Пасовище і ставок були недалеко від села. Вздовж вузького берега ставу, за кілька кроків від води, густою стіною росли дерева, кущі і чагарники, одним словом „стінка”. Восени сільська дітвора бігала туди рвати ліщинові горіхи, ягоди терену і глоду. З переднього боку берега – обривчастий схил. Там било із землі джерело, декілька кам”яних плиток біля якого завжди були чистими і вологими. Діти лягали на них і з задоволенням пили смачну джерельну прохолоду, а старші люди набирали воду в пляшки і приносили з пасовища додому.
Під „стінкою” діти сиділи з вудками найчастіше, особливо в тиху безвітряну погоду, коли плесо ставу – рівне-рівне, без жодного поруху і лише водяні павучки бігають по його поверхні. Саморобні вудилища з ліщини, гусяче пір”я чи корок замість поплавка були у всіх дітей, хто випасав худобу на лузі. Найзавзятіші зализили у воду аж по пояс і стояли отак з торбинкою через плече, не відводячи погляду від поплавка. Час від часу він зникав під водою і сріблястий карась потрапляв до торбини кмітливого рибалки. Ловили здебільшого дрібну рибу: карасів і коропів. Декому таланило більше і він приносив додому великого коропа. Тоді вже вечеря була із свіжою смаженою рибою.
Літнім вечором діти женуть твердою, мов асфальт, польовою дорогою худобу додому. Повільно йдуть вгодовані корови, зупиняються на хвильку-другу. Краєм дороги – гаряча легенька пилюка, придорожня трава геть вкрита нею і босими ногами приємно ступати по ній. Корів женуть до річки пити воду. Корови п”ють, заходять далеко у річку і довго простоюють у прохолодній воді. Діти встигають за той час ще раз скупатися.
Духмяний літній вечір закінчувався. Жінки доїли корів „на вечір”, а в небі засвічувалися перші зорі. Завтра знову вранішня роса, пасовище, ставок і літній гарячий день. Здавалося тоді, що дитинство ніколи не закнчиться і літу не буде кінця.
Місцями темно-зелена, місцями ніжно-салатова трава-мурава густа, мов сплетена у м”який шовковий килим. Ступаєш по ньому босими ногами, а він безшумно вигинається і лоскоче дитячі ноги. В іншому місці серед трави виступає холодна мутна вода, від котрої в спекотний літній полудень стає млосно. Запах рогози, очерету, кінського копита, величезних будяків з яскраво-рожевими квітками створюють чарівну неповторну гаму, яка буває тільки на сільському лузі і забути її неможливо.
Пахощі лугових трав, води, болота і квітів неначе можна відтворити у пам”яті, в якій вони навічно залягли ще з дитинства і не стираються ні сірою буденщиною, ні радощами.
Ох, ці чудові неповторні запахи мого дитинства.

