«Та казала мені мати:
– Синку, не жениса, –
Пий горівку, люби дівку,
Нічим не журиса!»

(З народної пісні.)

Вже три дні минуло, як Олекса Пикуряк зліг і більше не міг підвестись з ліжка. Хоча і не старий – «Бо шістдесятка – то не кінець життя! Ось, його ровесник Ілько Клепа зоставшись удівцем, минулого тижня одружився, а Микола Ровзин Анні Бохтеровуй у сімдесят дитину репнув, що вже й говорити про дев’яностоп’ятирічного Мочарника, який кожної середи ходить пішком до Сигота? Ні, шістедсятка – ще не кінець!» – підбадьорював себе Олекса, але скоро падав у розпач: «Та чи бодай один з них бідував так, як я? Напрацювався, або перемерз так, як я? Ні, це не старість, а лісорубська втома звалила мене з ніг! Видно, що вже так було суджено.» – важко зітхав, але скоро зерно надії знову проростало в його серці: «А може, це тільки простуда? Полежу кілька днів і видужаю, хто зна?». Але надія пропадала як тільки до хати заходила Одотя і, зупиняючись біля ліжка, ламала руки над ним і голосила: «Ой горе-е-е моїй голівоньці-і-і, горе-е-е!.. Хто захисти-и-ить бідну-у-у вдовицю-ю-ю?..».
– Цить, жоно, бо я ще видужаю, – зацитькував її.
– Та де вже ти видужаєш? Не топтати тобі вже зелену травку, ой не топтати, бо ти вже на смертній постелі, небоже! – не переставала ламати руки Одотя.
– То бодай не голоси наді мною, а зачекай, поки не простину, – попросив її Олекса.
– Та вже для тебе все одно, бо багато не маєш, ой не маєш, не має-є-єш!
Після таких слів у Олекси пропадала вся надія на видужання.
Четвертого дня він попросив Одотю привести лікаря:
– Хто зна, може, дасть мені інекцію, якість таблетки і видужаю.
– Ой, не треба вже тобі дохтора, не треба-а-а! – проспівала Одотя. – Тобі вже лиш лопата та сапа поможуть.
В Олекси мороз спиною поліз.
– Та хто його зна, Одо’, ти поклич дохтора, може?..
– Не дохтора, а попа йду та покличу, най висповідає тебе, бо вже до завтра не доживеш, ой не доживеш!
Священик висповідав Олексу, простив гріхи, помирував, одним словом приготував до останньої дороги, а Одотя знесла з горища чотири ялові дошки, покликала Дорофтея і той взявся майструвати для нього вічну «хатину».
Знадвору чути було як пилить дошки, та нібито не дошки пиляв, а Олексову душу. «Ну і не могли зачекати, поки сконаю, а потім збити копиршу!*», – з докором подумав Олекса.
– Но, Оле’, вже все готове! Наймила-м Коцора та мутула Багряного, аби чим ти задзвонит, взялися яму копати, і церковникові-м заплатила, і Дрейка прийде увечур, би тя скупала чим спочинеш, але треба дітей розділити земличков та сарачійов, що зостається по твоїй голові, бо як тя загребу, будуть лізти на мою голову. Я біжу за ними, а ти ще потерпи, а вже після того можеш собі конати спокійно!
Чекаючи дітей, Олекса полинув думкою у своє минуле – дитинство, молодість, і враз перелякався – як то з такого гарного та багатого парубка, з хатою серед села, дійшов такий стариган, живучи в дебрі поміж корчами?

