- Та якась холєра нашепт зробила. Ти ж знаєш - у наші часи донос може навіть дірку в небі пробити.
- Егеж,- сумно зітхнув антихрист. Знаю, бачиш на моєму лобі гулю здоровенну?
- Бачу…
- Оце мені тавро поставив наш начальник за те, що поза чергою у смолу знайомців кидав. Знайду шептунів – зроблю темну. У мене кулаки знаєш сам які.
Знаю, колись він був у відрядженні в наших краях, ловив альковного спокусника, який втік з того світу до своєї любки. Мене з ним переплутав, то довелося навкулачки з цим харцизякою битися. Потім помирилися, звісно, ми ж істоти розумні. А того дідугана, що знаджував у нашому селі удовиць так і не впіймали – повіявся з нею кудись у пущу, від гріха подалі. Випили ми тоді з шайтаном лютої бормотухи, подарував йому на пам’ять примірник моєї нової книжки гуморесок «Хто живий – не мертвий» і кинув його у старого запущеного колодязя за селом сторч головою аби швидше до своїх дібрався. Отак ми і познайомилися.
А тим часом довкола зібралася ватага грішників та пекельників, які зацікавлено спостерігали як ми розмовляємо одне з одним.
- А хто це такий? –запитав вимазаний смолою з голови до ніг анциболот мого знайомця.
- Та це ж Сашко!
-Той, що гуморески пише, які ми увечері щодня читаємо?
- Ага! Той самий!
- Так він тут помилково! Свята людина! Непорочна! –шепталися чортяки.
Покликали старшину. Той як мене побачив – зрадів, потягнув у світлицю. Сказав, що сьогодні всі пекельні муки скасовуються, буде святкова вечеря для обслуговуючого персоналу і з почетом одправив мене у свої пенати. А там…
Ви думаєте, що на тому світі не живуть як треба? Живуть, ще й як! Хонка Януковича – це бліда тінь тієї кричущої розкоші, яку там побачив. А звідки воно таке береться спитаєте ви? Та все просто: і в геєнні грішні душі кладуть цеглу, гепають молотками, доглядають за райськими садами, умащують пахучими маслами сильних світу цього. За вічність такого там набудували!
На землі тільки один Тадж Махал, а тут їх тисячі. І в кожному - сонмища голопупих гурій гуляють, а за ними дибають щасливці з віялами, розганяючи клуби сірки, які доносить легенький вітерець з робочих цехів. І кожен більш менш серйозний начальник має як мінімум один гарем з красунями, які відбувають покарання, так би мовити, натурою. Цілу вічність! І справді пекельні муки я вам скажу.
Знайшлася гітара, тулумбаси, козобас – навіть бубон, тож гуляли ми на славу. Вдячні слухачі підливали мені найдорожче вино у світі – нефільтроване американське Каберне Совіньйон «Орел, який кричить» урожаю 1992-го року та «Jeroboam of Chateau Mouton-Rothschild» урожаю 1945-го року. Аромат цього вина наповнений нотами м’яти, сухого зеленого моху, ванілі та сухої хвої, а унікальність смаку забезпечується нотками сухої землі, малини і солодкої сушеної вишні.
А я грав та співав, співав та грав, зупиняючись тільки для того аби промочити горло кількома ковтками божественних напоїв. Коли ж пучки пальців стали кровити – узявся декламувати власні творіння. Коли закінчилися гуморески – узявся за лірику. Благо - у мене її немало, особливо еротичної.
Уранці зробили перекур аби наловити рибки у Стіксі. А потім знову узявся за декламування.
Як спілі груші мені на руки сипалися уярмлені весталки, яких моя любовна поезія доводила до екстатичного благоговіння та сексуальних конвульсій. Три доби продовжувалася ця розвесела оргія, на сімдесят дві години у пеклі зупинився конвеєр покарання. І тоді прибув Петро і виволік мене геть із цього казкового місця прямо в рай.
- Паразит! – тільки й кинув святий і сердито плюнув на мою лисину. – Ти паралізував всю діяльність департаменту! Іди, тиняйся Едемом, але на очі мені не попадайся, бо не знаю що зроблю,- закінчив апостол і, осідлавши якогось архангела, чкурнув у справах.
Хутенько почистив рибку на пеньку ножиком, якого завбачливо кинули в мою торбу розчулені бенері, і пішов збирати сушняк. Аж тут бац – назустріч краля пишногруда, краси неземної. Кинув я тріски на землю, впав на коліна і полилася з моїх вуст висока поезія як вода з чистого-пречистого джерела. Признаюся чесно – довго довелося читати, аж язик запух, і досі в роті ледь уміщується. А коли надійшла ніч - рушили ми попід руки з дівою в пущу шукати цвіт папороті. І було нам добре.
Уранці райський сад тисячеголосо дзвенів пташиними голосами. Соловейки щебетали прямо у наші вуха, а нага незнайомка мирно хропіла у мене на грудях. І тут знову з’явився Петро.
- Ах ти ж бахур! Звабник! Гріховод! Блудник! - лайнувся святий і знову ухопив мене за вухо. Не зогледівся – опинився удома за столом перед полумиском з гарбузяною кашею. Тією самою, яку не доїв. Я тоді ще подумав – от гарно дядя з часом управляється: і вперед може посунутись і назад. Одразу видно – собаку з'їв на квантовій механіці. Дав мені щигля наостанок апостол, усміхнувся у вуса і вилетів у комин.
Рипнули двері, до кімнати зайшла кохана жінка з ночовками, у яких виднілися курячі яйця.
-Їж кашу хутчій,- каже, - і почисть рибу, яку сусіда приніс. Давно пічкуриків не жувала. І не барися. Сьогодні день знаєш який?
???
- Івана Купайла! Прийде ніч – будемо чар-зілля шукати. Ще не забув як? – посміхнулася кохана.
Я ствердно кивнув, хутко дотьопав кашу, почухав носа і пішов чистити рибу. А в голові крутилася тільки одна думка: може мені все те привиділося чи було насправді? Сам не розберуся, жінці сказати боюся, на вас тільки покладаюся, шановні читачі. Якщо привиділося – пишіть у приват рецепти декоктів, які позбавлять цих солодких марень. А якщо правда – не приведи Господи казати жінці – станете моїми ворогами навічно-віковічно. Як покарання – подарую вам книжку «Пихокардія» авторства Аглаї Саловсмак аби і вам таке щоночі увижалося.
Ну то що – таки правда чи ні?

03.04.2019р.

Випало гостювати на Парнасі. І хай там галасно, як на проплаченому мітингу Рабіновича, хай гримить і вдень, і вночі голос глашатая, який оголошує прибуття нового небожителя в почесний легіон, але куди не плюнь – попадеш у генія. Це втішає.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?

27.03.2019р.

Знову кликали шліфувати корону. А я не пішов, бо п’ястуки кострубаті, мозолисті, неоковирні, та й естетика не моя. Мені до вподоби гарбузи сіяти і спостерігати як поволі тягнуться до сонця молоді пагони, як наливаються соком важезні ягідки. І насіння від тих дарів природи цілюще: кожен чоловік, який не хоче на старості раку простати, мусить щоденно з'їдати ложку перемеленого разом із лушпинням гарбузового насіння. І ніяка аденома до вас зроду не причепиться. Зверніть увагу, шановне чоловіцтво, на упаковки з ліками від цієї неприємної хвороби – там усюди до їхнього складу входить ця благословенна рослина. То краще не платити за хімію. А вживати натуральний продукт. Можете запивати медом, заодно нирки почистите і настрій піднімете.
А корона – то пусте, для дітей, тільки вуха відтоптує. Он, приїхала до нас відома майстриня оригінального жанру з Полтави, коломийки пише бомбезні, такі сороміцькі, що аж у кабанчиків писки червоніють, а корона не годяща, увесь час на носа з’їжджає. То вона шукала добровільного зброєносця аби він над нею ту корону постійно носив, як дружки над молодятами у церкві під час обряду вінчання.
Йшла вона якось повз мене, тицьнула ту коштовність мені до рук і каже:
- Неси наді мною. Парубок ти видний, від лисини сяйво іде велике. Це добре, бо відбите проміння ще сильніше буде освітлювати мою прикрасу. А я неоковирний, взяв її необережно як крабовою клешнею і обламав зубця. Крику було , скажу вам, хай Бог милує, ви, мабуть, теж чули. А якщо прислухаєтеся, то і досі почуєте як луна іде.
Однині до корони вона нікому не дозволяє торкатися, сама несе, а щоб не висіла на вухах - підклала туди томик власних коломийок під назвою «Ардія». Що воно значить – ніхто не знає, але звучить загрозливо.
Щоранку, перед тим як ми – селюки, йдемо на поле, майстриня робить концерт, наснажує на доблесну працю. Ми й не проти: настрій хороший з'являється, дехто навіть посміхнеться, буває навіть і таке. Не кожного дня можна послухати співане, ще й віршоване глупство, бо ми в основному тільки працею займаємося, люди темні, в мистецтві не розбираємося. І телевізорів у нас немає, бо забороняє віра.
Перед виступом наші дітлахи шліфують корону замшею, кожен зубочок окремо, а на імпровізованій сцені для ораторки змайстрували постамента з могутніх менгірів та дольменів, яких натягали з пустельного кряжу за нашим селом. Кажуть, там упиряки колись водилися, ховалися під тим камінням до ночі. Не знаю чи це правда, а от кісток під тими валунами і справді було багато. В основному собачих і котячих.
Одіж на артистці теж була із заскоком: флер на платті був довгим, десь так метрів двадцять, тому гурт діточок постійно його підтримував аби він не волочився по землі, здобреній поросячим послідом. І баян у неї був гарний. Чіпляла вона його собі на шию як атрибут приналежності до високого мистецтва, хоча грати не вміла. Просто декламувала коломийки гарчливим контральто. Голос був таким застрашливим, що кури, які бігали у нас під ногами, перестали нести яйця. Довелося посунути сцену аж на поле, подалі від гріха.
Коломийки, в основному, були тематично ідентичні: я красіва і хороша, а все довкола не таке як треба. Під час виступів наші баби лузали насіння, чоловіки з-під поли потроху підковтували бормотуху перед косовицею, а діти з роззявленими ротами дивилися на це миле дитя творчості, наснажувалися вічним.
- Вчися, синку! І ти станеш митцем! – сказала своєму капловухому і цибатому чадові Мотря. – А то все життя будеш тяжко працювати на землі, руки порепаються як у твого діда, а сам будеш пахнути як земля перед дощем, а дівчата тебе обходитимуть десятою дорогою.
Чадо благоговійно склало руки в молитовній позі та слухняно кивало. А з постаменту лунало:
«Як прийшла я усело –
Все довкола загуло!...»
Кабанчик, який шукав собі поживи, бігаючи між людськими ногами, наступив ратицею на Іванову ногу. Той ухопив поросятко за вуха і поніс до хати. Тваринка підняла такий вереск, що голос мисткині із Полтави потонув у ньому, як піщинка у морі. Але вона вперто продовжували гнути своє:
«Гей, сіра, гей руда!
Гей овеча череда!»
Оце вже по-нашому! Щось нове у репертуарі. Мабуть рік, який мисткиня провела у нашому товаристві, пішов їй на користь і в куплетах почали прокльовуватися пагони навколишнього селянського битія. Професійний перекос, так би мовити. Але тут сталося лихо.
Приблудний гавкун, який пробігав повз натовп, зустрівся з місцевою шавкою. Та покликала на поміч своїх соратників з усього кутка і розпочалася собача чвара. Заляканий пес кинувся навтьоки на верхівку постаменту, брьохаючи своїми замурзаними лаписьками коштовним флером із сатину. А зграя за ним. А потім почалася бійка. Псячий клубок то піднімався до самих ніг мисткині, то опускався донизу. І так двадцять разів. А потім налетів на коломийшицю і збив її з ніг.
Корона розбилася , флер порвався, засмучена мисткиня від горя того ж дня дременула до Полтави. А ми втратили можливість чути її щоденні ранкові безоплатні виступи. І стало сумно. Бо як би там не було, а високе мистецтво – це високе мистецтво: кожна людська душа, якщо вона не хоче жити у темряві – шукає світла, яке може дати творчість талановитих людей. І коли випадає хоч найменша нагода доторкнутися до прекрасного – торкайтеся, бо іншого випадку може не трапитися.
І знаєте що? Я теж почав писати коломийки. Не знаю чи гарні, але пишу. І штабелю в потайному місці. Рано ще мені нести свої творіння на люди. А от корони не хочу, мені й мого солом'яного бриля достатньо. Якщо бажаєте – неодмінно розкажу як їх плести. То як – розказувати?

27.03.2019р.

Собачий хвіст заважав зосередитися. Веселий песик Шобтиздох віддано дивився мені у вічі, очікуючи аби я його погладив, і вихляв обреп’яченим вертуном як пропелером. На носі сидів кліщ завбільшки з ніготь і безплатно ссав кров з мого гавкуна. Як тут можна писати про кохання? Ніяк.
Затискую одомашнену приблуду між ніг та потихеньку викручую упиряку проти часової стрілки. Пес не королівської крові, розумний, тому сидить сумирно, тільки повискує трохи, бо ніс – місце ніжне. Його краще покривати поцілунками, аніж болісно торсати. Згодні? Згодні.
Після інквізиторських вправ беру до рук олівця та записника аби продовжити віршувати, але гаспидський цюцько крутиться межи ніг і кличе погратися: то за штани ззаду вхопить, то штовхне лобом у сідницю, кличе. І час від часу гавкає. Ну, дитина мала, чесне слово!
Поклав записника на пустого вулика, взяв косу, мантачку і почалапав на луг підкосити молодого полину. Любить барбос, коли в буді лежить це зілля, блохи скачуть аж на місяць від його запаху. За це мені бровко вельми вдячний, виє від щастя на місяць щоночі, радує своїм колоратурним сопрано усіх сусідів у радіусі кілометра. І сьогодні вив, та так, що уранці прийшов кум і каже:
- Буде покійник у селі, навіть знаю хто.
- ???
- Чикилдиха учора гнала горілку з недогону, меляса проти неї – парфуми Шанель №5. Пити її не можна, а для настоянок – ще терпимо. Продала бабі Горпині трилітрового баняка, а я їй червоних мухоморів кошик приніс на замовлення.
- Ноги болять у її діда?
- Так, болять. Вона ті грибочки кришить у горілку та робить йому настоянку для втирання. Але сталася халепа: заскочив до Горпини Микола Смоктун, хотів десятку позичити на чекушку, а в хаті нікого. А на столі сулія стоїть. От він і приклався до «щастя», половину видудлив і пішов додому щасливий. А увечері приїхала швидка і забрала самогубцю до лікарні. У його жінки питав: «Як справи у чоловіка?». « Нирки відмовляють», каже.
Скільки люду згубило те пійло - і не порахувати. Втрачені сімейні цінності, відсутність родового зв’язку, небажання вчитися прекрасному приземляють людські душі, привчають їх отримувати дурне задоволення за рахунок власного здоров’я. А місцева влада не дбає про людей.
Я застав ще ті часи, коли в країні було чисто, увечері потомлені люди співали пісень, танцювали, ходили разом на толоку. А це зайшов якось увечері на дискотеку в сільський клуб, а там…
П’яна молодь у клубах сигнаретного диму під гаспидську музику тупцює одне проти одного і викрикує матюччя. А разом з ними майбутні мами.
Ніхто не знає, що таке краков'як, повзунець, гопак, полька, вальс. Як слоненята – гуп-гуп! Оце і весь танець. А потім у кущі, мацатися. На гітарі ніхто грати не вміє, на баяні також, сопілки ніхто в руках не тримав. Ця молодь буде забезпечувати нам ситну і спокійну старість.
Прийшов на поле. Собака біг поруч і клацав зубами на мух, які пролітали поруч. Дарма витратив десять хвилин аби повидирати реп'яхи з його вихлястого хвоста - за три хвилини біганини по забур'яненому полі за горобцями їх не було хіба що на носі, з якого я зняв кліща. Не собака, а мустанг! І розумний страшенно!
Восени ходив до лісу за грибами, то він за мною ув'язався. Бігає, нюшкує сліди звірині, від азарту повискує. Аж тут уздрів білку на березі: дістати зась, а хочеться. І що б ви думали? Розганяється мій напівлабрадор-напівмуфлон, лобом геп у стовбур – і струсив білку! Підбігає, зубами клац – і пожива у роті. Доки я кошик білих назбирав він п'ять штук уполював. І не шматує, а акуратно у зубах приносить. Я за осінь жінці шубу справив, зараз фотку покажу аби не сказали, що брешу.
Кошу чорнобиль, намагаюся робити різкіші рухи, бо молоді стовбурці вже почали дерев'яніти.
Ага! Натрапив на джмелине гніздо! Добре, що косою в нього не заїхав, а то дали б такого меду, на місяць вистачило б. Викошену зелень склав у мішок і поніс до хати. А потім хутко повернувся.
Хто не пробував джмелиного меду, той не пробував найсмачнішої речі у світі. Треба тільки сноровку відповідну мати. І дуже гарно бігати. Акуратно, не постпішаючи наближаю правицю до гнізда. Ні в якому разі не можна робити швидких рухів, бо джмелі-охоронці з розгону угвинтяться жалами в небезпеку, ще й своїх братів покличуть взяти участь у голкотерапії. А джміль – це вам не бджола, рука дубіє дуже швидко. Кілька укусів одночасно можуть викликати приступ тахікардії. Упевненим рухом відхилив убік кущик моху з пучком трави, іншою рукою прудко ухопив один чарунок і рвонув до річки, наче тікав од привида. Більше брати не можна, бо може загинути гніздо. У спину ударило басовите гудіння сердитих комах. Вони летіли прямо за мною, орієнтуючись на запах меду та інфрачервоний слід, який залишало моє тіло у повітрі. Гавкун не відставав, вважаючи що я таки згодився з ним погратися. Але бігав якось дивно, колами, і люто гарчав.
Я зупинився через півкілометра, а потім повернув назад, оскільки біг у протилежному від домівки напрямі. Поки дійшов – загамав поцуплений мед разом із чарунками, навіть не намагаючись випльовувати віск. Ох і смакота, скажу вам!
Підійшов до порогу, а там лежить мій барбос і тихо виє. А ніс утричі більший, аніж треба. Ой, леле! Покусали його джмелі, дали меду чотирилапому другові, а не справжньому злодієві.
Дружина прийшла з роботи і застала мене за незвичною процедурою: я прикладував шмоточки льоду з холодильника до собачого носа і гладив його по голові.
- Що сталося, чоловіче? Чого це у Шобтиздоха ніс як у віслюка?
- Джміль вкусив,- одказую. – Бач, тварина мучається? Мушу хоч якось біль тамувати.
Переодягнулася моя краса, прийшла до мене, сіла поруч на порозі та почала допомагати. Бере шматочки льоду з миски і прикладує на припухлі місця.
Споночіло. Нічне небо вкрилося світляками зірок. Туманився Чумацький шлях, сузір'я Ліри стояло над головою, коштовними діамантами блищали Плеяди, а з сузір'я Персея зривалися поодинокі метеори,- то до землі поверталися заблукалі душі. О другій годині ночі собака, нарешті, заснув, поклавши важку, вимучену голову на поділ жінчиного плаття. Уперше за місяць сьогодні у нього не було ні бажання, ні сил вити у високості, дослухаючись до голосів своїх братів по крові, які інколи підвивали нашому барбосові зі своїх собачих буд.
Коли ж і ми із жінкою опинилися у ліжку, то вона принюхалася і запитала?
- А чого це від тебе медом пахне, чоловіче? Ще ж качати, наче, рано?
- То я так пахну, бо ти мене любиш, - відповів їй і ніжно поцілував у кармінові вуста.
Запитайте і ви, братове, у своїх жінок: чи пахнете ви їм медом? Чи хочуть вони вас покуштувати? Якщо так – то люблять не понарошку. А це саме головне у подружньому житті.
І прошу вас: якщо наткнетеся на бджолине гніздо – не руйнуйте, обійдіть стороною. Краще поставте перед входом у нірку мисочку з підсолодженою медом водою. Ну, а якщо захочете меду – приходьте на мою пасіку. Бджоли у мене не прості, а мандрагорські, завбільшки з куряче яйце. Меду в один чарунок накачують зі столову ложку, вулики зроблені з двохсотлітрових діжок. Тож на всіх вистачить. Домовилися?

