Петро Мотика з Николаєм Горбатим жили собі по-цімборськи, по-сусідськи, по-братськи, по-християнськи і по... безліч отих «по-». Не дарма говорять: «Без брата проживеш, а без сусіда ні», «Не треба й жита засік, коли добрий сусід», «Добре, як сусід близький, а перелаз низький». Іншими словами, сусід рідніший від рідненького братика, тепліший від тепленького борщика, солодший від солоденької медухоньки, але в українській пареміології знайдемо й такі прислів’їчка, як: «З сусідом дружи, а тин городи» або «Пусти сусіда до хати – сам підеш у сусіди», бо лихо не спить, а пхає свого нечистого носа до сусідського проса. А тим лихом, яке застрягло між сусідами, не став ніхто інший як старенька ворожка Портошанка, яка ворожила тільки на добро: «Баю, баю – помагаю, усе лихе удганяю, угльом, воском, фасульками, аби мир був мижи нами...» – виправдовувалася старенька, коли її звинувачували у ворожінні. Але люди людьми, звинувачувати звинувачують, а коли доходять до негаразду, тупцюють стежиною до «богоугодної», яка жила в малесенькій бухеньці на відшибі за Кашицею, і складають благально руки: «Поможіт ми, тетуко!». А звідти вже повертаються веселими, чи не веселими, але бодай з порадою, як позбутися лиха.
Ось так повертався від Портошанки і наш Петро Мотика. Думки табунились у голові, а у вухах шуміло бабине ворожіння: «Не тобі тут ся веселити... Пропадай!.. Ізщезай!.. У ліса, у коріння, у каміння, у піщіння, куди люди не доходять, куди кури не допівають...» – так шептала стара, рубаючи навхрест ножем в горняті воду з шиплячими дев’ятьма вуглинами, тобто «гасила дев’ятки», а після того додала: «Усє угля устало на верьх. Ой, есе негаразд! Найблизький вам чоловік учинит вам велику шкоду, гадкуйтеса, не пускайте ’го до хижі! Нині вадь завтри прийде до вас штос позичіти, не дайте, удженіть уд хижі, та усє буде добре!»
А хто би міг бути отой найближчий йому чоловік?.. Та що тут довго думати – сусід
Николай Горбатий!
– А шлях би тебе, Никола’, трафив! – аж скрикнув Петро. – За тото ти міні казав, коли єм ти поприказував муй сон: «Петре, абес знав, што: дурне спит – дурне снит...», а здурів бес ти, Никола, абес іздурів, аби дав Бог, абес дохтора Вішіка не галадив! Ото ун тот вовк, што кождої ночі утріщує зуби на мене, та гаркає то за ногу, то за руку, ти пимойняку один, Господь би тобі заплатив!
Але добравшись додому, взявса за роботу і забув про сон та про бибині поради,
лиш коли вечором зайшов до нього Николай Горбатий, пригадав усе.
«Принесло ’го нечісте, ану, Николаю-паталаю, лиш попробуй штоз зичіти уд
мене!», – подумав Петро і аж зубами заскреготав.
– Добрий вечур, сісідо! – вклонився Николай.
– ’брий! – бризнув півсловом Петро.
Але трохи подобрішав, коли сусід витяг з кишені пляшечку і поставив на стіл.
– Ади, зварив єм мало горівки, і думаю собі, покушаю разом з вами.
До Петра відразу повернулися добрий настрій, усмішка і любов до сусіда.
«Ади, я здурів, сусід прийшов з пляшкою по-сусідськи, а я... Фрас би мене потер!»
А далі: «Здоров, сусідо!», «Най вам Бог...», «Абесте фест!», «Ви міні, як брат!», «І ви
міні...», «Щастя...», «Здоровля...», «Гаразду» і так поки не побачило дно пляшки.
– Но, Петрику, добру нуч!
– Добру нуч, Николайку!
– Агі! – повернувся Николай з порога, – як єм забув!
– Што єсте забули, сусідо? – ласкаво запитав Петро, мабуть, надіючись, що в
того ще є одна пляшка.
– Та ади, запитати, чи не позичили б ви мені теліги, бо завтра...
– А день би тя побив з помийняком! – скрикнув Петро.
– Що ви сусі...
– Вон ми з хижі, бо тя порубаю, як гада! Вон...
– Су...
– Вон кажу, бо ти пудпрячу сонце!..
– С...
– Не сикай, бо...
І ось так колись то Петро Мотика з Николаєм Горбатим жили собі, по-цімборськи, по-сусідськи, по братськи, по-християнськи і по...

Старий Микита думав прожити поверх ста років. Йому вже вісімдесят чотири, а він ще косить зі своїми синами на Кременищі. Деякі ровесники давно гниють, а котрі з них ще живуть, з дому не виходять ні до церкви, ні до корчми, як то кажуть. А він, слава Богу, ще почуває себе молодим і в силі. Але це лише його відчуття, бо, як видно, судки* іншу долю усудили йому. Мученицькою смертю мусів помирати. Ще в неділю, в церкві почув гострий біль під серцем, ледве перебув службу й дотягся додому. Та як упав у ліжко – не міг встати.
І ось тепер лежить у великій хаті на ліжку в глибокій немочі й кличе до себе то свою жінку Анну, то синів. Груди здригаються хрипким кашлем, а гарячка ні на мить не покидає його. Анна сидить поруч і зволожує ганчіркою гарячу його голову. Вона вже виплакала всі сльози, а тепер лиш гірко зітхає й дивиться, наче мати на малу безпомічну дитину. Якби могла, уділила б свого життя старому, віддала б половину, щоб померти разом.
На порозі стара Семениха гасить дев’ятки** старому, рубаючи в горняті ножем навхрест воду з шиплячими вуглинами, й пришіптує:

«Не маєш чого тут собі корінь вити,
Не тобі тут ся веселити...
Пропадай!.. Ізщезай!..
У ліса, у коріння,
У каміння, у піщіння,
Куди люди не доходять,
Куди кури не допівають...».

Потім Семениха встромила в землю коло одвірка ніж, щоб туди стікалися всі лиха, які мучать старого, а горня з водою подала Анні, щоб та далі зволожувала хворому голову і дала йому випити води. Холодна мокра ганчірка, намочена у воді із згашеною дев’яткою, трохи відтановила старого, й він прийшов до себе.
– Во-ди-и-и... – простогнав старий Микита. Анна піднесла горня до пересохлих його губ. Ковтнув води і йому трохи полегшало, бо розплющив очі й обвів поглядом довкола себе.
– Анно, ти не плач наді мною! – з натугою промовив старий і перевів погляд на ікону Святої Матері Богородиці, що на стіні. Йому було легше на самоті в ті хвилини, коли приходив до тями. Тоді всі спогади й роздуми поспішали клювати його душу, як горобці гречку. Першою й найважчою думкою спала та, що він помирає. Спочатку надіявся, що це лише якась примха, і він одужає, але йому ставало чимраз гірше, гарячка мучила, і почав втрачати пам’ять.
Його син Андрій ходив і по лікаря Кермеші на Коштіль. Той оглянув старого, поконсультував, виписав якісь ліки і сказав, що за день-два одужає. Сказав голосно при Микиті, щоб він почув, а потім надворі вони щось довго докладалися***. Микита прислуховувався, але не міг нічого почути, бо говорили майже пошепки. Проте він зрозумів, що його кінець вже не так далеко, як можна було подумати і як віщувала його душа. Він зрозумів це з того, як на нього дивляться, як поводяться з ним усі. На їхніх обличчях він читав свій кінець, свою смерть.
Та коли Анна почала мазати червоною, як мідь, глиною долівку в сінях, а Василь і Андрій стали наводити порядок на подвір’ї, тоді старий зрозумів, що вони приготовляються до його смерті. Йому стало жаль самого себе, почав ненавидіти всіх: жінку, синів і тих, хто тільки заходив відвідувати його – родичів, сусідів – усіх.
В такі моменти він заплющував очі й уявляв себе серед подвір’я, лежачи в труні зі сладеними на грудях руками, і причувалося йому, як панотець виголошує прощу: «...Прощається з своєю жінкою Анною, із сином Андрієм та його жінкою, з сином Василем...». Далі старому причувалося, як співають йому «Вічная пам’ять» і бачив, як несуть його на кладовище, заривають в холодну могилу, а самі повертаються додому на обід, щоб їсти та пити за його упокій, всі ті, котрі заходять, щоб дізнатися, коли він помре. Гарячі сльози котилися по обличчю старого, і він починав підбадьорювати себе: «Ну, Микито, пора в дорогу, ти своє прожив, поїв свій хліб, як то кажуть, а тепер не плач, щоб не казала пані з косою, як прийде просити до себе в гості, що ти якийсь боягуз», – гірко усміхався старий і зітхав.
Хоча Микита прожив вісімдесят чотири роки, та все одно йому здавалося, що це був тільки один день, один-однісінький день, за який не встигнеш нічого зробити. Йому здавалося, що він вибрав найкоротшу стежку, яка могла існувати від колиски до гробу.
Думки влітали в голову й вилітали, як бджоли у вулику.
– Анно! – хриплим голосом майже вигукнув Микита.
Рипнули двері, в хату зайшла Анна і присіла коло нього.
– Щось подати тобі?
– Не треба мені нічого. Пожени Андрія за священиком, хочу висповідатись.
– Господи Боже мій, Микито!.. Та ти ще видужаєш, але добре робиш, що хочеш висповідатись. Ади, старий Дроздик. Вже тричі його священик сповідали, та все видужував за кожним разом. Йому більше років, ніж тобі. І ти ще видужаєш.
– Це Божа воля, Анно. Тепер іди й пожени Андрія за священиком.
Як жінка вийшла, старий обернувся до стіни, щоб бачити ікону Пречистої Діви, і почав молитися:
– Богородице Діво Мати!..
Але злі думки не давали старому спокійно молитися. Йому почало здаватись, що Свята Богородиця з образу всміхається до нього: старий заплющив очі, але Пречиста не зникла сперед його очей, всміхаючись далі. Старий затулив очі руками і почав їх стискати до болю. Чим більше тис, тим більше Пречиста всміхалася до нього, поки не розсміялася на весь рот: «Ха-ха-ха...» – пролунало старому у вухах. Механічно, не хотячи, відвів руку від очей, немов від вогню, й розплющив їх. На стіні замість ікони Пречистої була Юлина, простягаючи до нього руки. Всміхалась і кликала його:
– Микито, любий, ходи до мене!
– Ні-і, ні-і, Анно!.. – хрипів старий.
– Тут я, тут, – забігла перелякана Анна.
– Зніми цей образ із стіни! Там нечиста сила.
– Господи! – сплеснула руками. – Микито, не гніви Бога, бо тобі зараз пора стати перед ним на суд.
– Зніми її, зніми скоріш – вона задушить мене.
– Микито, це ікона Святої Богородиці, вона допоможе тобі, ти молись до неї, вона простить тобі гріхи.
– Зніми її, зніми, зніми! – несамовито горлав Микита. Хрестячись, Анна зняла ікону зі стіни:
– Богородице Діво-Мати, прости йому, бозна-які гріхи спокутує.
– Винеси її надвір! Я не хочу, щоб була тут, вона руки до мене простягає, задушити хоче мене.
– Добре, добре, заспокійся, чоловіче.
Молячись, Анна винесла ікону. Після цього Микита заспокоївся і заснув.
Приснилося йому, що він молодий леґінь і косить на Кременищі, тільки замість лазової трави й чуприку він косить поле білих лілей. А на душі йому так легко, так весело, а вітер такий теплий повіває, пташки гарно співають. Коли глянув на стежку, що веде до криниці під явором, бачить – до нього іде Юлина, тримаючи в руці глиняну корчажку***. А сама така гарна, як ті діви напівголі, що він їх бачив у жида Шулима на килимі, прибитому на стіні у великій кімнаті. Коли придивився, – Юлина не йде, а летить, не торкаючись землі, сорочка й спідниця на ній з білих пелюсток лілей, по яких розлилося довге чорне волосся. Микита став, наче вкопаний, а його серце перестало битися.
– Господи! Яка вона красива!
Юлина підійшла до нього, простягнула йому корчажку, по якій стікали холодні краплини роси. Микита взяв корчажку й хотів щось сказати...
– Ш-ш-ш!.. – прошептала Юлина, поклавши свою руку йому на губи, щоб мовчав. Микита хотів запитати, навіщо йому треба мовчати, та рука Юлини наче замкнула його уста – не міг вимовити ні слова.
– Тому що твої слова розіб’ють хвилину щастя, – промовила Юлина, наче вгадуючи, що хотів спитати Микита. – Твої слова колись були для мене хвилинами щастя, кришталевими краплинами роси на білих лілеях, були солодшими від меду, п’янили більше, ніж вино, піднімали душу вище зірок. А ти, або доля, багатство, злі люди, чи, може, все це разом перетворили їх на хвилини горя і печалі, на краплі брудної води, що заплямували пелюстки білих лілей, ста-ли гіркішими від полину, смердючішими від болота і кинули мене на дно каль-ної багнюки, звідки мені повернення вже не було.
– Я тоді не брехав, я справді кохав тебе! – подумав Микита, не мігши ні слова промовити, та здогадався, що Юлина знає всі його думки.
– Так, я знаю, що ти любив мене, як діти люблять метелика, за яким бігають, поки не впіймають, потім кидають і забувають. Або, як люблять дівчата квіти у своєму вінку, поки він не зів’яне, потім кидають і плетуть інший. Отак і ти кохав мене, кохав і зрадив. Це не кохання, Микито, а пустий обман.
– Я не винен, я був таким молодим... Батько і всі мене переконали, щоб я брав Анну, вона була багатою, мала землю і нову хату, батько і воли дав, а ти була сиротою й майже найбіднішою в селі. Пробач мені, Юлино, я тоді не знав, що роблю. – Микиті дуже захотілося пити, він підняв корчажку, але Юлина спинила його:
– Ні, Микито, ще не настала твоя хвилина пити цю воду!
Тоді Микита догадався, що Юлина давно померла, і його охопив жах.
– Так, ти здогадався, що я померла, що я втопилася, наклала на себе руки. По-твоєму – я грішниця! Ні, Микито, я не грішниця, тепер я вже знову пречиста, як оці лілеї. Тоді, Микито, я була грішницею, коли повірила твоїм словам і согрішила з тобою, а потім погубила дві душі. Я була вагітна від тебе, Микито!
Микита почав дрижати, як у пропасниці:
– Я цього не знав! Якби я був знав...
– То все на Анні оженився б, тому що багатство Анни заморочило тобі голову.
Микита впав на коліна і почав плакати.
– Ой, грішний я, грішний!.. – шепотів він.
– Був ти щасливий з Анною, Микито?
– Не знаю! Я був щасливий з тобою, потім я був занятий, надто занятий, щоб думати про щастя. Тепер, як побачив тебе, я знову щасливий.
– Бери та пий, настала тобі хвилина пити цю воду, вона тебе очистить. І ти станеш знову чистим, безгрішним.
Микита приклав корчагу до спраглих уст, довго й жадібно пив.
Коли перестав, Юлина почала відходити від нього так само, як і прийшла, не торкаючись землі.
– Юлино, не відходь, зачекай і мене!
– Ні, Микито, це була наша остання зустріч. Від сьогодні наші стежки розлучаються навіки!
Микита почав бігти за нею...
– Я люблю тебе, Юлино!.. – кричав Микита, біг, але, ступивши три кроки, зрозумів, що не відчуває землі під ногами...
В хату зайшла Анна зі священиком.
Микита схопився з ліжка і, кричачи, хотів кудись-то бігти, та після трьох кроків ним сіпнуло, тіло враз пом’якло, і він упав на руки своєї жінки. Тихо промовив:
– Я люблю тебе... – й останнє невимовлене слово завмерло на посинілих устах.

* судки – парки, богині долі, які при народжені «пряли нитку» життя людини.
** гасити дев’ятки – ворожити.
*** докладатися – вияснювати, домовлятися.
**** корчажка – глечик.

