Дід Йван знову вдягнув штани задом наперед. Вийшов до столу, став руки в боки і гордо поглянув на шановних гостей, які прийшли на його уродини. А прийшло чимало, оскільки дідові виповнилося сто годочків. Він пам’ятає ще ті часи, коли селяни орали землю биками, а хати освітлювалися каганцями. Це нині все електрифіковане та заасфальтоване. А до війни, вийшов з хати – і одразу в лопухи та кропиву завбільшки з людину. Ходили собачими стежками, навпомацки, орієнтуючись на радянську владу та голос партії.

Що можу сказати про діда хорошого? Глухий він. Гукаю:

- Позичте грошей до получки», а він:

- Га? - і руку прикладає до вуха.

- Грошей позичте! - показую на мигах. А він:

- Що? - і очі вибалушує, наче я його прошу квадратний корінь з числа пі видобути.

А коли пошепки через вулицю питаю:

- Діду, хочте наливки? - посміхається і по змовницьки відповідає:

- Наливай!

Не встигаю оком кліпнути, а він вже перескочив на мою сторону через баюру та стоїть поруч. Козак, одним словом.

Так от, нависнув Йван над святковим столом, а мотня заду незастібнута. Погодьтеся – це непорядок. Заходжу до діда з тилу і хутко наводжу порядок на його сідницях. Шпаківню зачинено, ось тепер він готовий приймати святкові поздоровлення.

Серед гостей є і войовничі атеїсти, і віруючі в Господа, циган і монашка, непитущі та затяті пияки, практикуючі тантристи і злегка письменний лісоруб Микола і (це найстрашніше) поетеса, від якої віє такою величчю, що люд аж дерев’яніє від захвавту.

Піп Охрім підняв чарочку.

- Хвилинку уваги, шановні односельці. Ми зібралися тут, аби подякувати Господу Богу за те, що він дав нам можливість поздоровити з днем народження шановну людину – Івана Рябоштана. Нагородив його владика раю довголіттям, мабуть, недарма, оскільки за цей довгий вік, завдяки Іванові громада нашого села подвоїлася.

- Так, покозакував свого часу дідуган,- шепнула мені на вухо монашка Настя і перехрестилася. - Але ж який гарячий був, який велелюбний,- зажурено додала і пустила сльозу.

А баби за столом після слів святого вітця жваво загомоніли, заворушилися, хитро посміхаючись та підморгуючи одне одному. Одна поетеса сиділа рівно, наче проковтнула сталевого шкворня, незмигно дивлячись в рота священникові.

Хто вона дідові Йвану? Ким приходиться? Записана дочкою. Так воно і є насправді. Після гарячих ночей та палких поцілунків розродилася закохана у Івана Рябоштана молода вродливиця Чикилдиха і принесла доньку в пелені йому до хати, а сама повіялася кудись під Норільськ, чи під три чорти, аби односельці не довели її своїми кпинати та глузами до самогубства. Тож довелося парубкові самому виховувати байстрючатко.

Це нині проблем з вигодовуванням немає: пішов до крамниці, набрав потрібних сумішей, накалапуцяв скільки треба, встромив соску в рота - і можеш лягати, пиво смоктати. А раніше сосок не було. А для того щоб вигодувати дитину без матері потрібна була корова чи коза. А знаєте що таке корова? Це щоденна важка фізична праця, це морока з морок. А якщо тварина ще й тільна, то до весни доводиться бігати до сусідів та позичати молоко під майбутню виплату. А чим віддавати, якщо держава і так платила селюкам за працю в колгоспах трудоднями. Тобто дулями з маком.

Довелося Йванові відробляти оте молоко натурою: після праці та на вихідних розгепувати сусідам колоддя на дрова, чистити їм стайні та свинарники, возити з лісу сушняк по глибокому снігу, копати криниці. А коли біг працювати в лісгосп - дитинку залишав на стару, одиноку сусідку бабу Варвару, яка ледь пересувалася хатою. Комуняки її не чіпали, бо працівник з неї вже був ніякий. А для Йвана – знахідка: і дитинку погодує, і в хаті прибере.

Зима 33-го року була страшною. Людей ховали цілими сім'ями. Сталін вичистив всі харчові запаси у селян, а заодно і фураж. Той хто вижив мусів іти в колгосп,аби не померти з голоду. Так українська заможне селянство почило в бозі. За один рік комуністи перетворили цілу націю заможних трудівників на убогих жебраків. Харчі мали тільки партійні керівники, їхня обслуга і ті, хто важко працював. Зокрема – лісоруби. Шість кіло картоплі на місяць і відро пшона - оце така була зарплатня.

Йван вижив. Вижила і його дочка Настя. Худе, зморене дівчатко потроху росло, набирало ваги, навчалося допомагати по господарству. А Йвана знову закрутило у вихорі кохання. Опісля праці – на вечірні посиденьки з молодицями. Співав так гарно, що дівчата зомлівали від його оксамитового сопрано. І пісні підбирав підходящі – тільки про кохання.