24.03.2019р.

От не люблять у нас чоловіки жінок і все. І не сказав би, що геть дурні, але трохи недоумкуваті – це факт. Як можна кричати на істоту, яка тобі народила дітей? Де у світі окрім людської спільноти прийнято гнути матюччя в сторону прекрасної статі?
Поспостерігайте які любовні рулади шкваркочуть чубаті одуди своїм половинкам, як витанцьовують біля своїх самичок. І це щороку! До самої смерті! А подивіться як дбають про своїх курочок півники: черв’ячка побачать – кличуть товарок до здобичі, у разі небезпеки кидаються навіть на бабу з дідом, які щодня їм дають їсти. Гавкун ніколи не вкусить суку, привітно вихляє хвостиком, коли її бачить. А у нас?
Побралися, з’їздили на море черево попекти - і починають гризти одне одного, як собака кістку. І ці вияснення стосунків часто слухають сусіди, скрушно хитаючи головами. В хід ідуть ополоники, коси, молотки, сокири. В приступі гніву можуть задушити, застрелити або навіть з'їсти. Почуття б'ють через край, і все це в ім'я чистої та непорочної любові. Наче.
От скаже жінка «люби мене, бо я красіва» - і всьо, крапка. Ніяких різночитань, ніяких інших варіантів бути не може. Бачили очі, що брали? Так тепер їжте аж до самого гробу і не видригуйтеся. А то починають хлипати: не склалося, розлюбив, зрадили мене і вся така інша ахінея.
Жінці потрібно віддаватися до останку. А так – то горілка засмоктує у вир алкогольних пригод, то страсті-мордасті на кшталт мисливства, рибальства, комп’ютерних та рольових ігор. Або починає чоловік писати вірші та забуває про жінку взагалі. Оце, я вам скажу,- найстрашніша халепа, яка може очікувати в подружньому житті. Вразила ця хвороба і мою куму. В саме серце.
Чоловік у неї був знатний господар – орав землю, розводив бджіл, тримав садок. Аж тут до його рук потрапив вінок сонетів поета Ярослава Чорногуза «Світло кохання». Творіння там гарні, аж бризкають почуттями. Ось вам приклад, шановні:
«Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.»
Начитався чоловік отаких могутніх красивостей, наснажився вічним і… пропав для сім’ї. Закинув косу, забув про м'які жінчині циці – шкребе пером аж гай шумить. Сидить згорблений біля столу, ні на що не реагує. Солодятко вже й ззаду без нічної сорочки стало, притулилося тілесами до чоловіка, муркоче, зваблює. А той сидить як пень, тільки вряди-годи за вухом чухає, обдумуючи чи варто вжити неомодерний фразеологічний зворот, щоб у читачів кебета догори дригом стала.
І видно, що страждає чоловік, мучиться, інколи навіть слізки скрапують на бороду. Жінка не втерпіла, всілася на руки, обняла за шию, шукає кармінові вуста свого легеня буйногривого аби поцілуватися. А той голову просунув їй під пахвою – і продовжує писати вічне. Ні на що не реагує. Заклятий.
Думала його якось відволікти, налила марочного бренді десятилітньої витримки та поставила кухля перед носом на письмовому столі. А чоловік не звертає уваги навіть на святу воду, пише, розмовляє сам із собою, жестикулює, наче веде з кимось бесіду. Здогадалася Мотря, що це навроки наслані. Руки в ноги і до нас прибігла.
– Біда у мене, сусідко,- плаче жінка. – Не звертає на мене уваги Микола ніякої. Писунка у нього. Якогось Чорногуза почитав і сказився геть.
- А як у вас та книжка з’явилася у хаті, згадаєш? – запитала моя мудра дружина.
Задумалася Мотря, лоба наморщила, то одну брову підніме, то іншою грає, навіть пальцями по губах водить - так старається згадати.
- Знаю! – вигукнула сусідка. – Твій чоловік її і дав! Ще й якусь "Ніч еротичної поезії" на додачу.
Крутнула мені вухо дружина і каже:
- Ану, неси сюди Чорногузові творіння. І оту "Ніч еротичної поезії" прихопи. Відаю, що в тебе по два примірники тих бісівських писань. Ти одну книжку ніколи не купуєш.
Похнюпивши голову я пошкандибав до етажерки з поетичними скарбами. Вона у мене стоїть у дальному кутку курнятника, за старими ночвами під побитим міллю бабусиним рядном, яка померла років сорок тому. Ховаю я від жінки красне письмо, бо страх як лютує, коли мене бачить не з лопатою в руках, а згорбленим над пустопорожнім читанням. Вкусила навіть якось, коли наважився їй трохи почитати свого. Ось таке, наприклад:
«Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.»
- Ти нащо людям розказуєш інтимні подробиці нашого життя? – гарикнула тоді жінка і ляснула ляпачкою по носі. – Як у тебе вистачає нахабства показувати людям отаке сороміцтво? – і знову гепнула мене мухобійкою, але вже по лівому вусі.
І правильно зробила! Бо чоловікові належить свою дружину з ранку до ночі тільки на руках носити, виконувати усі забаганки, а уночі тішити так, щоб Амур із Венерою плескали у долоні і вигукували «Браво, маестро!».
Здмухнув я пилюгу з лірики, витер засохлі курячі цятки з обкладинок і поніс їх на страту в пазуриська розлючених гарпій.
Поклав на стола спочатку корону сонетів відомого майстра. Згорбилися жінки над фоліантом, читати почали, губами ворушать. А я відійшов на безпечну відстань у темний куток, взяв у руки рогача і укляк, готуючись відбиватися від знавіснілих фурій.
Бачу, у жінок обличчя розпогодилися, очиці заблистіли грайливими вогнями, згодом вони обнялися і кінцівку першого магістрала почали читати уголос, дуетом!
«Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!»
Кіт Жоржик по цих словах нявкнув і втік із хати, а я напружився, бо такою чаклунською силою повіяло від цих слів, що аж фіранки на вікнах задрижали.
Підняла дружина на мене свій затуманений погляд і каже:
- Ось так повинен муж думати про свою жінку. Якщо і про мене щось подібне напишеш – ніколи на тебе голос не підніму.
А Мотря сидить і плаче. А як виплакалася, то каже:
- Гарно пише чоловік. Може, і мій щось подібне шкребе? То що ж мені робити?
-Терпи,- одказала жінка. – Людей на світі багато, а поетів – одиниці. Це як птахи-Фенікси, як цвіт папороті – річ рідкісна і для душевного спокою необхідна. І хоч я знатна відьма, але проти такого чаклунства безсила. Чорні навроки знімаю запросто, а чисту і незаплямовану енергію ніщо знищити не здатне. Для того аби твій чоловік не виснажився передчасно – ось тобі настоянка. До смерті буде писати тільки про любов і природу. А це саме те, що потрібно людям у їхньому житті. Решта дурниці, вір мені.
Дружина вклала сусідці до рук карафку з чар-зіллям і хутко випхала за двері.
А на ранок прийшла Мотря до нас у гості нерозчесана, босоніж з палаючими від щастя очицями. Дала нам гуску і сказала:
Закінчив муж поему, мені присвятив. Читав три години. Я його потім борщем нагодувала, твого-чар зілля туди нахлюпавши. Ось, на хвилинку вирвалася з обіймів чоловіка аби подякувати. Все, біжу, чуєте – гукає до себе.
І подріботіла знову до себе в господу.
- А ти, чоловіче, що писав сьогодні уночі, га? – підняла брову на мене жінка і вхопила до рук ляпачку. – Знаю, що писав, мені кіт Жоржик уранці все розповів.
Вийняв я з-за пазухи пошарпаного блокнотика, сів на ослінчику аби ноги не дрижали, набрав повітря у груди і…
«Вірш осонцив сторінку,
Співає кохання струна.
Ти з'явилась із неба
Усміхненим ангелом, люба.

