Старий Микита думав прожити поверх ста років. Йому вже вісімдесят чотири, а він ще косить зі своїми синами на Кременищі. Деякі ровесники давно гниють, а котрі з них ще живуть, з дому не виходять ні до церкви, ні до корчми, як то кажуть. А він, слава Богу, ще почуває себе молодим і в силі. Але це лише його відчуття, бо, як видно, судки* іншу долю усудили йому. Мученицькою смертю мусів помирати. Ще в неділю, в церкві почув гострий біль під серцем, ледве перебув службу й дотягся додому. Та як упав у ліжко – не міг встати.
І ось тепер лежить у великій хаті на ліжку в глибокій немочі й кличе до себе то свою жінку Анну, то синів. Груди здригаються хрипким кашлем, а гарячка ні на мить не покидає його. Анна сидить поруч і зволожує ганчіркою гарячу його голову. Вона вже виплакала всі сльози, а тепер лиш гірко зітхає й дивиться, наче мати на малу безпомічну дитину. Якби могла, уділила б свого життя старому, віддала б половину, щоб померти разом.
На порозі стара Семениха гасить дев’ятки** старому, рубаючи в горняті ножем навхрест воду з шиплячими вуглинами, й пришіптує:

«Не маєш чого тут собі корінь вити,
Не тобі тут ся веселити...
Пропадай!.. Ізщезай!..
У ліса, у коріння,
У каміння, у піщіння,
Куди люди не доходять,
Куди кури не допівають...».

Потім Семениха встромила в землю коло одвірка ніж, щоб туди стікалися всі лиха, які мучать старого, а горня з водою подала Анні, щоб та далі зволожувала хворому голову і дала йому випити води. Холодна мокра ганчірка, намочена у воді із згашеною дев’яткою, трохи відтановила старого, й він прийшов до себе.
– Во-ди-и-и... – простогнав старий Микита. Анна піднесла горня до пересохлих його губ. Ковтнув води і йому трохи полегшало, бо розплющив очі й обвів поглядом довкола себе.
– Анно, ти не плач наді мною! – з натугою промовив старий і перевів погляд на ікону Святої Матері Богородиці, що на стіні. Йому було легше на самоті в ті хвилини, коли приходив до тями. Тоді всі спогади й роздуми поспішали клювати його душу, як горобці гречку. Першою й найважчою думкою спала та, що він помирає. Спочатку надіявся, що це лише якась примха, і він одужає, але йому ставало чимраз гірше, гарячка мучила, і почав втрачати пам’ять.
Його син Андрій ходив і по лікаря Кермеші на Коштіль. Той оглянув старого, поконсультував, виписав якісь ліки і сказав, що за день-два одужає. Сказав голосно при Микиті, щоб він почув, а потім надворі вони щось довго докладалися***. Микита прислуховувався, але не міг нічого почути, бо говорили майже пошепки. Проте він зрозумів, що його кінець вже не так далеко, як можна було подумати і як віщувала його душа. Він зрозумів це з того, як на нього дивляться, як поводяться з ним усі. На їхніх обличчях він читав свій кінець, свою смерть.
Та коли Анна почала мазати червоною, як мідь, глиною долівку в сінях, а Василь і Андрій стали наводити порядок на подвір’ї, тоді старий зрозумів, що вони приготовляються до його смерті. Йому стало жаль самого себе, почав ненавидіти всіх: жінку, синів і тих, хто тільки заходив відвідувати його – родичів, сусідів – усіх.
В такі моменти він заплющував очі й уявляв себе серед подвір’я, лежачи в труні зі сладеними на грудях руками, і причувалося йому, як панотець виголошує прощу: «...Прощається з своєю жінкою Анною, із сином Андрієм та його жінкою, з сином Василем...». Далі старому причувалося, як співають йому «Вічная пам’ять» і бачив, як несуть його на кладовище, заривають в холодну могилу, а самі повертаються додому на обід, щоб їсти та пити за його упокій, всі ті, котрі заходять, щоб дізнатися, коли він помре. Гарячі сльози котилися по обличчю старого, і він починав підбадьорювати себе: «Ну, Микито, пора в дорогу, ти своє прожив, поїв свій хліб, як то кажуть, а тепер не плач, щоб не казала пані з косою, як прийде просити до себе в гості, що ти якийсь боягуз», – гірко усміхався старий і зітхав.
