Роман заварював собі ранковий чай, потираючи заспані очі. Позіхнув. Глянув у вікно. На вулиці було зелено й сонячно, намічалася погідна літня днина. Парубок присів за стіл, відпив трохи «Ліптону», аж раптом підвівся й підійшов до підвіконня, поставив туди свою чашку й задивився. На людей, на дерева, на асфальт, на проїжджі автівки... «Скоро має з’явитися… Ось-ось…» – подумки говорив сам собі, перебуваючи в очікуванні. «Я маю з нею поговорити… Але ж вона не хоче! То й що? За своє кохання треба боротись, як кажуть…» – міркував Роман. Його серцебиття прискорилося. «Знову!» – до під’їзду наближалася люба йому дівчина, несучи букет із червоних гербер. Виглядала щасливою, аж дуже. За кілька секунд вона зникла за дверима. Парубок продовжував дивитися у вікно. Допив чай, переодягся… Через деякий час вийшов зі своєї квартири. Проходячи повз Наталіїну, на мить зупинився, та не подзвонив, не постукав, натомість рушив далі, вниз.
– О, Ромку! Пізно ти вийшов! Тут проходила кохана твоя з віником після нічних розваг! – затараторила жіночка-сусідка.
– Еге ж, – піддакнула їй інша. – А ти ще одружитися з нею хотів! Ти диви яка! Наречений місяць тому переставився, а вона вже котрий ранок з побачень із квітами повертається… А букети ж які! Мабуть, заможного собі знайшла. Продалася.
Нещасного закоханого цими словами було боляче вдарено, але він промовчав і швидко пішов до виходу з двору. Десь годину провештався по району, заскочив у пару крамниць. Розташувавшись на лавці в невеличкому сквері, запалив цигарку. Думав, думав… І все про Наталю. «Чому? Чому вона так чинить? Чим я їй не пара? Ну, кохала вона свого Макса, але ж він загинув… І замість до мене придивитися, іншого знайшла! Та ще й, справді, якось… аж надто швидко…» – снувало в його голові. «Треба за Наталкою прослідкувати! Я дізнаюся, хто він, до якого вона ходить, а там видно буде…» – вирішив Роман.
Повертаючись додому, він не зміг не подзвонити до квартири коханої дівчини. Спочатку вагався, потім різко натиснув кнопку. Трохи відступив від дверей. Наталя відчинила й визирнула.
– А, це ти… Привіт, – мовила вона. – Заходь, як хочеш.
– Дякую, – відповів молодий чоловік та увійшов до коридору. – Як живеш?
– Нормально, – відрізала дівчина. – А ти?
– Нічого так… – зітхнув Роман. – У тебе новий хлопець? – вирвалося в нього, коли вони дісталися кухні.
– З чого ти взяв? – запитала після недовгої мовчанки Наталя, миючи персики.
– Я бачив уже кілька разів, як ти поверталася додому вранці… З квітами, – повідав їй. – Шикарні букети, – відзначив, глянувши на троянди, хризантеми, гербери, що красувалися в вазах на підвіконні.
– Це не твоя справа. Не лізь, – заявила дівчина.
– Ходімо ввечері в кіно, – тихо мовив Роман. – Або до кав’ярні. Трохи розважимось, поспілкуємось, – додав, дивлячись на кохану, яка все не поверталася до нього обличчям.
– Я буду зайнята, не можу, – рішуче відрубала Наталя.
– Знаю я, чим ти будеш зайнята, – засмучено протягнув парубок.
– Ти знаєш? Та нічого ти не знаєш! Іди звідси! – розізлилася, підскочила до Романа й штовхнула його. – Вимітайся, чуєш? Це моє життя! Не втручайся!
– Вибач, я не хотів тебе образити, – намагався заспокоїти знервовану дівчину.
– Слухай, я тебе як друга пустила до себе, а ти… Я не хочу зараз більше з тобою розмовляти. Іди, будь ласка. У мене ще – купа справ, – відповіла та.
Роман рушив до виходу з квартири. Не бажав псувати стосунки з Наталею.
– Усього тобі доброго. Звертайся, раптом що… – сказав їй наостанок.
– Бувай, – бовкнула дівчина й зачинила за ним двері.
Лишився сам серед байдужих стін під’їзду. Повільно піднявся до себе, увійшов, роззувся й, діставшись канапи, безсило впав на неї. «Сьогодні! Сьогодні ввечері я таки прослідкую за Наталкою», – подумав леґінь.
