Це спроба трактату, де все бачене, почуте, пережите мною або іншими, поставлене в таку незвичну ситуацію, очима і поведінкою таких живих істот, які навіть у байках не бувають не те, щоб позитивними, а й негативними персонажами. Дивно, чому їх ніхто не хоче зачіпати, говорити про них.

Іван Пасічник

Головне – мати свою нору. Найкраще – біля людських домівок, де приємно пахне сміття і відходи їжі. Це лоскоче ніздрі, особливо в теплу пору року, коли сміття і відходи ледь-ледь зброджені, тоді й легкий кайф отримаєш.
Найсильніше зброджені рештки на дні ящиків для сміття і контейнерів; чим сильніший запах, тим краще. Дуже добре залізти в смітник першим. Якщо перед тобою був твій родич, там залишаються лише корки та недопалки. Страшні нахаби наші родичи – ще й нароблять на цьому місці.
Ну й пили ми одного разу на смітнику: цілу ніч, потім почали жертися, двох зажерли, третього з”їли цілим. Пійло було наполовину з якоюсь зеленню, смерділо рибою. На другий день було важко, блювали, воду пили з калюжі, як коні. Добре, що дощ перед тим був сильний.
Багато нір я бачив на своєму віку. Різні були за розмірами і формою, головне все ж, щоб ближче до людського житла.
На фермі теж непогано, правда корми нецікаві, часто бувають отруєні. Це спеціально для нас люди нас ніде не люблять.
Найбільше нервує, коли твою нірку заселяють насильно. Тож виходити звідти треба тільки тоді, коли впевнений, що поблизу немає сусідів.
Тільки ти вийдеш з нірки, там вже сидить інший щур. Тоді починай все по-новому. Рити свою нірку важко, на шляху трапляється каміння, щебінь, а то й асфальт. Лапки в нас маленькі, болять, коляться, а нірка ой як потрібна. Без неї ти – не щур.
Отже, часом головне – зберегти те, що маєш.
Живеш поблизу людей – знай їх, знай їхні звички, слідкуй за ними, розмножуйся там, де б вони не здогадалися.
Людей треба боятися, намагатись, щоб вони тебе не помічали: це діє їм на нерви, сам наш вигляд виводить їх із себе.
Основним життєвим принципом, чого деякі наші щурі не помічають, є шкодити людям. Якщо цього не робити – ти не щур. Почнеться наше виродження.
Ми повинні любити один одного, всіляко підтримувати, тільки це нас ряятує в житті щурячому, тому наш родовід найчисленніший у світі, а, можливо, найвитриваліший і практично вічний, скільки нас не трави і не знищуй.
Живемо ми всюди: людські будинки, лікарні, ферми, поля, ліси, підвали, смітники, морги, навіть у воді та на кладовищах.
Одним словом, ми майже люди. А люди, довірливі, недалекоглядні, цього не помічають. Якщо не помічають, то так їм і треба.
Мені інколи здається: ми – люди, а ніякі не гризуни із шкільного підручника.
Наймудріша наука зоологія, а про нас так мало написано, і це добре, що про нас ніхто не хоче писати.
У нас також є свої пригоди, переживання і навіть мрії.

Жив на світі Бідний Щур. Швидше всього він був обділений щурячим хистом хитрощів і злості. Щурі любили його, не ображали, навіть співчували йому. Нора в нього була погана, неглибока, з одним запасним ходом, який виходив у рів з гноївкою Цілий час голодний, облізлий, рідко вилазив з неї, поїдав щурячі об”їдки, а вони були такі нещасні, що здавались схожими на відходи життєдіяльності.
Проте, йому цього вистачало, бо він не бачив життя справжніх щурів, які їли зерно, м”ясо і рибу.
Його обмежений світогляд допомагав йому жити довго і без особливих проблем. Ворогів за своє життя не нажив і вважав, що це дуже важливо. Часто знесилений він лежав біля якоїсь брудної калюжі. Усі думали, що він скоро здохне, проте відходив. Щурі жаліли його, співчували, піднімали його на лапи, навіть хвалили: казали, що він живе правильно.
Після такої хвальби він навіть думав, що вони люблять його, мають за розумного і що він щасливий.
Одним він подобався через свою безпомічність, іншим – через слабкість і дурість. Крім жалю, інших почутів ні в кого не викликав і практично нікого він не цікавив.
Допомагати йому в його трудному і дурному житті було якоюсь прихованою насмішкою.
Злиденне життя Бідного Щура довело його до тяжкої хвороби.
Тоді він захотів вийти з брудної нори, лапи його вже не втримували, інші щурі вже не хотіли його підтримувати, бо знали: якщо піднімуть, він знову впаде.
У нього не було виходу і він поповз до запасного ходу, який закінчувався гноївкою. Голова запаморочилась – і він зовсім не усвідомлював, навіщо йому запасний вихід, від кого ховатися. Тільки в останні хвилини зрозумів, що прожив непутяще життя, яке викликало співчуття і жаль в інших, радів тому, що його не розуміють.
Щур не знав, що можна радіти сонцю і небу, хоч і щуряче життя таке залежне від інших щурів.
Він не знав, що запасний вихід має вести в калюжу з чистою водою, де можна попити води і помити лапи і тіло, вдихнути свіжого повітря після добрих відходів. Щур міг спостерігати за життям людей і щурів і від цього одержувати насолоду.
Так, ослаблений, він марив, видіння зростало, збільшувалося, йому здалось раптом, що у нього є все, що він нічого не втратив.
Щур нахилився попити чистої води і впав у гноївку, що знаходилась в кінці запасного ходу, мабуть тому, що у ній була суть його життя, його правда. Маленька хвиля покотилася гноївкою, наче міраж.

