Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
2026.05.18
02:38
Чи не кожен шнурок уявляє себе великим змієм.
Насвинячити здатна лише людина.
У собачої радості людське обличчя.
Не все те зелень, що у салаті.
Ціна питання зняла питання ціни.
Від зайвої чарки ніхто не застрахований.
Гірше за погану гор
2026.05.17
23:32
Бузок розквіт у травні.
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
Сусід його -- каштан
також в оздобі гарній.
Не знищив вітрюган.
Занадто в небі хмарно.
Пливучі острови.
у просторі старанно
2026.05.17
22:24
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Змучений, самотній, усіма забутий,
Стелить нескінченний безнадійни
2026.05.17
19:38
Тремтить на взгір’ї стиха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Мож
2026.05.17
17:44
Втомився украй, не спавши, зовсім не
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
Втомився украй, мій розум блимає
Не знаю, чи то встати і випити іще
О, не то
Втомився украй робити щось впусту
Втомився украй, про тебе думав тут
Тебе покликати міг би, але знаю цю майбуть
Кажеш, я дратую тебе
2026.05.17
17:02
Нелегко живеться бідним жебракам на світі.
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
Не завжди є, що поїсти чи вдосталь попити.
Живе, наче та билина у чистому полі,
Котиться, куди занести здатна гірка доля,
Куди вітер життя котить й прихистку немає.
Жебраючи по дорогах, по шляхах блукає.
Де
2026.05.17
11:34
Я хочу заховатись у світах,
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
Новітніх, переливчастих, барвистих.
Я хочу заховатись у снігах
І у похмурім, перепрілім листі.
Упасти вниз, немовби збитий птах,
І злитися з божественним намистом.
Я хочу прямувати у світи
2026.05.17
11:17
Забери мене туди,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
де немає сліз біди,
тільки небеса безкраю
на околиці розмаю.
Ти чекай мене, коханий,
де зірниця полум'яна
враз спалахує свічею,
вогняницею тією,
2026.05.17
11:14
Ми, буває, від себе втікаєм,
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
кожен прагне своє наздогнати,
але час — він це просто мотає
на одвічні свої циферблати.
Через мінні поля безрозсудства
час ішов завжди рівно і сухо,
він доводив учених до глупства
2026.05.17
10:14
не мав ні статків ні хатів
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
не мав і звиклої автівки
хтось оббирав мене до нитки
всіляк однак і я хотів
у цій намарній боротьбі
де нас оточують примари
іще якийсь вампір кумарить
жадає крови та ганьби
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Михайло Гафія Трайста (1965) /
Проза
Скоро, пане, бо блискає
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Скоро, пане, бо блискає
Старій Бур’янисі близилася сотня років, а вона нічого собі, – нівроку! Хоч вже понад двадцять років стара щодня чекала зустрічі зі «смертечкою-сестричкою», але та чомусь або не квапилась до зустрічі, або зовсім забула про стару Бур’яниху, в якої уже давно до останньої дороги і одяг урочистий приготовлений, і вигембльована з дубових дощок труна на горищі лежить, і все те, що потрібно для похорону.
Кожного року на Малу Богородицю хатина старої наповнювалася внуками та правнуками – дітьми і онуками трьох дочок. Сходилися всі, веселі і радісні, щоб відсвяткувати день народження старої. Та цього року стара хотіла інакше відсвяткувати свій день. Їй захотілося побачити, як вона буде виглядати мертвою, лежачи в закосиченій квітами труні, з руками навхрест на грудях.
– Що ви, мамо? – скрикнули в один голос перелякані дочки. – Хто ж таке чув?
– Ой дорогенькі мамчині! – зітхнула стара. – Помирати для старих – це така ж турбота, як для дівчат виходити заміж. А котра з дівок не хоче знати, як буде виглядати на вінчанню?
Такий сильний аргумент дочки не мали чим заперечити, махнули рукою і послали малих до пана Микити, щоб ішов малювати* бабу «мертву», а самі почали учічкувати стару. Зяті зняли з горища труну, витерли від пороху і поклали її на довгий застелений стіл в холодок під старим крилатим горіхом. А коли пан Микита залетів на подвір’я, стара Бур’яниха лежала собі пишна, як «сіква»**, з руками складеними на грудях в гарно уквітчаній труні, із запаленими свічками біля голови.
Пан Микита, як почув що треба малювати бабу мертву, вхопив свій футляр зі «Смєною» і гайда навздогін за малими, щоб, не дай, Боже, не випередив його Лесько зі своїм «Зенітом».