Десь біля двадцять першої години Роман був уже готовий у будь-яку мить вибігти з квартири. Але він чекав. Стоячи біля вікна з ключами в руці, не зводив очей з виходу з під’їзду. «Хоч би не запримітила мене», – переживав молодий чоловік. «Не розумію. Вона ж так кохала Максима! А як плакала, коли він загинув під час того шторму! І, коли тіло не знайшли, її кілька тижнів ніхто не міг переконати, що він помер. Вірила ж, що живий… Побивалася, невтішна була… Я ж сам її заспокоював марно дні й ночі на проліт! А тепер… Але якби вона зі мною почала зустрічатися… Якби ж…» – мучило Романа. Раптом побачив Наталю, коли вона вийшла з підїзду. Зірвався з місця, вискочив із квартири, замкнув двері й помчав сходами вниз.
Він старався слідкувати за дівчиною обережно, щоб та його не вгледіла й не сталося сварки. Уже стемніло. Ніч видалася не найкраща. У другій половині дня хмари вкрили небо, і тепер зорі й місяць ховалися за ними, тож було й видно погано, і моторошно якось. «І ліхтарі не світять! Що за знущання над людьми?!» – сердився Роман, напружуючи очі, які вже, на щастя, дещо звикли до темряви, хай навіть такої аж дуже густої. «Куди це вона прямує? Це ж уже – майже край міста! І з ким зустрічається? Потвора він: навіть зустріти дівчину не може! І як з таким…?» – міркував леґінь. Тихо просуваючись уперед за Наталею, дивився то на неї, то під ноги, щоб не створити гамору. Раптом у заростях, повз які він ішов, щось зашурхотіло. Несподівано й гучно. Роман завмер. Але дівчина не озирнулася. Хвилини минали, а вона все не зупинялася. «Куди це вона? До моря? Дивно…» – подумав, коли Наталя звернула на стежку, що вела на дикий пляж. «Там же немає ніяких будинків, ані ресторанів, ані кав’ярень… Там же мертво!» – не міг збагнути дії коханої.
Дівчина дійшла до піску й, знявши босоніжки, попрямувала ним далі, до води. Роман сховався за дерево, щоб не потрапити їй на очі. «Там же ж – нікого!» – відзначив у собі, і якесь зловіще передчуття змусило його здригнутися. Темрява, міський пустир, дикі місця… Раптом що, то, як кажуть люди, хоч кричи, хоч не кричи… «Хто їй тут міг призначити зустріч? Адже цей пляж… Він навіть не для відпочинку, а для рибалок. Прийшла сюди, щоб посумувати за Максом? Адже звідси він завше відпливав…» – розмірковував. Раптом з-за чагарників, що були неподалік, хтось з’явився. Якась темна постать. «Наче чоловік якийсь… Що то в нього? Схоже на квіти», – подумав Роман.
– Наталю! Кохана! – Пролунав гучний голос. – Я тут! Іди до мене! Я нарвав для тебе ромашок!
Дівчина побігла до невідомого, кинулася йому на шию. Кілька хвилин вони обіймалися. Роман пильно спостерігав за ситуацією. Але парочка раптом пішла до прибережних дерев, у напрямку до нього. «Що робити?! Зараз мене побачать!» – занервував, аж несподівано впізнав у Наталиному супутнику… «Ні, цього не може бути! Боже! – уважно придивився, – Він! Але…». Парубок застиг на місці. Йому було важко вірити власним очам. Страх заволодів серцем, яке шалено забилося, мозком, котрий аж запаморочився, ногами, що підкошувались і немовби вросли в землю… «Хіба таке буває насправді? Та ж ось він, поряд з нею… Максим. Вона ходить до… мертвяка…» – пронизували Романа жахливі думки. Уже дуже близько було бліде неживе обличчя. Схаменувшись, парубок зірвався з місця й помчав геть. Але хтось різко зупинив його, накинувшись іззаду.
– Що ти робиш? Пусти його! – залунав голос Наталі. – Не роби цього! Ти ж його задушиш!
– Він чіпляється до тебе, так? – прохрипів Максим. – Скажи, так? Ти – лише моя.
– Але я не хочу бути з убивцею! – простогнала дівчина, притиснувши долоні до обличчя, аж скривленого від жаху. – Ти ніколи таким не був! – розбільно прокричала.
Та Роман раптом вирвався з цупких рук Максима чи й навіть уже не Максима, а якогось бездушного монстра з потойбіччя. Але той не збирався відпускати свою жертву. Зробив випад, щоб схопити парубка ще раз, але марно. Роман ухопив Наталю за руку й потягнув за собою. Вона побігла з ним.

***

– Чого ти туди прийшов? Без тебе було б краще! – мовила ще шокована дівчина, коли вони вже йшли по своєму двору.
– Ти що, здуріла? – не міг зрозуміти Наталю парубок. – Це – не твій наречений. Ти ж бачила: він намагався мене насправді вбити! Він і тебе задавив би через якусь дрібничку, напевно.
