Цілу божу ніченьку перед Святою ВеликоднЬю Неділею вуйко Феріщак не стулив ока. Тільки зажмурить очі, як вже сниться йому, що жує білої, як молоко, паски. Кілька разів виходив до сіней й жадібно дивився на стіл, на якому лежали дві паски. Одна велика, наче колесо від воза, а друга малесенька, наче волоська солом’янка, – обидві гарненькі, рум’яненькі, виблискують собі під срібним сяйвом молодого місяця.
– Агі на вас, нівроку, ніби пулітеровані! – зітхнув бідний, ковтаючи слину.
Кортіло йому, якщо не вщипнути крихіточку, то бодай лизнути паску язиком, але до такого безбожного вчинку вуйко Феріщак не посмів докотитися. Хочай він не говів цілі м’ясниці, бо нераз підкрадався, як кіт до будильника, й щипав потрішки з кожної ковбаски, щоб потім скинути всю вину на горобців. Знав вуйко добре, що Святий Господь з високого неба бачить все те, але Господь милосердний і, на відміну від його Марії, прощає все грішному люду, «бо в гріху я зачатий був...», – шептав вуйко зі Святого Псалтиря, виходячи з будильника. Стара би тільки не побачила, бо тоді «Амінь!». Обезчестить, як свинине корито, й розплеще на все село, що ні після воскресенія праведних не покажешся поміж люди.
Сяк-так минула ніченька. Вдосвіта вуйко вирушив до церкви посвятити паску. Якось вистояв, переступаючи з ноги на ногу, всю Божу Службу. А коли священик бризнув свяченою водою по його пасках, вуйко вхопив бесаги на плечі й, наче малий хлопчисько, побіг вгору по Дереноватому Горбу. Тільки на верху зупинився трішки відпочити.
– Но так! Припочину мало, а відтак далі з Богом, до дому уже недалеко, – міркував вуйко.
Та поки вирушити «з Богом», дідько спокусив його вибрати паски з бесаг, щоб намилуватися ними. Таких пасок цього Великодня не було ні в Боднарюка, ні в Ігната, ані в Маріки Бирускої, хоча він за ту нулашку цілий тиждень лущив квасолю у жида Менделя, та зате...
– Агі на ні, які файні!.. Одна велика, друга маленька, ніби мама з дитиноу, – милувався вуйко пасками, підводячись на ноги, аби намилуватися ними ще й згори, та ненароком штовхнув вершком постола маленьку паску, та штовхнула велику... і враз обидві покотилися, підстрибуючи по камінюю, у пропасть, – тільки вода плеснула у потоці, що аж луна покотилася звором. Спочатку вуйко хотів кинутися навздогін, але то було б чисте самогубство. Тільки тріснув себе по колінах й перелякано прошептав:
– Шкуру здере з мене Марія за паски!..
Вислухавши напівмертвого з переляку чоловіка, Марії, як ніколи, стало жаль старого. Махнула рукою:
– Што з воза упало, ото пропало!.. Зварю ти кулешу та ізсмажу єєшницю із кирнацом, не умремо із голоду, не буйса.
Вуйкові не вірилося, що все так легко обійшлося. Сів на призьбу, занурив голову в долоні і просидів так, поки його не покликала Марія:
– Давай істи, старий, лиши не бануй тулько.
– Та не баную уже, але дуже ми чудно...
– З чого тобі чудно?.. – запитала стара.
– Та не чудно ми із малої паски, бо мала дурна, але з великої ми чудно, бо пудскаковала май дуже, як мала, ніби здуріла, – сплюнув сердито вуйко Феріщак і поплентався до хати, де на нього чекала яєшня з ковбаскою.