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Тепле повітря п”янить запахами ранньої соковитої трави, квітів, дерев. Яскраво-голубе небо, оповите пухом сніжно-білих хмар, океан трав”яної зелені не дають помічати нічого іншого. Можливо, просто не хочеться приглядатись, так зелено і добре.
В перші дні на пасовищі дітям важко: корови погано пасуться, більше ходять, обминаючи траву і потрібно за ними дивитись. На нашому пасовищі коровам кличок не давали: не заведено. Бурі, сиві, чорні, чорно- і червоно-білі, здавалось зовсім однакові і в той же час такі різні і розмаїті. Ніхто ніколи їх не переплутає, хоча пасуться всі чередою. Кожен здалеку впізнає свою. Серед усіх корів лише одна-одна мала таку собі кличку „Колюха”. Світло-жовті вперемішку з великими білими плямами, без єдиної цяточки біла видовжена голова, великі блискучі очі робили її особливою. Один ріг був цілим, другий – збитий під час сутички з іншою коровою. Тоненька шкіра була чутливою навіть до дзижчання дрібної мушви. Всі діти її боялися, тому й прозвали „Колюхою”, бо могла рвучко побігти за ними або могла вступати в двобій з будь-якою коровою і завжди виходила переможцем. Вона нервувала, коли її припинали на ланцюг в стайні. При кожній такій спробі різко рухала головою, мусили втручатися дорослі. Кожного року корова народжувала телятко, останнього рокц – двійню, і все – жовто-білих з білими мордами. Коли в неї народжувалось теля, на пасовищі втримати її було неможливо: вона завжди вибирала момент і з самого далекого пасовища бігла додому, до теляти. Молока давала багато і було воно напрочуд смачне, з духмяним запахом. Іншого молока ми не уявляли, ніколи не пили. Жила вона у нас дев”ять років, була незамінною на нашому подвір”ї. Останнього літа народила чомусь чорно-біле теля, раптово, прямо на пасовищі.
Колюха розгубилася, топталась кругом теляти почеред лугу, облизувала великим шорстким язиком маленьке чорно-біле тільце, котре, звернувши свою білу голівку на живіт, ледь ворушило від подиху бочками. Ніжки були білими, а копитця чистими і прозорими, як скло. З села приїхала підвода і забрала теля додому. Білодашна, змучена родами, із закривавленими ногами і хвостом. Йшла корова за підводою з пасовиська до села. Через декілька днів Колюха знову з”явилась на пасовиську. Поведінка її зовсім змінилася: стала спокійною і діти дозволяли собі її гладити, а коли підходили інші корови – втікала. З пасовиська до телятка не бігла, як раніше, хоч був йому лише тиждень. Навіть тоді, коли місячне телятко виводили на шнурку з хліва на продаж і воно жалісно мекало в неї на очах, стояла нерухомо і байдуже.
Молока стала давати мало, схудла і незабаром здали її на забій. Машина під”їхала і вона відчула, що за нею. Великі блискучі очі глибоко запали їй в череп після сильного схуднення: очі говорили, очі слухали, очі просили зрозуміти. Машина поїхала – Колюха довго і жадібно дивилась в сторону дому... як нині пригадую вираз її очей...
Як і люди, тварини потребують підтримки і друзів. Ви дивились коли-небудь за ними на лузі? Корови, коні, вівці завжди тримаються разом, хоч і належать до різних видів. Напевне, як і в людей, є в них потаємні переживання, почутт і емоції. Часто такі різні...

”””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””””

Вітер повільно зганяв останнє жовте листя з дерев, осінні промені сонця тепла давали все менше і менше.Спустіли городи і поля. Мовчазно стояли опустілі акації, клени, ясени.
На окремих з них чорніли кошечки воронячих і сорочиних гнізд, а на тоненьких гіллях кущів завиднілись непомітні, замасковані раніше гнізда маленьких пташок.
Зелене тепло трави, духмяно-солодкі запахи квітів і листя розчинились в холодному осінньому повітрі надовго. Холодом повіяло від коричнево-синіх хвиль Серету. Жовті листки верб човниками опливли за течією, танцюючи по колах. Не чути співу пташок, одинокі лелеки ходять по полях і мочарах. Високо в небі безмовно кружляє яструб, над плесом ставу роблять останні кола дикі качки. На придорожніх деревах і стовбурах гуртуються горлиці. Висохли лугові трави, не мукають корови... Скирди соломи стоять, мов спомин про гарячі літні дні. Готуються на зиму гризуни: полівки і хом”яки, вишукуючи останні запаси на зиму.
Попереду осінні приморозки і бабине літо... Земля готується до глибокого зимового сну. Чиста і свіжа осіння прохолода з шелестом останніх жовто-червоних листків клена непорушно осідає в повітрі.
Зелене сіно – м”яке і пахуче. Мовчазні корови своїм муканням просять його...Їм хочеться сонця, трави... І вічного літа...