Жив на світі красивий і розумний Щур. І ніби нічим він не відрізнявся від інших, а був особливим.
На корені хвоста в нього була маленька цяточка. Лише це відрізняло його за зовнішніми ознаками. Це було важливо.
Усе ж, важливішою була його поведінка. Щур завжди тримався окремо, тому виглядало так, ніби він зазнається.
Він ніколи нікого не зачіпав, не залізав у чужі нори, не брав участі у сварках між щурами, а вони все одно його не любили. Щур про це знав і чим більше відчував це на своїй шкірі, тим більше противився їм, і вони за це почали по-справжньому його цькувати.
Усі вони жили на фермі. Напівзапущена, зі свинячим запахом, часом із ароматом свіжозмеленої дерті, вона була для них біосом. Крім ферми, щурі нічого не знали. Мігрувати не доводилось, та й світу було, як кажуть, того, що у вікні, а тут – що на свинофермі.
Було посушливе і спекотне літо. Свиней тримали надворі і добиратись щурам до жолобів відкритим простором було небезпечно.
Розумний Щур сидів насторожі біля смітника увесь змоклий, аж прокислий і подавав сигнали іншим щурам. Тодв усі щурі спокійно перебігали до жолоба, що надворі.
Піднесені і радісно захоплені свинячими відходами, вони забули про свого родича Розумного Щура, який продовжував мокнути біля смітника, а сигналу йому не подавали. Коли їхня їжа закінчилась повністю, хтось згадав і про бідолаху Розумного Щура, та й байдуже подав знак, що можна бігти сюди, їжі все одног вже немає.
Знесилений, голодний, він ледь пересувався по подвір”ї на сигнал, що можна бігти. Тут їхала якраз підвода і їздовий помітив його та розчавив на очах в усіх щурів. Вони глянула в його бік продовжили спокійно доїдати свинячі залишки.

Жили на світі Щур і Щуриха і мали вони нечисленну кількість, - внуків і правнуків. Вони їх усіх не знали, та й не хотіли знати. Старіли вони: їхні діти, внуки і правнуки самі ставали нахабними, кидались на своїх родичів, гризлись між собою за їжу і шалено продовжували плодитись.
Слабшала пам”ять у Старого Щура – і одного разу замість їжі з”їв приманку з отрутою. Страшенні болі відчув у животі, а голова тріщала. Цілих три дні не виходив з нірки. Вона була довга, з численною ходами, зверху – бетонне покриття.
Не один щур зазіхав на неї, але сильний Старий Щур нікого туди не підпускав, та й Стару Щуриху поставив на своє місце в нірці.
Усі щурі чекали його загибелі, а щоб бути в курсі справи, раз за разом приходили його провідувати чемненько перепитували про його здоров”я, ніби переживали за нього, а в душі раділи, бо в нього облізав потрохи хвіст і гнили вуха. На зло усім Старий Щур не здихав.
З часом хвіст обліз повністю і здавалося, що він у нього відпаде, але не відвалювався. Щур нічого не їв і не пив, худав, але не здихав. Інші щурі з того горя самі почали здихати один за одним, а він не здихав.
З часом хвіст обліз повністю і здавалося, що він у нього відпаде. Щур нічого не їв, не пив, худнув, але не здихав.
Йому самому вже нічого не було шкода: ні нори, якою він так любив поганяти, не шкода було і своєї Старої Щурихи, бо вона вже і без його участі народжувала щуренят, не шкода було ні дітей своїх, ні внуків. Він бачив, як вони жерлися самі між собою і захоплювали нори своїх родичів.
Щур твердо знав: щурі є щурі.
Він просто сопстерігав за ними, не критикував їх, а часто навіть по-щурячому радів. Помітив, як щурячі гени твердо осідали у їхній крові, які вони чистокровні, у них не було змішаностей, ні гібридів.
Щур чекав чогось особливого і воно прийшло. Сильна осіння гроза обривала листя з дерев, а місцями цілі сухі гілляки. Він чув гуркіт грому і запах свіжого повітря доходив до його нори.
Йому раптом захотілося жити, але в цей момент у його нірку раптово увірвались десятки щурів, в основному його діти і внуки. Вони виштовхали його з гнізда, обзивали і обжирали до крові, шматочками від”їли йому хвіст. А потім усього закривавленого вишпурнули надвір у калюжу.
Перевернутий догори лапками, увесь мокрий, ніби облізлий, виглядав не на відомого
Старого Щура, а на напівздохле мишеня.
Черевце хитрого Старого Щура ледь піднімалось, - повільніше і повільніше. У той же час з усіх нір визирали маленькі голівки щурів. Усі вони були сухі, гладкі і чисті.
З хліва вийшов господар з вилами і побачив здихаючого мокрого щура. Він наступив великим чоботом, замащеним гноївкою, на Старого Щура і розчавив його. Тоді вилами з усієї сили жбурнув його на гній.
Старий Щур довго чекав на цю подію, його навіть мучило, чому вони не зробили цього раніше. Недоумки.

