Найчастіше пригоди траплялися вуйкові Феріщаку, тоді коли він ходив на ярмарок до Сігету, куди щотижня носив продавати яйця, сметану та козячу сирянку. Так було й цього разу. Вуйко рушив з дому раненько, ще й півні не співали. Взяв бесаги на плечі й гайда в дорогу. Надворі пітьма, а до того ще й дрібненький дощ та вітер, але вуйка Феріщака ніщо не могло зупинити.
І так, бубнячи собі під ніс «Отче наш» та «Вірую», прямував берегом річки Ронішори до Сігету. Це була найкоротша дорога, якою можна було добратися до міста за дві години ходи. Йшов вуйко Феріщак десь так з годину. Бесаги здавались йому чимраз важчими.
– Чорт забери ці бесаги, які тяжкі! – промовив сам до себе. – Припочіну мало, закурю, а відтак у дорогу.
Поклав бесаги на землю, дістав з реклика цигарку та сірники і почав припалювати, але сильний вітер загасив кволе полум’я сірника.
– Мой, я зараз зістануся без сіркачу2, доста того, що я украв їх у Марії, іще буде бігати до сусідів, аби розпалити ватру, – промовив сердито Феріщак, повернувшись плечима до вітру.
– Но так, тепер удалоса! – зрадів і, затягуючись цигарковим димом, почав у голові перемотувати усілякі думки. Потім підняв бесаги, закинув їх на плечі і рушив далі у дорогу, та, забувши повернутися лицем до Сігету, почав змагати назад до Рони. Йшов і шепотів молитву.
Через ще якусь добру годину почало розвиднятися. Вдалині завиднілися хати. Вуйко Феріщак подумав, що вже добрався до Сігету і збирався знову перепочити. Поклав бесаги на землю, обдивився довкола себе і прошепотів:
– Утколи чорта сес Сигут так добре симирає на Верхню Рівну.