«Пробач, коханий, пробач мені, сонечко, я знаю, що ти пробачиш мені, чи не так? Ти завжди пробачав своїй берізці – як ти любив називати мене – все ти пробачав мені. Адже так пробачати, як ти, не вміє ніхто на світі, ні кохати так, ані плакати так ніхто не вміє. Пам’ятаєш, коли я насміхалася з твоїх сліз і говорила тобі, що мужчини не плачуть? Тоді ти відповів мені, що найкоротший стих зі Святого Письма – «Ісус плакав», тому плакати не соромно, бо навіть і найсильніші люди плачуть. Тепер я вірю твоїм словам, мабуть, тому існує на світі стільки ненависті й горя, бо люди забули плакати. Людям треба знову навчитись плакати, і тоді вони знову будуть щасливі. Щасливі, як ти. Ти завжди був щасливим, навіть тоді, коли в тебе не було на це жодної причини».
«Як сумно тій людині жить, яка в житті не знає суму...» – декламував ти мені одного разу якогось класика. Ти про недолю і нудьгу завжди розказував мені з усмішкою на устах.
«Чому всі жінки, яких я кохав, або зраджували, або покидали мене? Ма-буть, така вже моя доля!» – скаржився ти одного разу, коли дівчина, в яку ти закохався, вибрала собі іншого – твого друга, здається.
«Я щасливий, що можу страждати заради неї», – сміявся ти. Спочатку я га-дала, що ти божевільний, – пробач мені, – а потім зрозуміла, що кохання, справ-жнє кохання ще не померло, воно живе, й такі люди, як ти, є прихильниками справж-ньoго кохання, хоча за це їм доводиться страждати, і бути нещасливими.
Господи, як я ненавиділа ту дівчину, через яку ти стільки страждав. Ти роз-казував мені, як її кохаєш, розказував мені, бо вона заборонила тобі говорити їй, що ти її кохаєш.
«Не варта вона твого кохання, і навіть не гарна. Що ти такого побачив у неї?» – запитала я тебе, коли ти показав мені її фото.
«В неї гарна душа – чиста, простора, і змерзла, як весняний степ шовкових трав», – відповів ти мені, посміхаючись, а потім додав: «І в тебе душа гарна!».
Мені дуже сподобалися твої слова, хоч я добре знала, що тоді ти лише хотів зробити мені приємність. Тепер знаю, коханий, що я гірша за цю дівчину, яка відкрито відмовила тобі в коханні. Я не відмовила тобі, коли ти запитав, чи між нами може бути щось серйозніше від звичайної холодної дружби і довгих-предовгих розмов про ніщо». «Холодної дружби...» – саме так ти висловився, і твої слова образили мене, тому що я нашу дружбу не вважала холодною. Мабуть, через те я й розплакалась, як маленька невинна дівчинка, в твоїх обіймах на терасі італійського кафе "David”. Якою щасливою була я тоді, першою назвала тебе «моїм коханим» і поклялася, що зроблю все, що зможу, аби зробити тебе щасливим назавжди. Тоді я вірила в це, вірила, що зможу дати тобі все те, що не змогли ті жінки, яких ти кохав, і які тебе або зраджували, або покидали. Так, я вірила, що зможу. Але не змогла. Пробач мені.
«В цю ніч ми написали першу сто-рінку нашого роману,» – сказав ти, коли відходив ранком, цілуючи мене по-батьківськи в чоло.
Бідний роман нашого кохання за-ли-шився односторінковим, наступні сто-рінки були написані нашим страж-данням. Я завинила перед тобою, мій коханий. Я зрадила нас, я зрадила наше кохання. Після того, як ти пішов того щасливого ранку, я здала собі справу, що мушу розповісти тобі всю правду про себе. Та вона, та правда, здалася мені такою страшною, що я сама перелякалася її. І вперше за останні чотири роки я глянула правді в очі. Мені стало страшно, я боялася свого минулого. Тоді взяла пляшку віс-кі, наповнила келих. Трохи захмеліла, багато разів набирала номер твого телефону, та що могла я тобі сказати? Що мене не звуть Богданна К., а Марта В., що я не з Коломиї, а з Тернополя, що я не працювала на Україні вчителькою, а була студенткою філологічного фа-культету, який покинула будучи на тре-тьому курсі, що вдома на мене чекає хвора мати і п’ятирічна дочка, батька якої я й сама не знаю, що тут в Італії, я ані день не працювала на фабриці, а займалася зовсім іншим ремеслом, як ти й сам собі здав справу трохи піз-ніше. Все це треба було тобі сказати? Так, треба було, мій коханий, але я не змогла, боялася, що втрачу тебе. Та хіба можна втратити те, чого в тебе ніколи не було?
Та ні, ти в мене був, ти був моїм, чи не так? В ту ніч, коли ми написали першу сторінку нашого роману. Хоча вона, на жаль, виявилася і останньою, зате вона існує в нашій пам’яті, і я носитиму її в моїм серці до кінця свого життя. Бо хіба можна забути такого чесного та чистодушного чоловіка, як ти? Ти зовсім інший, мій коханий, не такий, як ті чоловіки, які на зорі втікали з мого ліжка, залишаючи на столику сотню євро. Як я ненавиджу їх тепер, їх і себе саму. Ти мав право дізнатися про мене, про моє минуле від мене, моїми словами. Мені треба було розповісти тобі всю правду. Так, як ти це зробив, посміхаючись, «висповідав свою душу» переді мною. Я не змогла, коханий, боялася. Хоча тепер вірю, що ти не покинув би мене, а, навпаки, допоміг би мені кохати тільки тебе єдиного чоловіка-романтика.
Наприкінці тижня ти запропонував мені поїхати з тобою на острови Lago Magiore, а я збрехала, що мені треба поїхати в Україну на два тижні. Та не в Україну збиралася я, а зі старим італійцем П’єдро в гори. Де ти і зустрів мене в готелі «Falconeta». Уже потім від хлопця, який обслуговував наш поверх, я дізналася, що ти часто маєш роботу тут, у «Valle d’aosta», і завжди зі своїми колегами зупиняєшся в цьому готелі.
Ти прикидався, що не бачиш мене. Ой, як хотілося мені, щоб ти підійшов до нашого столу і луснув по зашкіреній морді сеньйора П’єдра, а мені б сказав: «Богданно, ти – сволоч!». Я тоді, мабуть, впала б до твоїх ніг і благала б тебе: «За-бери мене звідси, коханий мій!..». Але ти більше й не глянув у нашу сторону, а, повечерявши, піднявся в свій номер, залишивши своїх італійських колег з двома пляшками вина. Я теж піднялася з П’єдром в номер, сказала старому сеньйору, що мені треба подзвонити в Україну, вийшла на балкон і набрала твій номер. Ти відповів. «Не суди мене!» – прошепотіла я крізь сльози. «Я не маю права тебе судити, берізко!» – відповів ти і відключив телефон.
Твої слова розбили мені серце. Мені пригадалось, як ти, гірко сміячись, казав мені: «Чому всі жінки, яких я кохав, або зраджували мене, або покидали? Видно така вже моя доля!».
Я проплакала цілу ніч, а наступно-го ранку попросила П’єдра, щоб від-віз мене додому. Цілу дорогу я пере-живала, чи не викинула конверт, в якому ти прис-лав мені книжку Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля ко-пала», бо на ньому була твоя адреса. Як я раділа, коли знайшла його, і тепер в цьому листі я змогла висповідатись перед тобою.
Коли ти читатимеш ці рядки, я буду, мабуть, вже в рідній Україні, із своєю матусею і дочкою. Більше перед ні-ким не буду сповідатись, хіба що перед Господом, тому що перед ніким не завинила, тільки сама перед собою, а також перед тобою. Я знаю, ти пробачиш мені, ти добрий! Не споминай свою Богданну лихим словом, бо сьогодні вона померла. «А про мертвих тільки добре говорять!» – одного разу казав мені ти.
Прощай, мій коханий ! Ти залишишся в моїй душі назавжди!

Марта В.».
* * *
Дочитавши несподіваного листа, Ан-дрій важко зітхнув, змахнув сльозу, яка котилася по його обличчю. Запаливши цигарку, підійшов до вікна і, задумав-шись, довго споглядав неспокійні хвилі озера, потім набрав номер телефону Богданни.
– Nomero selecţionato e inexistento!1 – почулося в трубці.

* * *
Пізніми вечорами на зитишній терасі старого італійського кафе «David», за мармуровимстоликом можна побачити сумного самітнього чо-ловіка з пляшкою вина, який, втупившись внічну пітьму, що стелиться поза блідим неоновим світлом, слухає шепіт пальмових листків ідумає про тих жінок, які зрадили його, або, може, про тих, що покинули його, а, може, йзовсім нічого не думає...



1 Набраний номер не існує (італ.)

ПОМСТА ЗА БАТЬКА

«Батько коні продав –
Я малим був і плакав...
Збиралися у вирій
Сизокрилі вогні:
Журавлі наш димар
Покинули зранку,
Не попрощавшись зі мною, -
Я заплаканий спав...
(М. Небиляк, «Балада про батькові коні»)

Над селом зависла весняна, ясна ніч... «Видно, хоч мак збирай!» - кажуть старі люди про такі ночі. Село спало в обіймах високих горбів, які дрімали, мов утомлена матір над малою дитиною. Навкруги панувала тиша. Навіть і вода заснула в річці, що вилась, наче змійка, перетинаючи село. Тільки місяць та зірки весело купалися в прозорій кришталевій воді, під високою кам'яною стіною Кадасова, який гордо дивився вниз, на заспане село й на синагогу, яку жиди збудували під його стіною, нібито думали, що цей велетень зможе захистити її від всього лихого. Люди із села називали синагогу «жидівською Галілеєю». Саме від цієї «Галілеї» починалася стежка, яка вела на вершину Кадасова.
Далеко після опівночі цією стежиною піднімалися дві постаті. Одна попереду, здавалося, що насилу тягла за собою другу постать, яка пручалася і опирался зі всієї сили, не хотячи підніматися на верх горба. Тоді перша постать зупинилася, висадила другу собі на плечі і почала підніматися з нею вгору.
З долини це було схоже на Спасителя Ісуса Христа, несучи Святого Хреста на Голгофу. Та цього не бачив ніхто, окрім старого Іваня. Він якраз вийшов подивитися у хлів на корову, яка чомусь здулась увечері – гейби з'їла павука.
Іваньо тричі перехрестився і, шепочучи «Отче наш», зайшов до хати. Він вже й не так дивувався з цього, бо багато разів бачив привиди та чував про всяку нечисту силу, що водиться на Кадасові. Бо коли місяць повний, то все нечисте виходить гуляти, а більш за все його дратували збіщата1, і не одного разу, коли, спізнюючись, повертався додому, збіщата бралися услід за ним, перекидаючись в кошенят або щенят, і так жалібно вили, що волосся дибом ставало. Та Іваня навчила стара гуцулка Ксеня, яка жила під Погором, що треба робити, щоб відчепилися від тебе. Відтоді він завжди носить в кишені шматок полотна або хустинку, чи якусь там ганчірку, і коли якесь збіща починало нявкати і кидатися йому під ноги, він кидав ганчірку і охрещував його:
– Якщо ти єси хлопець, то будь Адам, а якщо ти єси дівчина, то будь Єва! - і тоді збіща
зникало у вічний спокій.
Іваньо зайшов до хати. Довгий час не зміг заснути. Крутився, вертівся з боку на бік, крізь вікно йому було видно кам'яний схил Кадасова, і він думав про привида, якого щойно бачив, уважно придивляв¬ся, чи привид не з'явиться знову.
Враз нічну тишу розірвав постріл.
Наступного дня перед обідом чи не всі люди села піднімалися вузькою стежиною на Кадасов. Попереду йшли жандарми з якимось панами, які прибули із Сиготу, а за ними всі жиди села, плачучи та зойкаючи. Найбільш за всіх ридала Янкілева Ребека. На вершині Кадасова хтось застрелив Янкіля, його знайшли хлопці, які пасли ягнят.
Янкіль лежав горілиць із зав'язаним ротом і відкритими очима, нібито дивився в небо крізь зелене листя крислатого дуба, чекаючи звідти якогось порятунку. На чолі чорніла пляма загуслої крові.
- Пустили йому кулю, прямо в лоб! - сказав хтось з громади.
- Ба хто це зробив? - шепнув хтось інший.
Люди перелякано дивилися на труп жида, і кожен мав щось сказати, кожного мучило запитання: хто і за що, і чому саме тут, під старим крислатим дубом застрелив жида?
- Люди добрі! Таж на цьому дубі, під яким лежить Янкіль, двадцять років тому повісився Андрій Кукуль! - перелякано перехрестився старий Іваньо.

* * *
Андрій Кукуль, хоч і натрудився багато протягом свого важкого життя, та все не зміг добратися до гаразду, про який мріяв ще з молодості.
«Біда не ходить по дубах, а по людях», «А нитка, де найтонша, там і рветься» - говориться в народі. Хоча Андрій і працював від ранку до темної ночі, та все ніяк не міг вибратися з нестатків. Троє дріб¬них дітей, а до того ще й жінка захворіла на сухоти, - більше лежала в ліжку, ніж працювала. Адрієві доводилося щовечора готувати їжу і прати білизну. Часто лягав спати перед ранком, щоб потім через дві-три години знову вирушати на роботу в ліс, де зі своєю шкапою стягав дрова. Заробітку, який отримував, не вистачало йому від місяця до місяця, бо ліки, які купував для своєї жінки, були дуже dorogi.
- Напасть я на твою голову, Андрію! - плакала Одотя. - Не купуй більше мені ніяких ліків, бо, бач, воно вже і так мені не допоможе, нічого вже мені не допоможе, тільки мотика та лопата!
- Не говори такого, Одо! Ти ще видужаєш. Кермеші казав, що спробує змінити ліки, - заспокоював її Андрій, хоча й сам в те не вірив.
- Вже лиш сира земля мені допоможе! - бідкалася Одотя, відчуваючи, що її кінець вже не так далеко, а десь поблизу, може, таки за порогом, тільки чекає нагоди, щоб увірватися до хати.
- Бідні мої сирітки, нещасні ви на цьому світі, ой нещасні! - обливала маленькі голівки гарячими сльозами Одотя.
- Не плачте, мамо, бо буде боліти голова! - заспокоював нещасну матір маленький Андрійко. Йому було вже п'ять років, і він розумів, яке нещастя спіткало їхню сім'ю. Трирічна Марічка і ще менший Павлик тільки дивилися великими невинними оченятами на матір і починали й собі плакати.
- Андрію, якщо хочеш врятувати жінку, то повези її в теплі сукмарські1 купелі - це остання її надія, я вже не можу нічим їй допомогти! - знизав невинно плечима лікар Кермеші.
- Куди вже ти будеш зі мною возитися? - плакала Одотя і благала Андрія, щоб не віз на жодні ку¬пелі.
- Купелі - це цілющі води. Побачиш, що повернешся звідти здоровою! - переконував її Андрій.
- Бійся Бога, чоловіче, за які гроші ти повезеш мене на купелі? Хочеш, щоб наші діточки ходили з торбами в найми? - розплакалася Одотя.
- Цить, жінко, гроші були і будуть! Я піду до жида Янкіля і позичу, потім віддам. Ти мені дорожча від всіх грошей на світі! - зі сльозами в очах промовив Андрій.
Жид вислухав Андрія, погладив рукою лису голову і почав свою пісню:
- Знаю, Андрію, що ти працьовитий і чесний чоловік. Та це для мене не гарантія, що ти зможеш мені віддати гроші, які я тобі позичу. Бач, ти маєш дітей, жінка твоя хвора, а якщо твоя кобила здохне, то чим ти заробиш, щоб віддати мені борг? Хоч би й хотів, не зможеш!
- Ради Бога, пане Янкіль! Куди мені тепер подітися? Ви - моя остання надія! - благав Андрій жида.
- Я не можу тобі позичити грошей, тільки якщо ти підпишеш, що гарантуєш своїм полем.
- Нехай буде так! - зрадів Андрій, впевнений, що зможе віддати жиду борг.
Та, як видно, Андрієва стежина життя була вистелена тільки горем і нещастям. Спочатку, коли Одотя повернулася з купелів, їй стало краще. Навіть в поле почала ходити. Андрій не знаходив собі місця з радощів, працював якомога більше, щоб віддати жиду борг, а вже потім ґаздувати. Мрія про те, що він стане одним із перших ґаздів села, знову почала зростати в його душі.
Та коротким виявилося його щастя - як промінь сонця між двома бурями. За два місяці Одотя знову занедужала, злягла в ліжко і за три тижні, догоряючи, як свічка, пішла до вічного спокою.
Для Андрія знову настали важкі часи. Гроші, які він зібрав, щоб віддати жидові, пішли на похорон Одоті, а після того, через місяць, дерево розчавило йому ногу. Не міг більше іти на заробітки. З жу¬рби та злиднів сивина покрила його голову, а на обличчі з'явилися глибокі зморшки. Він виглядав на двадцять років старшим.
Малого Андрійка взяв до себе служити старий Факов.
- Беріть його, вуйку! Добрий буде вам коло ягнят, тільки дасте йому їсти та якусь одежину! - умов¬ляв Андрій старого Факова, а Марічку та Павлика взяла Гафія, сестра Одоті. Хоча у неї було своїх шестеро дітей, та все ж таки змилувалася над сиротинами.
- Де мають місце шестеро, помістяться ще двоє! - гірко всміхалася Гафія. Та не довелось їй довго доглядати сиріток, бо їхня матір скоро забрала їх до себе в Царство Небесне, щоб їм не каратися на цьому грішному світі.
Минуло два роки, відколи Андрій позичив гроші від жида. Вже, слава Богу, його нога загоїлася, він знову почав працювати, та Янкіль не хотів більше чекати.
- Чекав я досить, вже два роки минуло, як ти позичив у мене гроші!
- Бійтеся Бога, пане Янкіль! Куди мені подітися без моєїземлички? В мене немає нічого, окрім того поля, - благав бідний Андрій жида. Йому все життя довелося тільки благати та молитися перед всіма. - Зачекайте ще трішки, я віддам вам все до останнього крейцара, тільки змилуйтеся наді мною, в мене ще є дитина. Що я їй, бідній сиротині, залишу після себе?
- Це мене не обходить, Андрію! Хіба я кликав тебе позичати у мене гроші?
- Бійтеся Бога, пане Янкіль! - плакав бідний Андрій.
- Не можу, Андрію, ніяк не можу! - відмовив йому жид і забрав від нього землю.
Два дні не виходив Андрій з хати, два дні нічого не їв і не пив, навіть в ліжко не лягав. Сидів за столом і мовчки дивився у стіну. Про що саме думав, хто б міг сказати? Може, про свою недолю? Може, про Одотю і про менших діточок, які вже не знають, що таке горе? Може, думав про малого Андрійка, про те, яким буде його життя без тієї землички? А, може, і не думав нічого.
На третій день погнав кобилу до жида.
- Купіть, пане Янкілю, від мене і шкапу, бо чим буду її годувати, коли ви моє поле забрали?
- Навіщо мені, Андрію, твоя шкапа? - розсміявся жид.
- Беріть її, пане, беріть, перепродасте комусь, кобила ще дужа і не така вже стара. Я не буду з вами торгуватися, дасте, скільки схочете! - благав Андрій жида. Це було останній раз в житті Андрія, коли він ще благав когось.
Янкіль тикнув Андрієві трохи грошей і повів кобилу до хліва.
Того дня Андрій не виходив із корчми Янкіля, усіх, хто повертав до корчми, пригощав випивкою.
- Наливайте, пане Янкіль, нехай п'ють люди, бо чоловік лише тоді щасливий, коли п'яний, тоді забу¬ває цей світ лайдачий. Чорт би його взяв!
Андрій пив за двох, та не п'янів, чомусь клята горілка не хотіла лізти в його голову. Далеко після опівночі Андрій витрусив перед жидом останні грошенята, які ще залишилися в його кишені.
- Дайте, пане Янкіль, ще й за ці гроші людям випити! - а сам вийшов з корчми надвір. Та замість того, щоб іти додому, почав підніматися стежкою на вершину Кадасова. Сів під дубом. Надворі було місячно і ясно, як вдень. Андрій поглянув з горба на село: у всіх хатах було погашене світло, тільки в Янкіля корчма гула - там люди гуляли та пили за його останні гроші.
- Нехай п'ють, бо чоловік лише тоді щасливий, коли п'яний, - промовив Андрій, а потім тужним голо¬сом жалібно заспівав:

Ой, Боже милостивий,
Як важко бідую,
Зозулька ня закувала,
На ню ся гріхую.

