Головне – мати свою нору. Найкраще – біля людських домівок, де приємно пахне сміття і відходи їжі. Це лоскоче ніздрі, особливо в теплу пору року, коли сміття і відходи ледь-ледь зброджені, тоді й легкий кайф отримаєш.
Найсильніше зброджені рештки на дні ящиків для сміття і контейнерів; чим сильніший запах, тим краще. Дуже добре залізти в смітник першим. Якщо перед тобою був твій родич, там залишаються лише корки та недопалки. Страшні нахаби наші родичи – ще й нароблять на цьому місці.
Ну й пили ми одного разу на смітнику: цілу ніч, потім почали жертися, двох зажерли, третього з”їли цілим. Пійло було наполовину з якоюсь зеленню, смерділо рибою. На другий день було важко, блювали, воду пили з калюжі, як коні. Добре, що дощ перед тим був сильний.
Багато нір я бачив на своєму віку. Різні були за розмірами і формою, головне все ж, щоб ближче до людського житла.
На фермі теж непогано, правда корми нецікаві, часто бувають отруєні. Це спеціально для нас люди нас ніде не люблять.
Найбільше нервує, коли твою нірку заселяють насильно. Тож виходити звідти треба тільки тоді, коли впевнений, що поблизу немає сусідів.
Тільки ти вийдеш з нірки, там вже сидить інший щур. Тоді починай все по-новому. Рити свою нірку важко, на шляху трапляється каміння, щебінь, а то й асфальт. Лапки в нас маленькі, болять, коляться, а нірка ой як потрібна. Без неї ти – не щур.
Отже, часом головне – зберегти те, що маєш.
Живеш поблизу людей – знай їх, знай їхні звички, слідкуй за ними, розмножуйся там, де б вони не здогадалися.
Людей треба боятися, намагатись, щоб вони тебе не помічали: це діє їм на нерви, сам наш вигляд виводить їх із себе.
Основним життєвим принципом, чого деякі наші щурі не помічають, є шкодити людям. Якщо цього не робити – ти не щур. Почнеться наше виродження.
Ми повинні любити один одного, всіляко підтримувати, тільки це нас ряятує в житті щурячому, тому наш родовід найчисленніший у світі, а, можливо, найвитриваліший і практично вічний, скільки нас не трави і не знищуй.
Живемо ми всюди: людські будинки, лікарні, ферми, поля, ліси, підвали, смітники, морги, навіть у воді та на кладовищах.
Одним словом, ми майже люди. А люди, довірливі, недалекоглядні, цього не помічають. Якщо не помічають, то так їм і треба.
Мені інколи здається: ми – люди, а ніякі не гризуни із шкільного підручника.
Наймудріша наука зоологія, а про нас так мало написано, і це добре, що про нас ніхто не хоче писати.
У нас також є свої пригоди, переживання і навіть мрії.