ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2025.09.15 05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.

Володимир Бойко
2025.09.15 00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом. Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться. Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий. Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.

Борис Костиря
2025.09.14 21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.

С М
2025.09.14 16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені

Євген Федчук
2025.09.14 15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,

Віктор Кучерук
2025.09.14 15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.

Леся Горова
2025.09.13 22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,

Борис Костиря
2025.09.13 22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.

Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,

Марія Дем'янюк
2025.09.13 13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,

Віктор Кучерук
2025.09.13 05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?

Борис Костиря
2025.09.12 22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.

Іван Потьомкін
2025.09.12 21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не

Юрій Гундарєв
2025.09.12 08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув

Артур Курдіновський
2025.09.12 05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,

Віктор Кучерук
2025.09.12 05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.

Володимир Бойко
2025.09.11 22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Одександр Яшан
2025.08.19

Ольга Незламна
2025.04.30

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Олександр Сушко (1969) / Проза

 Крізь час
Жінку я сприймаю як витвір мистецтва, як подарунок Богів, як стихію, якій можеш тільки скорятися та висловлювати свій захват. Схиляю свою голову перед нею та мрію, аби небо дало можливість зробити останній подих на цій землі в її люблячих долонях. А всьому виною моя перша любов.
Зі Світланою ми вчилися в одному класі та сиділи за одною партою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що з цибатої та худющої, мов тичка, дівчинки виросте дивовижна красуня. Це станеться набагато пізніше, а в початкових класах ми були ще дітьми.
Я теж був з виду неказистий, але страшенно задерикуватий: дня не було аби в школі з кимось не почубився. Якщо не розквашено носа – це непорядок, якщо не відірвано ґудзика - день прожито марно, якщо немає подряпин та синців – ганьба.
Світлана ж була спокійною, розсудливою. Правда, сміх у неї був страшенно заразний – якщо починала реготати, то увесь клас та вчителі лягали покотом.
Симпатія до дівчинки виникла одразу і була обопільною: нам було цікаво удвох з самого малку. На уроках допомагали одне одному з контрольними, після школи спільно вирішували домашні завдання. Вона єдина із дівчат нашого двору та школи взагалі грала у футбола з хлопчаками. І доволі вправно. Якщо ж отримувала стусани або садна, то не скавучала, а продовжувала гру як і всі хлопчаки. А я був її заступником у конфліктах з однолітками. І ніхто нас не дразнив, бо я в дитинстві був таки лютим хлопчиком, товк пику моментально.
В четвертому класі дуже захворів, дві чверті довелося провести удома. Щодня після уроків Світлана приходила до мене і повторювала всю програму, яку я пропустив. І залишалася зі мною допізна, допоки я не казав, що все зрозуміло. Приходили її батьки, шепотілися на кухні з моїми, але давали нам можливість бути разом скільки ми того хотіли.
Пневмонія дала ускладнення, тому і в п’ятому, і в шостому класах я регулярно пропускав шкільні заняття, місяцями лежачи в ліжку. А Світлана була поруч. І хоч як вона не старалася, у мене почали з’являтися трійки в табелі.
- Не переживай,- казав я,- якби не ти, то у мене взагалі були би одні двійки. А так тримаюся. По фізиці п’ять, по географії та історії п’ять. І решта непогано.
- А математика? А іноземна мова? – бентежилася Світлана. – Це моя вина, не все розповідаю як треба. Через рік у восьмий клас підеш, можливо у технікум поступатимеш, а знань на належному рівні не буде.
Того разу я вперше її обняв. Як щирий друг, який хоче віддячити за допомогу. А розчіпляти своїх обіймів уже не хотів. Отак і стояли хвилин п’ять, з дико торохкочучими сердечками, боючись видихнути аби не сполохати оте божественне почуття безмежного щастя. Згодом прийшло усвідомлення того, що ми вже не зовсім діти та, мабуть, любимо одне одного.
Але за рік нам довелося розлучитися: її батька - військового – перевели в Ростов, тож він після закінчення учбового року забрав сім’ю з собою.