Ой, чи я нещасливий,
Чи моя мамочка?
Чи ми була нещаслива
Моя пеленочка?

Та коли-сь ня, рідна мамко,
В купелі скупала,
Була-сь мене маленького
На столику склала.

Пісня пролунала над селом, наче проклін, чи, може, благословіння, потім знову стало тихо.

* * *

Другого дня Андрія Кукуля знайшли повішеним на крислатому дубі на вершині Кадасова. По¬хоронили його односельчани, змилостивившись, бо в нього, крім хати, нічого не зосталося. Священик прибув тільки на кладовище, щоб запечатати могилу до дня воскресіння, коли Господь Бог покличе всіх мертвих на Свій Праведний Суд.
Андрія ніхто не оплакував, хоча всім було жаль його, бо нікому не зробив жодного лиха
Малий Андрійко мовчки йшов за труною. Він не плакав, хоч розумів, що з цього дня залишився самотнім, як билина в полі. Більше вже немає на цьому світі нікого, хто б заступився за нього та про¬мовив би до нього добре слово, чи погладив по голівці.
Адрійко і надалі служив у старого Факова, поки той не помер, а опісля покинув село і більше вже не повернувся.
Тільки одного разу його бачили люди в корчмі - увечері, перед тим, як знайшли Янкіля застреленим на вершині Кадасова. Саме під тим крислатим дубом, на якому повісився його батько.

2005

Старій Бур’янисі близилася сотня років, а вона нічого собі, – нівроку! Хоч вже понад двадцять років стара щодня чекала зустрічі зі «смертечкою-сестричкою», але та чомусь або не квапилась до зустрічі, або зовсім забула про стару Бур’яниху, в якої уже давно до останньої дороги і одяг урочистий приготовлений, і вигембльована з дубових дощок труна на горищі лежить, і все те, що потрібно для похорону.
Кожного року на Малу Богородицю хатина старої наповнювалася внуками та правнуками – дітьми і онуками трьох дочок. Сходилися всі, веселі і радісні, щоб відсвяткувати день народження старої. Та цього року стара хотіла інакше відсвяткувати свій день. Їй захотілося побачити, як вона буде виглядати мертвою, лежачи в закосиченій квітами труні, з руками навхрест на грудях.
– Що ви, мамо? – скрикнули в один голос перелякані дочки. – Хто ж таке чув?
– Ой дорогенькі мамчині! – зітхнула стара. – Помирати для старих – це така ж турбота, як для дівчат виходити заміж. А котра з дівок не хоче знати, як буде виглядати на вінчанню?
Такий сильний аргумент дочки не мали чим заперечити, махнули рукою і послали малих до пана Микити, щоб ішов малювати* бабу «мертву», а самі почали учічкувати стару. Зяті зняли з горища труну, витерли від пороху і поклали її на довгий застелений стіл в холодок під старим крилатим горіхом. А коли пан Микита залетів на подвір’я, стара Бур’яниха лежала собі пишна, як «сіква»**, з руками складеними на грудях в гарно уквітчаній труні, із запаленими свічками біля голови.
Пан Микита, як почув що треба малювати бабу мертву, вхопив свій футляр зі «Смєною» і гайда навздогін за малими, щоб, не дай, Боже, не випередив його Лесько зі своїм «Зенітом».
– Той пхає свого носа будь-де, навіть не-запрошеним лізе, – шепотів Микита, змагаючи за малими.
Вбігши на Бур’янишине подвір’я, Микита про-бурмотів попід ніс: «Хай Бог прийме її душу!», і почав настроювати фотоапарат, попросивши стілець, поверх якого поставив ще менший стільчик, і так, випнувшись на стільцях, як когут на плоті, зафіксував стару в об’єктив і подавив на кнопку.
Побачивши спалах яскравого світла над собою, стара Бур’яниха подумала, що то блискавиця і, боячись, щоб, не дай Боже, намочив дощ її труну, піднімаючись, крикнула на Микиту:
– Скоро, пане, бо блискає!
– А-а-а... а-а-а... а-а-а!.. – заревів не своїм го-лосом Микита, розмахуючи руками, як вітряк, його «Смєна» засвистіла в повітрі і, вдарившись об товстий стовбур старого горіха, розлетілась щепками по зеленій траві, а сам Микита бебехнув об землю, як міх.
Три відра води вилили на Микиту, поки прийшов до себе, але підняти його не могли, бо йойкав та вайкав, як кітка в березні. У вереті понесли його до лікарні. Три ребра й ногу зламав бідний Микита, а стара Бур’яниха так і не побачила, як виглядає «мертвою». Бур’янишині дочки домовились купити пану Микиті новий фотоапарат, але той і чути не хотів: «Щоб більше не кортіло «мертвих» малювати».
............................................
*Малювати – фотографувати.
**Сіква – гвоздика.


2009

Цілих два тижні Павло Цебрик з Петром Коритом ходили переконувати стару Гафічку записатися до «товаришії*», та пусто дурно: «Приходьте завтра, паночки дорогі!», «ще подумаю...», «та куда мені старій?..». І так від сьогодні до завтра – пиши, пане, пропало!
– Які ви в біса комуністи!?. Га?.. – ревів не своїм голосом Митро Чабрик, секретар місцевої організації, – Як будувати соціалізм з такими туманими як ви?.. Га?.. Та стара кобила бреше, аж гай шумить, а ви ходите до неї, як Іцик до Єрусалиму і що з того, га?..
– Товаришу Чабри... – пробував оправдовуватись Павло Цебрик.
– Ніяке товаришу! До кінця тижня хочу побачити заяву, підписану старою, на моєму столі! Якщо ні, то опинитеся в Барагані – там потрібно рук будувати соціалізм, а тут? Тут потрібний розуму, а у вас його, як у цапа молока.
– Та бо ми її останнім часом не можемо знайти вдома, ніби під землю залізла! – знизив плечима Петро Корито.
– Тоді добудьте її з-під землі, мене мало обходить, де пропала баба, я хочу, щоб в суботу на моїм столі лежала бабина заява, ясно!?
– Ясно, товаришу Чабрик!
Друго дня, на зорі, ще «ні треті півні не співали», як Петро з Павлом стукали в двері старої Афічки. Бо «Стукайте та відкриється вам!» – пише в Святім Писанію, але бідним актівистам не відкрив ніхто. І хто б їм міг відкрити? Стара Афічка «вдерла» з дому, ще коли півні хропли.
– Єйзуш** би єй побив! – сплюнув сердито Цебрик.
– Ця баба в гріб нас покладе, – зітхнув Корито.
Вирішили чекати, іншого виходу в них не було. Чекатимуть аж би до другого Христового пришествія і запишуть кляту Гафічку у «товаришію», бо з цим Чабриком озон-перц*** пробудяться в Барагані...
І так, сидячи на призьбі, то розмовляючи про всяку всячину, то хроплячи, що аж вікна дзеленкотіли, виконували соціалістичний обов’язок, але баба появилася тільки під вечір, коли їхні голодні кишки воркотіли, як коти у марті.
З бисагами на плечах, з довгою, як в патріярхів, палицею в руці, Гафічка глипнула на них, як свята Варвара на мучеників, і почала обводити їх округ пальця:
– Ой, які то в мене файні гості, а я... Та прошу, прошу заходіть до хати! Я запізнилась, бо поверталась пішком з Сиготу, та зате купила-м нулашного хліба, зараз угощу вас, у мене й солонини є будженої, і кирнаца**** доброго, яєць зварю, і чарка слив’янки знайдеться для вас, паночки... Та сідайте, сідайте, я в кліп ока, тільки водички свіжої занесу... Та ви сідайте! – посміхнулася до них стара, виходячи з хати з відром у руці.
Як почули бідні Петро з Павлом про сало та ковбаску, то не встигали ковтати слину, стільки її покотилося їхніми голодними горлами. І так ковтали її до пізньої ночі, бо Афічка не повернулась.
Другого дня сховавшись в кукурудзі, наче руські партизани в Татрах, актівисти пантрували на стару, і таки дочекалися.
Коли повернулася, заскочили до хати, Павло сів напроти вікна, а Петро зупинився, як граб, біля порога.
«Тікай, бабо, куда хоч!» – посміхнулася стара і давай до них:
– Куда мені, старому опудалові, між такі гарні та молоді товариші лізти?..
– Ми всі рівні, тітко, бо комуністична партія...
– Коли були мадяри, нам хліб продавали, а як прийшли товариші, нема й муки на книші. А як прийдуть комуністи, то не будемо ні їсти, не треба мені вашої т«товаришії»!– махнула стара рукою і взялася розпалювати вогонь в печі.
– Та ви дивіться, зараз всі люди записалися, а ви ні та ні! – з докором сказав Цебрик.
– Та в мене ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні, потрібна я «товаришії», як блохи котюзі.
– У вас, Гафічко, є земля! – додав Корито.
– Є!.. Є в мене, слава Богу, земличка, бо-м не пропила, як твуй няньо у Дувидовуй корчмі! Ані не пройграла в карти, як старий Цебрик! Ану, вон мені з хати, помийняки остатні, бо кочергою голови потрощу! – розлютилася стара. – Ану, дивись на них, померти не дають спокійно! Та де я діну ту землю, де?.. Візьму з собою на кодришур? Як застину, то пишіть та записуйте мене, поки вам пальці не спухнуть, а тепер залиште в спокою мен, бо!..
Та останні слова товариші, мабуть, не почули, бо вискочили з хати, як з канона.
– Справжні комуністи борються з класовими ворогами, а ви не здатні бабу Гафічку до «товаришії» записати? Не показуйтеся більше на мої очі, бо опинитеся в Барагані! – пригрозив їм Чабрик.
– Товаришу Чабрик, доручіть мені, будь ласка, це завдання, і до вечора Гафічка буде в «товаришії», гарантую вам! – самовпевнено заявила Анничка Кудийдеш, яку в селі прозвали Аною Паукер***** за її вірність комуністичнії партії.
– Ану, товаришко Анно, доведіть оцим квадратним дурням, що вони не варті ні замерзлої цибулини, – зрадів Чабрик.
Анничці Кудийдеш таки вдалося до вечора записати стару до «товаришії».
Брехнею перехитрила її:
– Ой, Гафічко, комуністи хотять церкву розвалити! Та я ходжу від хати до хати, підписи збираю, може вдастся церкву врятувати.
– А Ілій би їх спалив з комуністами, всіх, до останньої лаби! Розігнили б верх землі з окаянниками! А би їх...
– Давайте, Гафічко, підпишіться і ви, – перервала її Анничка, бо не хотілось їй слухати те проклятя, яке, в першу чергу було для неї.
– Та я, тетина панічко, радо б ся підписала, та письма знаю, як Бурянцю цап, – відповіла стара.
– Ані не треба, Гафічко, ви лиш поставте палець ось тут в чорнило, а потім ось тут на папір під вашим іменем, ось так! – тупцювала з радощів Анничка.
– Аби тих комуністів небеснов мітлов Господь в пекло замів, аби... – супроводила її, клянучи, Гафічка, аж до самих воріт.
– Браво, товаришко Кудийдеш! Ось, бачите йолопи, як виконується політичне завдання? – похвалив її Чабрик.
Та короткою виявилась їхня радість, бо тільки виорали Гафіччину ниву і засіяли осінню пшеницю, як стара дала їх до суду за те, що «сплюндрували їй земличку».
Це не сподобалось товаришам з повіту, бо вони вчили без шуму колектівізувати села.
– Чому ви, тетко, подали до суду, адже ви самі погодилися вступити до «товаришії», ось, тут ваша заява з відбитком вашого пальця!
– Так, високосвітлий паночку, мій! Ця помийниця насилу встромила мій палець в тінту******, а потім – штовх на папір! Штовхали би єй чорти вилами в розпаленій геєні!
– Неправда, товариші! – підстрибнув, як опарений, Митро Чабрик, – Товаришка Кудийдеш одна з...
– Високосвітлий паночку! – звернулася Гафічка до судді, перебиваючи Митра. – Та я як була-м хотіла записатися в ту прокляту «товаришію», то підписала була-м своїм іменем, бо я письмо познаю май добре, як оця окаянниця, – пишу і читаю по руськи, по волоськи, та ще й по мадярськи, ану дивітся лиш, – сказала стара, і підійшла до столу судді і, взявши ручку, надто каліграфічними буквами написала на папері: Проданюк Гафічка.
Суддя аж свиснув з подиву, а в залі всі розреготалися.
Суддя застеріг, щоб більше такого не траплялось і дав чесне слово Гафічці, що поки вона сама не захоче, її ніхто не примусить писатися до «товаришії».
Коли стара виходила з залу, моргнула на Анничку Кудийдеш і шепнула тій на вухо: «Хитрав видра, та сарна теж не дурна!».
* Товаришія – сілськогосподарське товариство.
** Єйзуш – Ісус (угор.).
*** Озон-перц – в одну мить.
**** Кирнац – ковбаска.
***** Ана Паукер – діяч компартії в 50-их роках.
****** Тінта – чорнило.