Я люблю тебе, жінко!
У цім таємниці нема.
Дай тебе пригорну,
Поцілую кармінові губи .

Впала враннішня зірка,
На лузі дзвенять голоси,
І шепоче травиця
Мелодію спокою тихо.

Я люблю тебе, жінко!
Як чисту небесную синь -
Ти для мене єдина
У світі коштовність і втіха.

Простелюся барвінком,
Пташиною тьохну між віт,-
Скільки років пройшло,
А на серці - розвеснений квітень.

Я люблю тебе, жінко!
Для мене ти сонячний світ,
Життєдайна ріка,
Без якої мені вже не жити.»

Як опинився в ліжку - не пам’ятаю. Кіт Жоржик, який лежить під боком і люто вилизує хвоста муркнув, що дружина мене сама на руках несла, аж бігом.
А до "Ночі еротичної поезії" дівчата так і не дійшли, одного Чорногуза вистачило аби їх звести з розуму. Відсьогодні мені дозволено лопату до рук брати тільки коли бажання буде. А так – тільки вірші та любов. Отакі пироги, панове.
Надворі треті півні заспівали, а я ще не спав. Ідіть, читайте поезію, а мені треба хоч трохи подрімати. Все, годі теревенити, заплющую очі, бо жінка ворушиться, не приведи Господи ще розколошкаю ненароком.
21.03.2019р.

Коли мені рубали голову, стояла чудова весняна днина. Народ кинув свої справи і прибіг на майдан разом зі своїми дорогоцінними чадами: не щодня відбувається публічна страта окаянного схизматика, який наважився йти проти волі місцевої влади. В очікуванні чудесного видива молодиці прямо тут годували власних голодних малюків грудьми, дядьки клепали коси, молодь потихеньку цмулила пивце, а неодружені дівчата скалозубили із парубками. У лозах понад берегом річки витьохкували солов’ї, у небі щебетали жайворини та знавісніло кумкали жаби у налитих щедрою повінню лугових ставочках. А решти галасливих створінь і не перелічити: зяблики, сойки, пірникози, бугаї, крижні, чирянки, нерозні, шилохвости, пастушки, деркачі, лежні, пісочники, кулики, коловодники, набережники, турухтани, баранці, слукви, грицики, припутні, сичі, дрімлюги, серпокрильці, сиворакші, рибалочки, бджолоїдки, крутиголовки, посмітюхи, щеврики, плиски, сорокопуди, вивільги, волові очка, омелюхи, кобилочки, очеретянки, вівсянки, берестянки, кропив’янки, вівчарики, золотомушки та мухоловки! Хух, навіть половини не назвав тої пернатої братії! Навіть тут – на сільському майдані, за кілометр від річки, було чути те голосисте пташине царство.
Сокиру приніс сам сільський староста; давно мав на мене зуб, - ще з тих часів, коли державою керував Леонід Данилович Кучма. Знатний хазяїн був, скажу вам. Храм святого рівноапостольного князя Володимира під Форосом Володимиру Путіну подарував? Подарував. Ядерну зброю продав? Продав. Коли вивозили ракети з військової частини у містечку Макарів-1, то дорога до Тетерева аж угиналася під вантажем. От за отримані гроші нам і заасфальтували дорогу до райцентру. Клали асфальт не американці, а наші вітчизняні хапки. Хоча і щедро, десь так на півпальця. Тому нині там вже не дорога, а здиблена та ямкувата проора. Часом збереглися навіть уламки асфальту. Спробуйте якось проїхатися від Радомишля до Тетерева: обіцяю зміщення хребців, забоїни на сідницях та прокушені язики.
А колоду прицургенив м’ясник Живолупенко, якому я позаторік не дозволив продати на ринку померлих від чуми свиней.
Ех, дарма не згодився на шибеницю, яку мені пропонували спочатку. Її облаштували на постаменті, з якого під час боротьби з комуністичним минулим звалили вождя світового пролетаріату. Місце там мальовниче: позаду шубениці липовий гай, який от-от мав розцвісти, навпроти – колишній завод скляних виробів, який переобладнали у напівлегальну биндюгу з розпилювання краденого лісу під кришуванням місцевого злодія в законі, а нині депутата. Минулого літа припхалися на завод озброєні до зубів СБУшники, поклацали затворами, щось покричали у мегафон. За годину вийшли з приміщення заводу з мішком грошви і відтоді владні структури до нас не навідувалися.
Але надійшла пора чергових виборів, дворами почали шастати зграї агітаторів, поштові скриньки регулярно трамбуються прокламаціями та газетами з брехливими обіцянками.
Це дуже вчасно, скажу вам, оскільки під кінець зими запаси глиці та тирси, якою розпалюють дрова, закінчуються. Тож папір стає в нагоді. Люди самі просять – несіть побільше, якщо рулька не влазить у поштову скриньку – кидайте пачки у двори через паркани.
Сільський староста, взутий у в'єтнамки, присів на ослона, який винесла з прохідної заводу запопадлива чергова, і пробує пальцем лезо - чи гостре. Бачу, що тупезне, ще й пощерблене на додачу. А держак тріснутий.
- Ну хіба не можна було гарно вигострити? – питаю у нього. - Цією сокирою тобі ж пуповину обрізали як народився! Її берегти треба як зіницю ока. Річ сакральна, а ти!
- Для тебе в самий раз,- відгавкнувся сільський начальник і гупнув сокирою по колоді.
- А-а-а-а! – ревнуло над майданом і покотилося луною в місцеві бори. Руків'я обломилося, лезо зісковзнуло з колоди і з розмаху встромилося у тильню сторону стопи. Молодиці з немовлятами хутко шаснули у липову діброву. І правильно! Не годиться юним неням хвилюватися, бо ще молоко скисне.
- У-у-у-у! – летіло над головами електорату болісне завивання старости. Розгубився народець, прийшов витрішками торгувати на мою погибель, а тут кривава вистава пішла не по плану.
- Викликайте швидку! - гукаю до секретаря сільради, а сам хутенько зняв із себе сорочку та обмотав нею рану на нозі невдахи.
Ага, ледь не забув розповісти за що ж мені присудили вищу міру соціального захисту.
Всьому виною прищик у мене на носі. Капосний такий, болючий. Мабуть, коли прийшов із курника то руки як слід не помив. Почухав носа - і на тобі: рознесло його під ранок, страшно глянути. І прищик зріє. Коли торкаюся – аж сльози біжать ручаєм. Аж тут з вулиці гукають:
- Хазяїне! Можна з вами словом перекинутися?
Витер я сльози, чмихнув пару раз і потупцював до прибульців. А там ціла делегація: і сільський голова, і районний депутат, і місцевий партактив, і навіть з області якийсь дядя приїхав. І ще двійко-трійко душ. Знають, капосники, що я відомий на всю державу поет та письменник, хочуть злапати мене у свої загребущі пазуриська та використати на свою користь шалений авторитет.
- Ми – представники штабу кандидата у Президенти Петра Олексійовича Порошенка. Знаємо, що ви в селі людина поважна, горілки не п'єте. Пропонуємо вам стати в селі штатним агітатором за нашого кандидата. І у виборчу комісію вас додамо.
- А програма претендента на папаху у вас з собою? – питаю у поважної делегації.
- Аякже! Ось, тримайте, - відповідає мені чубатий жевжик із засмальцьованою краваткою і простягує газету. Розгортаю, на обкладинці Верховний Головнокомандуючий в усій красі: сивий, з мудрим поглядом, високим чолом та в бездоганно випрасуваному костюмі від Армані. І тут у мене дико зачухався ніс, я не втерпів і легенько шкрябнув прищика нігтиком.
Краще б цього не робив, бо у носі так закрутило, що я набрав повні груди повітря і оглушливо чхнув. Потім ще раз, і ще. Прямо в газету з портретом кандидата. Один сопляк потрапив йому точно в око, інший приліпився до нижньої губи.
- Крамола! –вигукнув представник з області.
- Бунт! – вишкірився районний депутат.
- Підсудне діло! – додав місцевий парткерівник.
- Завтра на страту, - одказав сільський староста і, вирвавши з моїх рук газету з обпаплюженим Верховним Головнокомандуючим рушив з двору. Добре, що жінки на той час у хаті не було. Вона у мене берегиня, тиняється по області та людей лікує від хвороб різних. І цього разу подалася кудись на Новоград-Волинщину. Там ще одна чаклунка місцева є. Минулого разу вони удвох чоловіка від раку спасли. Уявляєте яка сила у чарівниці? Наша медицина проти неї - тьху!
А страта стає некерованою. Не стало старости, повезли його до районної лікарні. А керувати процессом комусь же треба.
Наперед вийшов м’ясник Живолупенко:
- Я буду тобі і за прокурора, і за суддю, і за ката. Клади голову на колоду.
-Е, ні,- одказую йому. – Ти не представник влади. Давай депутата або міліціянта.
Наперед вийшов Микола Ополоник. В очі не дивився, стояв і носком чобота ялозив по шкірці банана, яку кинула долу його нечупарна дружина.
- Ой, Миколо! Дивися, не дасть тобі Олександрова жінка більше зілля для кохання, як дізнається, що ти її чоловіка загубив,- вигукнула з натовпу кума Настя.
Микола руки в брюки – і ходу з майдану. За ним потрюхикала і його жінка.
А Настя не вгаває:
- Ану, сміливці, йдіть Сашкові голову рубати! Але знайте: я все його жінці розкажу. Ось вона приїде з дібров поліських, такого вам начаклує, що кабаки в усіх повсихають, а самі до смерті будете головами трясти! А в тебе, Живолупенко,- всі кабани гигнуть! І кури! І корова! І жінка захворіє на сказ!
Я від страху аж очі заплющив, уявивши як в усіх чоловіків повсихали пракорені. А коли розплющив – на майдані стояла тільки кума Настя з кудлатим песиком Шобтиздохом.
І сталося диво! Прищик на носі у мене лопнув і я, нарешті, відчув божественне полегшення. Взяв під руку любу кумасю, почухав носа гавкунові і рушив до хати виставляти могорич.
А дружина таки дізналася, що мене хотіли стратити. Чаклувала уночі страшно, аж волосся на голові ворушилося від екзорцизмів та заклять. А під ранок приїхали поліціянти та арештували старосту. Кажуть, що у нього від розпачу кабака всохла. А ви як гадаєте: всохла чи ні?

19.03.2019р

Давно цікавить питання: з якого дива людина починає писати? І не прозу, а одразу поезію. От я теж змалку, рік як вивчивши алфавіт, усівся за це священнодійство і уперше писнув на дошці вічності десь так у класі другому. Мама казала аби не супив чоло, інакше будуть морщини. Так воно і сталося: глибокі проори мудреця вже давно затаврували мого лоба, вселяючи в людей благоговіння та захват від усвідомлення того, що вони розмовляють із генієм.
А я себе таким не вважаю, оскільки найулюбленішими справами в житті є збирання білих грибів та ловитва на тлустих хробаків річкових карасиків. Погодьтеся – для генія такі прозаїчні справи не годяться,- не той розмах, не ті горизонти. Та й путніх учителів у мене на той час ще не було.
А Вольфганг Амадей Моцарт у п’ятирічному віці, вимуштрований батьком, уже писав п’єси. Послухайте уважно Анданте до мажор та Аллегро до мажор для клавіра і дайте собі чесну відповідь: ви на таке здатні?
Кажуть, нині у нас бум народжуваності діток-індиго з супер здібностями. Але більшість з них працюють або вчаться працювати в торгівлі. Думки татка та мамці про хліб насущний диктують, ким у майбутньому вони бажають бачити власне чадо: голодним митцем, який увесь свій час витрачатиме на прекрасні творіння, чи керівником гурту роботящих телепнів, руки якого гребуть із річки достатку нікчемне, але таке бажане багатство.
Моя кума, відчуваючи, що в усіх справах, за які вона бралася , пасе задніх, а бажання показати світові власну значущість з роками тільки зростало,- взялася за перо. І пішло-поїхало.
Людина особливо не парилася над словесними викрутасами або граматикою : дієслівна рима? Ну той що? Так усі пишуть. Неправильні наголоси? Ну то й що? Так зараз модно. Нестравні інверсії? Тю! Он, гляньте на сторінку української поезії – там цього добра валом. І всі тільки хвалять. Ніякої критики.
Попросила мене люба кумася допомоги з редагуванням чотиритомної праці. Якби не наказ моєї жінки – відмовився однозначно. Але вона гарикнула:
- Помагай убогим, не відмовляй нужденним. Стань вище над власним его.
Я й узявся за цю каторжну працю. За місяць із чотирьох тисяч творів лишилося тільки шість. Якби жінка не попросила, то лишив би два. Або один. Я його переписав, чим невимовно зобидив талановиту родичку. Відмовилася вона від моїх послуг, сказала, що у мене немає душі. А починався він так:
"Я просила: «Спинись!» Та він іншу любив.
Все – стаю на карниз! Хай лаштують гроби."
На запитання «Нащо лаштувати гроби, якщо й одного достатньо» відповіла, що я не розумію розмаху та глибини цієї епічної трагедії. Одного гробу малувато.
І справді, в одну домовину після польоту з двадцятого поверху, на якому живе описаний літгерой, складатимуть руки, в іншу – ноги. Окремо - серце та душу. Там у кінці твору виявиться, що скривавлене серце б’ється навіть після поховання, а душа ще рік літатиме над кладовищем і витиме аж волосся дибки ставатиме у відвідувачів місця скорботи.
А через місяць вийшла книжка любовної лірики під оглушливою назвою «Логос». Я пропонував перейменувати її на « Спаси і сохрани!». Поетка спочатку погодилася, навіть у макеті ця назва була. Але випадково до справи видання вічного творіння долучився бродячий геній з інтернета і моя назва попала під редакторський ніж. А дарма: кожен читач, який насмілився пірнути в ту ахінею уже з перших сторінок починав люто хреститися і шепотіти «Спаси і сохрани!».
Лежимо із жінкою у ліжку, вона дивиться по телевізору передачу про садівництво та чухає мені кігтиками спинку, а я читаю поезію. І так мені млосно стало, так гнітюче, що вирішив поділится із дружиною своїми думками.
- Сонце,- кажу до неї,- зглянься, прочитай оце ось. Може ти мені скажеш про що тут?
Відкрила вона «Логоса», дійшла до переклада вірша «Обман, обида, суета – не сбылась светлая мечта», перехрестилася і, люто захряснувши фоліанта , галопом чкурнула до груби. Не встиг я і зойкнути, а вона вже кочергою у полум’ї ворушить, жару нагортає на любовну поезію.
- Киця! Та нащо так жорстоко?
- Я тобі дам киця! Тепер зрозуміло, чому ти увечері після отакого чтива не можеш жінку утішити! Ще раз отаку каку візьмеш до рук – не буде в хаті ні смартфона, ні планшета, ні комп'ютера! Тепер іди – помий мацаки та послухай музику Вівальді в навушниках, і тільки потім тулися до мене.
Грізна у мене жінка, невмолима як Немезида. До того ж – чарівниця сили неймовірної. Може і на небеса піднести, а може і в глибоку прірву кинути. Все їй підвладне. Тож я тихо, як мишеня, рушив мити руки в умивальнику, а потім усівся слухати музику в ютубі. І справді, згодом мене попустило, загробні думки розвіялися, мов ранковий туман, а млосне почуття розпачливої безвиході змінилося на радісну впевненість у власних силах.
Коли знову влігся біля своєї мольфарки, то вона цьомкнула мене у щічку, грайливо посміхнулася і мовила:
- Ось такий ти мені до вподоби! Лізь під мою ковдру, будемо грітися.
Окрім куми є ще гурточок прекрасних жіночок, яким я безоплатно допомагав стати на поетичні ратички. Нині це відомі членкині Національної Спілки письменників України, сподвижники титанів духу нашої славної минувшини. Хотіли вони мені віддячити за те, що допоміг їм опанувати вершини Парнасу. Запросили, начебто на творчий вечір, а виявилося – надумали гуртом у Спілку мене доцургенити: вчепилися у ременя і потягнули до Київської міської організації, офіс якої знаходиться на другому поверсі відомої усім споруди на вулиці Банковій,2. А я вперся руками та ногами у вхідні двері і противлюся щосили. Луснув китайський пасок на джинсах і ми розлетілися в різні боки: я покотився під Адміністрацію Президента, яка знаходиться навпроти, а дівчата - у темряву фой’є будинку вічності.
Не став очікувати на другу їхню спробу затягти мене у нутрощі оселі талантів – дременув до станції метро «Хрещатик». Вийшов на станції «Святошино», купив плавленого сиру та поїхав на електричці до своєї дружини.
Відтоді боюся потикатися в ту споруду на творчі мистецькі вечори : чигають на мене там, сил відбитися від удячних членкинь вже не вистачить, бо не парубок, а підтоптаний вуйко, в літах.
А ви, шановні друзі,- пишіть. Це справа благородна, возвеличує людину, дає їй можливість творчо реалізуватися та втішити результатами своєї праці наше згорьоване людство. А якщо будуть сумніви щодо написаного – давайте мені, допоможу неодмінно. Інакше не можу, бо якщо жінка дізнається що комусь відмовив - буде бити мене ляпачкою по носі. А я цього страх як не люблю.
А назву книжки ми придумаємо удвох. Лише одне прошу: «Логос» не використовувати, аби не було плагіату.
То що – домовилися?

