ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода кушніру порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода кушніру порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Парнас
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Парнас
Випало гостювати на Парнасі. І хай там галасно, як на проплаченому мітингу Рабіновича, хай гримить і вдень, і вночі голос глашатая, який оголошує прибуття нового небожителя в почесний легіон, але куди не плюнь – попадеш у генія. Це втішає.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?
27.03.2019р.
Щодня у пенати культури вливаються товпи претендентів на вінки вічної слави. Гармидер страшенний, прямо у придорожньому поросі топчуться копитами їздових Пегасів не вдостоєні почестей поетичні фоліанти про життя-буття грішного люду та небожителів, міфічних істот і віртуальних літгероїв, висмоктаних з пальців пишучої братії.
А коники тут о-го-го! Генетично виведені безкрилі ваговози, зростом зі слона і мускулатурою дракона. Вони не ріллю орють,- це праця для слабаків, а щодня вивозять із Парнасу по сто возів з макулатурою, яку забракувала вічність. Брошурки титанів думки та захалявні книжечки гігантів мислі нестримним потоком вергаються на центральний майдан знаменитої гори, де висока комісія на чолі з Шульпає, Мусагетом, Полелем, Набу, Пта, Сарасваті, Макуїльшочитлем вирішує: кому лишитися, а кому піти у небуття.
За погоничів та вантажників - самі жителі гори, бо найманої робочої сили на таку каторжну роботу не знайдеш і днем з вогнем. Навіть картоплю для борща поети і прозаїки чистять самотужки.
Он, Тарас Григорович, точпе у лантухи твори українських сподвижників, а йому допомагає Шолом-Алейхем, бо українці – народ прямо таки вибухово писучий. Як тільки но творча молодь вбивається у пір’ячко, то одразу створює фундаментальні праці, обсягом не менше, аніж шістсот сторінок, аби одразу оглушити читача дилогіями суму, трилогіями розпачу, квадрологіями любовних бід та нещасть.
Під непосильною ношею згинається Іван Франко. Але той як був могутнім Каменярем на землі, таким лишився і тут. Працює мовчки, не ропствує.
Нарешті чергову фуру навантажено, тож слоноподібні коники тягнуть забраковані скарби з нетлінками до підніжжя гори. Після короткої прощальної молитви найпочесніший у ватазі старець підкурює від своєї люльки смолоскипа і жбурляє його в паперову купу. Григорій Савич Сковорода ворушить її кочергою аби хутчіше горіло. Згодом, розпивається ритуальне барило з оковитою і ватага потомлених геніїв рушає назад.
Я б у це благословенне місце ніколи б не потрапив, але один з живих класиків змилостивився і посадовив мене на свої плечі і випер аж на саму верхівку гори Парнас. Ніхто нас не зупинив, бо дядько піді мною був непростий, мав депутатський мандат та дипломатичну недоторканість, - йому сам Леонід Данилович Кучма агреману виписав. Отак от!
І в’їхав я на чужих плечах в рай піднебесний. Вельми моторним був мій покровитель - купив у якогось цигана майже в самому центрі цього міні-королівства однокімнатну квартиру в хрущовці, вікна якої були обернені до святого місця – престольного града Києва. До речі - саме звідти найбільше творів графоманів сюди доправляється. Про це треба якось окремо написати, з науковим підходом та невідпорною статистикою.
Звантажив мене у кімнаті геній, витер хусткою спітніле чого і впав на диван одсапуватися. А я йому:
- Хочу походити містом, подивитися чим тут люди дихають.
- Чим дихають? – перепитує метр.- Бачив стовп чорного диму аж до неба?
- Бачив…
- От ним і дихають. Якщо вітер від вогнища пожене сюди клуби диму, то спатимемо у протигазах. Кричав я у Спілці письменників «Не завалюйте Парнас макулатурою!» - ніхто не слухає. Пишуть і пишуть, пишуть і пишуть. Варто було б сюди усіх наших писак доправити аби глянули у що вони перетворили святе місце. Але усіх сюди не пускають, тобі одному за три тисячі років поблажку дали. І то, якщо не виправдаєш сподівань – всі твої творіння теж за димом підуть. Бачив як ловко Сковорода шурує у вогнищі кочергою?
- Бачив.
- Отож! Тому як повернемося на землю грішну – думай що пишеш, а головне як та навіщо.
Старий дістав з-під дивана припорошену сулію з ракією і добряче до неї приклався. От запасливий мужик!