Може, воно тільки казка, а може, й правда, хто його знає?.. Бо, як говорять старі люди, у всіх казках є доля правди, як i в yсіх правдивих історіях існує трішечки казки. Мені розповідала це моя бабуся Марія як правдивий випадок, а ви собі сприймайте, як захочете.
Кажуть, що з вершини Гери спускалися чотири дороги в чотири села. На схід вела дорога до села Петрови, на захід – до Верхньої Рівни, на південь – до Бирсани, а на північ, через ліс, який звуть Чорним, спускалася дорога до Бистрoго. Hа самій вершині жив заможний гуцул на ім’я Іван Самуїл. I був цей Іван Самуїл страх багатим:
Волів мав три пари,
Овець дві отари,
Корову дійну,
Ще й жінку молоду.
Та чого тільки не мав Іван Самуїл!.. Всього досхочу, окрім дітей. А дуже йому хотілося мати наслідника, якому б передав своє ґаздівство, яке придбав важким трудом рук і потом чола, як пише у Святому Письмі. Іван Самуїл дуже боявся, що по його смерті будуть шарпати та роздирати на шматки його земличку та майно всі близькі й далекі родичі жінки, бо в нього не було рідні. Ще малим хлопчиком приблудив Самуїл в наші краї... а звідки?.. Це мало хто знав, бо він нікому не хотів про це розповідати.
Чого тільки не робив Самуїл, що тільки не пробував, куди тільки не водив жінку, аби могла завагітніти і народити йому наслідника, та мapно, ніхто й ніщо не допомогло.
Одного разу дочувся Іван Самуїл, що в селі Петрова живе молодий священик, Та, хоч і молодий він, зате його молитви дуже приємні Господу Богу, і Всевишній вислуховує всі його прохання, - вже не одній жінці допоміг позбутися всяких хвороб, не одну вилікував від безпліддя, і, завдяки його смиренним молитвам, багато нащадків на світ народилося.
Так, одного дня напхав Іван Самуїл повен черес грошей і спустився до Петрови шукати попа. Знайшов його і розповів про свою біду. Молодий священик вислухав Івана і пообіцяв допомогти. Тільки, щоб Іван приводив свою жінку до нього раз у тиждень, в четвер увечері, де вона мусить залишатися до ранку, і так дванадцять тижнів підряд, а він, священик, відправить над її головою дванадцять нічних Божих Служб. «Бо нічні молитви сильніші від будь-яких денних молитов!» - пояснив Іванові піп.
Не мав що робити Іван, погодився… Раз так казав священик, то значить, що так і треба, бо знає, що говорить, на те він і священик, щоб молитися і вдень, і вночі.
Так почав Іван Самуїл кожного четверга увечері жінку до попа возити, а сам повертався додому, бо не міг залишити ґаздівство напризволяще, а потім щоп’ятниці зранку приїжджав за жінкою, щоб забрати її додому.
Mолитви молодого священика допомогли дуже скоро, таки після сьомого четверга сталося диво: Самуїлова жінка почула дитину в своїй утробі. Так зрадів Іван Самуїл, що й місця собі не знаходив, вже й жінку не хоче відпускати до попа на нічні молитви!
- Що ти, чоловіче? - перелякалася бідна жінка. - Хочеш, щоб я народила дитину мертвою, або, не дай Господи, якоюсь калікою?.. Ні, не смій навіть думати про таке. Раз пан отець сказав, що дванадцять разів треба, то значить дванадцять разів буду ходити до нього!..
- Та ж я не відмовляюсь заплатити йому за дванадцять служб, тільки хотів, щоб ти не мучилася ночами. Я священикові добре заплачу, нехай молиться сам без тебе!…
- Ой грішний ти чоловік, грішний!.. Що ти собі думаєш, що все тільки в тих грошах стоїть?..
- Хай буде, як ти кажеш! - махнув Іван рукою і знову повіз жінку до попа. Та після дванадцятих ночей з четверга на п’ятницю священик порадив Іванові приводити жінку ще на дев’ять нічних молитов з п’ятниці на суботу, бо так годиться для здоров’я дитини. Самуїл знизав плечима, заплатив попові гроші і почав кожної п’ятниці ввечері привозити жінку до попа на нічні молитви.
Не пожалів Іван Самуїл, що возив жінку на нічні молитви, видно Пан Господь вислухав священика, бо жінка народила йому сина, здорового й червонощoкoго. Радів Самуїл, місця собі не знаходив. Жінку доглядав та пильнував, щоб нічого не робила, аж дві служниці найняв, бо одна не впоралася б коло всього ґаздіства.
Та чим більше Самуїл доглядав жінку, тим більше вона хворіла. Возив він її і у Коштіль до лікаря Кермешія і до Сиготу, та пусто-дурно, нічого не допомагало, лікарі не знаходили жодної хвороби, а жінка все недужа, все з ніг падає...
- Треба б нам знову піти до панотця в Петрову і замовити молитви, - запропонувала жінка.
- Ой, треба було спочатку прямо до нього піти!.. - бебехнув себе по голові Самуїл. - А бач, ми й забули про панотця, все по лікарях ходимо.
- Так, так!.. - підтвердила жінка, радісно yсміхаючись. - Господні молитви ліпші від всіх земних ліків.
Іван знову повіз жінку до попа.
- Спочатку будемо молитися дев’ять ночей з середи на четвер, щоб жінка вилікувалась від недуги, а опісля будемо молитися ще дев’ять ночей з четверга на п’ятницю, щоб недуга не повернулася.
Заплатив Іван Самуїл за молитви і знову почав возити жінку до попа.
Одного вечора, залишивши жінку на молитві і повертаючись додому, зустрів старого жебрака.
- Слухай, чоловіче, чи не знайдеться в тебе бодай крихітки хліба?.. - попросив жебрак жалібним голосом.
- На жаль, не маю, але тут неподалік є корчма, сідай на вoза, поїдемо туди, і я тебе нагодую хлібом, салом і вареними яйцями, ще й горілкою вгощу. Правда, не маю грошей коло себе, але кopчмap мене знає досить добре і до завтрашнього ранку дасть на віру.
Зрадів жебрак, виліз на воза та подалися до корчми.
Самуїл вгощає жебрака горілкою, нарізує йому сала і сам по кожному ковткові міцної горілки закушує.
- Слухай, чоловіче, я хочу віддячитись тобі за це! - сказав жебрак.
- Чим ти мені можеш віддячитись? - здивовано запитав Самуїл.
- Я можу вилікувати від хвороби твою жінку!..
Самуїл тільки мовчки перехрестився, подумав: “Напевно це не жебрак, а божий чоловік, якого мені сам Господь Бог послав”.
- Той священик, до якого ти возиш жінку на молитви, допоможе їй на короткий час, а я можу вилікувати її від хвороби раз назавжди, - підморгнув жебрак Самуїлу.
- Я вам заплачу, скільки захочете, лиш допоможіть мені!.. - зрадів Самуїл.
- Головне, щоб ти робив все, як я тобі скажу, і не ставив жодних запитань. Тільки так я зможу допомогти тобі… Згідний?..
- Згідний! – погодився Самуїл.
- Ну, тоді повертаймося назад до попа! - наказав жебрак.
- Навіщо? - здивувався Самуїл, але одразу прикусив язика, бо обіцяв, що робитиме все, що йому скаже жебрак, і нічого не запитуватиме. Жебрак глянув на Самуїла і хитро посміхнувся.
Самуїл повернув коней і почав їх поганяти назад до попової хати. Та трішки недоїхавши до попового житла, жебрак наказав Самуїлу зупинити коней i поставити перед них верету з сіном, а сам попрямував до тину, звідки витяг невеличкий кілок, й подав його Самуїлу, махнувши рукою, щоби той cтyпaв за ним, на попове подвір’я. Kоли дійшли під двері, жебрак дістав з-за пазухи величезний міх й знову наказав Самуїлу:
- Лізь у міх!..
Самуїл не розумів нічого, та боявся питати, тому й заліз в міх, стискаючи міцно в руках кілок, який подав йому жебрак.
Жебрак поcтyкaв y двері.
- Хто там? - почувся голос священика.
- Бідний подорожній чоловік! - відповів жебрак.
- Зараз відкрию.
- Не відкривай нікому й не пускай нікого до хати! - почув Самуїл голос своєї жінки.
- Святе Писаніє глаголить, що подорожнього треба в дом прийняти!.. - відповів їй п’яним голосом священик, відчиняючи двері.
Жебрак зайшов до хати, ледве затяг за собою міх з Самуїлом i залишив його в кутку біля печі. Самуїл натрапив оком на дірку в міху й трохи не крикнув від здивyвання. Його жінка була у шовковій тонкій нічній сорочці, крізь яку було видно форми її молодого тіла, а священик теж не до молитви зодягнений був. A до того на столі стояли ще й пляшка з дорогим лікером, смажена курка тa інші наїдки.
- Ось, як вони моляться, Бог би їх побив! - прошептав Іван, міцно стискаючи в руках кілок…
- Ну, що ж, подорожнiй чоловіче, чи знаєш ти співати? - запитав священик.
- Та знав би я, ваша святостe, як бисте дали й мені чарочку горівки душу розвеселити.
- Радо наллю тобі, лиш би ти нам заспівав! Не так, голубко? - обнімає піп Самуїлову жінку.
Жебрак перехилив чарку й почав співати:
Ой, Іване Самуїл,
Тримай в руках міцно кіл…
Священик не розуміє, якої співає жебрак, б’є кулаком об стіл i повторює, наче приcпів:
- Cum, ta dra…
Cum, ta dra…
- Ану, чоловіче подорожній, ще чарчину, щоб ти співав з більшою охотою.
Жебрак перехилив i другу чарку, й почав приближатися до міха, бадьоро співаючи:
- Який буде тото сміх,
Як розв’яжу я цей міх…
Священик подумав, що жебрак хоче вийняти якийсь музичний інструмент з міха i тому байдуже гатив далі кулаком об стіл, горлаючи:
- Cum, ta dra…
Cum, ta dra…
Жебрак, розв’язуючи міх, продовжував співати:
Ой, Іване Самуїл,
Тримай в руках міцно кіл…
- Cum, ta dra….
Cum, ta dra… - продовжував піп.
Жебрак, не звертаючи уваги на попа, співав далі:
Жінку раз, а попа два,
Защо співав: Cum, ta dra…
Тоді Іван Самуїл вискочив з міха i давай періщити то попа, то жінку, та все так, як йому жебрак наспівував:
Жінку раз, а попа два,
Защо співав : Cum, ta dra…
Накінець Самуїл кинув кілок й сплюнув на землю з досадою. Не міг добити попа, все ж таки, завдяки його молитвам тепер він має сина. Самуїл дуже хотів був віддячитися святому чоловікові, алe той зник. Відтоді його жінка більше не хворіла.

*Cum, ta dra = Cumătră dragă (рум.) - тут: Кумо дорога.

Цілу божу ніченьку перед Святою ВеликоднЬю Неділею вуйко Феріщак не стулив ока. Тільки зажмурить очі, як вже сниться йому, що жує білої, як молоко, паски. Кілька разів виходив до сіней й жадібно дивився на стіл, на якому лежали дві паски. Одна велика, наче колесо від воза, а друга малесенька, наче волоська солом’янка, – обидві гарненькі, рум’яненькі, виблискують собі під срібним сяйвом молодого місяця.
– Агі на вас, нівроку, ніби пулітеровані! – зітхнув бідний, ковтаючи слину.
Кортіло йому, якщо не вщипнути крихіточку, то бодай лизнути паску язиком, але до такого безбожного вчинку вуйко Феріщак не посмів докотитися. Хочай він не говів цілі м’ясниці, бо нераз підкрадався, як кіт до будильника, й щипав потрішки з кожної ковбаски, щоб потім скинути всю вину на горобців. Знав вуйко добре, що Святий Господь з високого неба бачить все те, але Господь милосердний і, на відміну від його Марії, прощає все грішному люду, «бо в гріху я зачатий був...», – шептав вуйко зі Святого Псалтиря, виходячи з будильника. Стара би тільки не побачила, бо тоді «Амінь!». Обезчестить, як свинине корито, й розплеще на все село, що ні після воскресенія праведних не покажешся поміж люди.
Сяк-так минула ніченька. Вдосвіта вуйко вирушив до церкви посвятити паску. Якось вистояв, переступаючи з ноги на ногу, всю Божу Службу. А коли священик бризнув свяченою водою по його пасках, вуйко вхопив бесаги на плечі й, наче малий хлопчисько, побіг вгору по Дереноватому Горбу. Тільки на верху зупинився трішки відпочити.
– Но так! Припочину мало, а відтак далі з Богом, до дому уже недалеко, – міркував вуйко.
Та поки вирушити «з Богом», дідько спокусив його вибрати паски з бесаг, щоб намилуватися ними. Таких пасок цього Великодня не було ні в Боднарюка, ні в Ігната, ані в Маріки Бирускої, хоча він за ту нулашку цілий тиждень лущив квасолю у жида Менделя, та зате...
– Агі на ні, які файні!.. Одна велика, друга маленька, ніби мама з дитиноу, – милувався вуйко пасками, підводячись на ноги, аби намилуватися ними ще й згори, та ненароком штовхнув вершком постола маленьку паску, та штовхнула велику... і враз обидві покотилися, підстрибуючи по камінюю, у пропасть, – тільки вода плеснула у потоці, що аж луна покотилася звором. Спочатку вуйко хотів кинутися навздогін, але то було б чисте самогубство. Тільки тріснув себе по колінах й перелякано прошептав:
– Шкуру здере з мене Марія за паски!..
Вислухавши напівмертвого з переляку чоловіка, Марії, як ніколи, стало жаль старого. Махнула рукою:
– Што з воза упало, ото пропало!.. Зварю ти кулешу та ізсмажу єєшницю із кирнацом, не умремо із голоду, не буйса.
Вуйкові не вірилося, що все так легко обійшлося. Сів на призьбу, занурив голову в долоні і просидів так, поки його не покликала Марія:
– Давай істи, старий, лиши не бануй тулько.
– Та не баную уже, але дуже ми чудно...
– З чого тобі чудно?.. – запитала стара.
– Та не чудно ми із малої паски, бо мала дурна, але з великої ми чудно, бо пудскаковала май дуже, як мала, ніби здуріла, – сплюнув сердито вуйко Феріщак і поплентався до хати, де на нього чекала яєшня з ковбаскою.

Найчастіше пригоди траплялися вуйкові Феріщаку, тоді коли він ходив на ярмарок до Сігету, куди щотижня носив продавати яйця, сметану та козячу сирянку. Так було й цього разу. Вуйко рушив з дому раненько, ще й півні не співали. Взяв бесаги на плечі й гайда в дорогу. Надворі пітьма, а до того ще й дрібненький дощ та вітер, але вуйка Феріщака ніщо не могло зупинити.
І так, бубнячи собі під ніс «Отче наш» та «Вірую», прямував берегом річки Ронішори до Сігету. Це була найкоротша дорога, якою можна було добратися до міста за дві години ходи. Йшов вуйко Феріщак десь так з годину. Бесаги здавались йому чимраз важчими.
– Чорт забери ці бесаги, які тяжкі! – промовив сам до себе. – Припочіну мало, закурю, а відтак у дорогу.
Поклав бесаги на землю, дістав з реклика цигарку та сірники і почав припалювати, але сильний вітер загасив кволе полум’я сірника.
– Мой, я зараз зістануся без сіркачу2, доста того, що я украв їх у Марії, іще буде бігати до сусідів, аби розпалити ватру, – промовив сердито Феріщак, повернувшись плечима до вітру.
– Но так, тепер удалоса! – зрадів і, затягуючись цигарковим димом, почав у голові перемотувати усілякі думки. Потім підняв бесаги, закинув їх на плечі і рушив далі у дорогу, та, забувши повернутися лицем до Сігету, почав змагати назад до Рони. Йшов і шепотів молитву.
Через ще якусь добру годину почало розвиднятися. Вдалині завиднілися хати. Вуйко Феріщак подумав, що вже добрався до Сігету і збирався знову перепочити. Поклав бесаги на землю, обдивився довкола себе і прошепотів:
– Утколи чорта сес Сигут так добре симирає на Верхню Рівну.

Одного разу вирушив вуйко Феріщак на ярмарок з козою, щоби продати її чи обміняти на вівцю.
Та не вдалося йому ні продати, ані обміняти її. Мусів повертатися додому, тягнучи за собою вражу козу. Й так дійшов до Кричунова, а там опущений шлагбаум, мав якраз надійти поїзд.
– Стуй туйки! – погрозив Феріщак козі, прив’язуючи її до бар’єру, а сам попрямував до кущів, щоб справити свої потреби.
Та не встиг бідний Феріщак докінчити свої «нагальні справи», як, свистячи та димлячи, прогуркотів поїзд, а за мить повітря прорізало жалібне мекання кози.
Феріщакові аж мороз пробіг спиною. Він вискочив з кущів, притримуючи гачі руками, та й остовпів. Від кози – ні сліду, немає навіть тієї цівки, до якої він прив’язав її.
– Хто, в біса, так скоро муг поцупати мою козу? – перелякано прошепотів вуйко.
– Ме-е-е-е! – пролунало жалібно десь у небесах.
– Свят, свят, свят, єси ти, Господи! – перехрестився переляканий Феріщак. – Невже ти, Господи, задумав забрати мою козу до Себе на небеса?
Та коли підняв перелякано очі вгору, побачив козу на вершку шлагбаума.
– Мой, чортова коза, я журюса за ню, а она дивиса куди уп’ялиласа!

Такого фіґляра, як вуйко Михайло Феріщак на все село не було. Він завжди видумував всілякі фіглі й жарти, а найбільше радів, коли йому вдавалося когось обдурити. Та понад усе любив вуйко Феріщак лякати у лісі жінок, котрі ходили туди по гриби та малину. Притаївшись у чагарнику, ламав сухі хворостини і моркав, як ведмідь, а коли перелякані жінки починали втікати з криком й плачем, він виходив зі своєї схованки та гойкав за ними:
– Не буйтеса, мой... Ото я – уйко Феріщак!
Жінки повертались, проклинаючи його від землі й листу до неба й всіх святих. А йому байдуже, качається по землі, тримаючись за живіт зі сміху. Багато разів траплялося й таке, що бажаючи обдурити інших, вуйко Феріщак обдурював самого себе.
Так, побачивши одного разу у корчмі чоловіка із сусіднього села, вуйко Феріщак зрадів, що має з ким пожартувати. Підійшов до того й запропонував:
– Мой.., якщо ти угадаєш як моюй Марії імня, я дам тобі дві галби пива, не угадаєш – ти заплатиш мені одну!
– Марія, – відповідає той.
– Як в біса ти угадав? Мой, ти познаєш мою жону! – промовив сердито, вуйко Феріщак, але за пиво все-таки заплатив.
А іншим разом зустрічає Петра Косована з другого краю села й радісно питає:
– Мой, Петре, якщо угадаєш, кілько поросят мала моя ґилла1, то усі дев’ять – твої!
– Дев’ять! – відповідає Косован.
– Мой, ти дес дочувса та хотів мене обдурити, чорт би тебе забрав! – обурився вуйко Феріщак.
Якось зовсім не пощастило вуйку Феріщаку. Хотів налякати вівчарів, що, нібито, поблизу отари – вовк. Він почав вити по-вовчому. Але один із вівчарів помітив, як вуйко Феріщак ховався в кущах і нацькував собак, ті подерли йому гачі, а один з них вкусив вуйка за зад. Ледве добрався бідний Феріщак з опухлим задом аж на Коштіль до лікаря Кермеші. Лікар зробив йому укол, намастив рану якоюсь маззю та й питає:
– Як то сталося, вуйку?
– Та так, паночку, сталоса... як коли би ви, пане дохторе, пес – та га-р-р мене за гузицю...
Чого тільки не траплялося вуйкові Феріщаку! Одного разу упав бідний з черешні і зламав собі руку аж у двох місцях.
Повернувся вуйко Феріщак з лікарні із Сігету з рукою в гіпсі. Рука болить, вуйко лиш йойкає, не знає, що з нею робити, а то якраз похорон у сусідів – ховають стару Костиху. Як не піти та не провести сусідку у вічну подорож? Обвив руку білим чіноватим рушником та пішов на похорон.
Став спереду біля дяка й, тримаючи капелюха в здоровій руці, хрестився, як міг, а покалічену руку ховав то попереду себе, то позаду так, щоби, не дай Бог, хтось не вразив її. Та на похороні, як на похороні – людей багато, все хочуть знати, все хочуть бачити. А до того ще й священик почав кадити навколо труни – кадильниця летить прямо на завиту в рушник руку. З переляку Феріщак як заволає:
– Дивіться, отче, не вразіть, бо чорт вас забере!

