– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився на колінах, з руками простягнутими до ікони, вуйко Феріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку, то хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!...
– Дивиса сама, Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового: і гриблянка з тов-сто-коренків, сам їх назбирав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня пси Товканові не роздер-ли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасу-лі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених, і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки1, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної2 спекла стара, дай юй, Боже, здоровля, што чемна, то чемна, але пулітерку на стул не покладе, фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матір, яка тримала дитятко на руках і, нібито хитро посміхаючись, поглядала то на накритий різдвяними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла, що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжував:
– Раз на гуд Руздвяний вечур, Бо’родице! Раз на гуд, Мамко, ти єси нам Спаса родила, як то може бути, Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє, аби без горівки святкувати? Та ні колядку насухо не заколядуєш! Змилуйса, Мамко, аж не літерку, та хоть пулітерку, аж не тої з довгих осінних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок. Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем так, як мені закурив горівчину, а текла чиста, як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак. – Ми коли лутровали, кажу му: «Васи, дивиса, умий добре котел!», а ун: «Не учі мене, Міха!» – учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел, Міха?». Та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани – налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під сто-ла, куди заховалася з корчагою горівки, коли вуйко увійшов до великої кімнати молитися до Богородиці. – Чорт го заніс фікс, коли-м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав бу дов завтри, бо доки са не налиґає, не годен го сперти ні дідько, усе би упив, пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати, не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти вішати, – один лайдак та й ґата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати аж не літерку, то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осін-них, то хоть тої з дрисливок. Закориласа, як корец, та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама, Бо’родице, і наварила, і напекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони, дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер, Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінних довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичар...
– А фіртунку3 би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий, голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх прикував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випуливши очі на святу ікону, не міг продихнути.
Але нарешті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе, поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену Дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти, ’сусику, ще маленький, не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає, скільки треба дати...

1 Орака – бойня.
2 Нулашна (мука) – вищого сорту.
3 Фіртунка – чвертка.

2008 р.