Ми переписувалися, інколи телефонували одне одному. Але все менше та менше. Все відбулося як у тій приказці: «З очей геть - із серця киш».
Вона вчилася на медика, я пішов у технологічний технікум. І наша юнацька залюбленість тільки вряди-годи нагадувала про себе щемкими спогадами.
Перше одруження було невдалим: і людина хороша, але все розпалося. Можливо, в тому і моя вина,- не був ще готовим психологічно до подружнього життя, не розумів, що шлюб – це, перш за все, – відповідальність та обов’язки. А всі права повинні належати тільки дітям.
А Світлана стала медиком, працювала в одній з Донецьких лікарень. Теж одружилася. І теж невдало.
Весна 2014-го року розшматувала Україну. У березні пішов до воєнкомата добровольцем. Брали спочатку не всіх - була нагальна потреба в танкістах, зв’язківцях, артилеристах. Тож мене розвернули і відправили додому. А от у травні викликали. Після місячних зборів – одразу на передову. А незабаром був так званий Іловайський котел.
Наша колона проїхала Многопілля, а в Червоносільському попала під перехресний розстріл. Мене та ще з десяток уполонили та відвезли, як потім стало ясно - в Кутейникове.
Чи били нас там? Звичайно. Нічого особливого. На війні інакше і бути не може. Втекти я не міг, оскільки осколок застряг у хребті, лівої ноги не відчував узагалі, на правій руці не вистачало двох пальців. Та й нікуди було тікати – скрізь був ворог. Будуть нас вимінювати на своїх, або продавати. Це вже як складеться.
Коли на дворище однієї з садиб, де нас утримували, зайшов ще один військовий, то спочатку навіть не звернув на нього уваги. А от коли наді мною нависла фігура офіцера з погонами майора російської армії я пополотнів: це був Віктор Іванович - Світланин батько.
Він теж мене упізнав. Мовчав і дивився як я мучуся.
І досі не збагну як йому вдалося тієї ж ночі вивезти мене та ще кількох солдатів полями між Дзеркальним та Войковським до Комсомольського. Явно хтось допомагав з місцевих, інакше ми б натрапили або на міни, або під обстріл. А в Комсомольському мене зустріла Світлана. Згодом розповіла, що втекла з Донецька, а тут працює медсестрою.
Сказати, що я зрадів цій зустрічі – це нічого не сказати. Ми дивилися одне на одного і я відчував, як потроху, крізь біль і страх оживають паростки приязні, поховані під нашаруванням останніх подій.
Мене та ще кількох солдатів одвезли до Київського військового госпіталю на операцію, а Світлану, як вона не просилася – не відпустили. Там стільки було роботи тоді, що санітари та хірурги працювали і вдень, і вночі.
Приїхала до мене за місяць, змарніла та виснажена. Поставила біля ліжка сумки зі смаколиками та мовила:
- Тепер я від тебе нікуди не поїду.
Попервах було важко. Я звикся з думкою, що вже ніколи не буду ходити, лише пригнічувало, що став обузою на руках у люблячої людини. А Світлана була впертою – возила на голкотерапію, електрофорез, виколупала звідкілясь чудесного мануального терапевта, примушувала плавати в басейні з дельфінами тощо. І минулого травня я ожив. Устав якось уранці - і пішов.
Нині у нас двійко діточок. Дружина та донечки сплять, а я ось сиджу і пишу оці спогади. Нащо - і сам не знаю. Є потреба зібратися з думками і розставити усе по полицях.
Одне не дає спокою: нащо доля нас розвела у різні боки на довгих 20 років? Який у цьому сенс? Ну не в тому ж аби зустрітися випадково на фронті! Не вірю я в це.
Думаю тут спрацював закон гравітації – гравітації любові. Два кораблі у морі, якщо навіть будуть стояти одне від одного на значній відстані – неодмінно зустрінуться. А закохані люди – тим більше.
Я люблю Світлану, і вона це знає. Це вже не ті почуття, які захопили нас зненацька в юності, це зрілі почуття двох розумних і вихованих людей. І знаєте що зрозумів? Я народився саме для того аби зробити цю жінку щасливою. А вона - аби зробити щасливим мене.

02.02.2019р.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-02-03 07:20:50
Переглядів сторінки твору 1754
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.650 / 6  (4.919 / 5.41)
* Рейтинг "Майстерень" 5.624 / 6  (5.226 / 5.77)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.09.13 21:03
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 12:40:14 ]
Прекрасно, Сашко, аж ледь сльоза не набігла, на очі! Ставлю шістки щиро, якщо ти не проти!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Сушко (М.К./М.К.) [ 2019-02-03 21:04:48 ]
Дякую, друже. Став шістку. Я не проти. Я ж розумію, що вона щиро та по ділу. Не міг сьогодні довго з'явитися, бо такий семінар довгий був, аж надвечір потрапив додому.