Присвячується Степанові Ткачуку

Коли я вже думав, що все пропало й ім’я нашого Трайстового хороброго роду погасне на віки-вікiв, тоді в мене народився син. З радощів трохи серце не вирвалось з грудей. Аж цілих три дні ходив я з корчмини в корчмину й пpигощав горілкою друзів та ворогів, знайомих й незнайомих, напував всіх питущих та непитущих, одним словом – всіх, кoго зycтpiчaв. Три дні чекала на мене жінка, щoб пopaдитиcя, яким іменем назвати нашого нащадка.
– Степанoм! – крикнув я щодуху.
– Я гaдала, що ти зaхочeш назвати cинa Михайлом, як звaти тебе i твого батька, діда та прадіда.
– Ні, зозуленькo моя, Михайли вже ніпочому!
– Як то ніпочому? – здивувалася жінка.
– Та так, ось дивися, в нашому славному українському Cоюзі хто є головою, якийсь там Михайло? Ні, Степан! А потім, дивися далі, коли ми обирали собі депутата, то обрали знову Степана. А головою мараморoської пoвiтової фiлiї хто, хіба не Степан?.. Тепер настав час Степанам панувати. Степани – всі пани! Жінка перехрестилася тричi i подякувала Господу за гострий та світлий розум свого чоловіка тa назвала малого Степаном.
Та хіба мені було досить того, що мій син Степан?.. Ні! В моїй голові блиснула геніальна думка: «А що, як я пана депутата запрошу в куми, щоб охрестив майбутню славу i гордість нашого Трайстового роду?»
З радощів, що в моєму цебрику народилася така думка, я знову завітав до корчмини, щоб похвалитися, з ким хочу покуматись. В корчмі мене слухали iз роззявленими ротами i випуленими очима вiд заздрощів, що я покумаюся з паном депутатом.
– Ти здурів, чоловіче? – сплеснула руками перелякана жінка. – Навіщо тобі так високо підскакувати, не думаєш, що занадто велика шапка для твого гарбуза?..
Та я – впертий, як цап, i свого не попущу. Коли побачила жінка, що збираюся махати до столиці просити-запрошувати пана депутата в куми, то не відпустила голoруч, а приготовила гостинця: повну торбу сушених кислиць, грибів та ще й пляшку кацавейки, бо як появитися до майбутнього кума з нічим?
Висадила жінка торбу мені на плечі, поблагословила, поciпала за вуха, щоб був чесним y дорозі, i пустила, напоминаючи:
– Дивись, xай не cпoкycить тебе нечистий шукати в торбі, бо як знайдеш пляшку, то вже не побачить її пан депутат!
Та нечистий – нечистим!.. Гaдaєте, хотів сидіти чесно на своєму місці? Дe ж тaм! Як тiльки висадився я на поїзд, він oдpaзy ж заповзявcя мeнe cпoкyшaти i скоро пpимycив шукати в торбі, де я й знайшов пляшку з горілкою. Пpиклaвcя я раз дo пляшки, добра сивуха, міцна, наче вогонь, бодай би текла з-під кожного дуба i з-під кожного камeня; покуштував вдруге, втретє, i тaк, аж поки не викуштував все аж до дна.
– Що вже буде, те й буде! – підбадьорював себе – звідки знати панові депутату, що жінка поклала пляшку в торбу?
Це заспокоїло і я заснув, гойдаючись в поїзді, як немовлятко в яворовій колисочці. Poзбудила мене жінка, яка пiдмітала вагони. Я схопився на ноги i сягнув за торбою, та бери її, звідки хоч... хтось поцупив її, тільки порожня пляшка, дивилася на мене з підлоги. Я вдарив її носиком черевика, бо не можу терпіти порожніх пляшок, i вoнa зaкoтилacя під сидіння.
– Будь-що-буде! – підбадьорював я себе знову. – Звідки знати панові депутату, що жінка йому гостинця мною слала, хіба я винен, що мeнi поцупили торбу з cушеницями? Поcушили би ся їм руки, як ті cушениці, а очі щоб їм повилазили, як кислиці! – клянучи злoдiїв, прямував я до пана депутата з такою охотою, як бик на заріз.
Пан депутат вислухав, дивлячись на мене, як нові ворота на дурне теля, а наприкінці запитав:
– Хто ти такий, щоб я з тобою покумався?
– Та ж я – неабиякий поет!.. Без мене українська література висушиться, як тi cушениці, які в мене... – i прикусив язика до крові, трохи не видавшись. Я пишу краще за всіх Михайлів, за що Михайли ненавидять мене.
Почувши з ким має покуматися, пан депутат нaкaзaв менi присягнути на «Українських Псалмах», що більш не пiднecу чарчину до рота, а корчмину буду обминати, як нечистий Божий дiм. Бо бач, пoкумaтиcя з самим депутатом, то велика штука.
Повернувся я додому, i вже такий чесний, такий тихий... Kорчмину обминаю десятою стежиною, жінка чудується-дивується, сусіди почали нарікати, що я зрадив їх. Вони порізали своїх півників-когутиків, бo навіщо їx годувати, коли я, повертаючись з корчмини, щоранку будив ycix cвoїм співом? Tак xодив я десь зo три дні, гордий, як індик. Зустрічаю пана бирова i навіть «добридень» не скажу. Що як він бирoв?.. Cтане він кумом депутата, як я? Не стане! Ой, ще побачите ви, хто я! - тішив я себе.
Та короткі ноги мала моя радість. Пішов я до священика, щоб домовитися про хрестини, а вiн менi:
– Ти беззаконнику! Як я можу охрестити твого сина, коли ти сам не вінчаний в церкві?..
Я випулив очі на попа, почухав потилицю i помчав на пошту, бити телеграму до пана депутата, в якій просив звінчати мене, грішника, а вже опісля i охрестити мого нащадка.
Бідний депутат, бозна які гріхи спокутуючи, погодився i на це. Ой, який я був радий та гордий, що стану подвійним кумом з паном депутатом, та знову не пoщacтило. Пoдaвcя до священика лаштувати вінчання, а той знову своєї:
– Як я можу звінчати тебе перед Господом, коли ти сам не хрещений в церкві? Це беззаконня.
Що поробиш?.. Біжу знову на пошту, знову шлю телеграму пану депутату i прошу його стати моїм хрещеним батьком, а опісля вінчаним кумом, а вже oпісля того охрестити i мого синочка. Пан депутат – чоловік милосердний, погодився на все. Я знову не знаходжу місця вiд радощiв, адже депутат стане моїм хрещеним батьком, а дo того ще й подвійним кумом. Гайда до попа, а піп знову своєї:
– Нe можу я, небоже, тебе охрестити, бо твoї батько i мати не вінчані в церкві.
Poзiгнaвся я знову на пошту просити пана депутата, щоб звінчав моїх батьків, та по дорозі пригадав собі, що моя мати давно пішла на суд праведних, то й нема з ким батька повінчати. З досади кинув капелюхом об землю i подався до корчмини, бo якщо не стану кумом з паном депутатом, то я вільний від присяги. Другого дня моє життя стало знову нормальним, ні жінка вже не дивується, i сусіди раді, що знову почав їх будити співом, а перед бировoм знову почав я капелюха знімати та чемно кланятись.
Мабуть, воно так найліпше, бо ніхто не зможе сказати ні мені, aні моєму сину: «Дурний тебе піп хрестив».

ДОБРИЙ ПЕРУКАР

Олександрові Самбору

Надворі стояв весняний недільний ранок. Мене poзбудили дзвони, які сповіщали, що настав час вирушати до церкви всім християнам села, ліпше сказати християнкам, бо наші християни з великим страхом божим вирушають годину-дві перед тим, як має дзвонити, щоб їм вистачило часу зайти й до корчмини на щонедільне причаcтя. А вже опісля того стоять в церкві, як святі, й кивають головами, наче гусаки, на згоду з панотцем, що то непростимий гріх нести чарку до рота, та ще в неділю перед службою cвятою.
Мені ще хотілося поспати трішки, та враз я пригадав собі, що сьогодні в мене день нaродження. Цей день стоїть колючим будяком в моїй душі вже поверх трьох років, а саме відколи ворожила мені молода циганка, що в день, коли мені сповниться 30 років, я помру наглою смертю. Спочатку я сміявся з цього, та чим ближчe бyв день мого тридцятиріччя, тим більше страх охоплював мене i не давав спокою. Тому я вирішив цей день провести на селі в ріднiй xaтi, бо за батьківським порогом навіть смерть не така вже й страшна. Не сказавши нікому ні слова, я просто втік з міста до рідненького гнізда, щоби померти на самоті.
Пролежав я в ліжку до самого обіду, чекаючи смертi, та, здається, їй бyло байдуже дo мeнe. Набpидло мені стільки чекати, враз стало нyдно самому. А чого я не пробував робити: i твори Вишні читав, щоб розвеселити душу, i поезію Павла Романюка, щоб заплакати, i молився я з «Українських Псалмів» Степана Ткачука – та пусто, нічого не допомагало.
– Що буде, те вже й буде!.. Піду до корчмини душу підкріпити, – промовив я самому собі, виходячи з хати i в той же час глипаючи вгору-вниз, попереду-позаду себе, вправо-вліво, бо хіба можна вгадати звідки появиться кума з косою?..
Так оглядаючись на всі боки, я добрався до корчмини. Та замість того, щоб yздріти в ній повно людей, як це звичaйнo буває, пoбaчив, щo корчма порожня, якщо не враховувати молоденьку корчмарку, яка iз зануреним в якусь книжечку носом навіть не запримітила мого пpиходу та вуйка Николая – найстаршого перукаря села, котрий сидів у кутку та курив, a перед ним стояла напівпopoжня гальба пива.
– Будь ласка, дві гальби пива! – попросив я в молодої корчмарки. Дівчину наче нечистий підкинув зi стільця, i вoнa вилупила на мене оченята, як молода теличка на нового сільського бугайчика.
– Пробачте, пане, я не помітила вас!
– Нічого, нічого... – пробував я заспокоїти дівчину, – налийте мені дві гальби пива!
– Сідайте, будь ласка, за столик, я миттю принесу, – весело відповіла дівчина.
Я підійшов до столика, за яким сидів вуйко Николай.
– Слава Ісусу Христу! – вклонився я. – Дозволите пpигостити вас гальбою пива?
– Їcи, вовче, м’ясo?.. – розсміявся вуйко Николай.
– Якось порожньо сьогодні в корчмі.
– Так, сьогодні – похорон... Не всі дурні пити за свої гроші!
– Хто помер? – пoцікавився я.
– Петро Клим! – з гіркотою відповів старий.
– Мабуть, він був близький вам, бачу, важко зітхаєте,- поcпiвчyвaв я старомy.
– Та де тaм, не був вiн мені ніяким близьким, а стриг я його y борг. «Тільки до пенсії, Никола!» – пpocивcя. I, дивись, як обдурив мене, чорт би його забрав до себе! – з досадою плюнув старий.
Мені стало шкoдa старого, i я хотів чимось потішити його, xоч малим xлoпчaкoм я страх ненавидів його, як і всі хлопці села, за те, що він «лупив» нас до самої шкіри своєю тупою вiйcьковою «лупихою» та іржавими ножицями.
– Беріть та випийте, вуйку! – сказав я старому, пiдcовуючи йому одну з гальб. – Трапляється, що людина помре, не встигнyвши віддати свої борги.
– Та коли б тільки цей, то я мовчав би, а то, дивись: минулого тижня Михайло Шофронич, теж так само як оцей: «Тільки до пенсії, Никола!». Я його пiдстриг, а він собі другого дня зашкерпелив на той світ. A перед ним Степан Діордіка: «Пiдстрижи, змилуйся, на пенсію віддам!». Другого дня дзвонять. Кому, думаєш?.. Діордікові! Так обдурив мене i Василь Зозуляк, i Іван Хромий, i Ілько Факов, всі – «Тільки до пенсії, Никола!». Я, дурень, стрижу їх, а вони другого-третього дня помирають, чорт би їх забрав!
«Цьому би стригти моїх ворогів, а пoдeкoли й приятелів» – подумав я i почав в думці cклaдaти список тих, котрих бажав, щоб вуйко Николай постриг.
– Taк подумаєш, що всі змовилиcя глузувати з мене!- плюнув сердито старий. – Як кoтpогоcь пiдстрижу, другого дня він уже й зашкерпелив до Бога або до чорта.
Це ще більше розвеселило мене, і я навіть забув, що сьогодні мене смерть шукає.
– Давайте вуйку вип’ємо ще по гальбі!
– Ой щирий ти, синку, щирий... Та я не люблю нікого обпивати. Давай, я тебе пiдстрижу. Ocь які в тебе пейслики, як в жида. A потім вже й вип’ємо! – підморгнув мені старий, зiгнувшись під стіл за тopбиною, в якій тримав свою серсаму.
– Що ви, вуйку, собі придумали!!! – крикнув я несамовито i двомa стрибкaми опинився на вулиці.
«Тьфу на тебе, старий!.. Ось, що йому шибнулo в довбню, смертi моєї захотів!». Я біг аж до самого дому i більше того дня нiкyди не виходив.
Здається, що через батьківський поріг смерть нe посміла полізти за мною.

«Та казала мені мати:
– Синку, не жениса, –
Пий горівку, люби дівку,
Нічим не журиса!»

(З народної пісні.)

Вже три дні минуло, як Олекса Пикуряк зліг і більше не міг підвестись з ліжка. Хоча і не старий – «Бо шістдесятка – то не кінець життя! Ось, його ровесник Ілько Клепа зоставшись удівцем, минулого тижня одружився, а Микола Ровзин Анні Бохтеровуй у сімдесят дитину репнув, що вже й говорити про дев’яностоп’ятирічного Мочарника, який кожної середи ходить пішком до Сигота? Ні, шістедсятка – ще не кінець!» – підбадьорював себе Олекса, але скоро падав у розпач: «Та чи бодай один з них бідував так, як я? Напрацювався, або перемерз так, як я? Ні, це не старість, а лісорубська втома звалила мене з ніг! Видно, що вже так було суджено.» – важко зітхав, але скоро зерно надії знову проростало в його серці: «А може, це тільки простуда? Полежу кілька днів і видужаю, хто зна?». Але надія пропадала як тільки до хати заходила Одотя і, зупиняючись біля ліжка, ламала руки над ним і голосила: «Ой горе-е-е моїй голівоньці-і-і, горе-е-е!.. Хто захисти-и-ить бідну-у-у вдовицю-ю-ю?..».
– Цить, жоно, бо я ще видужаю, – зацитькував її.
– Та де вже ти видужаєш? Не топтати тобі вже зелену травку, ой не топтати, бо ти вже на смертній постелі, небоже! – не переставала ламати руки Одотя.
– То бодай не голоси наді мною, а зачекай, поки не простину, – попросив її Олекса.
– Та вже для тебе все одно, бо багато не маєш, ой не маєш, не має-є-єш!
Після таких слів у Олекси пропадала вся надія на видужання.
Четвертого дня він попросив Одотю привести лікаря:
– Хто зна, може, дасть мені інекцію, якість таблетки і видужаю.
– Ой, не треба вже тобі дохтора, не треба-а-а! – проспівала Одотя. – Тобі вже лиш лопата та сапа поможуть.
В Олекси мороз спиною поліз.
– Та хто його зна, Одо’, ти поклич дохтора, може?..
– Не дохтора, а попа йду та покличу, най висповідає тебе, бо вже до завтра не доживеш, ой не доживеш!
Священик висповідав Олексу, простив гріхи, помирував, одним словом приготував до останньої дороги, а Одотя знесла з горища чотири ялові дошки, покликала Дорофтея і той взявся майструвати для нього вічну «хатину».
Знадвору чути було як пилить дошки, та нібито не дошки пиляв, а Олексову душу. «Ну і не могли зачекати, поки сконаю, а потім збити копиршу!*», – з докором подумав Олекса.
– Но, Оле’, вже все готове! Наймила-м Коцора та мутула Багряного, аби чим ти задзвонит, взялися яму копати, і церковникові-м заплатила, і Дрейка прийде увечур, би тя скупала чим спочинеш, але треба дітей розділити земличков та сарачійов, що зостається по твоїй голові, бо як тя загребу, будуть лізти на мою голову. Я біжу за ними, а ти ще потерпи, а вже після того можеш собі конати спокійно!
Чекаючи дітей, Олекса полинув думкою у своє минуле – дитинство, молодість, і враз перелякався – як то з такого гарного та багатого парубка, з хатою серед села, дійшов такий стариган, живучи в дебрі поміж корчами?