Жили на світі два щурі, і ніби друзями вони не були, проте держались разом. Нору один в одного не забирали, хоч і вгості один до одного не заходили. Дуже вони боялися, щоб заздрість не замучила: можливо, нора в одного з них краща, може, ще щось. Очі не бачать – душа не болить. Їхня любов один до одного була скрита лютою ненавистю, та про це знав лише один з них.
Була тепла серпнева ніч. Закінчились довгождані жнива. У зерносховищі запах свіжого зерна лоскотав ніздрі, на душі було тепло і ніжно. Радість охопила їх настільки, що вони й про зерно забули і не брались за нього – попереду була ціла ніч.
Раптом знадвору пролунали людські кроки, такі ненависні щурам. Вночі вони лунали так голосно, ніби то не чоботи, а трактором їхав хтось.
Двері в зерносховищі величезні, не змащені, скрипучі, були для щурів страшними.
Коли засвітилась електрична лампочка, серце затремтіло і деша втекла у п”яти.
Один щур сказав другому:
- Залізай в комірку, це – маленьке відерце.
А сам забіг у кутик і притих. Двері знову зачинилися і світло згасло. Приємний запах зерна знову наповнив зерносховище.
- Відкривай вже, - кидався під відерцем Перший Щур.
- Я не можу цього зробити, - брехав Другий Щур, вдаючи, ніби штовхає відерце, а насправді в той момент сидів на відерці.
- Рий нору під відерцем, - радить той йому.
- Але ж тут бетон, – мало не плаче Перший Щур.
Він кидався під відерцем, мов несамовитий, а інший щур все сильніше натискав зверху на відерце.
Страх у Першого Щура був такий, якого він ніколи не переживав. За своє життя він бачив усе: капкани з усіма їхніми хитрими модифікаціями, різноманітні пастки. Він легко обходив їх, жодного разу не попався. Не раз бачив, як його родичі сиділи в капканах, спіймані за передні чи задні лапки (він не міг їм допомогти, навіть, якби хотів). А частіше бачив мертвих, з мокрою облізлою шерстю і витріщеними очима. Це лякало його.
А тут негадано-неждано. – під легким відром, по той бік твій друг, а ти пропадаєш. Ще й так повільно!
Другий Щур все сильніше натискає на відро, з усіх сил старається, щоб інший не виліз з-під нього. Але той цього не знає.
Не знає він також, що сам виліз би з-під цього нещасного відерця, вистачило б лише легким порухом це зробити. Проте, на відерці друг, який щиро заявляє:
- Я тебе не залишу, не хвилюйся, все зроблю для того, щоб звільнити тебе.
Це тривало довго, майже всю ніч. Втративши всяку надію на своє визволення, Перший Щур перестав рухатись під відерцем: чекав повільної голодної смерті. Другий Щур відчув це, відчув, що зламав свого друга.
- Віддаю останні сили і зараз звільню тебе, - і стрибнув з відра.
- Ану, ще раз підсоби, а я допоможу з того боку, - відказав йому.
Перший Щур тільки піднявся – і відро перекинулось.
Другий Щур спочатку навіть хотів зімітувати, що попихає відерце, „допомагає”, але ейфорія перемоги, самовдоволення покидька доповнили його зухвалість.
- Нехай сам, - і тихо зареготав, але так єхидно, аж Перший Щур подумав, що за ним плачуть.
Виліз з-під відра і обійняв свого „друга і визволтеля”. Зрозумівши, що він має справжнього товариша, почав своїми лапками подавати йому зерно прямо в рот.
Наївшись вдосталь зерна, повертались щасливі додому. У кожного було своє задоволення, таке різне...

Літо було в розпалі. Крізь густе зелене листя кленів ледве пробивались одинокі промені сонця. З найвищого дерева раптово злетів і плавно, з розпростертими нерухомо крилами, проплив над житом молодий яструб. По другий бік поля у високій траві він зупинив свй політ. Діти, спостерігаючи за польотом птаха, гуртом мерщій побігли туди, де він приземлився. Яструб так і повис на верхів”ї трави, безпорадно розтавивши сірі з темно-коричневими плямами крила. Зашвидко вилетів він з сімейного гнізда, не навчившись літати.
Я взяв птаха додому і тримав його в крілячій клітці, а кріля перемістив в іншу. Яструб не хотів нічого їсти. Я кинув йому здохлу мишу, він навіть не подивився у її бік, хо я підсував йому до дзьоба. Тоді я взяв мишу, прив”язав до неї нитку і потягнув її по землі. Яструб раптово злетів і впав кігтями на мишу, почав її дзьобати.
Так я тримав його ціле літо. Наставала осінь, відлітали у вирій перелітні птахи. Я виніс яструба і поставив на дах хліва, де він довго сидів непорушно. Раптово з сусіднього двору злетіли у небо свійські голуби, яструб, зірвавшись з даху, плавно помахуючи крилами, полетів за ними. Голуби зробили коло над подвір”ям, але яструб напрямку польоту не змінив, полетів у синю далечінь і не повернувся.

Повільно несе свої води Серет... Дрібні гілки дерев, жовте вербове листя мовчазливо пливуть за течією.
Затяжні осінні дощі збивають останнє листя з дерев. Мовчазні чорні поля задумливо підкоряються дощам. Тільки Серет, доповнений дощем і вітром, не змінює свій багатолітній плин. Візерунки його берегів в поєднанні зі свіжим халадним запахом води€ безліччю крапель дощу створюють мелодію добра і щастя. А ще ця незмінна стежка вздовж берега, темно-зелене листя з синіми ягодами ожини і тонесенькі гілки верболозу...
Ох ці безконечні осінні дощі... Якесь відчуття подарунку долі, вічності і самозаспокоєння, врешті-решт легка ніжна печаль самовдосконалюють душу і просвітлють розум.
Напевне, людське життя триває рівно стільки, скільки згадуємо світлі щасливі дні дитинства.
В дитинстві ми були щасливими людьми, тому так часто повертаємось туди...