Хоча Микита прожив вісімдесят чотири роки, та все одно йому здавалося, що це був тільки один день, один-однісінький день, за який не встигнеш нічого зробити. Йому здавалося, що він вибрав найкоротшу стежку, яка могла існувати від колиски до гробу.
Думки влітали в голову й вилітали, як бджоли у вулику.
– Анно! – хриплим голосом майже вигукнув Микита.
Рипнули двері, в хату зайшла Анна і присіла коло нього.
– Щось подати тобі?
– Не треба мені нічого. Пожени Андрія за священиком, хочу висповідатись.
– Господи Боже мій, Микито!.. Та ти ще видужаєш, але добре робиш, що хочеш висповідатись. Ади, старий Дроздик. Вже тричі його священик сповідали, та все видужував за кожним разом. Йому більше років, ніж тобі. І ти ще видужаєш.
– Це Божа воля, Анно. Тепер іди й пожени Андрія за священиком.
Як жінка вийшла, старий обернувся до стіни, щоб бачити ікону Пречистої Діви, і почав молитися:
– Богородице Діво Мати!..
Але злі думки не давали старому спокійно молитися. Йому почало здаватись, що Свята Богородиця з образу всміхається до нього: старий заплющив очі, але Пречиста не зникла сперед його очей, всміхаючись далі. Старий затулив очі руками і почав їх стискати до болю. Чим більше тис, тим більше Пречиста всміхалася до нього, поки не розсміялася на весь рот: «Ха-ха-ха...» – пролунало старому у вухах. Механічно, не хотячи, відвів руку від очей, немов від вогню, й розплющив їх. На стіні замість ікони Пречистої була Юлина, простягаючи до нього руки. Всміхалась і кликала його:
– Микито, любий, ходи до мене!
– Ні-і, ні-і, Анно!.. – хрипів старий.
– Тут я, тут, – забігла перелякана Анна.
– Зніми цей образ із стіни! Там нечиста сила.
– Господи! – сплеснула руками. – Микито, не гніви Бога, бо тобі зараз пора стати перед ним на суд.
– Зніми її, зніми скоріш – вона задушить мене.
– Микито, це ікона Святої Богородиці, вона допоможе тобі, ти молись до неї, вона простить тобі гріхи.
– Зніми її, зніми, зніми! – несамовито горлав Микита. Хрестячись, Анна зняла ікону зі стіни:
– Богородице Діво-Мати, прости йому, бозна-які гріхи спокутує.
– Винеси її надвір! Я не хочу, щоб була тут, вона руки до мене простягає, задушити хоче мене.
– Добре, добре, заспокійся, чоловіче.
Молячись, Анна винесла ікону. Після цього Микита заспокоївся і заснув.
Приснилося йому, що він молодий леґінь і косить на Кременищі, тільки замість лазової трави й чуприку він косить поле білих лілей. А на душі йому так легко, так весело, а вітер такий теплий повіває, пташки гарно співають. Коли глянув на стежку, що веде до криниці під явором, бачить – до нього іде Юлина, тримаючи в руці глиняну корчажку***. А сама така гарна, як ті діви напівголі, що він їх бачив у жида Шулима на килимі, прибитому на стіні у великій кімнаті. Коли придивився, – Юлина не йде, а летить, не торкаючись землі, сорочка й спідниця на ній з білих пелюсток лілей, по яких розлилося довге чорне волосся. Микита став, наче вкопаний, а його серце перестало битися.
– Господи! Яка вона красива!
Юлина підійшла до нього, простягнула йому корчажку, по якій стікали холодні краплини роси. Микита взяв корчажку й хотів щось сказати...