Цього разу одружився, не наважившись зробити дівчину покриткою. І хоча в сім“ї все було гаразд, але після важких пологів молода дружина померла, залишивши на його руках ще двійко донечок.

Ростити та виховувати троє дітей без дружини складно. В місті ще можна прилаштувати їх в дитбудинок, найняти доглядальницю. Убалакав бабу Варвару перебратися жити до його хати. Та була й не проти, оскільки була одинокою, а до Йвана та його дітей вже звикла, вважала їх своїми.

В 41-му Іван пішов на фронт, хоча мав право лишитися як багатодітний удівець. До 1943-го воював у 52 армії, а потім - на Другому українському фронті,Зимою 1945-го потрапив до госпіталя, комісували. А коли повернувся додому - втратив дар мови: на все село лишилося шість мужиків, троє з яких були каліками, а ще троє — старими дідами.Одинокі вдови, незаміжні дівчата та малолітні діти – ото й усе населення. Без права виїхати з села, позбавлені паспортів і…майбутнього. На додачу, під час війни, держава ввела податок на бездітних. А де ж тим дітям узятися, якщо чоловіків – один, два - і більше немає? Горе, горе…

Коли була нагода – жінки тулилися до нього: хто по зову плоті, хто з думкою про дитину. А в основному – від безвиході.

Тієї весни колгоспну землю він орав жінками. В плуга впрягалися по четверо, а він тримав у руках чепіги. І як не боліла поранена нога та спина - зціпивши зуби клав борозну за борозною. А жінки щодвігодини мінялися в упряжі. Інакше повмирали б на тій ріллі від виснаження.

П’ятдесят два гектари чорнозему! Ви хоч уявляєте собі - що це таке?

Один здоровий кінь може за день зорати півгектара. Це при тому, що тварина мусить спати, відпочивати, дуже довго пастися, найбільше серед усіх свійських тварин. А 50 — гектарів за тиждень це для однієї конячки — погибель. А люди у скруті витримають все. Будуть голими руками вогонь пригорщами носити, аби не було голоду.

Скільки тих жінок померло того року — ніхто не рахував. Комуністи ходили з рушницями та нагайками, аби селяни не ухилялися від рабської праці. А коли оранка закінчилася — колгоспниці плакали від щастя, що ця страшна робота закінчилися. І вечорами йшли в Йванові обійми, аби отримати хоча б крихточку тепла та любові.

А узимку у селі народилося півсотні дітлахів. Хто і чий — не питали. Та хіба це було важливо? Вони всі були родичами в цій біді, всі несли відповідальність одне перед одним. Від безіменного батька народилася і моя двоюрідна сестра. Тітка не казала — хто він, але всі і так знали - Йванове, оскільки був схожий на нього як дві краплі води.

Зима і весна 46-го виявилися не менш важкими, аніж минулорічні. Всіх жінок села та дорослих дітей примусили саджати ліс. Подивіться уважно, шановні кияни та гості міста на довколостоличні діброви. Там, де нині шумлять молоді берізки та сосни – ще зовсім недавно стояли могутні ліси, висаджені, переважно, жіночими руками. Але за останні двадцять років ненажерна тля вирізала його упень і за безцінь продала за кордон. Ростити діброву, доглядати за нею ой як важко. Але нині такий вік, що деякі люди готові за копійку матір та батька удавити.

Майже всі діти війни у нашому селі напівсироти. Іди і пошукай сім’ї, де не вбито хоча б одного годувальника. І в цій страшній круговерті горя, яке охопило Україну зусібіч, знайшлося місце і для світлого: Йван утретє одружився. І через п'ять років мав уже аж шістьох дітей.

Йшли роки, Йван потроху старішав, позаторік поховав дружину, молодшу за нього на десять років, живе з донькою та чотирма онуками. Вже й правнуки є, і праправнуки. Тому за святковим столом, якого зяті змайстрували на подвір'ї, і яблуку не було де впасти.

Двісті душ! Двісті рідних душ посміхалися дідові Йвану. І так йому було хороше, що ніхто з присутніх не наважився зіпсувати йому настрій та сказати, що штани у нього вдягнуті задом наперед. Бо не це головне. Головне, що людина прожила довге і змістовне житття, виростила хороших дітей, колисає на руках онуків. І серед односельців немає чужих - всі його, всі рідні.

Був там і я, радів за дідуся, хоча моя бабця давно лежала в домовині: як народила мою матір – так вже і не встала з припічка.

- То що, онучку,- прошамкотів до мене дій Йван,- заграєш нам на гармоні?

- Неодмінно, діду! Ось тільки дірку в міхах жуйною гумкою заліплю - і вперед!

Граю, гарно граю, так, що й старі баби пішли хвицати ногами, згадали молодість. А я журюся, бо не дав мені Бог дитини, не дав онуків. А нагородив гармонню, яку я ось уже піввіку не випускаю зі своїх рук.

14.06.2020р.