03.03.2019р.

Йшов 2002 рік. Відьми ще були у пошані, Віктор Федорович регулярно навідувався до бурятських шаманів, провідні політики дотримувалися розпорядку дня згідно з гороскопами, складеними чаклунами-астрологами, голова фракції комуністів щовечора вів діалоги з духами за посередництва чорношкірого некроманта. І всі вони разом бігали до церков по святу воду та причастя: хто в Лавру, хто у Володимирський собор, а в кого не було бажання пити цілющу живицю, той цмулив вогняну водицю Бахуса прямо в стінах законодавчого органу. Там унизу шикарна кафешка була. Ох і діла там творилися праведні! І все на благо народу!
Дехто на пленарні засідання Верховної Ради приходив наскрізь пропахчений ладаном і безперестанку хрестився. Ще б пак: чортовиння вилося довкола слуг народу постійно, з усіх усюд виднілися бісівські роги та валізи з грошима, торгівля державними посадами набирала обертів, а вибори обіцяли бути плідними для усіх зацікавлених учасників процесу привласнення народного добра.
І завела мене тоді нечиста сила у партію. І став я заступником голови патріотичної організації, а на додачу помічником-консультантом у Народного депутата України. Таких у народі кличуть посіпаками. І недарма: саме оці маленькі роботящі мушки тиняються туди-сюди теренами України, вишукуючи партійних спонсорів і трясуть їх як грушу. Найбільш тямущі пишуть закони. А депутати потім їх подають як свої власні. Можна сміливо викинути на вулицю 80 відсотків парламенту, а натомість посадити туди їхніх розумних помічників. Але тоді не буде галасу в сесійній залі, електорат не побачить цирку, а парламент працюватиме як годинник.
Була у мене одна знайома відьма, до якої регулярно літав у Глеваху. Поруч з її заміським палацом знаходився відомий на всю країну лікувальний заклад, де наша могутня медицина відбивала питвакам бажання сьорбати оковиту.
А дача у чаклунки не просто цікавезна: з лазнею, китайським масажистом, кальяном та гейшами. Був і басейн із дельфінами, хоча мені більше подобаються карасі, бо рибалка я запеклий. Сидимо з нею на верхній поличці лазні, виночерпій плеще коньяком на розпечене каміння, а ми хлещемо одне одному по черзі спинки березовими віниками. Шлаки виводимо, так би мовити. І хоч я непитущий – у мене в голові від тих випарів гарячого спирту біла гарячка прокидається.
- Люсінда!- кажу вродливиці,- ходімо звідси, бо мене скоро винесуть.
- Не бійся,- одказує веселуха, - тут поруч диспансер для затятих алкоголіків. Миттю на ноги поставлять,- і зуби на мене шкірить. От відьма!
- Ходім, кажу, бо твого шефа - Ігора Михайловича - у список кандидатів не поставлю.
Усмішка у голої чаклунки провалюється під шкіру, вона підстрибує мало не до стелі і, обережно вхопивши мене під руку, виводить з пекла у якому замість смердючої сірки пахтить вишуканим бренді.
А Люсінда ще та штучка. Чи то віп-звідниця, чи дипломована весталка – і досі не второпав. Перемовини з нею проходять легко, приємно і закінчуються, як правило, в альковному кублі під рожевим балдахіном. Там у неї чотири камери вмонтовано, з американських супутників зняті. Вона мені фільми час від часу крутить з нашими доблесними обранцями та бізнесменами, для ознайомлення, аби я був у темі і перемовини з потенційними спонсорами проходили як по маслу. Я такої детальної картинки ніколи і ні в кого більше не бачив. Сказала, що у неї цього «добра» на половину Верховної Ради та Кабміну записано. А мене боїться. Колись розкажу чому, але не зараз, бо скоро ніч, а завтра робочий день, тож не люблю людей лякати дарма.
- Отже, наша пропозиція – 150 тисяч доларів. Піде по округу на Київщині. Де саме – вкажу. Хай неодмінно там пропишеться. Це електоральний плюс. Партійний квиток оформимо заднім числом, внески заплатить за рік наперед.
- А хто напише програму ?
- На, тримай, я все написав. І, будь-ласка, - без самодіяльності. Нічого не додавайте і нічого не скорочуйте.
- Коли кликати шефа?
-Післязавтра у Макарівському районі партійні збори. Хай прийде неодмінно. І виступить з промовою.Ось, візьми,- протягнув течку Люсінді. – Тут все що треба. І хай виставить поляну після конференції, привселюдно дасть грошенят Іванові Ондію на видання книжки віршів та покладе до партійної казни пачку гривень. І профінансує поїздку активістів до Кам’янця-Подільського. Я потім скажу коли.
Люсінда задумливо чухала кінчика носа, а я масажував їй литочку. «Чогось напружена вона» - майнуло в голові. Треба спитати, бо не люблю, коли за спиною шарудить чужа дуля.
- Люсінда, кажи що мучає. Я ж бачу, пазли не складаються?
- Розумієш, мого шефа протежує голова твоєї організації. А весь провід - проти. Коли на минулих виборах округ Павла Жовніренка продали за п’ять тисяч доларів Бакаєві,
то це багатьох обурило. Є інформація, що обласна коференція висуватиме іншого кандидата і на нього у мене компромата немає. Якийсь херувим, а не людина.
- А хто саме?
- Тарас Шимпанзенко.
Так, знаю я цього схимника. Колись розписував ікони, потім подався у богоборці. Непитущий, скопець, дівками не захоплюється. І не пропускає жодного мітингу чи політичної акції. Партійні внески платить регулярно, до того ж - друкується в "Літературній Україні", голова місцевого літоб'єднання, частий гість телевізійних посиденьок. Тобто особа публічна. І що цікаво – є гроші. Де бере – ще не дізнався. Але регулярно оплачує застілля партійному активу.
- Так, неприємна новина. Але не бійся – усе буде «чікі-пукі». Доберуся я до нього. По своїх каналах. А ти мені дай копію отого фільму з головою Фастівської партійної організації. Треба його схилити на нашу сторону.
Люсінда пішла за CD-диском, а я хутко витерся рушником і вдягнувся.
Розказав шефові про проблему.
- Бери гроші і роздай на партійні потреби в місцеві осередки. І натякни хто дає.
Погодьтеся - метод грубий. Але дієвий.
Ви знаєте як відбувається висунення кандидатів у депутати по мажоритарних округах? Нє? То коротко розкажу.
В Київській області таких округів вісім. А партійних організацій стільки, скільки районів – двацять п’ять плюс дев'ять – за кількістю міст міст обласного підпорядкування. Отже, кілька районів мусять висунути одного кандидата. А якщо той мужчинка «зальотний»? Ще й ніякого відношення до національної демократії немає? От тоді вмикається авторитет керівника обласної організації або приходить пряма вказівка від голови партії: голосувати за такого. І люди мовчки голосують. Але якщо є внутрішня опозиція, тоді плани можуть піти котові під хвоста.
А з блоком партій ще складніше: кожен тягне свого кандидата. Принцип один: хто більше дасть.
Як секретар конференції веду протокол зборів по висуванню кандидатів у депутати від блоку …щенка. Коли черга доходить до кандидата від Макарівського району, то їх виявляється…два. Отже, керівники партій кандидатури не погодили і тепер будуть «прєнія» .
Делегати конференції товчуть воду у ступі, розказують чий кандидат кращий. Коли час вичерпався почалося голосування.
Більшістю в один голос кандидатом висунуто… Ігора Михайловича. Всього в один голос! Матка боска! Погано я засіяв ниву грошима, якщо справа ледь не зірвалася. Треба було не купувати Люсінді «Пежо», а побудувати за них два міні-магазини та влаштувати туди безробітних партійців.
Уранці поніс протокол з печатками в Подільський офіс блоку на звірку-перевірку . А наступного дня навідався знову, бо мене викликали поставити підпис під протоколом та шльопнути печаткою. І яким же було моє здивування, коли замість прізвища Ігора Михайловича там стояло прізвище відомого київського забудовника!
- Не буду я ставити печатку! І підпис також! – одказую майбутній голові адміністрації Президента.
- А якщо ось це? - і жіночка двома руками ставить на стіл переді мною шкіряну валізку.
- Я таких уже три роздав під церквою, - одказую моторній молодиці.
- Зачекайте хвилинку. Зараз все облаштуємо, - прошавкотіла вона і щезла у глибині свого офісу. А я тим часом хутко набираю по мобільному номер голови партії та повідомляю, що кандидат у протоколі уже не наш.
- Геть звідти, Сашко, - гукає начальник. Печатку з рук не випускай. І… їдь до Люсінди, сховайся там.
Я людина слухняна, два плюс два складати вмію. Ось поставлю підпис, а оці «орли» понесуть протокола в ЦВК, а там «здадуть» мене з потрохами любі друзі та сяду я років на шість за службовий підлог. А не поставити не маю права.
Отаке життя, панове, складне і непередбачуване. Хотіли всупереч волі власних партійців «всунути» свого кандидата, а нас обскакали.
Сиджу у Люсінди в лазні, маківку від дум важких розчухую. Що ж робити? Позвонив своєму другові, не до ночі прізвище називати, розказав розклад, і він видав:
- Сашко! Цур тобі, пек! Давай ще вісім мільйонів і справа вигорить. Той дядя, який вас хоче обскакати ,- і так уже чотири позичив.
От що значить дружня інсайдерська інформація! Треба віддячити – подарую йому цікавезну касету з еротичними кульбітами в обіймах вусатих атлетів його начальника –міністра.
Ігор Михайлович не жмот – разом із Люсіндою спакували бабло у дві велетенських валізи на коліщатках і хутко увіпхнули їх у куплене мною «Пежо».
Наступний мій візит в офіс блоку був уже переможним. Коли я заволік на другий поверх готівку і почав викладати її на столі, то у присутніх загорілися очиці.
-Тут рівно вісім, - кажу майбутнім керівникам держави.- Перераховувати будете?
Ми з Люсіндою у Глевасі. У гейш сьогодні вихідний, тож ми сьогодні лишилися тільки удвох. Нам є про що погомоніти: згадуємо як училися в одному класі, як носив їй додому портфеля і наші перші підліткові поцілунки у тьмяному шкільному подвір'ї.
Завтра буде новий день, міністр у новому уряді попався якийсь шалапутний, - вже двічі телефонували та просили владнати непорозуміння. То чому б не допомогти добрим людям? Га? І ви не соромтеся, дзвоніть. Киянам дисконтна скидка. Я, усе ж патріот рідного міста.
Все, біжу до Люсінди, кличе спинку чухати.
24.02.2019р.