Від сільського оболоня вниз вилась широка стежка, посередині якої росло пасмо трави, а по боках – дві неглибокі колії. Опускалась вона плавно вниз, до берега Серету.
З лівого боку стежина вела вбік і там була невеличка галявина, густо заросла звичайними будяками.Ніхто їх ніколи не скошував, і так з року в рік. І були вони тому високими, і цвіли великими фіолетово-рожевими квітами.
В літню пору діти часто зупинялися біля них і ловили бджіл та трутнів. Кидали їх в сірникові коробки, по декілька в кожну, і робили „живе радіо”, прикладали до вуха, слухали і давали слухати іншим.
Інколи старші діти обманювали менших, бо ті не вміли добре відрізнити бджолу від трутня. Спеціально показували на бджолу, а казали, що то трутень. Менші беруть сміливо бджолу в руку замість трутня, а та як вжалить! - старші сміються, аж за животи беруться, менші плачуть. Дорого коштує наука.

Не кожному пощастить спостерігати перший травневий дощ у лісі.
Зовсім не густі хмари збираються повільно та довго, проте, сонце пробивається крізь них і в лісі не тьмяніє. Берези ще не встигли розпуститись, бруньки набрякли і довгі блискучі сережки шелестять від подиху весняного вітру.
Перші краплини видались важкими, вони, мов дрібні камінчики, зашуміли по торішньому листю, яке ще не встигло вкритись травою, хоча в окремих місцях вже зеленіють високі лісові трави: цвіте медуниця, починають з”являтись пупляхи лісових дзвіночків. Після перших крапель дощу настає пауза, мов короткий перепочинок, і тоді з усієї сили рівномірно ллються сріблясті густі нитки дощу. Гамма звуків грози, зеленого листя, дерев, торішніх листків і сухих гілляк, сережок берези з”єднуються воєдино, створюючи багатотональний шум.
Дощ йде недовго, небо яснішає. Вимиті густим дощем стовбури і крони дерев стають невпізнаними, чистими і свіжими: величезні краплі води все ще подовжують спадати з листя, повільно стікають по стовбурах темно-сірих грабів, світло-коричневих дубів. Прямо на очах почали розпускатися бруньки беріз, легенько потрікуючи, з них з”являються тоненькі кінчики листочків. Іноді здавалось, що трави в лісі стало більше, зелені кольори всіх відтінків повністю домінували довкола.

Тихо зимовим ранком у селі. „Рип-рип” – скрипить під ногами сніг на вузькій стежині від хати до хліва і далі на засніжений як біла скатертина, спорожнілий город. Повіває морозяний вітер з боку Серету, порипують від морозу старі дупляві верби, стрункі, високі ясени і кривулясті верби.Чути дзвінкий стукіт дятла, крик всюдисущої сойки, дзвінкі голосочки синичок і повзиків, які перестрибують з дерева на дерево. Вкрились густим інеєм бузок і бузина. Мереживо звірячих і пташиних слідів, веселка від сніжинок, струшених легким вітрецем з вишень і яблунь, створюють відчуття спокою і рівноваги. Легке насіння з трав і кленів несеться по городах, зупиняючись в яругах і наметах снігу. Вечорами в сад забігають зайці, об”їдають рівним пояском довкола стовбура солодку кору фруктових дерев. Скрекотить сойка, перелетіла на інше подвір”я, струсивши крилами із засніжених гілляк блискучі сніжинки.
Господарі неспішно прогортають сніг від хати до хліва і до воріт. Двері в стайні утеплені лише соломою, але там стільки тепла, „надиханого” коровою, що, коли відкриваються двері. Клуби теплої пари хмариною виходять назовні і розчиняються в морозному повітрі. Від стодоли до хліва стежинкою – стебла соломи. Вони видніються навіть у довгі зимові вечори. Сніг до опівночі відбиває тьмяне світло і навіть через вікно добре видно силуети людей, дерев, будівель.
Надвечір мороз поміцнішав... Скрипучою стежкою понесли до хліва у відрі теплу воду для корови і пахуче сіно. Окремі стебла сіна були зеленими і шовковистими. Все це нагадувало про жарке літо і щедру теплу осінь. Діти дихали в замерзлі шибки, крізь щілинки дивились на зимовий краєвид і часом їм дуже хотілося до витворів морозу на вікнах домалювати літні квіти, листочки і червоні та голубі ягоди.

