Жінку я сприймаю як витвір мистецтва, як подарунок Богів, як стихію, якій можеш тільки скорятися та висловлювати свій захват. Схиляю свою голову перед нею та мрію, аби небо дало можливість зробити останній подих на цій землі в її люблячих долонях. А всьому виною моя перша любов.
Зі Світланою ми вчилися в одному класі та сиділи за одною партою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що з цибатої та худющої, мов тичка, дівчинки виросте дивовижна красуня. Це станеться набагато пізніше, а в початкових класах ми були ще дітьми.
Я теж був з виду неказистий, але страшенно задерикуватий: дня не було аби в школі з кимось не почубився. Якщо не розквашено носа – це непорядок, якщо не відірвано ґудзика - день прожито марно, якщо немає подряпин та синців – ганьба.
Світлана ж була спокійною, розсудливою. Правда, сміх у неї був страшенно заразний – якщо починала реготати, то увесь клас та вчителі лягали покотом.
Симпатія до дівчинки виникла одразу і була обопільною: нам було цікаво удвох з самого малку. На уроках допомагали одне одному з контрольними, після школи спільно вирішували домашні завдання. Вона єдина із дівчат нашого двору та школи взагалі грала у футбола з хлопчаками. І доволі вправно. Якщо ж отримувала стусани або садна, то не скавучала, а продовжувала гру як і всі хлопчаки. А я був її заступником у конфліктах з однолітками. І ніхто нас не дразнив, бо я в дитинстві був таки лютим хлопчиком, товк пику моментально.
В четвертому класі дуже захворів, дві чверті довелося провести удома. Щодня після уроків Світлана приходила до мене і повторювала всю програму, яку я пропустив. І залишалася зі мною допізна, допоки я не казав, що все зрозуміло. Приходили її батьки, шепотілися на кухні з моїми, але давали нам можливість бути разом скільки ми того хотіли.
Пневмонія дала ускладнення, тому і в п’ятому, і в шостому класах я регулярно пропускав шкільні заняття, місяцями лежачи в ліжку. А Світлана була поруч. І хоч як вона не старалася, у мене почали з’являтися трійки в табелі.
- Не переживай,- казав я,- якби не ти, то у мене взагалі були би одні двійки. А так тримаюся. По фізиці п’ять, по географії та історії п’ять. І решта непогано.
- А математика? А іноземна мова? – бентежилася Світлана. – Це моя вина, не все розповідаю як треба. Через рік у восьмий клас підеш, можливо у технікум поступатимеш, а знань на належному рівні не буде.
Того разу я вперше її обняв. Як щирий друг, який хоче віддячити за допомогу. А розчіпляти своїх обіймів уже не хотів. Отак і стояли хвилин п’ять, з дико торохкочучими сердечками, боючись видихнути аби не сполохати оте божественне почуття безмежного щастя. Згодом прийшло усвідомлення того, що ми вже не зовсім діти та, мабуть, любимо одне одного.
Але за рік нам довелося розлучитися: її батька - військового – перевели в Ростов, тож він після закінчення учбового року забрав сім’ю з собою.
Ми переписувалися, інколи телефонували одне одному. Але все менше та менше. Все відбулося як у тій приказці: «З очей геть - із серця киш».
Вона вчилася на медика, я пішов у технологічний технікум. І наша юнацька залюбленість тільки вряди-годи нагадувала про себе щемкими спогадами.
Перше одруження було невдалим: і людина хороша, але все розпалося. Можливо, в тому і моя вина,- не був ще готовим психологічно до подружнього життя, не розумів, що шлюб – це, перш за все, – відповідальність та обов’язки. А всі права повинні належати тільки дітям.
А Світлана стала медиком, працювала в одній з Донецьких лікарень. Теж одружилася. І теж невдало.
Весна 2014-го року розшматувала Україну. У березні пішов до воєнкомата добровольцем. Брали спочатку не всіх - була нагальна потреба в танкістах, зв’язківцях, артилеристах. Тож мене розвернули і відправили додому. А от у травні викликали. Після місячних зборів – одразу на передову. А незабаром був так званий Іловайський котел.
Наша колона проїхала Многопілля, а в Червоносільському попала під перехресний розстріл. Мене та ще з десяток уполонили та відвезли, як потім стало ясно - в Кутейникове.
Чи били нас там? Звичайно. Нічого особливого. На війні інакше і бути не може. Втекти я не міг, оскільки осколок застряг у хребті, лівої ноги не відчував узагалі, на правій руці не вистачало двох пальців. Та й нікуди було тікати – скрізь був ворог. Будуть нас вимінювати на своїх, або продавати. Це вже як складеться.
Коли на дворище однієї з садиб, де нас утримували, зайшов ще один військовий, то спочатку навіть не звернув на нього уваги. А от коли наді мною нависла фігура офіцера з погонами майора російської армії я пополотнів: це був Віктор Іванович - Світланин батько.
Він теж мене упізнав. Мовчав і дивився як я мучуся.
І досі не збагну як йому вдалося тієї ж ночі вивезти мене та ще кількох солдатів полями між Дзеркальним та Войковським до Комсомольського. Явно хтось допомагав з місцевих, інакше ми б натрапили або на міни, або під обстріл. А в Комсомольському мене зустріла Світлана. Згодом розповіла, що втекла з Донецька, а тут працює медсестрою.
Сказати, що я зрадів цій зустрічі – це нічого не сказати. Ми дивилися одне на одного і я відчував, як потроху, крізь біль і страх оживають паростки приязні, поховані під нашаруванням останніх подій.
Мене та ще кількох солдатів одвезли до Київського військового госпіталю на операцію, а Світлану, як вона не просилася – не відпустили. Там стільки було роботи тоді, що санітари та хірурги працювали і вдень, і вночі.
Приїхала до мене за місяць, змарніла та виснажена. Поставила біля ліжка сумки зі смаколиками та мовила:
- Тепер я від тебе нікуди не поїду.
Попервах було важко. Я звикся з думкою, що вже ніколи не буду ходити, лише пригнічувало, що став обузою на руках у люблячої людини. А Світлана була впертою – возила на голкотерапію, електрофорез, виколупала звідкілясь чудесного мануального терапевта, примушувала плавати в басейні з дельфінами тощо. І минулого травня я ожив. Устав якось уранці - і пішов.
Нині у нас двійко діточок. Дружина та донечки сплять, а я ось сиджу і пишу оці спогади. Нащо - і сам не знаю. Є потреба зібратися з думками і розставити усе по полицях.
Одне не дає спокою: нащо доля нас розвела у різні боки на довгих 20 років? Який у цьому сенс? Ну не в тому ж аби зустрітися випадково на фронті! Не вірю я в це.
Думаю тут спрацював закон гравітації – гравітації любові. Два кораблі у морі, якщо навіть будуть стояти одне від одного на значній відстані – неодмінно зустрінуться. А закохані люди – тим більше.
Я люблю Світлану, і вона це знає. Це вже не ті почуття, які захопили нас зненацька в юності, це зрілі почуття двох розумних і вихованих людей. І знаєте що зрозумів? Я народився саме для того аби зробити цю жінку щасливою. А вона - аби зробити щасливим мене.

02.02.2019р.