– Ш-ш-ш!.. – прошептала Юлина, поклавши свою руку йому на губи, щоб мовчав. Микита хотів запитати, навіщо йому треба мовчати, та рука Юлини наче замкнула його уста – не міг вимовити ні слова.
– Тому що твої слова розіб’ють хвилину щастя, – промовила Юлина, наче вгадуючи, що хотів спитати Микита. – Твої слова колись були для мене хвилинами щастя, кришталевими краплинами роси на білих лілеях, були солодшими від меду, п’янили більше, ніж вино, піднімали душу вище зірок. А ти, або доля, багатство, злі люди, чи, може, все це разом перетворили їх на хвилини горя і печалі, на краплі брудної води, що заплямували пелюстки білих лілей, ста-ли гіркішими від полину, смердючішими від болота і кинули мене на дно каль-ної багнюки, звідки мені повернення вже не було.
– Я тоді не брехав, я справді кохав тебе! – подумав Микита, не мігши ні слова промовити, та здогадався, що Юлина знає всі його думки.
– Так, я знаю, що ти любив мене, як діти люблять метелика, за яким бігають, поки не впіймають, потім кидають і забувають. Або, як люблять дівчата квіти у своєму вінку, поки він не зів’яне, потім кидають і плетуть інший. Отак і ти кохав мене, кохав і зрадив. Це не кохання, Микито, а пустий обман.
– Я не винен, я був таким молодим... Батько і всі мене переконали, щоб я брав Анну, вона була багатою, мала землю і нову хату, батько і воли дав, а ти була сиротою й майже найбіднішою в селі. Пробач мені, Юлино, я тоді не знав, що роблю. – Микиті дуже захотілося пити, він підняв корчажку, але Юлина спинила його:
– Ні, Микито, ще не настала твоя хвилина пити цю воду!
Тоді Микита догадався, що Юлина давно померла, і його охопив жах.
– Так, ти здогадався, що я померла, що я втопилася, наклала на себе руки. По-твоєму – я грішниця! Ні, Микито, я не грішниця, тепер я вже знову пречиста, як оці лілеї. Тоді, Микито, я була грішницею, коли повірила твоїм словам і согрішила з тобою, а потім погубила дві душі. Я була вагітна від тебе, Микито!
Микита почав дрижати, як у пропасниці:
– Я цього не знав! Якби я був знав...
– То все на Анні оженився б, тому що багатство Анни заморочило тобі голову.
Микита впав на коліна і почав плакати.
– Ой, грішний я, грішний!.. – шепотів він.
– Був ти щасливий з Анною, Микито?
– Не знаю! Я був щасливий з тобою, потім я був занятий, надто занятий, щоб думати про щастя. Тепер, як побачив тебе, я знову щасливий.
– Бери та пий, настала тобі хвилина пити цю воду, вона тебе очистить. І ти станеш знову чистим, безгрішним.
Микита приклав корчагу до спраглих уст, довго й жадібно пив.
Коли перестав, Юлина почала відходити від нього так само, як і прийшла, не торкаючись землі.
– Юлино, не відходь, зачекай і мене!
– Ні, Микито, це була наша остання зустріч. Від сьогодні наші стежки розлучаються навіки!
Микита почав бігти за нею...
– Я люблю тебе, Юлино!.. – кричав Микита, біг, але, ступивши три кроки, зрозумів, що не відчуває землі під ногами...
В хату зайшла Анна зі священиком.
Микита схопився з ліжка і, кричачи, хотів кудись-то бігти, та після трьох кроків ним сіпнуло, тіло враз пом’якло, і він упав на руки своєї жінки. Тихо промовив:
– Я люблю тебе... – й останнє невимовлене слово завмерло на посинілих устах.

* судки – парки, богині долі, які при народжені «пряли нитку» життя людини.
** гасити дев’ятки – ворожити.
*** докладатися – вияснювати, домовлятися.
**** корчажка – глечик.