– Але я кохаю Максима. Хай навіть мертвого… – в очах з’явилися сльози. – Але він такий страшний був цієї ночі… – поглянула на квіти, які стиснула в руці.
– Він тепер такий і є. А ми… А ми живі, – сказав замислено Роман.

2012 р.

«Зараз тут іще раз усе роздивлюся», – подумала Ілона, увійшовши до крамниці, де мав минути її перший робочий день. «Як же ж усе чудово склалося! Заживемо тепер…» – раділа, зачиняючи за собою двері. Невеличкий міні-маркет, зовсім звичайний, яких багато, зустрів молоду жінку вранішньою прохолодою. Вчора вона вже була тут: вивчала документацію, роздивлялася крам під керівництвом Віктора, хазяїна бізнесу. Ілона подивилася на годинник. Мала ще час попити кави до того, як відчинити міні-маркет для покупців. Зайшла до підсобки. Намацала пальцями вмикач світла. Натиснула. Темно. «Перегоріла чи що?» – подумала невдоволено. У службовій кімнаті не було вікна, і це не подобалося жінці.
Вона вийшла до торгового залу. Там світло загорілося. «Значить, таки лампочці тій кінець», – відзначила в собі. Повернулася до підсобки, залишивши двері відчиненими, щоби бачити хоча б щось. Раптом здригнулася: із сусідньої кімнати, де був склад товарів, донісся стукіт. Ілона замислилася, що б то могло бути. Думки ж не малювали їй нічого доброго. Звук пролунав наново. «Зайти туди? Ні. Не можу. Але ж не повинно там нічого страшного…, – простягнула руку до замку. – Та ні. Краще не відчиняти…», – відступила на пару кроків назад. Поглянула на чашку. Кави вже не хотілося. Зиркнула на двері, що вели до приміщення, з якого до неї двічі долетів дивний шум. «А якщо…? Ні, це неможливе. Маячня», – подумала раптом. Та неспокій, що вже закрався в Ілонину свідомість, не полишав жінку. «А це що?» – запитала себе, почувши недалеко від себе, з кімнати-складу, якесь шкрябання.
«Треба опанувати себе. Там, мабуть, пусте щось… Миші чи щури… А я нісенітницю якусь вигадую. Лізе ж до голови всяке!» – міркувала, заламуючи собі пальці. Попрямувала до виходу з підсобки, але її зупинив і змусив озирнутися новий звук. Ще більш моторошний. Це був ляск металу, що почувся з тієї ж кімнати-складу. Зовсім близько. «Це ж… Біля дверей. Поряд!» – Ілона зірвалася з місця й побігла геть. «Ключі!» – згадала вже біля виходу з крамниці. Поглянула назад. «Треба повернутися. І телефон там…», – думала, дивлячись у темряву підсобки. Зробила крок до неї. Ще один. Серце калатало. Горло стискалося. Ноги підкошувалися. Та вона повинна була йти туди, звідки очікувала на недобре. «Як можна було не взяти найголовніше? – картала себе. – Уже була б на вулиці… Подзвонила б…». Ще трохи наблизилася до підсобки. «А якщо, поки я бігла, ті двері було відчинено?! Якщо там, у мороці…?» – вдарила Ілону думка. Не знала, що робити. Не наважувалася рушити з місця. Тишу порушив скрип. Жінка відступила назад. Потім кинулася до каси й сховалася за нею. Завмерла. Почулися кроки. Повільні. «Що тепер? Що далі?» – не могла втямити. «Треба щось…» – оглянула все поруч. Пригнулася так низько, як тільки могла. «Він! Наближається…» – подивилася вбік, де були вхідні двері крамниці. «Зараз побачить мене! І – кінець. Ця потвора! Чому я лишила ключі в підсобці? А чи він їх знайшов?» – свердлили думки.
Побачивши обідраного, згорбленого чоловіка, який підійшов до виходу з міні-маркету, Ілона затамувала подих, притиснулася до касового столу. Він же, вгледівши її, зробив крок назад. На кілька секунд у замкненому просторі запанувала тиша.
– Не наближайся, Вікторе, – прошипіла жінка і, вскочивши, стрімголов помчала до підсобки, де були ключі й інші потрібні речі.
– Що, не вийшло у вас позбутися мене?! Гадали, що я не вирвуся з вашого капкану? – викрикнув чоловік, догнавши її й схопивши за волосся. – Я зараз зателефоную до поліції, а ти все розповіси. І не думай… Чуєш, не думай навіть жартувати!
Та Ілона вирвалася й, забігши до службового приміщення, вхопила ніж.
– Ах ти ж… Справу мою – загарбати, а мене…! А я ж тобі допомагав, довіряв, на роботу влаштував! А ти… А де ж твій приятель? Отой, з яким ви мене скрутили. Тобі самій зараз не впоратися, – чоловік міцно вхопив її за руку.