– Той пхає свого носа будь-де, навіть не-запрошеним лізе, – шепотів Микита, змагаючи за малими.
Вбігши на Бур’янишине подвір’я, Микита про-бурмотів попід ніс: «Хай Бог прийме її душу!», і почав настроювати фотоапарат, попросивши стілець, поверх якого поставив ще менший стільчик, і так, випнувшись на стільцях, як когут на плоті, зафіксував стару в об’єктив і подавив на кнопку.
Побачивши спалах яскравого світла над собою, стара Бур’яниха подумала, що то блискавиця і, боячись, щоб, не дай Боже, намочив дощ її труну, піднімаючись, крикнула на Микиту:
– Скоро, пане, бо блискає!
– А-а-а... а-а-а... а-а-а!.. – заревів не своїм го-лосом Микита, розмахуючи руками, як вітряк, його «Смєна» засвистіла в повітрі і, вдарившись об товстий стовбур старого горіха, розлетілась щепками по зеленій траві, а сам Микита бебехнув об землю, як міх.
Три відра води вилили на Микиту, поки прийшов до себе, але підняти його не могли, бо йойкав та вайкав, як кітка в березні. У вереті понесли його до лікарні. Три ребра й ногу зламав бідний Микита, а стара Бур’яниха так і не побачила, як виглядає «мертвою». Бур’янишині дочки домовились купити пану Микиті новий фотоапарат, але той і чути не хотів: «Щоб більше не кортіло «мертвих» малювати».
............................................
*Малювати – фотографувати.
**Сіква – гвоздика.
2009
Кожного року на Малу Богородицю хатина старої наповнювалася внуками та правнуками – дітьми і онуками трьох дочок. Сходилися всі, веселі і радісні, щоб відсвяткувати день народження старої. Та цього року стара хотіла інакше відсвяткувати свій день. Їй захотілося побачити, як вона буде виглядати мертвою, лежачи в закосиченій квітами труні, з руками навхрест на грудях.
– Що ви, мамо? – скрикнули в один голос перелякані дочки. – Хто ж таке чув?
– Ой дорогенькі мамчині! – зітхнула стара. – Помирати для старих – це така ж турбота, як для дівчат виходити заміж. А котра з дівок не хоче знати, як буде виглядати на вінчанню?
Такий сильний аргумент дочки не мали чим заперечити, махнули рукою і послали малих до пана Микити, щоб ішов малювати* бабу «мертву», а самі почали учічкувати стару. Зяті зняли з горища труну, витерли від пороху і поклали її на довгий застелений стіл в холодок під старим крилатим горіхом. А коли пан Микита залетів на подвір’я, стара Бур’яниха лежала собі пишна, як «сіква»**, з руками складеними на грудях в гарно уквітчаній труні, із запаленими свічками біля голови.
Пан Микита, як почув що треба малювати бабу мертву, вхопив свій футляр зі «Смєною» і гайда навздогін за малими, щоб, не дай, Боже, не випередив його Лесько зі своїм «Зенітом».
– Той пхає свого носа будь-де, навіть не-запрошеним лізе, – шепотів Микита, змагаючи за малими.
Вбігши на Бур’янишине подвір’я, Микита про-бурмотів попід ніс: «Хай Бог прийме її душу!», і почав настроювати фотоапарат, попросивши стілець, поверх якого поставив ще менший стільчик, і так, випнувшись на стільцях, як когут на плоті, зафіксував стару в об’єктив і подавив на кнопку.
Побачивши спалах яскравого світла над собою, стара Бур’яниха подумала, що то блискавиця і, боячись, щоб, не дай Боже, намочив дощ її труну, піднімаючись, крикнула на Микиту:
– Скоро, пане, бо блискає!
– А-а-а... а-а-а... а-а-а!.. – заревів не своїм го-лосом Микита, розмахуючи руками, як вітряк, його «Смєна» засвистіла в повітрі і, вдарившись об товстий стовбур старого горіха, розлетілась щепками по зеленій траві, а сам Микита бебехнув об землю, як міх.
Три відра води вилили на Микиту, поки прийшов до себе, але підняти його не могли, бо йойкав та вайкав, як кітка в березні. У вереті понесли його до лікарні. Три ребра й ногу зламав бідний Микита, а стара Бур’яниха так і не побачила, як виглядає «мертвою». Бур’янишині дочки домовились купити пану Микиті новий фотоапарат, але той і чути не хотів: «Щоб більше не кортіло «мертвих» малювати».
............................................
*Малювати – фотографувати.
**Сіква – гвоздика.
2009
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