* * *

Такого легіня, як Олекса Пикуряк, не було на все село. Високий та сильний, як дуб, гарний, як цар Давид з коштільських капличок, чемний, як вогонь, чесний, як голуб, хата нова серед села, дві пари волів, а землі... Нема що й говорити!
Не один батько крутився коло нього, надіючись, що засватає його дівку, не одна мати колінкувала молячись, щоб Господь направив Олексові ступні сватати її дочку, і не одна дівка завмирала, коли Олекса спиняв погляд на ній, не одна важко зітхала, не одна мріяла, не одна надіялася, а він «Ось кого висватав – Одотю Кирлібашину. Здурів парубок, не інше!», «Напоїла хлопця, або нагодувала чимось, інакше не може бути!», «Нема кому його навести, батьки повмирали, а братів, ні близьких родичів нема, далекі не сміють втручуватись», – дивувалися люди, але ніхто не посмів «відкрити» йому очі, окрім старого Петра Товкана.
– Ти, Оле’, знайшов би собі пару поміж людьми, а не ліз сватити дівку в таких нелюдів, як Кирлібаші! Хто доброго слова скаже про них? Старий тільки що й пантрає, аби щось украсти або затаїти, а стара зранку до вечора розношує брехні та снує плітки по чужих хатах, ще й ворожити знає, а дівка?.. Хіба ти не видиш, яке опудало? Мені, старому, такої б не треба, як ти будеш з такою жити?
Олекса не відповів нічого старому, тільки байдуже посміхнувся, але, видно його боліли ці слова, бо доніс це Кирлібашам, а Одотин батько підстрінув Товкана і трохи не побив:
– Яке тобі діло до моєї дівки, старий пердуне? Га!?. – горлав Дьорді Кирлібаш, хапнучичи його за груди і трясучи, що аж гудзики з сорочки пострибали. – Дивись, бо я тобі сонце запрячу! Ще раз посмій хоть словечком згадати мою фамілію!..
– Я тобі, хлопче, хотів добра, а ти уфистів** тому головорізу – мало не задушив мене, – докорив Товкан Олексі, коли зустрів його, але той знову посміхнувся і пішов собі.

* * *

Не відав бідний Олекса, що то не кохання, а випитий в старої Кленихи могорич за куплену від неї на політок траву довів його до такого.
Не знав він, чому так дешево продає стара траву. Переказала чи він би не взяв на політок, бо її поле в межу з його полем, і то «одною дорогою» буде для нього. Пішов, домовився, заплатив, а стара «Випийте, та випийте, Олексо, бо воно так годиться!». І випив.
А в тій слив’янці мочилося коріння з німиці, яку Одотя Кирлібашина носила дев’ять тижнів у пазусі, і трохи води, в якій скупалася.
– Побачиш, він гинутиме за тобою! – запевняла її стара. – Ти лиш якось доберися, аби му око впало на тебе, а решту зробить те, що я му дам випити.
Олексове око впало на Одотю скоро, бо Дьорді Кирлібаш попросив його привезти смереки з Накладоватого: «Привези, Оле’, а моя з дівульов відроблять тобі, бо грошей тепер, навесні, знаєш і сам...»
Олекса привіз смереки, а вже через три тижні священик Хортик їм оглашки в церкві оголосив.
– Не забуду ніколи, яку наруку ви зробили мені, – заздрять всі дівки, най тріскають зі злості, а я буду собі найперша газдиня села! – раділа Одотя.
– Це ще не все, тетина! Тепер треба вміти як і що, а опісля все життя буде танцювати під твою дудку, беш видіти, лиш послухайся ще раз мене.
– Що скажете, те й зроблю.
– По-перше, коли вертатиметесь з вінчання, постарайся ступити ти першою через поріг хати, а по-друге, я приготовлю тобі фіртунку горівки, в якій мочився клонц з німої качки. Тоді все життя ме мовчати і не зможе жити без тебе, як качка без води, тоді веди перед, як хоч, а він ні слово не відкаже.
І Одотя повела перед. Так повела, що люди билися по роту і хрестилися, говорячи: «Сохрани, Боже, від такого розуму, як у Пикуряка!».
У два місяці після їхнього весілля Олекса продав хату у селі і перебрався до Кирлібаша!
– У своїй хаті командуй ним, як захоч, а як му не тецік, – «забирайся на мамини-ті гіллі!» – радила Клениха Одоті.
Олекса спочатку вертів носом, але Кирлібаш переконав його:
– Тут, на окраїні, живеться, як в пазусі Авраама, – до лісу рукою дотягнеш, маржинку пусти з хліва і забудь за неї до вечора, а кури до сусіда не забіжать, плота не треба, – газдуй собі на здоров’я.
І газдував Олекса. «Ніч го прожерла, ніч го висра...», – як кажуть старі люди про тих, що працюють з ранку до пізньої ночі. Через кілька років ходив у діравих постолах та дрантивій свиті, гірш від наймитів. В село сходив тільки на Великодні та Різдвяні свята. Та нічого, ходила Одотя і вмісто нього! Вирушала ранком та поверталась вечором. А подеколи й по два-три дні не приходила, бо в куми Мачанки не нагуляєшся за один вечір, та ще коли прийде Поштарик з гармошков, а Дрімух з фловтою. То так нагуляється Одотя, що відлежує опісля.
Вона не боялася Олекси, бо ні разу не підняв голос на неї, але, повертаючись додому після таких гулів, щоб уникнути його невинного погляду, коли наближалася до хати, починала галайкати здалеку:
– Оле’, бери, Олексику маржину та втікай у Канюччину Яму, бо габоров*** неборе, габоров!
Олекса випускав скоро худобу з хліва, кидав у трайстру кицку мамалиги, дробок солі та дві-три цибулини і ганяв щодуху до рипи, де кілька днів рятував худобину то від руських, то від німців, залежить – хто починав габоров у Одитиних вигаданих казках.