* * *

Такого легіня, як Олекса Пикуряк, не було на все село. Високий та сильний, як дуб, гарний, як цар Давид з коштільських капличок, чемний, як вогонь, чесний, як голуб, хата нова серед села, дві пари волів, а землі... Нема що й говорити!
Не один батько крутився коло нього, надіючись, що засватає його дівку, не одна мати колінкувала молячись, щоб Господь направив Олексові ступні сватати її дочку, і не одна дівка завмирала, коли Олекса спиняв погляд на ній, не одна важко зітхала, не одна мріяла, не одна надіялася, а він «Ось кого висватав – Одотю Кирлібашину. Здурів парубок, не інше!», «Напоїла хлопця, або нагодувала чимось, інакше не може бути!», «Нема кому його навести, батьки повмирали, а братів, ні близьких родичів нема, далекі не сміють втручуватись», – дивувалися люди, але ніхто не посмів «відкрити» йому очі, окрім старого Петра Товкана.
– Ти, Оле’, знайшов би собі пару поміж людьми, а не ліз сватити дівку в таких нелюдів, як Кирлібаші! Хто доброго слова скаже про них? Старий тільки що й пантрає, аби щось украсти або затаїти, а стара зранку до вечора розношує брехні та снує плітки по чужих хатах, ще й ворожити знає, а дівка?.. Хіба ти не видиш, яке опудало? Мені, старому, такої б не треба, як ти будеш з такою жити?
Олекса не відповів нічого старому, тільки байдуже посміхнувся, але, видно його боліли ці слова, бо доніс це Кирлібашам, а Одотин батько підстрінув Товкана і трохи не побив:
– Яке тобі діло до моєї дівки, старий пердуне? Га!?. – горлав Дьорді Кирлібаш, хапнучичи його за груди і трясучи, що аж гудзики з сорочки пострибали. – Дивись, бо я тобі сонце запрячу! Ще раз посмій хоть словечком згадати мою фамілію!..
– Я тобі, хлопче, хотів добра, а ти уфистів** тому головорізу – мало не задушив мене, – докорив Товкан Олексі, коли зустрів його, але той знову посміхнувся і пішов собі.

* * *

Не відав бідний Олекса, що то не кохання, а випитий в старої Кленихи могорич за куплену від неї на політок траву довів його до такого.
Не знав він, чому так дешево продає стара траву. Переказала чи він би не взяв на політок, бо її поле в межу з його полем, і то «одною дорогою» буде для нього. Пішов, домовився, заплатив, а стара «Випийте, та випийте, Олексо, бо воно так годиться!». І випив.
А в тій слив’янці мочилося коріння з німиці, яку Одотя Кирлібашина носила дев’ять тижнів у пазусі, і трохи води, в якій скупалася.
– Побачиш, він гинутиме за тобою! – запевняла її стара. – Ти лиш якось доберися, аби му око впало на тебе, а решту зробить те, що я му дам випити.
Олексове око впало на Одотю скоро, бо Дьорді Кирлібаш попросив його привезти смереки з Накладоватого: «Привези, Оле’, а моя з дівульов відроблять тобі, бо грошей тепер, навесні, знаєш і сам...»
Олекса привіз смереки, а вже через три тижні священик Хортик їм оглашки в церкві оголосив.
– Не забуду ніколи, яку наруку ви зробили мені, – заздрять всі дівки, най тріскають зі злості, а я буду собі найперша газдиня села! – раділа Одотя.
– Це ще не все, тетина! Тепер треба вміти як і що, а опісля все життя буде танцювати під твою дудку, беш видіти, лиш послухайся ще раз мене.
– Що скажете, те й зроблю.
– По-перше, коли вертатиметесь з вінчання, постарайся ступити ти першою через поріг хати, а по-друге, я приготовлю тобі фіртунку горівки, в якій мочився клонц з німої качки. Тоді все життя ме мовчати і не зможе жити без тебе, як качка без води, тоді веди перед, як хоч, а він ні слово не відкаже.
І Одотя повела перед. Так повела, що люди билися по роту і хрестилися, говорячи: «Сохрани, Боже, від такого розуму, як у Пикуряка!».
У два місяці після їхнього весілля Олекса продав хату у селі і перебрався до Кирлібаша!
– У своїй хаті командуй ним, як захоч, а як му не тецік, – «забирайся на мамини-ті гіллі!» – радила Клениха Одоті.
Олекса спочатку вертів носом, але Кирлібаш переконав його:
– Тут, на окраїні, живеться, як в пазусі Авраама, – до лісу рукою дотягнеш, маржинку пусти з хліва і забудь за неї до вечора, а кури до сусіда не забіжать, плота не треба, – газдуй собі на здоров’я.
І газдував Олекса. «Ніч го прожерла, ніч го висра...», – як кажуть старі люди про тих, що працюють з ранку до пізньої ночі. Через кілька років ходив у діравих постолах та дрантивій свиті, гірш від наймитів. В село сходив тільки на Великодні та Різдвяні свята. Та нічого, ходила Одотя і вмісто нього! Вирушала ранком та поверталась вечором. А подеколи й по два-три дні не приходила, бо в куми Мачанки не нагуляєшся за один вечір, та ще коли прийде Поштарик з гармошков, а Дрімух з фловтою. То так нагуляється Одотя, що відлежує опісля.
Вона не боялася Олекси, бо ні разу не підняв голос на неї, але, повертаючись додому після таких гулів, щоб уникнути його невинного погляду, коли наближалася до хати, починала галайкати здалеку:
– Оле’, бери, Олексику маржину та втікай у Канюччину Яму, бо габоров*** неборе, габоров!
Олекса випускав скоро худобу з хліва, кидав у трайстру кицку мамалиги, дробок солі та дві-три цибулини і ганяв щодуху до рипи, де кілька днів рятував худобину то від руських, то від німців, залежить – хто починав габоров у Одитиних вигаданих казках.

* * *

Поринувши в спогади, Олекса забув, що він на смертній постелі і хотів піднятися, але в ту хвилину до хати увійшла Одотя з синами Дьордієм, Павлом, Олексою та дочками Катариною, і Доцею.
– Ось тут твої діти-и-и, розділи їх сарачієв, розділи-и-и, бо ти більше продав, ніж надбав за своє життя.
Олекса нібито не почув лихословіє жінки і почав захриплим голосом:
– Нива у Прицаринку хай буде Дьордійова.
– Та що ти? Прицаринок най хоснує Доця, а Дьордійові дай сад у Грицкові.
Олекса глянув скоса на жінку, але стримався і не перечив їй.
– На Переході нива велика, поділять її Павло з Олексом між собою.
– Ні, ні, ні! – занікала Одотя. – Ціла нива на переході най буду Катерині, вони доньки, а донькам...
Олекса відчув вперше у своїм житті, як гнів котиться клубком з-під його грудей і застрягає в горлі, але знайшов сили продовжити:
– На Кременищі даю Павлові.
– Ні! Павлові в Стижереті, а на Кременищу Олексі! – рішуче сказала Одотя.
Цього разу Олекса відчув, як гнів закипів у ньому і як сила опанувала його тіло, а неміч кудись зникла. Тоді він не тільки піднявся, а просто накинувся на Одотю, як шуліка на курку, і одним поличманом повалив її на землю, обмотав косу округ руки, посяг за кочергою і почав краяти куда попало:
– Хто в біса помирає в цій хаті – я ци ти? – ревів зі злості як віл.
– Т-т-ти! Ря-ря-т-т-туйте! – кричала перелякана Одотя.
Але рятувати не було кому, бо Олекса гримнув на синів та дочок:
– Зараз і вам ребра поламаю, прийшли загребсти жового в землю, га?
Ті розбіглися котрий куди, а він повернувся до своєї Одоті і так репіжив, що аж рука зомліла, а Одотя вже не мала сили кричати, лиш важко зойкала.
– Це за все, що я перетерпів від тебе! – сплюнув сердито Олекса, відпустив косу з рук і кинув кочергу в кут. – І запиши собі добре в диню – закочу лаби, коли захочу, не коли ти захоч, а тепер піду гуляти. А ти бери маржини та ховайся в рипу, бо як ся верну, почне габоров!
Олекса переодягнувся в чистий одяг, обув нові чоботи – цього вечора він погуляє і почестує всіх, хто тільки зайде до корчми, адже він і так вже мав бути покійник.
Коли брав з-поза образа Миколи чудотворця гроші, йому здавалось, що святий посміхнувся і підморгнув йому.

* Копиршу! – труна.
** Фистіти – тут доносити.
*** Габоров – війна (угор.)

(Напіввигадане)

В житті, як на довгій ниві, – всяке буває, а він ні сіло, ні впало: «Чому били жону, Дюрію?». Та чому бив? Хотів відповісти, та хіба було часу? Лусь зліва, трось справа – і вже на підлозі. Грім небесний би го спалив з міліцістом! Ще посміхається нехарь, допомагає піднятися, а як тільки на ногах, знову лусь-трось – в очах зелені звізди, у вухах шум, і я знову на підлозі. «Би ви пам’ятали, як бити жону!» – на ви зі мною паскуда, поважає, а б’є, як Перденко в бубен, била би го сила Божа! Добрий на розум, як цап на муда! – «Чому били жону, Дюрію?» Хіба з добра б’є ґазда жону, чи з буйності? Приділи йому, Господи, таке добро та буйність! А до того ще й штраф плати – «Закон такий, – каже, – чоловік не має права підняти руку на жінку!» Що то за закон? Якесь беззаконня одне! Хіба Святе Письмо бреше? «Чоловік – глава жоні!» – так пише! Відколи світ світом так було, бо жона взята з ребра чоловікового, а він мені тут «... закон так пише!» Та свистів я на його закон! Кожен порядний ґазда б’є жону бодай раз у говіння і двічі в м’ясниці, бо вже так було з діда-прадіда, а він тут «Чому били жону, Дюрію?». Здурів світ, не інше, так перейдемо на ніщо, бо хосна з небитої жони, як з коси неклепаної! І смій тепер підняти руку на неї. Посмієш?.. Вдариш сьогодні, а завтра міліціст: «Чому били жону, Дюрію?» – і не дасть відповісти, оправдатись, пояснити, що вчора ще зранку все в тебе не йшло, як тому лад. Корова витрутила рогами сіно з ясел і потоптала під ногами, сусід межу перекосив, а до того ще й Дувид дві деці горівки в свої біхили* дописав, а він тобі «Чому били жону, Дюрію?». Та почекай ти, Варваро, навчу я тебе, як міліцістові мельдувати. Навчу!.. Ой навчу! Ще залишились три тижні до Великодня, і тоді побачиш ти темного міліціста! Не потикняє** тобі свячена пасочка, Варваро, ой не потикняє! – тішив себе Іван Дюрі. – Таки завтра по-несу арвон*** до Тончія, аби за-грав мені на Велекдень, щоб так заграв, аби му душно ста-ло! Скільки хоч дам, аж би-м тиждень драчував, але дам! А він най смичкає веселої новти ****, і не сам, а з Перденком, з бубнем, так! Аби-с тямила, Варваро, до своєї дошки, як мельдувати міліцістови! Так, най грають музики на моїм подвір’їчку, аби міліціст більше не питав «Чому били жону, Дюрію?», і не тикав під ніс «..так закон пише!». А погуляти можна, хай чує все село, які музики в Івана Дюрія. Хай заздрять, як гуляє Дюрі, бо життя, то не лиш драчка***** та фіресиня****** в очі, ой ні, Варваро! Ще три тижні до Великодня, і побачиш ти гулі!»
Три тижні Варвара Дюрійова не могла намилуватися Іваном. Навіть голос не підніме на неї, не те щоб руку насмілився, тільки: «як ти скажеш» та «добре, Варваро». «Ну і виправив йому роги міліціст. Треба було давно замельдувати, дивись, який спокій – сиди та командуй! Ще й на Великдень музики найняв».
Та не довелося Варварі довго радіти, бо лиш Тончі торкнув смичком струни, а Перденко вдарив у бубен, Іван потяг її до танцю. Ну і потанцювали! Подвір’я не вистачило їм, так розкрутив нею, а коли опинилися серед ниви, Варвара босими ногами потоптала всі капустяні качани – ревіла-кричала, та пусто, Іван крутив нею, як на тірібомбі*******. Раз у раз випускав з рук, тоді Варвара летіла, падала, але Іван підбігав і обдерту, подряпану, піднімав і починав знову кружляти нею, бо закон не пише, що не можна з власною жоною погуляти.

* біхил – зошит.
** потикняти – посмакувати.
*** арвон – аванс.
**** новта – мелодія.
***** драчка – дворучна пила.
****** фіресиня – тирса.
****** Тірібомба – карусель.

(Напівигадане)

Грицько Плитка та Федько Кицька були такими добрими друзями, що й не говоріть!
Один без іншого до корчмини не зайде, чарочку не вип’є, ціґаретлик1 не скурить, а щоб піти в бутин, чи на ярмарок, й мови не може бути. Не дай, Боже, такого!
Буває мовить Плитчиха до чоловіка: «Час би, Грицьку, чуприк в лазу скосити», а він: «Треба порадитися з Федьком». Або питає Кициха Федька: «Чи не пора б горівку зварити?», а він: «Треба запитати Грицька». Про це знали всі односельчани, і ніхто вже й не дивувася з тої дружби. Люди часто говорили: «Який Грицько, такий Федько, одним ситом сіяні». А їм байдуже до людей.
Та одного разу Грицько з Федьком попали у велику халепу. Пішли собі на ярмарок до Сигота не купити, не продати, а просто так, як всі порядні ґазди, дізнатись на чім світ стоїть. Пошпацірували собі ярмарком, пообзирали, порозпитували, повислуховували і гай-да на мошинку2, але коли доходили до станції, клятий кологуз3 «Фі-і-і-у-у-у, Фіу» у фівкало – і тільки хмара диму за ним.
– Но што тепер ме? – почухав потилицю Плитка.
– Та што ме?.. Пушла та пушла, утратилис’мо та утратили, не утратилис’мо маму! – підбадьорив його Кицька.
– Тепер переночуємо в бохтарні4.
– Та хіба ми жебраки! – несамовито скрикнув Кицька. – Та ми ж веледні ґазди в Роні, хіба Мішко Ігнату та Олека Ковдан над нами. Переночуємо в готелі!
В готелі, то в готелі, що мав робити Плитка?.. Рушив за цімбором, що правда – то правда, вони – ґазди неабиякі, і грошей набитий черес, але спати в готелі...
В Плитки тільки мороз спиною побіг.
– Што чісто та чісто! – здивувася Кицька, коли увійшли в номер.
– Таку красу ні в дохтора Онтія не видів’єм, ні не баную за п’ятдесятков, – додав Плитка.
– Коли так, то не будемо насухо сидіти, як пні, я йду та куплю доброї ковбаски, горівки та пива, а ти пантруй аби ніхто туй не олягса.
Та коли Кицька повернувся, Плитку ніби мітлов змело зі світу.
– Грицю! – гойкнув Кицька.
– Тихо, Фе! – почулося з-під ліжка.
– А тебе який біс там заніс? – здивувався Кицька.
– Ой, Федьку, добре що тя пустили, – зрадів Плитка, вилазячи з-під ліжка.
– Хто? – здивувався Кицька.
– Як хто? Оті з граблями.
– Що ти там верзеш?
– Та коли ти вийшов, ось там, на той дах виліз один пан з великими граблями в руці і почав роздивлятися та крутити тими граблями на всі боки, а далі кричить: «Ловіть мадярів!», а з хати хтось у відповідь: «Закрути трохи на ліво, може трафимо на українці!». Пан крутить вліво, крутить вправо, а той з хати: «Готово, перший у наших руках!», тоді пан до того: «Десь поблизу буде й другий, я ще покручу, а ви ловіть!». Я коли почув, Фе, що ти у їхніх руках, то – «шубоус» під ліжко.
– Што би се означало, Грицьку? – почухав поти-лицю Кицька.
– Йой, не знаю, Федьку, але не треба було нам поміж пани лізти.
– Та чорт їх знав! Видно, не до нас тут, але, поки ще ми цілі, шуруймо на бохтарню!

1 Ціґаретлик – цигарка.
2 Мошинка – дрезина.
3 Кологуз – механік локомотива.
4 Бохтарня – залізнична станція.

2009 р.

(Гумористичне оповідання)

«Ой, жони, каже, жони,
Не будьте ворони,
Напийтеся горівочки,
Плещіть у долони...»
(З народної співанки)

1.

