Цілих два тижні Павло Цебрик з Петром Коритом ходили переконувати стару Гафічку записатися до «товаришії*», та пусто дурно: «Приходьте завтра, паночки дорогі!», «ще подумаю...», «та куда мені старій?..». І так від сьогодні до завтра – пиши, пане, пропало!
– Які ви в біса комуністи!?. Га?.. – ревів не своїм голосом Митро Чабрик, секретар місцевої організації, – Як будувати соціалізм з такими туманими як ви?.. Га?.. Та стара кобила бреше, аж гай шумить, а ви ходите до неї, як Іцик до Єрусалиму і що з того, га?..
– Товаришу Чабри... – пробував оправдовуватись Павло Цебрик.
– Ніяке товаришу! До кінця тижня хочу побачити заяву, підписану старою, на моєму столі! Якщо ні, то опинитеся в Барагані – там потрібно рук будувати соціалізм, а тут? Тут потрібний розуму, а у вас його, як у цапа молока.
– Та бо ми її останнім часом не можемо знайти вдома, ніби під землю залізла! – знизив плечима Петро Корито.
– Тоді добудьте її з-під землі, мене мало обходить, де пропала баба, я хочу, щоб в суботу на моїм столі лежала бабина заява, ясно!?
– Ясно, товаришу Чабрик!
Друго дня, на зорі, ще «ні треті півні не співали», як Петро з Павлом стукали в двері старої Афічки. Бо «Стукайте та відкриється вам!» – пише в Святім Писанію, але бідним актівистам не відкрив ніхто. І хто б їм міг відкрити? Стара Афічка «вдерла» з дому, ще коли півні хропли.
– Єйзуш** би єй побив! – сплюнув сердито Цебрик.
– Ця баба в гріб нас покладе, – зітхнув Корито.
Вирішили чекати, іншого виходу в них не було. Чекатимуть аж би до другого Христового пришествія і запишуть кляту Гафічку у «товаришію», бо з цим Чабриком озон-перц*** пробудяться в Барагані...
І так, сидячи на призьбі, то розмовляючи про всяку всячину, то хроплячи, що аж вікна дзеленкотіли, виконували соціалістичний обов’язок, але баба появилася тільки під вечір, коли їхні голодні кишки воркотіли, як коти у марті.
З бисагами на плечах, з довгою, як в патріярхів, палицею в руці, Гафічка глипнула на них, як свята Варвара на мучеників, і почала обводити їх округ пальця:
– Ой, які то в мене файні гості, а я... Та прошу, прошу заходіть до хати! Я запізнилась, бо поверталась пішком з Сиготу, та зате купила-м нулашного хліба, зараз угощу вас, у мене й солонини є будженої, і кирнаца**** доброго, яєць зварю, і чарка слив’янки знайдеться для вас, паночки... Та сідайте, сідайте, я в кліп ока, тільки водички свіжої занесу... Та ви сідайте! – посміхнулася до них стара, виходячи з хати з відром у руці.
Як почули бідні Петро з Павлом про сало та ковбаску, то не встигали ковтати слину, стільки її покотилося їхніми голодними горлами. І так ковтали її до пізньої ночі, бо Афічка не повернулась.
Другого дня сховавшись в кукурудзі, наче руські партизани в Татрах, актівисти пантрували на стару, і таки дочекалися.
Коли повернулася, заскочили до хати, Павло сів напроти вікна, а Петро зупинився, як граб, біля порога.
«Тікай, бабо, куда хоч!» – посміхнулася стара і давай до них:
– Куда мені, старому опудалові, між такі гарні та молоді товариші лізти?..
– Ми всі рівні, тітко, бо комуністична партія...
– Коли були мадяри, нам хліб продавали, а як прийшли товариші, нема й муки на книші. А як прийдуть комуністи, то не будемо ні їсти, не треба мені вашої т«товаришії»!– махнула стара рукою і взялася розпалювати вогонь в печі.
– Та ви дивіться, зараз всі люди записалися, а ви ні та ні! – з докором сказав Цебрик.
– Та в мене ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні, потрібна я «товаришії», як блохи котюзі.
– У вас, Гафічко, є земля! – додав Корито.
