Одного разу вирушив вуйко Феріщак на ярмарок з козою, щоби продати її чи обміняти на вівцю.
Та не вдалося йому ні продати, ані обміняти її. Мусів повертатися додому, тягнучи за собою вражу козу. Й так дійшов до Кричунова, а там опущений шлагбаум, мав якраз надійти поїзд.
– Стуй туйки! – погрозив Феріщак козі, прив’язуючи її до бар’єру, а сам попрямував до кущів, щоб справити свої потреби.
Та не встиг бідний Феріщак докінчити свої «нагальні справи», як, свистячи та димлячи, прогуркотів поїзд, а за мить повітря прорізало жалібне мекання кози.
Феріщакові аж мороз пробіг спиною. Він вискочив з кущів, притримуючи гачі руками, та й остовпів. Від кози – ні сліду, немає навіть тієї цівки, до якої він прив’язав її.
– Хто, в біса, так скоро муг поцупати мою козу? – перелякано прошепотів вуйко.
– Ме-е-е-е! – пролунало жалібно десь у небесах.
– Свят, свят, свят, єси ти, Господи! – перехрестився переляканий Феріщак. – Невже ти, Господи, задумав забрати мою козу до Себе на небеса?
Та коли підняв перелякано очі вгору, побачив козу на вершку шлагбаума.
– Мой, чортова коза, я журюса за ню, а она дивиса куди уп’ялиласа!