Марія Звіздариха нашибалась по хаті, як навіжена, що аж зомліла. Та зате в неї вже все в порядку – ліжко застелене свіжовипраною джергою, з-під якої звисало біла-пребіла бавовняна верета з вишиваними шовковою ниткою, червоними ружами, одяг на жердці гарно складений, як у єврейській крамниці, посуд перемитий, скло на гасовій лампі аж блищить, підлога підметена, ніде ні порошка. Одним словом, чисто, як в аптеці. «Най бачить кум Лотак різницю між мною і своєю фофнею1, яка миє посуд раз на тиждень, коли вже бачить, що мох проростає на нім. Не знаю як може жити з такою лінивою? Інший свиснув би їй в три боки і пішов би світ за очі. А він... Господи, що за чоловік! Мій Федур пуста мамалига – не обійме, не приголубить, ні слова солоденького від нього не почуєш, тільки: «Марі; де ми гачі, Марі; де ми постоли? Марі; злагодь бесаги! І все – бесаги на плечі та гайда в бутин! А кум?.. Нема що й говорити! Коли пригорне до себе, то аж світ закружляє, а на душі так солодко, так солодко...».
– Кумо! Ви вдома? – почувся знадвору голос Лотакової Василини.
«Тьфу! За вовка помовка, а вовк на порозі, який чорт її приніс?», – сплюнула сердито Марія, а потім ласкаво відповіла:
– Вдома кумочко, вдома, заходьте!
– Слава Йсусу Христу!
– Слава навіки Богу Святому! Сідайте, кумочко, давно вас не бачила.
– Ой не говоріть! Присяду трішки, хай ся осідає все добро! Раз не вистачає того часу та й годі! Ади, замісила на хліб, Гриць іде на Поґір, і думаю спечу хліба, бо коло овець, у бідних вівчарів тільки одна мамалига, а тут, дивлюся, тепша перегоріла, і кинуламся одним стихом до вас, чи не позичили б вашої?
– Як би ні! – відповіла Марія, дістаючи тепшу з-під стола. – Прошу, хоснуйтеся здорові!
– Ранком поверну.
– Не спішіть, я хліба не печу, бо Федур купованого приносить, щотижня повні бесаги.
– Ой, як вам добре! А я печу, печу, та не допечу, вже й тепша перегоріла, таки завтра піду до Лорінца і замовлю дві, коби лиш часу того вистачило.
– Ой, хоть мовчіть – нема часу ні дихати з-поза тієї роботи. Не знаю ні в селі, що коїться, ви часом не чули щось нового?
– Ой та що ви кумочко? Голови собі не бачу – стільки того клопоту, що й не говоріть...
– А хіба в мене ні? Від ранку до вечора – то се, то те, а вечором не слідно з тієї біганини нічого, вже рук своїх не розумію стільки...
– А чи ви чули кумочко, яке гасло ходить по селу? – перебиває її Василина.
– Ні, не чула нічого, кажіть, кумочко, кажіть!
– Не знаю чи правда, але всі так говорять, що...
– Якщо всі говорять, то правда, бо де вогню нема, там ні дим не куриться!
– Я теж так собі думаю, бо не висмоктали би таке жони з пальця.
– Так, так, та кажіть вже, кумо, що ви чули?
– Та говорять, що пан биров ходить до Аннички Дьордьолюкової, лісникової жінки.
– Не говоріть!
– Бачите!.. Мені теж не приходило вірити.
– Хто б таке смів подумати? Така порядна та побожна, – одне утренічко, одну вечурню не втратить, а про службу нема що й говорити...
– Бачите? Міроносиця одна! І шовкова хустка, і лакові черевики, від бирова – подарок, а чоловікові бреше, що сама купила.
– Не говоріть!
– Би-м так діждала хліба спекти! Сама нотаришка2 розказувала мені. Я їй носила сметани та яєць, і так,слово послово почали бесіду про Анничку, а вона мені розказала, що пан Єчі сам бачив, як биру купував у місті, шовкову хустку й лакові черевики. Хвалився, що нібито жінці купує. Та хто бачив його жінку в них? Бачили ви, то бачила і я! Та зате Анничка вийшла в неділю обута та вдягнена, як чічка.
– Це з превеликого добра, кумочко!
– Так, так, кумочко з буяйства – кожного досить, а працювати нічого, бо на все наймає робітників, ще й коло хати має слугу – старого Мургаша, який все обійде, обпораїть, навіть і подвір’я замете, кому так добре, як їй?
– Господи, як одним жонам добре!
– Бачите, кумочко! Та не вміють шанувати добро, а в мене стільки тієї роботи, що...
– Ой, не говоріть, кумочко! В мене.., – перебила її Марія, але Василина не дала їй докінчити.
– Ой, я сіла та присіла, ще тісто переросте почерез корито. Щасливої вам ночі, кумочко!
– Так само й вам, кумочко!
«Щасливої ночі мені бажає. Ха-ха-ха! Якби знала, які щасливі ночі в мене з її Грицьком, то тріснула б від злості, як гадина. Ще сміє щось говорити про Анничку Дьордьолюкову?.. Не дивиться сама на себе, що Дьордьолюк зараз чи не щоночі ходить до неї? Хіба не розказувала мені стара Семениха? Ні не відає кум, що за птиця його жінка! Та чорт з нею! Ліпше піду за вином у підвал, кум дуже любить вино».

2.

«Уб’ю! Уб’ю та го удсижу, маму му тоту солодку із Лотаком! А їй шию відкручу, як гадині, аби знала як ся тігати із кумом, побий єй День Божий із суков! Розгуляласа на моїх плечах, а ти Фе’ роби, – мерзни та опрівай, аби ґайді тикняло стелитися під Лотака, уб’ю тай ґата!» – шептав стискаючи кулаки Федур Звіздарь, змагаючи горі Грушниками з важкими бесагами на плечах, лаючи та проклинаючи, аби не втратити кураж. Але з кожним кроком його гнів кудись-то зникав, ніби розсіювався по дорозі, і він вже не був такий впевнений, що може убити Лотака та «відкрутити шию суці, яка розгулялася на його плечах».
«Ребра му поломню, аби тямив, ондьол3, би го побив з курвашем! А їй... їй хоть два-три поличмани: фівк утці, фівк утти, та ще оден по потилици, на! Абис тямила, што я твій ґазда, ні Лотак!», – розмахував руками Федур, що аж у повітрі свистіло, та коли переходив Іванкову поточину і побачив світло у вікнах своєї хатини, його гнів кудись-то зник зовсім, не залишивши за собою ні сліду, але він пробував зі всіх зусиль знову розгніватися: «Ще раз най попробує Лотак перейти мій поріг, та го вижену з хати, як пса на мороз, кум не кум, але... А її уганю, як свинне корито, аби ня тямила до своєї дошки».
Коли Федур зайшов до хати, Марія трохи з ніг не повалилася:
– Ф-ф-е, ото ти?
– Я! Що темно, ци уже не довижаєш? – пробував вдавати з себе розлюченого.
– Але ти, Федурику, казав што лиш у суботу прийдеш, – лащилася біля нього Марія, допомагаючи знімати бесаги з плеч.
– Та казав, але...
– Що таке, золотику, кажи, газдику, що?
– Та бутинароші казали, що коли я іду з дому, у нас ночує кум Лотак.
– А осліпли би, аби дав Бох! – сплеснула руками Марія, – А ти віриш всяким п’яницям, ци рідній жінці, яка...
– Тобі, Марічко, вірю, тульки тобі, але...
– Що соколику, що, кажи!
– Та й наставник Курило казав, що...
– А білма би му на очах повилізали з помийняком бородатим! Та ти йому, Федурику, віриш, чи рідній жінці, жінці, котра...
– Тобі, Марічко, тобі, але я своїми очіма видів, що...
– Що, срібненький, що?..
– Що кум Лотак залицяєтся...
– А, оч-ч-ч... Федурику, золотику, соколику... Ти своїм очам віриш, чи мені, рідній жінці? Йой, як я мушу затратися з-поза вонячих бутинаришу! Йой, як мушу загибати з-поза бородатого Курила! Йой, як мушу скочіти із берда, бо ти віруєш своїм очам, а не ріднуй жінці!..
– Тобі вірю, Марічко, тобі, лиш бе-с не скоїла штос собі, газдинько!
– Тоді аж віриш, чому слухаєш усяких помийняків, з-поза них останешса одівцем, бо я...
– Що ти, Марічко, я тобі вірю, лиш тобі, ще хоч один аби посмів про тебе дихнути лихого слова та я його: фівк утці, фівк утти, аби тямив до своєї дошки! – розмахався руками Федур, відчуваючи як кипить в його серці гнів протів «вонячих бутинарошу», які посміли б ще хоть раз про його жінку...
«Господи, таж тут зараз кум! – пригадала собі Марія. – Що мені робити?».
– О-о-й, Феду-у-у-ри-и-и-ку-у-у! – простогнала Марія.
– Що з тобою, газдинько? – перелякався Федур.
– Йой, відай помираю, Федурику!
– Що ти Марічко говориш? Що тобі подати, чим допомогти? – тер безпомічно руки Федур.
– Йой, біжи швидко до куми Василини, вона має таблеток від немочі, позич одну-дві. Ой, йо-йой, на кого тебе лишу бідного та безпорадного, на кого, ґазди-и-и-ку, на ко-го-о-о?
– Біжу, Марічко, біжу! Хоч на край світу побіг би, лиш би ти не померла. Боже мій! – трохи не розплакався Федур, виходячи з хати.
«Вони зустрінуться на вулиці, і кум дасть собі справу та не зайде цього вечора», – хитро посміхнулася Марія.

3.

Гриць Лотак сидів на ослінчику та взував постоли. Василина пакувала йому бесаги і спішила на нього:
– Скоріш, чоловіче, бо вже сутеніє, ще, не дай Бог, натрапиш на ведмедя, бо ніч своє право має.
– Не переживай, не страшний для мене він!
– Стршний нестрашний, але ліпше не зустрічатися з ним. Хіба ти забув, як убив Фелика в Корнеті?
– То зовсім інше діло, Васили’, Фелик стріляв у нього і таки поранив, а розлючений звір... Боронь Боже! А інакше ведмідь утікає від людей, бо люди сьогодні зліші від звірів.
– Утікає не втікає, але береженого і Бог бережить.
– Ось, яка вона в мене боязливка, – посміхнувся Гриць і, встаючи з стільця, обняв її.
– Коли б ти знав, Грицю, ой, коли б ти знав, скільки я переживаю, а скільки сліз виплакала ночами, коли тебе нема вдома, – зітхнула Василина.
– Айбо, коли ти така дурненька, що зі мною може трапитися коло овець? То не бутин, Васили’, – заспокоював її Гриць, а потім спитав:
– Ти поставила пляшку з горівкою?
– Все поставила – пляшку, цигарки і вовняні капчури – все!
– Ну, тоді я пішов, – промовив Гриць, закладаючи бесаги на плечі.
– Йди з Богом, Грицьку, та повертайся скоро!
– Післязавтра, Василинко, тільки післязавтра, – додав Гриць цілуючи її.
Тільки що Гриць вийшов, як Василина кинулася закривати фіранком вікно. «Вікно незакрите – Гриць вдома, вікно закрите – Гриця нема, – для Юрка дорога вільна! Ха-ха-ха!.. Добре, що не передумав Гриць». Та ледве вспіла закрити вікно, як в двері хтось постукав.
– Невже.., – прошептала, відкриваючи двері.
– Добрий вечір, чічко! – на порозі, появився Юрко Дьордьолюк.
– Юрку, міг би ще зачекати, Гриць тільки що вийшов, – з докором сказала Василина, обнімаючи його.
– Ха-ха-ха! Думаєш, я не бачив, коли твій Грицько вийшов?
– Ти зустрічався з ним, він тебе бачив? – перелякалася Василина.
– Заспокійся, зозулько! Не зустрічався я з твоїм Грицьком і не бачив він мене.
– Тоді, де бачив його?
– Ха-ха-ха! Де бачив? Тут, у хаті, бачив і як ви слинились.
– Юрчику, невже ти ревнуєш мене до чоловіка? Ти вартував під вікном, не грайся з вогнем, бо попечеш нас обоїх.
– Ха-ха-ха! Боїшся, чічко? Хто води боїться, той рибу не їсть.
– Була б нам темна риба, якби дізнався Грицько.
– Не бійся, кохана, лісник знайде причину зайти будь до кого і в будь котрий час.
– І до багатьох молодиць ти знаходиш причину заходити «в будь котрий час»?
– А цікавить дуже?
– Цікавить.
– Ну, тоді скажу – тільки до тебе.
– Ов-ва, болить мене голова, ще й коліно та нога. А чому ти тільки до мене заходиш?
– Тому, що ти ночами переживаєш та плачеш за Грицьком.
– І це ти вислухав, шибенику?
– Вислухав і те як ти його ведмедем лякала, лиш би швидко позбутися. Ха-ха-ха! – розсміявся Юрко, витягаючи з кишені пакунчик загорнутий в червоний папір.
– А то що?
– Сюрприз для тебе!
– Сюр-р-р... що?
– Сюр-приз, – несподіваний подаруночок, – пояснив Юрко.
– Сподіваний-несподіваний, але це для панночок з міста, а ми прості молодиці, чесні жони кохаємо любків і без отих несподіваних подаруночків,
– І багато таких любків ти кохаєш «без отих несподіваних подаруночків?»
– Цікаво?
– Ні!
– Ну, тоді не допитуй, бо швидко постарієш, – посміхнулась Василина, сідаючи йому на коліна, але скоро схопилася й перелякано прошептала:
– Хтось іде! Господи, це Гриць повернувся, він уб’є тебе! Ховайся скоро!
– Д-д-де? – перелякано задеденів Юрко.
– Де, де? Заховайся під ліжко!
– Свят, свят єси ти Господи, не погуби душі невинної, – шептав Грицько, ховаючись під ліжко.
– Іду, вже іду! – відповіла Василина, відкриваючи двері. – А то ви, куме, а я думала, що то мій Грицько повернувся.
– А хіба кум Гриць не вдома? – навіть не привітавшись, посміхнувся Федур, дивлячись на Юркові ноги, які стриміли з-під ліжка.
– Ні куме пішов на Поґір.
– Ха-ха-ха! Як міг кум Гриць піти на Поґір, коли його ноги під ліжком?
Василина засторопіла.
– А-а-а, то не Грицеві ноги...
– Не Грицеві, кажете?
– Ні куме, не Грицеві!
– Ха-ха-ха! – розміявся знову Федур, а потім серйозним тоном запитав: – А тоді чиї?
– Слухайте, кумочку, не навожуйте біду на мою голову! Я даю вам п’ять літрів слив’янки, а ви забудьте, що бачили якісь там ноги під моїм ліжком.
– П’ять кажете, кумо?
– П’ять, п’ять кумочку, – зраділа Василина.
– Маєте мене за дурня?
– Що ви говорите, куме?
– Та те, що за п’ять літрів не знаю чи варто тримати язика за зубами, коли він свербить, – це надто важке діло.
– А скільки, куме?
– Десять!
– Десять?! – трохи не скрикнула Василина.
– Десять, кумочко, десять, і хочу бачити господаря ніг.
– Бідна моя головонько, який вас чорт, куме, приніс в цей час? Ой, занапастите ви мою душу, беріть, куме, п’ять та йдіть з Богом!
– Кумо!.. Ви свою душу занапастили самі, а я свого не попущу нізащо в світі!
– Чорт з вами, куме! Даю вам десять, але забудьте про ноги!
– Кумо!.. Тут я кладу умови, а не ви!
– Бійтесь, кумочку, Бога Святого, яка вам хосна з того, що побачите хто під моїм ліжком?
– Може й хосна, може й не хосна, звідки мені знати, поки не побачу?
– Годі Юрчику, виходь! Знаю я кума, свого не попустить, – впертий, як цап.
– Ха-ха-ха, ой-йо-йой! – розміявся Федур, лускаючи себе по колінах, коли лісник Юрко Дьордьолюк почав рачкувати задом з-під ліжка. – Якого дідька ви, пане, залізли під Грицеве ліжко?
– Я... я... гм, я при-прийшов, мене Г-г-гриць про-просив два дуби помаркувати, та я...
– Ха-ха-ха! І відколи в Гриця під ліжком дуби ростуть? Ха-ха-ха... І чим хотіли ви їх маркувати, чи не тими жіночими трусиками, що висять з вашого пакунка?
Засоромлений Дьордьолюк заховав руки позаду себе і пробував викрутитися з халепи.
– Та-та я, я сьогодні ті-тільки домовитися при-при...
– Та-а-ак?
– Ч-чесне слово! Бих так жив!
– Цікаво з ким ви домовлялися під ліжком? Ха-ха-ха! – розреготався знову Гриць.
– Куме! – перервала їх Василина. – Тепер, коли побачили хто був під ліжком, ходіть, я вам дам з підвалу десять літрів слив’янки, а ви нікому ні словечка!
– П’ятнадцять!
– Що ви куме!
– Те що чули, – п’ятнадцять літрів слив’янки з осінніх слив!
– Куме! Та ми ж домовились, що...
– Ніякої домови не було, – перервав її Федур. – Торг ще не закінчено.
– Спадайте, куме, на Бога! З п’ять літрів на десять, а з десять на п’ятнадцять...
– Я страх люблю торгуватись, – хитро посміхнувся Федур.
– Коли вас нічого не коштує, то любите.
– Як то нічого не коштує, а моє мовчання? Язик свербітиме, а я змушений буду мовчати, хіба цього не досить?
– Замовкли б ви, куме, навіки, би дав Бог! – розлютилася Василина, але скоро оплахла, – даю вам, куме, дванадцять.
– П’ятнадцять! Я свого нізащо в світі не попущу!
– Бог з вами! Ходімте я дам вам п’ятнадцять, – погодилася Василина.
– І дві кури! – додав Федур.
– Боли би на вас великі сіли, куме! Не дам, не дам нічого, ні-чо-го! Ось, що вам дам! – підсунула йому дулю під ніс. – А тепер вон з моєї хати, щоб і сліду вашого тут не було, бо кочергою голову розколю, як гарбуз! – розкричалася та розмахалася руками на Федура.
– Як собі хочете, кумо. Не даєте, то не давайте, я навіть рад, що не треба язика за зубами держати, – посміхнувся Федур і перед тим як виходити, додав: – Цікаво, що скаже кум Гриць на це?
Василина зиркнула на Юрка, він на Василину...
– Що ти наробила?.. Ой, що ти наробила?.. Занапастила ти нас обоїх! Треба було дати йому все, що просив, що буде як дізнається Гриць?
– Біжу і заверну його.
– Біжи, Василинко, біжи! – погодився Юрко. – «Ой, Господи! Ну й накурварився я, як дізнає про це Гриць, то мені амінь, бо той не знає багато!».
Федур спочатку нібито не хотів повертатися, мовляв, ви ж мене з хати вигнали, але перелякана Василина трохи не в ноги падала йому – благала та молила з сльозами на очах. «Так вам треба! – радів Федур. – Тепер затанцюєте, як я вам задримбаю!»
Коли увійшли в хату, Юрко зрадів йому, немов побачив рідного брата, а Василина налила в чарки горівки, щоб могорич випити, як на справжньому торзі.
– Випийте поки я приготовлю вам горівку та кури.
– Вип’ємо, вип’ємо, бо мені ще треба з паном Дьордьолюком порозмовляти, – посміхнувся хитро Федур.
– Куме!.. – глипнула на нього Василина.
– Про що хочете зі мною розмовляти? – запитав Юрко.
– Я хочу трохи поторгувати з вами, пане ягер4!
– Як це? – здивувався Юрко.
– Куме! – сплеснула руками Василина.
– Хіба я вам не говорив, що страх люблю торгуватись, – підморгнув Федур.
– Хіба ми вже не торгували досить, куме? Ось і могорич на столі! Торгував би чорт вашою шкурою!
– Це правда! Я з вами, кумо, торг закінчив, а з паном ягером тільки починаю.
– Господи, куме!.. Ви зовсім безсовісні?
– Ха-ха-ха! – розміявся Федур. – Ось, і знайшлись мені совісні. Вас, пане ягер, совість загнала під Грицеве ліжко?
– Досить! Говори, що вимагаєш від мене і закінчім раз і назавжди цю комедію! – набрався сміливості Юрко.
– Ви розумна людина і знаєте, що мовчання купується дорогою ціною.
– Знаю, чорт би забрав те мовчання!
– Головне, пане, – мовчання, головне!
– Цей безбожник вимагає за своє мовчання, як дідько за матір, – зітхнула Василина.
– Я безбожник, кумо? Я, котрий чесно торгую своїм мовчанням, чи ви, які прелюбодійствуєте, га?.. Ніде в Святому Письмі не заборонено чесно торгувати, а навпаки Божа заповідь глаголить: «Не желай жони ближнього твого!».
– Годі! Кажи, що ти вимагаєш за твоє кляте мовчання? – втратив терпіння Юрко.
– Дасте мені десять смерек з Ялинки Урстиної!
– Добре, дам, чорт з тобою!
– Чекайте, це ще не все!
– Як не все?
– Ви ж самі призналися, що мовчання дороге.
– Кажи вже раз і йди з моєї голови!
– Ваш годинник!
– Що?!.. Ти здурів?
– Ні, пане, не дурний я.
– Та це ж золотий годинник!
– Мовчання теж золоте!
– Ти гірш від злодія!
– Ні, пане, я не злодій, не хочете, то і не треба. Я пішов!
– Ні, ні, ні! – скрикнули в один голос Юрко з Василиною.
– Добре, як скажете ви.
– Федуре, це ж забагато, – лагідним голосом промовив Юрко.
– Як хочете, пане, або... або...
– Хай буде, але нікому ні пис-с-с! – знімаючи годинника з руки, сказав Юрко.
– Про що ви, пане? Я не знаю нічого, пробачте, важкий на голову забуваю все, –хитро посміхнувся Юрко.