– Є!.. Є в мене, слава Богу, земличка, бо-м не пропила, як твуй няньо у Дувидовуй корчмі! Ані не пройграла в карти, як старий Цебрик! Ану, вон мені з хати, помийняки остатні, бо кочергою голови потрощу! – розлютилася стара. – Ану, дивись на них, померти не дають спокійно! Та де я діну ту землю, де?.. Візьму з собою на кодришур? Як застину, то пишіть та записуйте мене, поки вам пальці не спухнуть, а тепер залиште в спокою мен, бо!..
Та останні слова товариші, мабуть, не почули, бо вискочили з хати, як з канона.
– Справжні комуністи борються з класовими ворогами, а ви не здатні бабу Гафічку до «товаришії» записати? Не показуйтеся більше на мої очі, бо опинитеся в Барагані! – пригрозив їм Чабрик.
– Товаришу Чабрик, доручіть мені, будь ласка, це завдання, і до вечора Гафічка буде в «товаришії», гарантую вам! – самовпевнено заявила Анничка Кудийдеш, яку в селі прозвали Аною Паукер***** за її вірність комуністичнії партії.
– Ану, товаришко Анно, доведіть оцим квадратним дурням, що вони не варті ні замерзлої цибулини, – зрадів Чабрик.
Анничці Кудийдеш таки вдалося до вечора записати стару до «товаришії».
Брехнею перехитрила її:
– Ой, Гафічко, комуністи хотять церкву розвалити! Та я ходжу від хати до хати, підписи збираю, може вдастся церкву врятувати.
– А Ілій би їх спалив з комуністами, всіх, до останньої лаби! Розігнили б верх землі з окаянниками! А би їх...
– Давайте, Гафічко, підпишіться і ви, – перервала її Анничка, бо не хотілось їй слухати те проклятя, яке, в першу чергу було для неї.
– Та я, тетина панічко, радо б ся підписала, та письма знаю, як Бурянцю цап, – відповіла стара.
– Ані не треба, Гафічко, ви лиш поставте палець ось тут в чорнило, а потім ось тут на папір під вашим іменем, ось так! – тупцювала з радощів Анничка.
– Аби тих комуністів небеснов мітлов Господь в пекло замів, аби... – супроводила її, клянучи, Гафічка, аж до самих воріт.
– Браво, товаришко Кудийдеш! Ось, бачите йолопи, як виконується політичне завдання? – похвалив її Чабрик.
Та короткою виявилась їхня радість, бо тільки виорали Гафіччину ниву і засіяли осінню пшеницю, як стара дала їх до суду за те, що «сплюндрували їй земличку».
Це не сподобалось товаришам з повіту, бо вони вчили без шуму колектівізувати села.
– Чому ви, тетко, подали до суду, адже ви самі погодилися вступити до «товаришії», ось, тут ваша заява з відбитком вашого пальця!
– Так, високосвітлий паночку, мій! Ця помийниця насилу встромила мій палець в тінту******, а потім – штовх на папір! Штовхали би єй чорти вилами в розпаленій геєні!
– Неправда, товариші! – підстрибнув, як опарений, Митро Чабрик, – Товаришка Кудийдеш одна з...
– Високосвітлий паночку! – звернулася Гафічка до судді, перебиваючи Митра. – Та я як була-м хотіла записатися в ту прокляту «товаришію», то підписала була-м своїм іменем, бо я письмо познаю май добре, як оця окаянниця, – пишу і читаю по руськи, по волоськи, та ще й по мадярськи, ану дивітся лиш, – сказала стара, і підійшла до столу судді і, взявши ручку, надто каліграфічними буквами написала на папері: Проданюк Гафічка.
Суддя аж свиснув з подиву, а в залі всі розреготалися.
Суддя застеріг, щоб більше такого не траплялось і дав чесне слово Гафічці, що поки вона сама не захоче, її ніхто не примусить писатися до «товаришії».
Коли стара виходила з залу, моргнула на Анничку Кудийдеш і шепнула тій на вухо: «Хитрав видра, та сарна теж не дурна!».
* Товаришія – сілськогосподарське товариство.
** Єйзуш – Ісус (угор.).
*** Озон-перц – в одну мить.
**** Кирнац – ковбаска.
***** Ана Паукер – діяч компартії в 50-их роках.
****** Тінта – чорнило.