ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Розкажи!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розкажи!
Розкажи!
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
Лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстрілюють. Стеля зроблена нашвидкоруч, з того, що було під рукою. Дяка Богові, що танкіст Петро приволік дві соснини, які стали основою перекриття. Це зараз роблять усе капітально, а тоді - у 2014-му…
Спочатку я почув моторошний, просто нечуваної сили поштовх: це упав снаряд у сусідній бліндаж. Крики стояли такі, що навіть за двісті метрів було чути. А потім…
Удар був настільки сильним, що мене підкинуло ледь не під стелю. Це вже не міною поцілили, мабуть танковим снарядом. І стеля обвалилася, одна з балок зламалася навпіл та одним своїм кінцем з розгону вштрикнулася в груди сержанту Михайлюку. А медика Іванюка, сонного, розірвало на шматки. Кров текла по стінах бліндажа, а шматки плоті розкидало по всіх кутках.
Ускочив лейтенант, глянув на вирву над головою, на прибитого балкою до землі сержанта і збліднув.
- Доби-и-и-й! – харчав сержант. – Добий, не мучайте мене!
Все. Меддопомога тут зайва. А людина конає від дикого болю. Це у радянських фільмах показують, як пристрілюють смертельно поранених тварин. А ти спробуй сам. Свого побратима.
Лейтенант вихопив з кобури пістолета і тремтячою рукою навів його на Михайлюка. Я тим часом вхопив автомата, запхнув у нагрудник чотири ріжки для АК, вдягнув каску. А лейтенант так і не міг натиснути на курка, тремтів, кусав губи, і, втративши свідомість, упав на долівку. Пістолет випав з його руки.
- Добий-и-и-й! - шепотів Михайлюк. – Добий-и-и-ий!
Цей постріл зробив я.
На ворожій позиції сидить чоловік п’ять, не менше. І коригувальник десь окопався, підказує поправки. І бачить нас дуже добре. А звідки їх видно? Он з-за тієї сосни, що бовваніє на краю ковилового поля. А воно рівне, як дошка парти. Правда забур'янене, та й година пізня, сонце вже сіло.
- Прикрийте спину,- кажу солдатам. - Миколо, ти - снайпер, моє життя - у твоїх руках. Зрозумів?
І виплигнув з окопу в уже росяну траву.
А коригувальник майже і не ховався. Сидів у ямі метрів за триста від нас і жваво бубонів у лорингофон:
- Синий – красному. Точка 014, минус шесть.
Зарізав по тихому. Просто увіпнув ножаку в горло і провернув. А рота закрив, щоб не кричав та не булькав.
Ви коли-небудь повзали по землі? Ну, метрів десять, хоча-б, у школі? А тепер уявіть, що треба повзти півтора кілометри бур'янами. І так, аби сідниці не підіймалися вище п'яти сантиметрів. У бронежилеті, з боєкомплектом, з автоматом та лютою ненавистю в грудях. Підтягнувся, поштрикав обережно ножем землю, промацуючи - чи немає міни, і знову підтягнувся. І так, доки не доповзеш до цілі.
Я вже бачив, де стояв танк, бачив як ходять, не ховаючись, бойовики. Танковий снаряд настільки потужний, що може з одного пострілу розвалити цегляний будинок. І, звичайно, убиває. Безкарно, підло, здалеку. І стріляти з цієї смерті вчать дуже довго: не в шахтах Донбасу, не на териконах, а в Росії, країні, яка сіє смерть і розруху в моїй країні.
Повзу, а думаю про дружину. Ну ви уявляєте? Як її обнімаю, як вона мене цілує, як беру її на руки. А поруч донечка сміється, стрибає і просить:
- Татку, татку! І мене візьми на руки…
Доповз, нарешті. Поцілував губами рідну землю і прошепотів:
- Господи! Допоможи мені! Спаси і сохрани!
Той, що сидів на снарядному ящику, так і не зрозумів, що сталося: ніж проштрикнув серце навиліт.
А от потім…
Вся ця банда наче відчула біду, сполошилася, схопилися за автомати. Пізно. Бив прицільно, з короткої відстані. Автоматна черга з десяти-п’ятнадцяти метрів наскізь прошиває навіть бронежилети, пошиті в Росії. А я - любитель робити насічки на патронах. Є вільний час - копирсаюся ножиком, вирізаю на головках куль хрести. Кажуть - це негуманно. Надто великі вихідні отвори у цілях роблять такі кулі. Наче упиряка рвав зубами та лапами. Так воно і є.
А гуманно посилати на мою рідну землю найманих зарізяк? Гуманно вбивати моїх братів та сестер?
Постріляв я цю банду, убив усіх. А потім ще й контрольні постріли в голову зробив для надійності.
Стрілянина привернула увагу всього сектору оборони. Я вже чув, як сюди біжать вороги. вкинув у жерло танка «лимонку» без чеки і шаснув у чагарі. За кілька секунд почув глухий вибух, отже ця потвора вже довго не буде стріляти. Потрібно міняти жерло. Це як мінімум.
Назад повз утричі швидше, вже не штрикаючи поперед себе землю ножем, аби не напоротися на міну. Повз так швидко, наче тікав з пекла. А над головою дзизчали кулі та брудне матюччя.
Нині вдома. Жінка смажить на плиті котлети. А донечка сидить на колінах і просить:
- Татку, любий татусю, розкажи про війну!
А що їй розказати?
15.09.2020р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію