„Хіба всі оті безсловесні істоти земні не є в дійсності нашими друзями? Хіба не проблиск Господнього призначення світиться в очах собаки, в очах коня, навіть телиці, коли її ведуть на бойню? Хіба людина, творець цивілізації, бачить в тваринах лише худобу для поклажі й прокорму, хіба не шукає вона в них натхнення... Хіба не існує між нами одвічної шанованої угоди?...”

Джон Апдайк „Ферма”


У пасовищний період, коли тварини перебувають на вигонах і в літніх таборах, сумом повіває в стайні.
Величезні ряди жолобів, безліч ланцюгів створюють якийсь штампований стереотип місця... Зовні однакові і ніби різні, ці місця мають свою ососбливість і корови миттю їх знаходять, не говорячи вже про маленькі сільські стайні.
Можливо, рефлекс на жолоб з кормом чи просто відчуття власного стійла роблять корів особливо поважними і шанобливими...
Коли тривалий час в одній стайні тварини живуть разом, а потім через якісь причини одну з них забирають кудись, реакція у тих, що залишились, однозначна: вони чітко усвідомлюють, що забрали назавжди. Це видно по їхніх очах, збуджених, переляканих, по рухах всього тіла. Колись був свідком жахливого видовища: масового захворювання молочних корів тимпанією, коли після пасовиська на конюшині гнали корів через невеличкий потічок додому, де вони встигли вволю напитись свіжої джерельної води, що і стало причиною такого лиха.
Величезні півтонні корови з обважнілими животами і вим”ям до самої землі, ревіли і, похитуючись, бігли до стайні, до свого стійла: вони відчували свою слабкість, тому бігли додому...
Там вони падали, їх дорізали, інших рятували, насильно заливаючи через горло ліки або пробиваючи живіт. Запах трави, крові, молока, трав”яних газів в поєднанні з запахом гною, під рев і стогін корів, плач дітей і доярок, а головне через біль і страх в очах тварин, їх власна безпорадність і безпомічність перед усім світом робили їх особливо жалісними і ніжними.
У другому кінці стайні вже розбирали великі туші корів, яловичина парувала тут поряд з величезною кількістю перетравленого зеленого корму, нутрощами. Поруч стояли врятовані корови, що перелякані, збуджені, перебували в стані якоїсь ейфорії, інших доярки вже доїли. Хворим тваринам просто заливали в морди свіже парне молоко. Часто корові заливали її власне молоко... Така картина не залишила нікого байдужим, люди про те й тільки говорили...
А народження телятка... Який страх, прохання випромінюють очі корови. І мабуть, не лише біль та самі роди змушують її так вовтузитись і боятися, а швидше – відчуття народженого нового життя з її лона, почуття материнства. Ці реалії зрозумілі далеко не кожному.
Видно в цьому і полягає Господнє призначення тварин, за це й люблять їх люди...

””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Найболючіше на м”ясокомбінатах реагують на стреси вівці і коні.
Вівці просто збираються, вірніше сказати, збиваються в одну купу і ходять чітко визначеними кругами, тільки не йдуть на забій. На пасовисько вони також йдуть чітко теж визначеними зигзагами!!! А тут...
Немає в них протоптаних ходів і стежок до загибелі, є лише для життя, для його продовження...
Часто на м”ясокомбінатах тримають в клітці старого барана, який вивчив дорогу до забійного цеху. Його впискують, всі вівці йдуть за ним, вірять йому, хоч він веде стадо на загибель. Потім барана повертають до клітки дають свіже пахуче сіно. Через деякий час він веде вже іншу отару і знову повертається до клітки.
Дивне і ганебне призначення у цього барана. Таких, звичайно, одиниці, але вони заводять на вірну погибель мільйони овець, мабуть, не знаючи про це, а може?...Напевно, ні. Свідомо таке можуть зробити тільки люди, і роблять це, звичайно, не за зелене сіно. Вчинки людей можна зупинити, не допустити. А якщо це робиться на тваринному рівні, не за сіно, а заради якоїсь ідеї чи принципів, чи взагалі без усвідомлення того, що робиш: що найгірше? Невже таке натхнення існує і його можна запозичити у барана? Хоча тяжко повірити, що він сам би дійшов до такої дурної думи. Мабуть, недаремно слово”баран” асоціюється з тупістю, дурістю, впертістю.
Але коли вожак веде отару на пасовисько, захищає від вовків та собак ягнят, маневруючи, стаючи в погрозливі пози? Що можна сказати тоді?
Мабуть, самі обставини роблять тварин і людей різними: людей – тваринам, а тварин – людьми? Хоча...


””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Люди пробачають усе. Суди виправдовують убивць і маніяків, гвалтівників і зрадників... Майже у всіх країнах скасовано смертні вироки.
Тваринам люди не пробачають нічого. Задушив кіт курча – втопили, захворів кінь – на м”ясокомбінат, гірше доіться корова – на бойню, не гавкає собака – застрелили, або, в кращому випадку, виглали з дому. А потім бродяче життя без надії на виживання.
Добру корову ніхто не заріже, доброго сильного коня ніхто не продасть, доброго собаку чи кота з дому не виженуть. Загальновідоме правило, але чи завжди так? Ніхто над цим не задумується.
Є слово „звір”, є слово „бестія”, що в перекладі з латини означає „звірина”, щось на знак того, що й серед звірів є різні представники, іноді звичайні виродки, котрі з”їдають або вбивають своє потомство, зажерають до смерті своїх співродичів по виду, назовсім відлучаються від стада чи зграї, блукють поодинці. Все як у людей. Тільки важко віднайти ту демаркаційну лінію в свідомості, підсвідомості, психіці, поведінці. Хто, коли і як її перетинає...
Тварини часто помиляються, але не частіше, ніж люди.
Для перших одна-єдина помилка в більшості випадків стає останньою: чужий досвід і помилки у них передаються із запізненням.
А коли вже вдалося уникнути кари гріха, то це - ненадовго, бо рівень поведінки їх відносний, можливо з точки зору собачого життя, він їм видається правильним.
Іноді в людському житті важко розібратись: що правильно, а що ні, хто правий, а хто ні. Часто здається: напевне, праві всі у своєму біосі – для кожного є своє, тільки воє чітко визначене місце і роль...