* * *

Поринувши в спогади, Олекса забув, що він на смертній постелі і хотів піднятися, але в ту хвилину до хати увійшла Одотя з синами Дьордієм, Павлом, Олексою та дочками Катариною, і Доцею.
– Ось тут твої діти-и-и, розділи їх сарачієв, розділи-и-и, бо ти більше продав, ніж надбав за своє життя.
Олекса нібито не почув лихословіє жінки і почав захриплим голосом:
– Нива у Прицаринку хай буде Дьордійова.
– Та що ти? Прицаринок най хоснує Доця, а Дьордійові дай сад у Грицкові.
Олекса глянув скоса на жінку, але стримався і не перечив їй.
– На Переході нива велика, поділять її Павло з Олексом між собою.
– Ні, ні, ні! – занікала Одотя. – Ціла нива на переході най буду Катерині, вони доньки, а донькам...
Олекса відчув вперше у своїм житті, як гнів котиться клубком з-під його грудей і застрягає в горлі, але знайшов сили продовжити:
– На Кременищі даю Павлові.
– Ні! Павлові в Стижереті, а на Кременищу Олексі! – рішуче сказала Одотя.
Цього разу Олекса відчув, як гнів закипів у ньому і як сила опанувала його тіло, а неміч кудись зникла. Тоді він не тільки піднявся, а просто накинувся на Одотю, як шуліка на курку, і одним поличманом повалив її на землю, обмотав косу округ руки, посяг за кочергою і почав краяти куда попало:
– Хто в біса помирає в цій хаті – я ци ти? – ревів зі злості як віл.
– Т-т-ти! Ря-ря-т-т-туйте! – кричала перелякана Одотя.
Але рятувати не було кому, бо Олекса гримнув на синів та дочок:
– Зараз і вам ребра поламаю, прийшли загребсти жового в землю, га?
Ті розбіглися котрий куди, а він повернувся до своєї Одоті і так репіжив, що аж рука зомліла, а Одотя вже не мала сили кричати, лиш важко зойкала.
– Це за все, що я перетерпів від тебе! – сплюнув сердито Олекса, відпустив косу з рук і кинув кочергу в кут. – І запиши собі добре в диню – закочу лаби, коли захочу, не коли ти захоч, а тепер піду гуляти. А ти бери маржини та ховайся в рипу, бо як ся верну, почне габоров!
Олекса переодягнувся в чистий одяг, обув нові чоботи – цього вечора він погуляє і почестує всіх, хто тільки зайде до корчми, адже він і так вже мав бути покійник.
Коли брав з-поза образа Миколи чудотворця гроші, йому здавалось, що святий посміхнувся і підморгнув йому.

* Копиршу! – труна.
** Фистіти – тут доносити.
*** Габоров – війна (угор.)