Пасовище і ставок були недалеко від села. Вздовж вузького берега ставу, за кілька кроків від води, густою стіною росли дерева, кущі і чагарники, одним словом „стінка”. Восени сільська дітвора бігала туди рвати ліщинові горіхи, ягоди терену і глоду. З переднього боку берега – обривчастий схил. Там било із землі джерело, декілька кам”яних плиток біля якого завжди були чистими і вологими. Діти лягали на них і з задоволенням пили смачну джерельну прохолоду, а старші люди набирали воду в пляшки і приносили з пасовища додому.
Під „стінкою” діти сиділи з вудками найчастіше, особливо в тиху безвітряну погоду, коли плесо ставу – рівне-рівне, без жодного поруху і лише водяні павучки бігають по його поверхні. Саморобні вудилища з ліщини, гусяче пір”я чи корок замість поплавка були у всіх дітей, хто випасав худобу на лузі. Найзавзятіші зализили у воду аж по пояс і стояли отак з торбинкою через плече, не відводячи погляду від поплавка. Час від часу він зникав під водою і сріблястий карась потрапляв до торбини кмітливого рибалки. Ловили здебільшого дрібну рибу: карасів і коропів. Декому таланило більше і він приносив додому великого коропа. Тоді вже вечеря була із свіжою смаженою рибою.
Літнім вечором діти женуть твердою, мов асфальт, польовою дорогою худобу додому. Повільно йдуть вгодовані корови, зупиняються на хвильку-другу. Краєм дороги – гаряча легенька пилюка, придорожня трава геть вкрита нею і босими ногами приємно ступати по ній. Корів женуть до річки пити воду. Корови п”ють, заходять далеко у річку і довго простоюють у прохолодній воді. Діти встигають за той час ще раз скупатися.
Духмяний літній вечір закінчувався. Жінки доїли корів „на вечір”, а в небі засвічувалися перші зорі. Завтра знову вранішня роса, пасовище, ставок і літній гарячий день. Здавалося тоді, що дитинство ніколи не закнчиться і літу не буде кінця.
Місцями темно-зелена, місцями ніжно-салатова трава-мурава густа, мов сплетена у м”який шовковий килим. Ступаєш по ньому босими ногами, а він безшумно вигинається і лоскоче дитячі ноги. В іншому місці серед трави виступає холодна мутна вода, від котрої в спекотний літній полудень стає млосно. Запах рогози, очерету, кінського копита, величезних будяків з яскраво-рожевими квітками створюють чарівну неповторну гаму, яка буває тільки на сільському лузі і забути її неможливо.
Пахощі лугових трав, води, болота і квітів неначе можна відтворити у пам”яті, в якій вони навічно залягли ще з дитинства і не стираються ні сірою буденщиною, ні радощами.
Ох, ці чудові неповторні запахи мого дитинства.

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Тепле повітря п”янить запахами ранньої соковитої трави, квітів, дерев. Яскраво-голубе небо, оповите пухом сніжно-білих хмар, океан трав”яної зелені не дають помічати нічого іншого. Можливо, просто не хочеться приглядатись, так зелено і добре.
В перші дні на пасовищі дітям важко: корови погано пасуться, більше ходять, обминаючи траву і потрібно за ними дивитись. На нашому пасовищі коровам кличок не давали: не заведено. Бурі, сиві, чорні, чорно- і червоно-білі, здавалось зовсім однакові і в той же час такі різні і розмаїті. Ніхто ніколи їх не переплутає, хоча пасуться всі чередою. Кожен здалеку впізнає свою. Серед усіх корів лише одна-одна мала таку собі кличку „Колюха”. Світло-жовті вперемішку з великими білими плямами, без єдиної цяточки біла видовжена голова, великі блискучі очі робили її особливою. Один ріг був цілим, другий – збитий під час сутички з іншою коровою. Тоненька шкіра була чутливою навіть до дзижчання дрібної мушви. Всі діти її боялися, тому й прозвали „Колюхою”, бо могла рвучко побігти за ними або могла вступати в двобій з будь-якою коровою і завжди виходила переможцем. Вона нервувала, коли її припинали на ланцюг в стайні. При кожній такій спробі різко рухала головою, мусили втручатися дорослі. Кожного року корова народжувала телятко, останнього рокц – двійню, і все – жовто-білих з білими мордами. Коли в неї народжувалось теля, на пасовищі втримати її було неможливо: вона завжди вибирала момент і з самого далекого пасовища бігла додому, до теляти. Молока давала багато і було воно напрочуд смачне, з духмяним запахом. Іншого молока ми не уявляли, ніколи не пили. Жила вона у нас дев”ять років, була незамінною на нашому подвір”ї. Останнього літа народила чомусь чорно-біле теля, раптово, прямо на пасовищі.
Колюха розгубилася, топталась кругом теляти почеред лугу, облизувала великим шорстким язиком маленьке чорно-біле тільце, котре, звернувши свою білу голівку на живіт, ледь ворушило від подиху бочками. Ніжки були білими, а копитця чистими і прозорими, як скло. З села приїхала підвода і забрала теля додому. Білодашна, змучена родами, із закривавленими ногами і хвостом. Йшла корова за підводою з пасовиська до села. Через декілька днів Колюха знову з”явилась на пасовиську. Поведінка її зовсім змінилася: стала спокійною і діти дозволяли собі її гладити, а коли підходили інші корови – втікала. З пасовиська до телятка не бігла, як раніше, хоч був йому лише тиждень. Навіть тоді, коли місячне телятко виводили на шнурку з хліва на продаж і воно жалісно мекало в неї на очах, стояла нерухомо і байдуже.
Молока стала давати мало, схудла і незабаром здали її на забій. Машина під”їхала і вона відчула, що за нею. Великі блискучі очі глибоко запали їй в череп після сильного схуднення: очі говорили, очі слухали, очі просили зрозуміти. Машина поїхала – Колюха довго і жадібно дивилась в сторону дому... як нині пригадую вираз її очей...
Як і люди, тварини потребують підтримки і друзів. Ви дивились коли-небудь за ними на лузі? Корови, коні, вівці завжди тримаються разом, хоч і належать до різних видів. Напевне, як і в людей, є в них потаємні переживання, почутт і емоції. Часто такі різні...