Васько

Лобстер Вася ніяк не хотів продаватися. Його колеги по нещастю, привезені в Україну однією всесвітньо відомою риболовецькою компанією, одне за одним виловлювалися з акваріумів та йшли на столи столичним гурманам. А цього морського рака ніхто не хотів брати. Чому – загадка.
Ні за розмірами, ні за кольором він нічим не відрізнявся від решти членистоногих. От тільки очі на висувних стеблинках здавалися мені якимись сумними: коли я порався біля інших морських істот рак, здавалося, буркотів: «От бачиш, всіх обслужив, а мене в останню чергу. А я ж тебе люблю».
Насправді так воно і було: спочатку сифонив грунт в устриць, чистив фільтр та піновідділювач. А потім міняв воду аби зменшити вміст токсинів – амонію, нітратів та нітритів. Тут є певні складноші: вода для підміни потрібна тільки дистильована, сіль не кухонна, а морська. Розчин доводиться до певної концентрації в окремій ємності аби повністю розчинилися крупинки. Якщо бухтути прямо в акваріум, то відвідувачі потім плюватимуться: устриці будуть солоними.
У морі цей процес оновлення відбувається природнім шляхом, а в штучних водоймах - тільки так. Важливо підтримувати температуру води не більше 10-ти градусів за Цельсієм, оскільки за більш високої температури тваринки хворіють і можуть стати джерелом зараження вібріонами холери. Саме молюски – в першу чергу, устриці – є основним винуватцем зараження вібріозом. А болячки, які ви можете отримати від вживання цих тваринок, просто шалені. Вібріони включають в себе близько сорока видів. Всі вони викликають гастроентерит. Ну, й холеру, само собою. Діапазон ускладнень великий: гострий уретрит, кардіоваскуліт, сепсис, менінгіт та енцефаліт.
Вчені встановили кореляцію між температурою світового океану та спалахами інфекцій: чим тепліша вода – тим краще розмножуються бактерії та віруси. Різниця в півтора градуси вже є критичною. Так що подорожуючи тропічними країнами не раджу харчуватися в екзотичних забігайлівках, бо вам ніхто чесно не скаже де і в яких умовах жили виловлені устриці.
Лобстери теж рекомендовано вживати не кожному: в них дуже високий вміст холестерину. Отже, серцево-судинникам краще про них забути, як і звичайним пенсіонерам, оскільки одна така тваринка коштує близько двох тисяч гривень.
Після устриць переходжу до водойми з крилатками, інша назва яких - скорпени. Їх тримають для краси, користі з них, окрім естетичної, ніякої. Але їхня форма та пишний окрас аж кричать: «Не чіпай! Ми отруйні!».
Так воно ї є. Вколовся якось спинним шпичаком, біль різкий, жахливий. Голова пішла обертом. Думав, що спаралізує. Побіг до умивальника і підставив руку під струмінь гарячої води. Ще б трохи і ошпарив. Білок в отруті поступово звертається і токсин стає безпечним, а з часом нейтралізується в нирках.
А лобстер Вася крутить очима і намагається вивільнити клешні від резинок, якими вони стягнуті. Він теж любитель клацнути ними по моїх пальцях, тож я це зробив у цілях безпеки.
А крилатки збираються поснідати. Виймаю з холодильника кілька морожених рибок і насаджую їх по одній на довгу дротину та підношу рибам під рота. Скорпена одним різким рухом кидається на поживу і миттєво її заковтує. Якщо ж не вдалося управно роззявити пащу і пожива падає на дно, то риба сьогодні вже їсти не буде. Можна навіть не підманювати наступним шматочком – відпливе неодмінно. Капризна – жах! І більше однієї рибки за день не їсть. От би мені так: з]їв одну цукерку – і на цілий день рот на замок! І товстунам це б не зашкодило.
Потім переходжу до водойми з анемонами та рибами-клоунами. Це теж видовий акваріум, ніхто нічого звідти не виловлює на продаж. Цих рибок годую мотилем і трубочником, а вони відносять у ротах шматочки їжі анемонам, які для них є природніми охоронцями. Щупаки і цих істот містять отруту, яка відлякує всю живність окрім їхніх природніх симбіонтів – риб –клоунів.
З анемонами складно, капризні украй: температура води мусить бути 24-25 градусів, солоність чітко визначеної концентрації. Бажано робити через день підміну десяти процентів води, освітлення люблять дуже яскраве, плюс фільтрація, ультрафіолет, система штучного прибою, піновідділення, біофільтр і потужна циркуляція води. Вони можуть легко поранитися об гостре каміння чи корали, тому за цим теж треба слідкувати.
На годиннику пів на дев’яту, отже скоро відкриється крамниця. Мушу закінчувати працю. З акулами мако розберуся увечері.
То такі поганці, що йой! Краще б їх москалі обслуговували. Хазяїн, мабуть, звихнувся, коли задумав їх тримати для власного задоволення. Він то просто витріщається на них разом із відвідувачами, а я з цією капостю щодня ніс в ніс.
Акваланг у мене ще новий, місяць як купив, а вже погризений. Ласти міняв вже тричі. Дихальні балони в акулячих укусах. Позавчора одна з хижачок погризла дихальний аппарат. Я коли пурнаю до них у водойму, то беру із собою мачете, бо тризубця теж мені пошкодили. Колись я їх кончу, чесне слово. Або хазяїна туди вкину.
Нарешті почав поратися біля лобстера Васі. Нікому не казав, вам скажу: жаль мені його. Аби м'ясо членистоногих було смачним – їх не годують. Отак і сидять, біднятка, поки їх не куплять. А Вася сидів вже довго і серце моє не витримало: зняв я з його клешень резинки і дав йому трішки корму. Гамав він швидко як і голодні люди. Потім тихенько знову одягаю йому гумки. Опирається страшенно, пальці у мене посічені від його вибриків. Але мушу приховувати сліди злочину від стороннього ока.
Місяць тому він поміняв панцир, хазяїн здивувався: як таке можливо? Він же не харчується? Збрехав, що він коли до нас приїхав, то був гарно натоптаним, сил вистачило панцир новий відростити. Не казати ж правди, що я його відгодовую як порося.
Отак ми і жили з Васьком. Звик я до нього, а він до мене. За три місяці так притерлися, що тепер навіть не клацає клешнями, коли я його намагаюся нагодувати. Але прийшла біда:
- Саня, наступного тижня готуй на продаж двадцять лобстерів. Замовив депутат коханій на день народження. І цього витрішкуватого бери. Досить йому у моїй хаті жити, - мовив господар і пішов у справах.
«Щоб ви полопалися» - подумав я. «Невже ліверкою не можна обійтися?».
І так мені стало його жаль, аж у серце шпигонуло.
Дивився я на Васька, дивився, - і тут сяйнула думка. Є у мене друг у Норвегії, теж акваріуміст звихнутий, такий самий як і я. Переписуємося з ним, пару разів їздили одне до одного. Прийшов додому, одклацав йому проблему на компі.
- Купуй квиток і приїзди негайно. Випустимо його в океан до сородичів своїх. Досить йому чекати на мученицьку смерть у степах України.
От за що я люблю Йолопуккало, так за його щире та чуйне серце. Він мене і в «Green peace” приволік, до речі. Разом колись російську риболовецьку шхуну мінували.
А в Бориспільськім аеропорту мене знають вже давно: рибу морську дуже часто літаками привозять, я її приймаю і відхожую від тих подорожей. Є такі гаспиди, що їм що дрова, що живу душу – однаково що возити, аби платили. І часто такі мандрівки закінчуються фатально. Треба закон ініціювати, аби за неналежне перевезення риби давали вищу міру соціального захисту – розстріл через повішення. Може б задумалися тоді підприємці над своїми долями. А так…
Не хотіли мене спочатку приймати з багажем: не дозволено без належного оформлення перевозити живність. А в мене акваріум в термосумці та з міні холодильником з помпою кілограмів 30 важить до того ж. Умовив таки, не скажу як, а то ще звинуватять, що розводжу корупцію на митниці. На норвезькій стороні підсуєтився Йолопуккало, мабуть теж дав хабаря, бо коли ми волочили через неї мою сумку, то на нас навіть не глянули. З Осло в Тронгейм летіли приватним літаком, орендованим моїм другом. А далі вже на собачих упряжках. Зараз у грінпісівців - це писк моди.
Ми стояли на березі Атлантичного океану і дивилися на бурхливі хвилі, які люто билися об фіорди. Зі скелі я поліз першим, а мій друг притримував акваріум з лобстером. За півгодини знайшли зручне місце на каменюці, яка наполовину визирала з води та відкрили акваріум. Васько зирив на мене своїми вилупастими очицями, немов питаючи: «Доки ви ще будете мене катувати?».
«Вже скоро» - подумки одказав йому і підлив до акваріума трохи океанської води аби зрівняти різницю в хімічному складі і температурі. Потім ще трохи. За півгодини цих маніпуляцій бідний рак нарешті адаптувався. І тоді я зняв з його клешень резинки та обережно опустив з допомогою Йолопуккало акваріум у воду. Васько прудко махнув хвостом і торпедою помчав у відкритий океан.
Коли я повернувся до Києва, то хазяїн запитав: – Де подівся Вася?
Сказав, що купив і показав йому чек на дві тисячі гривень. Хоч депутатська донька з’їла на одну тваринку менше, їй від того гірше не стане. Але в цьому світі, завдяки мені та ще кільком хорошим людям, залишилася живою ще одна жива душа. Тепер треба подумати, як отих клятих мако доперти до Африки непомітно. Друзі, може підкажете?

