Знову кликали шліфувати корону. А я не пішов, бо п’ястуки кострубаті, мозолисті, неоковирні, та й естетика не моя. Мені до вподоби гарбузи сіяти і спостерігати як поволі тягнуться до сонця молоді пагони, як наливаються соком важезні ягідки. І насіння від тих дарів природи цілюще: кожен чоловік, який не хоче на старості раку простати, мусить щоденно з'їдати ложку перемеленого разом із лушпинням гарбузового насіння. І ніяка аденома до вас зроду не причепиться. Зверніть увагу, шановне чоловіцтво, на упаковки з ліками від цієї неприємної хвороби – там усюди до їхнього складу входить ця благословенна рослина. То краще не платити за хімію. А вживати натуральний продукт. Можете запивати медом, заодно нирки почистите і настрій піднімете.
А корона – то пусте, для дітей, тільки вуха відтоптує. Он, приїхала до нас відома майстриня оригінального жанру з Полтави, коломийки пише бомбезні, такі сороміцькі, що аж у кабанчиків писки червоніють, а корона не годяща, увесь час на носа з’їжджає. То вона шукала добровільного зброєносця аби він над нею ту корону постійно носив, як дружки над молодятами у церкві під час обряду вінчання.
Йшла вона якось повз мене, тицьнула ту коштовність мені до рук і каже:
- Неси наді мною. Парубок ти видний, від лисини сяйво іде велике. Це добре, бо відбите проміння ще сильніше буде освітлювати мою прикрасу. А я неоковирний, взяв її необережно як крабовою клешнею і обламав зубця. Крику було , скажу вам, хай Бог милує, ви, мабуть, теж чули. А якщо прислухаєтеся, то і досі почуєте як луна іде.
Однині до корони вона нікому не дозволяє торкатися, сама несе, а щоб не висіла на вухах - підклала туди томик власних коломийок під назвою «Ардія». Що воно значить – ніхто не знає, але звучить загрозливо.
Щоранку, перед тим як ми – селюки, йдемо на поле, майстриня робить концерт, наснажує на доблесну працю. Ми й не проти: настрій хороший з'являється, дехто навіть посміхнеться, буває навіть і таке. Не кожного дня можна послухати співане, ще й віршоване глупство, бо ми в основному тільки працею займаємося, люди темні, в мистецтві не розбираємося. І телевізорів у нас немає, бо забороняє віра.
Перед виступом наші дітлахи шліфують корону замшею, кожен зубочок окремо, а на імпровізованій сцені для ораторки змайстрували постамента з могутніх менгірів та дольменів, яких натягали з пустельного кряжу за нашим селом. Кажуть, там упиряки колись водилися, ховалися під тим камінням до ночі. Не знаю чи це правда, а от кісток під тими валунами і справді було багато. В основному собачих і котячих.
Одіж на артистці теж була із заскоком: флер на платті був довгим, десь так метрів двадцять, тому гурт діточок постійно його підтримував аби він не волочився по землі, здобреній поросячим послідом. І баян у неї був гарний. Чіпляла вона його собі на шию як атрибут приналежності до високого мистецтва, хоча грати не вміла. Просто декламувала коломийки гарчливим контральто. Голос був таким застрашливим, що кури, які бігали у нас під ногами, перестали нести яйця. Довелося посунути сцену аж на поле, подалі від гріха.
Коломийки, в основному, були тематично ідентичні: я красіва і хороша, а все довкола не таке як треба. Під час виступів наші баби лузали насіння, чоловіки з-під поли потроху підковтували бормотуху перед косовицею, а діти з роззявленими ротами дивилися на це миле дитя творчості, наснажувалися вічним.
- Вчися, синку! І ти станеш митцем! – сказала своєму капловухому і цибатому чадові Мотря. – А то все життя будеш тяжко працювати на землі, руки порепаються як у твого діда, а сам будеш пахнути як земля перед дощем, а дівчата тебе обходитимуть десятою дорогою.
Чадо благоговійно склало руки в молитовній позі та слухняно кивало. А з постаменту лунало:
«Як прийшла я усело –
Все довкола загуло!...»
Кабанчик, який шукав собі поживи, бігаючи між людськими ногами, наступив ратицею на Іванову ногу. Той ухопив поросятко за вуха і поніс до хати. Тваринка підняла такий вереск, що голос мисткині із Полтави потонув у ньому, як піщинка у морі. Але вона вперто продовжували гнути своє:
«Гей, сіра, гей руда!
Гей овеча череда!»
Оце вже по-нашому! Щось нове у репертуарі. Мабуть рік, який мисткиня провела у нашому товаристві, пішов їй на користь і в куплетах почали прокльовуватися пагони навколишнього селянського битія. Професійний перекос, так би мовити. Але тут сталося лихо.
Приблудний гавкун, який пробігав повз натовп, зустрівся з місцевою шавкою. Та покликала на поміч своїх соратників з усього кутка і розпочалася собача чвара. Заляканий пес кинувся навтьоки на верхівку постаменту, брьохаючи своїми замурзаними лаписьками коштовним флером із сатину. А зграя за ним. А потім почалася бійка. Псячий клубок то піднімався до самих ніг мисткині, то опускався донизу. І так двадцять разів. А потім налетів на коломийшицю і збив її з ніг.
Корона розбилася , флер порвався, засмучена мисткиня від горя того ж дня дременула до Полтави. А ми втратили можливість чути її щоденні ранкові безоплатні виступи. І стало сумно. Бо як би там не було, а високе мистецтво – це високе мистецтво: кожна людська душа, якщо вона не хоче жити у темряві – шукає світла, яке може дати творчість талановитих людей. І коли випадає хоч найменша нагода доторкнутися до прекрасного – торкайтеся, бо іншого випадку може не трапитися.
І знаєте що? Я теж почав писати коломийки. Не знаю чи гарні, але пишу. І штабелю в потайному місці. Рано ще мені нести свої творіння на люди. А от корони не хочу, мені й мого солом'яного бриля достатньо. Якщо бажаєте – неодмінно розкажу як їх плести. То як – розказувати?

27.03.2019р.