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Вітер повільно зганяв останнє жовте листя з дерев, осінні промені сонця тепла давали все менше і менше.Спустіли городи і поля. Мовчазно стояли опустілі акації, клени, ясени.
На окремих з них чорніли кошечки воронячих і сорочиних гнізд, а на тоненьких гіллях кущів завиднілись непомітні, замасковані раніше гнізда маленьких пташок.
Зелене тепло трави, духмяно-солодкі запахи квітів і листя розчинились в холодному осінньому повітрі надовго. Холодом повіяло від коричнево-синіх хвиль Серету. Жовті листки верб човниками опливли за течією, танцюючи по колах. Не чути співу пташок, одинокі лелеки ходять по полях і мочарах. Високо в небі безмовно кружляє яструб, над плесом ставу роблять останні кола дикі качки. На придорожніх деревах і стовбурах гуртуються горлиці. Висохли лугові трави, не мукають корови... Скирди соломи стоять, мов спомин про гарячі літні дні. Готуються на зиму гризуни: полівки і хом”яки, вишукуючи останні запаси на зиму.
Попереду осінні приморозки і бабине літо... Земля готується до глибокого зимового сну. Чиста і свіжа осіння прохолода з шелестом останніх жовто-червоних листків клена непорушно осідає в повітрі.
Зелене сіно – м”яке і пахуче. Мовчазні корови своїм муканням просять його...Їм хочеться сонця, трави... І вічного літа...

Старий мірошник запізнювався. Люди сиділи на возах, мішках та й просто на траві. Навіть якби він приходив вчасно, люди приходили б швидше, щоб його чекати. Було щось в тому правильне і чесне. Худорлявий, сивуватий, ледь згорбившись, без якоїсь особливої ознаки, привітавшись кивком голови, швидко відчиняв великі дерев”яні скрипучі двері водяного млина. Здавалось, що він існує ще з сивої давнини. Всі його механізми були дерв”яні, ручної роботи і здавались людям якоюсь складною конструкцією, тільки не для старого мірошника.
Одна стіна млина підходила до самої води, до неї кріпились двоє великих дерев”яних коліс з широкими лопатями. Нижня половина коліс була занурена у воду. Товсті дерев”яні стовби, що утримували колеса, покрились водоростями, темно- зеленим мохом, були слизькі-слизькі.
Вода під колесами шумувала, ніби кипіла, переливалася на сонці різними відтінками. В спеку звідси віяло приємною прохолодою і дрібнесенькі крапельки води здіймались у повітря виско-високо. Тут завжди бігали діти. Колеса повертались з такою силою, що здавалось, млин попливе вниз по річці.
Мірошник заставив ці величезні дерев”яні споруди запрацювати так, як він хотів. Це нагадувало рух поїзда: плавний і рівномірний хід механізмів млина ніби розхитував всю величезну дерев”яну споруду.
Перші мішки наповнювались мукою. Мірошник брав борошно в руку, уважно розглядав і розтирав худорлявими пальцями, зсипав назад у мішок. Люди виносили мішки до дверей, інші – надвір. Злегка струсивши борошно з одягу, кашкетів і волосся, запалювали свої довгожданні цигарки дядьки. Всі чекали на підводу. Мірошник з млина до кінця роботи ніколи не виходив, говорив з людьми у млині під сильний гуркіт і стукіту весь голос. Іноді кричав, але надворі ніколи нічого не казав. Свою роботу мірошник виконував чесно, працював допізна, доки були люди, нікого не ображав.
Під вечір приїхала підвода, завантажила муку і роз”їхались люди, мірошник на своєму старому велосипеді поїхав додому.
Тихо стало у млині, запах свіжозмеленого пшеничного і житнього борошна змішався з теплим літнім повітрям, яке сочилося крізь побиті шибки вікон. Зграї щурів і мишей розбігалися по всьому млині. Все це зливалось у єдину гармонію звуків – чарівну мелодію старого млина.
Помер старий мірошник, опустів млин, люди стали возити молоти в сусіднє село без всякого співчуття і зітхань. Величезні зграї голубів і горобців залітали через побиті вікна у млин. Люди розібрали дерев”яні механізми, діти робили з дощок невеличкі кладки, щоб стрибати у воду, а часто просто плавали на них, як на човнах. Нікому не було діла до старого млина...
Стою, замислившись, на цьому місці. Два чи три гнилих чорно-бурих, замулених стовби, зарослих травою і мохом, змілілий рукав річки – ось і все, що нагадує про старий млин.На порослому бур”янами березі зринають у пам”яті шум і кипіння води, іскристі лопаті водяного колеса, гуркіт і рівномірний рух цього дива, який так гармонійно зливався з водою, сонцем і повітрям.
Поруч – запущений сад, чийсь незасаджений город... Декілька свійських качок спокійно пропливли мимо.
Від річки повіяло вогкістю, смачний запах верби освіжив повітря, воду... і пам”ять.
Взяв грудку землі, жбурнув нею з усієї сили далеко у річку. Грудка хлюпнула тихенько у воду, де колись кипіло-шуміло життя і моловся хліб насущний. Гасла вечірня зоря, щоб засвітитися вранішньою знову...

„Хіба всі оті безсловесні істоти земні не є в дійсності нашими друзями? Хіба не проблиск Господнього призначення світиться в очах собаки, в очах коня, навіть телиці, коли її ведуть на бойню? Хіба людина, творець цивілізації, бачить в тваринах лише худобу для поклажі й прокорму, хіба не шукає вона в них натхнення... Хіба не існує між нами одвічної шанованої угоди?...”