4.

Марія не мала спокою, ходила по хаті прислухаючись чи не повертається Федур.
– Накінець-то іде! – прошептала.
Та на її здивування до хати зайшов не Федур, а Грицько Лотак.
– Куме Грицьку, що ви тут шукаєте в цей час? – перелякано запитала.
– Як, хіба ж ми не домовлялися? – здивувався Гриць.
– Так, але повернувся Федур!
– Де він? –перелякався Гриць.
– Пішов до вас.
– До мене, за чим?
– Послала його ніби таблеток позичити, надіючись, що ви зустрінетесь.
– А мене нечистий до корчми заніс.
– Федур щось здогадується, ідіть швидко звідси, бо як зловить вас, то...
– Зловить вітра в полі, – я зник, бувайте здорові, кумо!
– Ідіть з Богом, куме, і поки не втихомириться... – не доказала Марія, бо хтось загупкав ногами під поргом. – В комору, в комору, куме, бо він порубає вас сокирою!
Гриць кинувся до комори, а Марія лягла в ліжко й почала стогнати.
– Де ти стільки сидів? Добре б тебе за смертев послати...
– Би ти знала яку комедію я гостив, то мовчала б тихо.
– Що за комедію, таблетки приніс?
– Ой! – луснув себе Федур по голові. – Забув!
– Тоді якого біса ти до куми ходив? – розгнівалася Марія.
– Та за таблетками, але через оце забув, – посміхнувся Федур, ставлячи корчагу на стіл.
– Що в корчазі?
– Як що? – здивувався Федур. – Що інше може бути в корчазі, як не горівка?.. Міцна, як вогонь, з осінних слив.
– Хіба в нас нема горівки? – здивувалася Марія.
– Є! Не хочу гнівити Бога, але такої горівки, як в кума Гриця, нема на все село, це будь-хто знає.
– Ти купив, чи позичів?
– Купило-притупило, а який позичай такий віддавай, – посміхнувся Федур і додав: – Ні, не купував, але ні не позичав.
– Украв!?.. – перелякалася Марія.
– Що ти, жоно, хіба я колись крав?..
– Тоді?
– Я чесно виторгував від куми Василини і не тільки горівку, а й дві білі кури, того фелю, що кум Гриць з Сукмарю5 привіз.
– Що ти мелеш, чи не здурів?
– Так само мені і Дьордьолюк казав, коли віддавав свого золотого годинника. Ось він! Та ще й десять смерек з Ялинки Урстиної можу зрубати їх, коли захочу.
– Навіщо вони дали тобі все це? Ти таке мені «намолов», що нічого не розумію.
– Що не розумієш, то й не дивно, думаєш я розумію?.. Ха-ха-ха!.. Поплутаний світ – я приходжу додому, щоб зловити свою жінку з кумом Лотаком, а зловив кумову жінку з ягером Дьордьолюком, – з переляку під ліжко заховався як щур. Ха-ха-ха!.. – розреготався Федур.
– З ягером?.. – зраділа Марія, але Федур не мав коли повторити, бо з комори вискочив Гриць, горлаючи:
– Що, що ви, куме? Я вб’ю його – порубаю клятого, сокирою посічу, а її… – погрозив кулаком, – її, підвішу за одно ребро, як суку, Бог би їх побив!
Федур спочатку випулив очі на Гриця, а опісля вхопив з кута сокиру.
– Що ви шукаєте, куме, в моїй коморі? –хотів вдавати з себе розлюченого, але не виходило, бо був досить задоволений своїм торгом, щоб зміг так відразу розлютитись, але все ж таки закричав: Га, кажіть!.. Бо вас тут на мак посічу і викину на смітник!
Гриць, на відміну від нього, був надто розлючений, щоб перелякатись сокири, і сердито відповів:
– Те саме шукаю у вашій коморі, що й Дьордьолюк під моїм ліжком!
Така відповідь трохи-потрохи розбудила гнів у Федоровім серці. Він підняв сокиру на Гриця.
– Так це правда?.. Я уб’ю вас куме!
– Господи Боже мій! – кинулася поміж них Марія. – Федорику!.. Не занапасти собі душу, Федорику-у-у!.. Ой, що я наробила?.. Бійся Бога, Федорику-у-у!..
Від того «Федорику-у-у» у Федура запалали очі гнівом «Ага, бояться», – зрадів. «Значить, бояться! Го-го-го, ну покажу я вам, де раки зимують!». Але з радощів, що його бояться, весь гнів кудись-то зник.
– Слухайте, куме, відпустіть мене! Я розрахуюсь з Дьордьолюком і повернусь. Клянуся Богом, що повернусь, і тоді робіть зі мною, що хочете, – пробував хитрувати Гриць.
– Яке мені діло до того, що у вас з ягером?.. Я зловив вас у моєї жінки і маю право бодай ребра вам переламати.
– Куме, ви розумний чоловік! Яка буде вам хосна з того, що ви мені ребра поламаєте, або уб’єте?.. За це можете в темницю потрапити, а до того буде сміху на все село, що вас зрадила жінка, треба вам цього?
– Це так, – погодився Федур. – Але знайте, що це вас не обийде дешево!
– Що захочете дам, лиш тільки не бийте! – зрадів Гриць.
– Ну, куме, тоді будемо по іншому – поторгуємо!
– Поторгуємо, куме! Даю вам, що запросите, лиш забудьте про цей неприємний трафунок.
– Дасте мені свою мадярську косу, ту, що купили в Пешті!
– Сівешно6 куме!
– І бербеницю бриндзі!
– Хай буде! – почухав Гриць потилицю.
– Та ще і вашу білу кобилу!
– Куме, що ви? – підскочив, як обпарений Гриць. – Ви знаєте скільки понужали мені за кобилу на сигутськуй торговиці?..
– Мене мало обходить скільки вам давали, чи не давали. Не забувайте чим ми торгуємо – моїм гонором, куме, го-но-ром! Вас можуть звідси винести ногами наперед!
– Ну, хай буде, але це все!
– Ой, дешево, зовсім дешево – вам повезло куме! Чи не так, Марічко?
– Так, Федурику, так, мені не жаль таких людей, що баламутять чесних жінок. Пробач мені, золотику!
– Поговоримо опісля, Марічко! А ви, куме, забирайтесь і більше через мій поріг не переступайте ні в доброму ні в лихому…

5.

Федурові не вдалось поговорити, з-загоряча з Марією, бо тільки вийшов Гриць, як до хати зайшла стара Семениха.
– Добрий вечір молоденята! Щасливі, здорові? Бачу світло, і думаю зайду трохи, а Гриця де так понесло, як з канона7?
– Правду ви мені говорили, Семенихо! – сплеснула руками Марія.
– Бачите, хіба я бреха? А, про що я вам говорила?
– Що бачили Дьордьолюка, виходячи на зорях від куми Василини.
– Бачите, хіба я бреха? А що бачили і ви?
– Федур застав його в куми Лотакової – заховався під ліжко.
– Бачите, хіба я бреха? А що далі?..
– Федур проговорився перед Грицем, а той побіг до Дьордьолюка.
– Бачите, хіба я бреха? Але не треба було Грицькові так прямо…
– Та чорт знав, що кум у нашій коморі, – посміхнувся Федур.
– А Гриць, што шукав у вашій коморі? – здивувалась Семениха.
– Те саме, що й Дьордьолюк під його ліжком, – глянув Федур скоса на Марію.
– Ой, Боже мій! Біжіть ,Федуре, бо уб’є яґера! Перебіжіть його через городи! – сплеснула руками Семениха.
– Біжи Федуре, бо трапиться нещастя! – додала і Марія.
– Яке мені діло до них? – знизив плечима Федур.
– Біжіть Федуре, Дьордьолюк вам віддячиться!
– Віддячиться кажете? Гм, хто зна?.. Попробую! – зрадів Федур, надягаючи свиту.
– Ой, Семенихо, – почала Марія, тільки що Гриць закрив за собою двері, – один раз хотів зайти до мене кум Лотак і то не пощастило – зловив нас Федур, але добре, що й ту суку зловив з Дьордьолюком, тепер Гриць дізнався що за птиця його Василина. Правду ви мали, Семенихо!
– Бачите, хіба я бреха? Але слухайте мене, Марічко, ви не вмієте, то треба тайком, тайком, щоб ні місяць не потямив. Коли я була у ваших роках, то по два-три коханці тримала, але один про іншого не відав, не аби мій Семен, Царство йому Небесне, щось запримітив, – перехрестилася стара. – А тепер молодиця має одного, і все село знає, дури ви ці молоді!
– Правду маєте, Семенихо!
– Та що, хіба я брешу? До мене давно, ще коли поїзд на Коштіль ходив, зайшов молодий кологуз8 – гарний, як ангел з неба. А враз на тоту біду надходить мій Семен додому.
– Ой, не говоріть! Так само і мені трапилось.
– Бачите, хіба я бреха? Тоді я так само, як ви, заховала його, але не до комори, а поза піч.
– Ой, не говоріть! І ви не перелякались?
– Анітрішечки! Заходить Семен, а я посміхаюсь, цілую, роздягаю його, а він до мене: «Чому не відкрила відразу двері?». А я йому: «Та мала-м коханця, і поки його заховала, ти мусів чекати». «Ха-хаха! – розсміється мій Семен, Царство йому небесне! – І де ти його заховала?» – питає. «Поза піч», – відповідаю, а він регоче, що аж трясеться. «І як він зміг би вийти з хати, щоб я не побачив його?». «Ось, так! – відповідаю і беру з жердки верету, розпинаю її та ближусь до печі. – Дивись, так би і вийшов захований за веретою, бо я би підійшла ось так з веретою до дверей, відкрила б двері до сіней, і таки так роблю, а він вийшов би до сіней, а звідти крізь вікно на город і паче!». Мій кологуз так і зробив, а Семен, Царство йому небесне, сміється до сліз.
– Господи, Семенехо, в мене аж мороз спиною поліз.
– Бачите, хіба я бреха? Мені мій Семен, Царство йому небесне, довіряв – одним словечком не образив.
– Ой, як би я любила, щоб мені Федур довіряв та би не вірив те, що йому брешуть про мене.
– Я навчу, зварю такого зілля, щоб нічого не бачив і не чув про вас, тоді гуляйте собі, скільки захочете.
– Ой, Семенихо, я добре віддячусь за це.
– Побачите! Та хіба я бреха?

6.

Коли Федур повернувся, ще застав Семениху на бесіді з Марією.
– Розумна ви жона, Семенихо! – похвалив стару.
– Бачите, хіба я бреха? А що трапилось?
– Та побіг я через городи, щоб перебігти Гриця, а коли добігаю до Дьордьолюкового садка, бачу, що Гриць вже душить пана ягера.
– Бачите, хіба я бреха? А що далі?
– Я так і схопив його, підняв на ноги. «Ти здурів, Грицю? Уб’єш його!», – кричу.
Та коли придивлюсь, то не Гриць, а пан биру, а на землі лежить пані Анничка. Ха-ха-ха!
– І що далі? – в один голос запитали жінки.
– Та що? З бировом торгуватись не посмів, але він сам: «Даю вам Федуре на десять косарів, лиш не кажіть нікому».
– Бачите, хіба я бреха? А Гриць з Дьордьолюком де поділись?
– Коли я повертався, вони заходили до корчми, – помирились, здається.
– Бачите, хіба я бреха?
– А навіщо мужчинам сваритись, хіба не ліпше поторгувати? Бо в нас, як бачу, всі жони чесні! – посміхнувся хитро Фудур.

1). Фофня = лінива, незграбна жінка.
2). Нотаришка = дружина нотаріуса.
3). Ондьол = ангел (угор.).
4). Ягер = лісник.
5). Сукмарь = Сату Маре.
6). Сівешно = вдячно.
7). Канон = гармата.
8). Кологуз = механік локомотива.

2009 р.

– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився на колінах, з руками простягнутими до ікони, вуйко Феріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку, то хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!...
– Дивиса сама, Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового: і гриблянка з тов-сто-коренків, сам їх назбирав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня пси Товканові не роздер-ли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасу-лі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених, і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки1, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної2 спекла стара, дай юй, Боже, здоровля, што чемна, то чемна, але пулітерку на стул не покладе, фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матір, яка тримала дитятко на руках і, нібито хитро посміхаючись, поглядала то на накритий різдвяними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла, що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжував:
– Раз на гуд Руздвяний вечур, Бо’родице! Раз на гуд, Мамко, ти єси нам Спаса родила, як то може бути, Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє, аби без горівки святкувати? Та ні колядку насухо не заколядуєш! Змилуйса, Мамко, аж не літерку, та хоть пулітерку, аж не тої з довгих осінних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок. Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем так, як мені закурив горівчину, а текла чиста, як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак. – Ми коли лутровали, кажу му: «Васи, дивиса, умий добре котел!», а ун: «Не учі мене, Міха!» – учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел, Міха?». Та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани – налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під сто-ла, куди заховалася з корчагою горівки, коли вуйко увійшов до великої кімнати молитися до Богородиці. – Чорт го заніс фікс, коли-м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав бу дов завтри, бо доки са не налиґає, не годен го сперти ні дідько, усе би упив, пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати, не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти вішати, – один лайдак та й ґата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати аж не літерку, то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осін-них, то хоть тої з дрисливок. Закориласа, як корец, та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама, Бо’родице, і наварила, і напекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони, дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер, Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінних довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичар...
– А фіртунку3 би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий, голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх прикував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випуливши очі на святу ікону, не міг продихнути.
Але нарешті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе, поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену Дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти, ’сусику, ще маленький, не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає, скільки треба дати...

1 Орака – бойня.
2 Нулашна (мука) – вищого сорту.
3 Фіртунка – чвертка.

2008 р.