Я вдивлявся в дими за вікном, зизуваті хмари з яких сипався попіл і час від часу чхав.
- О! Сьогодні знову Андрія Любку палять! – вигукнув старий поет. І ще когось, ніяк не второпаю. Але щось миршаве, дуже знайоме. Тьху, забув,- розсердився господар і знову приклався до сулії.
- Ви що – по запаху ідентифікуєте кого страчують? - здивувався я.
- Аякже! Поживеш з моє, потрешся між людьми, дивись - і сам людиною станеш. Наскрізь будеш бачити - хто митець істинний, а хто ні те, ні се. І запахи теж навчишся розрізняти бездоганно.
Змилосердився ментор, зробив таки продовження екскурсії! Зараз розкажу.
Хрущовка, у якій ми зупинилися, знаходиться на вулиці Вишневій, у садку над яким гудуть хрущі. Мій повчальник не безхатченко, а от Григорій Савич Сковорода свого житла і тут не має, тиняється околицями, ловить карасів у болоті під Парнасом, ночує де застане ніч. Мій напутник змилостивився над колегою, віддав ключі від власної квартири, сказав: «Живи тут. Негоже знаній людині не мати свого кутка» .
Правильно вчинив наставник, поважаю його мужній вчинок. Ви б змогли, наприклад, мене впустити у свою хату аби я там жив до самої смерті? Отож.
А я тим часом з відкритим ротом роззираюся та торгую витрішками. Аж тут «Лусь!» - і поцілувався мій лоб з макітрою лисого дідугана в окулярах! А той як гарикне:
- Що за непоштива молодь пішла! Навіть дивитися перед собою ніхто не хоче!
-Ой, вибачте, шановний! Я тут уперше! Все настільки цікаве, що…
-А-а-а-! Якщо уперше, то можна й луснути діда по кумполу. Не страшно,- поблажливо усміхнувся перехожий і привітався з моїм супутником.
- Твій учень? – питає у нього.
- Та мій, хай він сказиться,- відповів наставник.
-А чого ж так?
- Та неслухняний, пише всяку юрунду. Але не без задатків. Мучуся я з ним, твоя школа потрібна, але щодня на горбакові катати його на Парнас і з Парнаса я нездатен, мені ж уже дев'яносто.
Пригледівся я до дудігана, почухав потилицю і згадав: «Це ж Остап Вишня! Боже праведний, з ким це я нині здибався! Ох і дасть він мені прочухана за мою писню, ой різками зад пополоще!»
А той посміхнувся, читаючи мої безхитрісні думки як одкриту книгу, і каже:
- Синку! Пиши так аби від твоїх творінь люди світилися від радості. А якщо й плакали, то від щастя, - і потиснув руку.
Я розгубився, а він опустив погляд на мої відстовбурчені кишені та й питає:
- А що це ти в кишенях носиш таке велике? Чи не двійко поросят? А ну покажи!
Почервонів я від досади але витягую з кишень на світ Божий дві книжки – Святослава Чорновуса та Аглаї Саловсмак.
- А я то думаю, чого це мені так важко на гору трюхикати, - дивується мій наставник. – Ти б ще з десяток туди поклав. Негоже чужі труди впотьмах на чужих плечах перти на верхівку слави, - і дав мені щигля по носі.
Екскурсія добігала кінця. Насамкінець довели мене діди до краю гори, з якої виднівся Київ. Під ногами горбилися зшитки з недописаним безсмертям, книжки маловідомих авторів, незайманими кучугурами біліли перші проби пера початківців та багато чого іншого.
- Непорядок! – вигукнув Григорій Савич. Вже підпільно почали викидати бо зна де! Завтра розкажу урядовцям, хай вирішують як позбутися цієї стихії.
А я необережно став на край урвища, яке під вагою макулатури враз посунулося стрімчаком. І разом із вічним полетів у прірву і я.
Не знаю як, але таки вибрався з-під завалу, підтягнув штани і почалапав на Борщагівку. І то хутко. Бо жінка у мене пунктуальна: якщо спізнюся на вечерю, то напхаю черево аж тільки уранці. Глянув на сонце, яке сідало за хмару, і зрозумів, що сьогодні буду спати впроголодь. Може це і добре, оскільки не будуть мучати жахи. Отже, уранці встану з ясною головою і напишу щось путнє, а не таке як оце, навіть слова не доберу як назвати. Може ви підкажете, друзі, га?
27.03.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію