«Пробач, коханий, пробач мені, сонечко, я знаю, що ти пробачиш мені, чи не так? Ти завжди пробачав своїй берізці – як ти любив називати мене – все ти пробачав мені. Адже так пробачати, як ти, не вміє ніхто на світі, ні кохати так, ані плакати так ніхто не вміє. Пам’ятаєш, коли я насміхалася з твоїх сліз і говорила тобі, що мужчини не плачуть? Тоді ти відповів мені, що найкоротший стих зі Святого Письма – «Ісус плакав», тому плакати не соромно, бо навіть і найсильніші люди плачуть. Тепер я вірю твоїм словам, мабуть, тому існує на світі стільки ненависті й горя, бо люди забули плакати. Людям треба знову навчитись плакати, і тоді вони знову будуть щасливі. Щасливі, як ти. Ти завжди був щасливим, навіть тоді, коли в тебе не було на це жодної причини».
«Як сумно тій людині жить, яка в житті не знає суму...» – декламував ти мені одного разу якогось класика. Ти про недолю і нудьгу завжди розказував мені з усмішкою на устах.
«Чому всі жінки, яких я кохав, або зраджували, або покидали мене? Ма-буть, така вже моя доля!» – скаржився ти одного разу, коли дівчина, в яку ти закохався, вибрала собі іншого – твого друга, здається.
«Я щасливий, що можу страждати заради неї», – сміявся ти. Спочатку я га-дала, що ти божевільний, – пробач мені, – а потім зрозуміла, що кохання, справ-жнє кохання ще не померло, воно живе, й такі люди, як ти, є прихильниками справж-ньoго кохання, хоча за це їм доводиться страждати, і бути нещасливими.
Господи, як я ненавиділа ту дівчину, через яку ти стільки страждав. Ти роз-казував мені, як її кохаєш, розказував мені, бо вона заборонила тобі говорити їй, що ти її кохаєш.
«Не варта вона твого кохання, і навіть не гарна. Що ти такого побачив у неї?» – запитала я тебе, коли ти показав мені її фото.
«В неї гарна душа – чиста, простора, і змерзла, як весняний степ шовкових трав», – відповів ти мені, посміхаючись, а потім додав: «І в тебе душа гарна!».
Мені дуже сподобалися твої слова, хоч я добре знала, що тоді ти лише хотів зробити мені приємність. Тепер знаю, коханий, що я гірша за цю дівчину, яка відкрито відмовила тобі в коханні. Я не відмовила тобі, коли ти запитав, чи між нами може бути щось серйозніше від звичайної холодної дружби і довгих-предовгих розмов про ніщо». «Холодної дружби...» – саме так ти висловився, і твої слова образили мене, тому що я нашу дружбу не вважала холодною. Мабуть, через те я й розплакалась, як маленька невинна дівчинка, в твоїх обіймах на терасі італійського кафе "David”. Якою щасливою була я тоді, першою назвала тебе «моїм коханим» і поклялася, що зроблю все, що зможу, аби зробити тебе щасливим назавжди. Тоді я вірила в це, вірила, що зможу дати тобі все те, що не змогли ті жінки, яких ти кохав, і які тебе або зраджували, або покидали. Так, я вірила, що зможу. Але не змогла. Пробач мені.
«В цю ніч ми написали першу сто-рінку нашого роману,» – сказав ти, коли відходив ранком, цілуючи мене по-батьківськи в чоло.
Бідний роман нашого кохання за-ли-шився односторінковим, наступні сто-рінки були написані нашим страж-данням. Я завинила перед тобою, мій коханий. Я зрадила нас, я зрадила наше кохання. Після того, як ти пішов того щасливого ранку, я здала собі справу, що мушу розповісти тобі всю правду про себе. Та вона, та правда, здалася мені такою страшною, що я сама перелякалася її. І вперше за останні чотири роки я глянула правді в очі. Мені стало страшно, я боялася свого минулого. Тоді взяла пляшку віс-кі, наповнила келих. Трохи захмеліла, багато разів набирала номер твого телефону, та що могла я тобі сказати? Що мене не звуть Богданна К., а Марта В., що я не з Коломиї, а з Тернополя, що я не працювала на Україні вчителькою, а була студенткою філологічного фа-культету, який покинула будучи на тре-тьому курсі, що вдома на мене чекає хвора мати і п’ятирічна дочка, батька якої я й сама не знаю, що тут в Італії, я ані день не працювала на фабриці, а займалася зовсім іншим ремеслом, як ти й сам собі здав справу трохи піз-ніше. Все це треба було тобі сказати? Так, треба було, мій коханий, але я не змогла, боялася, що втрачу тебе. Та хіба можна втратити те, чого в тебе ніколи не було?