13.02.2019р.

Жінку я сприймаю як витвір мистецтва, як подарунок Богів, як стихію, якій можеш тільки скорятися та висловлювати свій захват. Схиляю свою голову перед нею та мрію, аби небо дало можливість зробити останній подих на цій землі в її люблячих долонях. А всьому виною моя перша любов.
Зі Світланою ми вчилися в одному класі та сиділи за одною партою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що з цибатої та худющої, мов тичка, дівчинки виросте дивовижна красуня. Це станеться набагато пізніше, а в початкових класах ми були ще дітьми.
Я теж був з виду неказистий, але страшенно задерикуватий: дня не було аби в школі з кимось не почубився. Якщо не розквашено носа – це непорядок, якщо не відірвано ґудзика - день прожито марно, якщо немає подряпин та синців – ганьба.
Світлана ж була спокійною, розсудливою. Правда, сміх у неї був страшенно заразний – якщо починала реготати, то увесь клас та вчителі лягали покотом.
Симпатія до дівчинки виникла одразу і була обопільною: нам було цікаво удвох з самого малку. На уроках допомагали одне одному з контрольними, після школи спільно вирішували домашні завдання. Вона єдина із дівчат нашого двору та школи взагалі грала у футбола з хлопчаками. І доволі вправно. Якщо ж отримувала стусани або садна, то не скавучала, а продовжувала гру як і всі хлопчаки. А я був її заступником у конфліктах з однолітками. І ніхто нас не дразнив, бо я в дитинстві був таки лютим хлопчиком, товк пику моментально.
В четвертому класі дуже захворів, дві чверті довелося провести удома. Щодня після уроків Світлана приходила до мене і повторювала всю програму, яку я пропустив. І залишалася зі мною допізна, допоки я не казав, що все зрозуміло. Приходили її батьки, шепотілися на кухні з моїми, але давали нам можливість бути разом скільки ми того хотіли.
Пневмонія дала ускладнення, тому і в п’ятому, і в шостому класах я регулярно пропускав шкільні заняття, місяцями лежачи в ліжку. А Світлана була поруч. І хоч як вона не старалася, у мене почали з’являтися трійки в табелі.
- Не переживай,- казав я,- якби не ти, то у мене взагалі були би одні двійки. А так тримаюся. По фізиці п’ять, по географії та історії п’ять. І решта непогано.
- А математика? А іноземна мова? – бентежилася Світлана. – Це моя вина, не все розповідаю як треба. Через рік у восьмий клас підеш, можливо у технікум поступатимеш, а знань на належному рівні не буде.
Того разу я вперше її обняв. Як щирий друг, який хоче віддячити за допомогу. А розчіпляти своїх обіймів уже не хотів. Отак і стояли хвилин п’ять, з дико торохкочучими сердечками, боючись видихнути аби не сполохати оте божественне почуття безмежного щастя. Згодом прийшло усвідомлення того, що ми вже не зовсім діти та, мабуть, любимо одне одного.
Але за рік нам довелося розлучитися: її батька - військового – перевели в Ростов, тож він після закінчення учбового року забрав сім’ю з собою.
Ми переписувалися, інколи телефонували одне одному. Але все менше та менше. Все відбулося як у тій приказці: «З очей геть - із серця киш».
Вона вчилася на медика, я пішов у технологічний технікум. І наша юнацька залюбленість тільки вряди-годи нагадувала про себе щемкими спогадами.
Перше одруження було невдалим: і людина хороша, але все розпалося. Можливо, в тому і моя вина,- не був ще готовим психологічно до подружнього життя, не розумів, що шлюб – це, перш за все, – відповідальність та обов’язки. А всі права повинні належати тільки дітям.
А Світлана стала медиком, працювала в одній з Донецьких лікарень. Теж одружилася. І теж невдало.
Весна 2014-го року розшматувала Україну. У березні пішов до воєнкомата добровольцем. Брали спочатку не всіх - була нагальна потреба в танкістах, зв’язківцях, артилеристах. Тож мене розвернули і відправили додому. А от у травні викликали. Після місячних зборів – одразу на передову. А незабаром був так званий Іловайський котел.
Наша колона проїхала Многопілля, а в Червоносільському попала під перехресний розстріл. Мене та ще з десяток уполонили та відвезли, як потім стало ясно - в Кутейникове.
Чи били нас там? Звичайно. Нічого особливого. На війні інакше і бути не може. Втекти я не міг, оскільки осколок застряг у хребті, лівої ноги не відчував узагалі, на правій руці не вистачало двох пальців. Та й нікуди було тікати – скрізь був ворог. Будуть нас вимінювати на своїх, або продавати. Це вже як складеться.
Коли на дворище однієї з садиб, де нас утримували, зайшов ще один військовий, то спочатку навіть не звернув на нього уваги. А от коли наді мною нависла фігура офіцера з погонами майора російської армії я пополотнів: це був Віктор Іванович - Світланин батько.
Він теж мене упізнав. Мовчав і дивився як я мучуся.
І досі не збагну як йому вдалося тієї ж ночі вивезти мене та ще кількох солдатів полями між Дзеркальним та Войковським до Комсомольського. Явно хтось допомагав з місцевих, інакше ми б натрапили або на міни, або під обстріл. А в Комсомольському мене зустріла Світлана. Згодом розповіла, що втекла з Донецька, а тут працює медсестрою.
Сказати, що я зрадів цій зустрічі – це нічого не сказати. Ми дивилися одне на одного і я відчував, як потроху, крізь біль і страх оживають паростки приязні, поховані під нашаруванням останніх подій.
Мене та ще кількох солдатів одвезли до Київського військового госпіталю на операцію, а Світлану, як вона не просилася – не відпустили. Там стільки було роботи тоді, що санітари та хірурги працювали і вдень, і вночі.
Приїхала до мене за місяць, змарніла та виснажена. Поставила біля ліжка сумки зі смаколиками та мовила:
- Тепер я від тебе нікуди не поїду.
Попервах було важко. Я звикся з думкою, що вже ніколи не буду ходити, лише пригнічувало, що став обузою на руках у люблячої людини. А Світлана була впертою – возила на голкотерапію, електрофорез, виколупала звідкілясь чудесного мануального терапевта, примушувала плавати в басейні з дельфінами тощо. І минулого травня я ожив. Устав якось уранці - і пішов.
Нині у нас двійко діточок. Дружина та донечки сплять, а я ось сиджу і пишу оці спогади. Нащо - і сам не знаю. Є потреба зібратися з думками і розставити усе по полицях.
Одне не дає спокою: нащо доля нас розвела у різні боки на довгих 20 років? Який у цьому сенс? Ну не в тому ж аби зустрітися випадково на фронті! Не вірю я в це.
Думаю тут спрацював закон гравітації – гравітації любові. Два кораблі у морі, якщо навіть будуть стояти одне від одного на значній відстані – неодмінно зустрінуться. А закохані люди – тим більше.
Я люблю Світлану, і вона це знає. Це вже не ті почуття, які захопили нас зненацька в юності, це зрілі почуття двох розумних і вихованих людей. І знаєте що зрозумів? Я народився саме для того аби зробити цю жінку щасливою. А вона - аби зробити щасливим мене.

02.02.2019р.