Джон Апдайк „Ферма”


У пасовищний період, коли тварини перебувають на вигонах і в літніх таборах, сумом повіває в стайні.
Величезні ряди жолобів, безліч ланцюгів створюють якийсь штампований стереотип місця... Зовні однакові і ніби різні, ці місця мають свою ососбливість і корови миттю їх знаходять, не говорячи вже про маленькі сільські стайні.
Можливо, рефлекс на жолоб з кормом чи просто відчуття власного стійла роблять корів особливо поважними і шанобливими...
Коли тривалий час в одній стайні тварини живуть разом, а потім через якісь причини одну з них забирають кудись, реакція у тих, що залишились, однозначна: вони чітко усвідомлюють, що забрали назавжди. Це видно по їхніх очах, збуджених, переляканих, по рухах всього тіла. Колись був свідком жахливого видовища: масового захворювання молочних корів тимпанією, коли після пасовиська на конюшині гнали корів через невеличкий потічок додому, де вони встигли вволю напитись свіжої джерельної води, що і стало причиною такого лиха.
Величезні півтонні корови з обважнілими животами і вим”ям до самої землі, ревіли і, похитуючись, бігли до стайні, до свого стійла: вони відчували свою слабкість, тому бігли додому...
Там вони падали, їх дорізали, інших рятували, насильно заливаючи через горло ліки або пробиваючи живіт. Запах трави, крові, молока, трав”яних газів в поєднанні з запахом гною, під рев і стогін корів, плач дітей і доярок, а головне через біль і страх в очах тварин, їх власна безпорадність і безпомічність перед усім світом робили їх особливо жалісними і ніжними.
У другому кінці стайні вже розбирали великі туші корів, яловичина парувала тут поряд з величезною кількістю перетравленого зеленого корму, нутрощами. Поруч стояли врятовані корови, що перелякані, збуджені, перебували в стані якоїсь ейфорії, інших доярки вже доїли. Хворим тваринам просто заливали в морди свіже парне молоко. Часто корові заливали її власне молоко... Така картина не залишила нікого байдужим, люди про те й тільки говорили...
А народження телятка... Який страх, прохання випромінюють очі корови. І мабуть, не лише біль та самі роди змушують її так вовтузитись і боятися, а швидше – відчуття народженого нового життя з її лона, почуття материнства. Ці реалії зрозумілі далеко не кожному.
Видно в цьому і полягає Господнє призначення тварин, за це й люблять їх люди...

””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Найболючіше на м”ясокомбінатах реагують на стреси вівці і коні.
Вівці просто збираються, вірніше сказати, збиваються в одну купу і ходять чітко визначеними кругами, тільки не йдуть на забій. На пасовисько вони також йдуть чітко теж визначеними зигзагами!!! А тут...
Немає в них протоптаних ходів і стежок до загибелі, є лише для життя, для його продовження...
Часто на м”ясокомбінатах тримають в клітці старого барана, який вивчив дорогу до забійного цеху. Його впискують, всі вівці йдуть за ним, вірять йому, хоч він веде стадо на загибель. Потім барана повертають до клітки дають свіже пахуче сіно. Через деякий час він веде вже іншу отару і знову повертається до клітки.
Дивне і ганебне призначення у цього барана. Таких, звичайно, одиниці, але вони заводять на вірну погибель мільйони овець, мабуть, не знаючи про це, а може?...Напевно, ні. Свідомо таке можуть зробити тільки люди, і роблять це, звичайно, не за зелене сіно. Вчинки людей можна зупинити, не допустити. А якщо це робиться на тваринному рівні, не за сіно, а заради якоїсь ідеї чи принципів, чи взагалі без усвідомлення того, що робиш: що найгірше? Невже таке натхнення існує і його можна запозичити у барана? Хоча тяжко повірити, що він сам би дійшов до такої дурної думи. Мабуть, недаремно слово”баран” асоціюється з тупістю, дурістю, впертістю.
Але коли вожак веде отару на пасовисько, захищає від вовків та собак ягнят, маневруючи, стаючи в погрозливі пози? Що можна сказати тоді?
Мабуть, самі обставини роблять тварин і людей різними: людей – тваринам, а тварин – людьми? Хоча...


””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Люди пробачають усе. Суди виправдовують убивць і маніяків, гвалтівників і зрадників... Майже у всіх країнах скасовано смертні вироки.
Тваринам люди не пробачають нічого. Задушив кіт курча – втопили, захворів кінь – на м”ясокомбінат, гірше доіться корова – на бойню, не гавкає собака – застрелили, або, в кращому випадку, виглали з дому. А потім бродяче життя без надії на виживання.
Добру корову ніхто не заріже, доброго сильного коня ніхто не продасть, доброго собаку чи кота з дому не виженуть. Загальновідоме правило, але чи завжди так? Ніхто над цим не задумується.
Є слово „звір”, є слово „бестія”, що в перекладі з латини означає „звірина”, щось на знак того, що й серед звірів є різні представники, іноді звичайні виродки, котрі з”їдають або вбивають своє потомство, зажерають до смерті своїх співродичів по виду, назовсім відлучаються від стада чи зграї, блукють поодинці. Все як у людей. Тільки важко віднайти ту демаркаційну лінію в свідомості, підсвідомості, психіці, поведінці. Хто, коли і як її перетинає...
Тварини часто помиляються, але не частіше, ніж люди.
Для перших одна-єдина помилка в більшості випадків стає останньою: чужий досвід і помилки у них передаються із запізненням.
А коли вже вдалося уникнути кари гріха, то це - ненадовго, бо рівень поведінки їх відносний, можливо з точки зору собачого життя, він їм видається правильним.
Іноді в людському житті важко розібратись: що правильно, а що ні, хто правий, а хто ні. Часто здається: напевне, праві всі у своєму біосі – для кожного є своє, тільки воє чітко визначене місце і роль...