Та ні, ти в мене був, ти був моїм, чи не так? В ту ніч, коли ми написали першу сторінку нашого роману. Хоча вона, на жаль, виявилася і останньою, зате вона існує в нашій пам’яті, і я носитиму її в моїм серці до кінця свого життя. Бо хіба можна забути такого чесного та чистодушного чоловіка, як ти? Ти зовсім інший, мій коханий, не такий, як ті чоловіки, які на зорі втікали з мого ліжка, залишаючи на столику сотню євро. Як я ненавиджу їх тепер, їх і себе саму. Ти мав право дізнатися про мене, про моє минуле від мене, моїми словами. Мені треба було розповісти тобі всю правду. Так, як ти це зробив, посміхаючись, «висповідав свою душу» переді мною. Я не змогла, коханий, боялася. Хоча тепер вірю, що ти не покинув би мене, а, навпаки, допоміг би мені кохати тільки тебе єдиного чоловіка-романтика.
Наприкінці тижня ти запропонував мені поїхати з тобою на острови Lago Magiore, а я збрехала, що мені треба поїхати в Україну на два тижні. Та не в Україну збиралася я, а зі старим італійцем П’єдро в гори. Де ти і зустрів мене в готелі «Falconeta». Уже потім від хлопця, який обслуговував наш поверх, я дізналася, що ти часто маєш роботу тут, у «Valle d’aosta», і завжди зі своїми колегами зупиняєшся в цьому готелі.
Ти прикидався, що не бачиш мене. Ой, як хотілося мені, щоб ти підійшов до нашого столу і луснув по зашкіреній морді сеньйора П’єдра, а мені б сказав: «Богданно, ти – сволоч!». Я тоді, мабуть, впала б до твоїх ніг і благала б тебе: «За-бери мене звідси, коханий мій!..». Але ти більше й не глянув у нашу сторону, а, повечерявши, піднявся в свій номер, залишивши своїх італійських колег з двома пляшками вина. Я теж піднялася з П’єдром в номер, сказала старому сеньйору, що мені треба подзвонити в Україну, вийшла на балкон і набрала твій номер. Ти відповів. «Не суди мене!» – прошепотіла я крізь сльози. «Я не маю права тебе судити, берізко!» – відповів ти і відключив телефон.
Твої слова розбили мені серце. Мені пригадалось, як ти, гірко сміячись, казав мені: «Чому всі жінки, яких я кохав, або зраджували мене, або покидали? Видно така вже моя доля!».
Я проплакала цілу ніч, а наступно-го ранку попросила П’єдра, щоб від-віз мене додому. Цілу дорогу я пере-живала, чи не викинула конверт, в якому ти прис-лав мені книжку Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля ко-пала», бо на ньому була твоя адреса. Як я раділа, коли знайшла його, і тепер в цьому листі я змогла висповідатись перед тобою.
Коли ти читатимеш ці рядки, я буду, мабуть, вже в рідній Україні, із своєю матусею і дочкою. Більше перед ні-ким не буду сповідатись, хіба що перед Господом, тому що перед ніким не завинила, тільки сама перед собою, а також перед тобою. Я знаю, ти пробачиш мені, ти добрий! Не споминай свою Богданну лихим словом, бо сьогодні вона померла. «А про мертвих тільки добре говорять!» – одного разу казав мені ти.
Прощай, мій коханий ! Ти залишишся в моїй душі назавжди!

Марта В.».
* * *
Дочитавши несподіваного листа, Ан-дрій важко зітхнув, змахнув сльозу, яка котилася по його обличчю. Запаливши цигарку, підійшов до вікна і, задумав-шись, довго споглядав неспокійні хвилі озера, потім набрав номер телефону Богданни.
– Nomero selecţionato e inexistento!1 – почулося в трубці.

* * *
Пізніми вечорами на зитишній терасі старого італійського кафе «David», за мармуровимстоликом можна побачити сумного самітнього чо-ловіка з пляшкою вина, який, втупившись внічну пітьму, що стелиться поза блідим неоновим світлом, слухає шепіт пальмових листків ідумає про тих жінок, які зрадили його, або, може, про тих, що покинули його, а, може, йзовсім нічого не думає...



1 Набраний номер не існує (італ.)