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””


Я багато разів бачив, як плачуть люди, прощаючись з улюбленими тваринами. Це трапляється рідко, але коли вже буває, то щиросердечно, від усієї душі.
Можливо, порівнюють своє безцільне життя і, плачучи, задумуються над власною долею під „собачою зіркою”: „Чому життя таке несправедливе?”.
Іноді, навіть на похоронах, люди плачуть нещиро, вірніше, фальшиво, а за тваринами – завжди щиросердечно.
Плачуть з багатьох причин: захворіла корова – направляють її на забій. Малі діти залишаться без молока. Забивають по хворобі стару корову, добру, лагідну, яка була незамінною в сім”ї, до котрої всі звикли. Жаль? Пропала собака – вірний друг, без неї хата стає пустою для одиноких людей. Прив”язаність дітей до улюбленого собаки чи кота сум, просять повернути за винагороду – незамінний був собака.
Відчуття смерті у тварин виражене надто сильно. Це іноді може стати захисним інстинктом особливо тоді. Коли доля тварин залежить від людей з добрим серцем. Можливо, пожаліє, відпустить, захистить. Коні перед смертю стають лагідні, мов ягнята. Це – теж захист – пожалійте, не вбивайте, тільки подаруйте життя. А ще – сльози і мокрі великі очі створюють такий милосердний вигляд цих сильних і могутніх від природи тварин, що хочеться їх, як дитину, взяти і відвести подалі від смерті. Смерті бояться усі. Я не вірю, що є люди, які її не бояться, не дивлячись на те, яким би прикрим і нещасним не було би життя. Слово „кров” часто асоціюється зі смертю, але ж кров тече ільки за життя. Домашні тварини бояться крові, за винятком свиней. Особливо бояться крові коні, які стають на диби, широко розкривши ніздрі і їхнє іржання означає тоді найзвичайнісінький плач, а не ступінь норову чи сили.
Часто, щоб їх вбити, на голову натягають мішок, щоб заступити очі, заводять в забійний цех задом.
Людську доброту і порядність можна визначити по ставленню до тварин. Це – як своєрідний тест.
Один чоловік довго тримав корову, витрачав час і корми, щоб хтось купив її „на молоко”, просив дешевшу ціну, тільки, щоб її не забили на м”ясо. Так би дали більше грошей. Втрачав, щоб продовжити життя добрій тварині, щоб ще хтось міг помилуватись нею і мати багатократну користь. Інша жінка, після вироку ветеринарів про вимушений забій тварини – іншого виходу не було – продовжувала сама лікувати телицю травами. Телиця здохла, та жінка не здала її перед цим на м”ясо.
Старий дядько якось розповів мені, що не продав коня фермеру, жорстокій людині, який давав дорожче, а продав за безцінь людяному доброму господарю.
„З цього села і собаки погані”, - часто говорять люди, не знаючи, яку істину встановлюють жартома. Адже, де живуть люди – там і тварини, по іншому не буває.
Діти і тварини... Практично неможливо уявити маленьких дітей без кота чи собаки. Зрештою, більшість найрізноманітніших іграшок зроблено у вигляді тварин.
А про вияв доброти, щирості, характеру при спілкуванні дітей з тваринами можна говорити без перестанку.
Пам”ятаю, в дитинстві був у мене невеличкий собачка Рекс. Він виріс у мене на очах. Мені дуже подобалось, як з маленького песика виріс великий розумний собака, який відкликася на мій голос, виконував мї дитячі команди, завжди бігав за мною.
Якось по дорозі з пасовиська його переїхав автомобіль. Але загинув він не одразу: колео переїхало через живіт і він довго дивився на мене благаючими очима, просив допомоги. Це були його останні хвилини. Я плакав... Приніс його на руках додому, де він і загинув. То були прикрі і нещасливі хвилини у моєму дитинстві.
Після я знов дістав собі собаку, схожого на Рекса, навіть назвав його так, але він не був подібний до того. Вираз очей, поведінка, погляд були зовсім іншими. Як нема однакових людей на світі, так і кожна тварина особлива, індивідуальна...
Багато разів був свідком вимушеного забою тварин на бойні. Тяжко стає на душі від того, що неможливо врятувати життя тварин, єдиним виходом дл яких стає смерть.
Особливо важко, коли вбивають тільних корів, в другій половині тільності, а деяких – на дев”ятому місяці... Деякі люди стоять перед складною дилемою, коли до родів залишається тиждень-другий, а в корови важкий перегон чи дородовий параліч і лікування не дає ефекту. Усе ж таки чекають, коли народиться теля і лише після цього тварину ведуть на бойню.
З економічного боку ніби правильно, а з іншого – страждання і біль тварини, різке схуднення іноді доводять до думки, що це жорстоко. Ще одна думка – дві смерті одразу.
При обезкровленні тільної тварини на бойні, коли останні краплі крові сходять з неї, в її череві сильно кидається тіло телятка: кров не приносить йому кисню, воно задихається в череві. Черево корови колихається з надзвичайною силою, здається, що телятко хоче вистрибнути з нього, але не може...
Жахливе видовище, передбачене і схвалене наукою, підтверджене практикою при відповідній технології....