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””


Я багато разів бачив, як плачуть люди, прощаючись з улюбленими тваринами. Це трапляється рідко, але коли вже буває, то щиросердечно, від усієї душі.
Можливо, порівнюють своє безцільне життя і, плачучи, задумуються над власною долею під „собачою зіркою”: „Чому життя таке несправедливе?”.
Іноді, навіть на похоронах, люди плачуть нещиро, вірніше, фальшиво, а за тваринами – завжди щиросердечно.
Плачуть з багатьох причин: захворіла корова – направляють її на забій. Малі діти залишаться без молока. Забивають по хворобі стару корову, добру, лагідну, яка була незамінною в сім”ї, до котрої всі звикли. Жаль? Пропала собака – вірний друг, без неї хата стає пустою для одиноких людей. Прив”язаність дітей до улюбленого собаки чи кота сум, просять повернути за винагороду – незамінний був собака.
Відчуття смерті у тварин виражене надто сильно. Це іноді може стати захисним інстинктом особливо тоді. Коли доля тварин залежить від людей з добрим серцем. Можливо, пожаліє, відпустить, захистить. Коні перед смертю стають лагідні, мов ягнята. Це – теж захист – пожалійте, не вбивайте, тільки подаруйте життя. А ще – сльози і мокрі великі очі створюють такий милосердний вигляд цих сильних і могутніх від природи тварин, що хочеться їх, як дитину, взяти і відвести подалі від смерті. Смерті бояться усі. Я не вірю, що є люди, які її не бояться, не дивлячись на те, яким би прикрим і нещасним не було би життя. Слово „кров” часто асоціюється зі смертю, але ж кров тече ільки за життя. Домашні тварини бояться крові, за винятком свиней. Особливо бояться крові коні, які стають на диби, широко розкривши ніздрі і їхнє іржання означає тоді найзвичайнісінький плач, а не ступінь норову чи сили.
Часто, щоб їх вбити, на голову натягають мішок, щоб заступити очі, заводять в забійний цех задом.
Людську доброту і порядність можна визначити по ставленню до тварин. Це – як своєрідний тест.
Один чоловік довго тримав корову, витрачав час і корми, щоб хтось купив її „на молоко”, просив дешевшу ціну, тільки, щоб її не забили на м”ясо. Так би дали більше грошей. Втрачав, щоб продовжити життя добрій тварині, щоб ще хтось міг помилуватись нею і мати багатократну користь. Інша жінка, після вироку ветеринарів про вимушений забій тварини – іншого виходу не було – продовжувала сама лікувати телицю травами. Телиця здохла, та жінка не здала її перед цим на м”ясо.
Старий дядько якось розповів мені, що не продав коня фермеру, жорстокій людині, який давав дорожче, а продав за безцінь людяному доброму господарю.
„З цього села і собаки погані”, - часто говорять люди, не знаючи, яку істину встановлюють жартома. Адже, де живуть люди – там і тварини, по іншому не буває.
Діти і тварини... Практично неможливо уявити маленьких дітей без кота чи собаки. Зрештою, більшість найрізноманітніших іграшок зроблено у вигляді тварин.
А про вияв доброти, щирості, характеру при спілкуванні дітей з тваринами можна говорити без перестанку.
Пам”ятаю, в дитинстві був у мене невеличкий собачка Рекс. Він виріс у мене на очах. Мені дуже подобалось, як з маленького песика виріс великий розумний собака, який відкликася на мій голос, виконував мї дитячі команди, завжди бігав за мною.
Якось по дорозі з пасовиська його переїхав автомобіль. Але загинув він не одразу: колео переїхало через живіт і він довго дивився на мене благаючими очима, просив допомоги. Це були його останні хвилини. Я плакав... Приніс його на руках додому, де він і загинув. То були прикрі і нещасливі хвилини у моєму дитинстві.
Після я знов дістав собі собаку, схожого на Рекса, навіть назвав його так, але він не був подібний до того. Вираз очей, поведінка, погляд були зовсім іншими. Як нема однакових людей на світі, так і кожна тварина особлива, індивідуальна...
Багато разів був свідком вимушеного забою тварин на бойні. Тяжко стає на душі від того, що неможливо врятувати життя тварин, єдиним виходом дл яких стає смерть.
Особливо важко, коли вбивають тільних корів, в другій половині тільності, а деяких – на дев”ятому місяці... Деякі люди стоять перед складною дилемою, коли до родів залишається тиждень-другий, а в корови важкий перегон чи дородовий параліч і лікування не дає ефекту. Усе ж таки чекають, коли народиться теля і лише після цього тварину ведуть на бойню.
З економічного боку ніби правильно, а з іншого – страждання і біль тварини, різке схуднення іноді доводять до думки, що це жорстоко. Ще одна думка – дві смерті одразу.
При обезкровленні тільної тварини на бойні, коли останні краплі крові сходять з неї, в її череві сильно кидається тіло телятка: кров не приносить йому кисню, воно задихається в череві. Черево корови колихається з надзвичайною силою, здається, що телятко хоче вистрибнути з нього, але не може...
Жахливе видовище, передбачене і схвалене наукою, підтверджене практикою при відповідній технології....