Лезо ляснуло по підлозі. Жінка намацала на столі ключі й спробувала звільнитися, та даремно. Кілька митей – і Ілона впала, втративши свідомість.
– Алло! Поліція? Приїжджайте швидше, – далі Віктор поспішно диктував адресу.
Наступного ранку він прийшов до своєї крамниці, де мав минути його робочий день. «Добре, що цих узяли. Тепер не чіпатимуть мене», – міркував собі. За кілька годин чоловік повинен був завітати до слідчого, який тепер вів справу його ворогів. «Ілону шкода… Я думав, вона мені – подруга… Чому вона так…? Подивимось… Може, вони схаменулися?», – і зробив собі кави.

2012 р.

– Ой, телефон… – Уляна видобула з кишені свій мобільний. – Це мій дзвонить. Треба кудись відійти, бо тут не поговорити нормально.
– То відбіжи кудись, а я на тебе тут почекаю, – мовила подруга, відсунувши від себе порожню чашку з-під чаю.
Молода жінка поспішила подалі від гучної музики, яку вона зараз майже ненавиділа. Опинившись на достатній відстані, натиснула "прийняти виклик".
– Алло. Привіт, сонечко. Я тут сиділа в кав’ярні з Інною… – затараторила, озираючись на різні боки.
– Ти хоч би подзвонила, Улю, – почула незадоволений голос чоловіка. - І чого так довго не відповідала?
– Вибач. У мене все добре, – відказала вона. – Я скоро буду вдома.
– Я чекаю на тебе. Не барися.
– Усе, я біжу до Інни. До зустрічі.
Вимкнулася. Швидко пішла в напрямку кав’ярні. Жінку занепокоїли два невідомих, які прямували їй назустріч. Вирішила їх обійти. Незнайомці ж – напереріз. Уляна кинулася назад. Помчала вулицею. Навколо – нікого. Натужно думала, куди тікати. Серце било на спалах. Калатало шалено. Дихати було все важче. Насилу втягувала в себе повітря.
– Стій, ти! – врізався в спину крик одного з чоловіків. – Можеш не старатися, не втечеш!
Жінка втратила свідомість.
Прийшовши до тями, завмираючи, згадувала пережите ввечері й дивилася в темряву. Відчувала біль у грудях. Не бачила нічого, крім чорноти перед очима. «Де я?» – не знала відповіді на запитання. Уляна тремтіла. Горло стискалося, мовби хтось душив. Секунди, хвилини…
Через деякий час видно стало трохи краще: очі звикли до пітьми. Жінка помітила маленьке вікно, розташоване дуже високо. Вгледіла, що кімната, в якій вона перебуває, – майже порожня. В одному з кутів стояла шафа. Спробувала підвестися. Вийшло, але насилу. У голові паморочилося. Хитаючись, дісталася дверей. Вони не відчинялися. Уляна почала бити по ним долонями. Кулаками. Відгуку не було. Не знала, що робити. Розпач термосив її душею, наче вітер – якимсь клаптиком тканини.
Жінка полізла до кишені, витягла інгалятор. Скористалася. Дихати стало трохи легше. Але ліків було обмаль. Уляна дивилася на вікно. Не зводила з нього очей. «Що ж робити? Що?» – не могла збагнути. «Надто високо… Чому? Чого це все – зі мною?!», – вхопилася за голову. «А ці покидьки? Що вони зі мною зроблять, коли прийдуть?» – жінка здригнулася. «Хто вони взагалі такі? Що їм від мене треба?» – не знала. Думала, думала… Надія зблиснула перед нею миттєво. Уляна підійшла до шафи, спробувала посунути її. Безуспішно. Відкрити також не виходило. Штовхнула її ще раз. Закашлялася, відскочила. Дерев’яне одоробло з гуркотом упало на підлогу.
Вона оперлася об стінку. Вронила порожній інгалятор. Укотре втягнула в себе повітря. Зі свистом. Насилу. «Хвороба розчавить мене тут…» – проричало в голові. Слабкість тягнула Уляну додолу, згибаючи їй коліна. Жінка сіла на підлогу. В голові паморочилося. Вдихнула повітря так, як іще ніколи в житті. Темрява почала наповнюватися дивними видіннями. «Це все недуга… Це вона… Нікого тут немає… Крім мене…» – переконувала себе, коли чорнота згустилася перед нею в розпливчасту фігуру. Жінка йожилася під вагою жаху. Смерть іще ніколи не була так близко. Здавалося, ось-ось торкнеться, схопить, потягне за собою... Спогади, думки мчали крізь затуманену, застрашену свідомість. Удома на неї чекав коханий чоловік. Жінка щиро вважала, що з ним їй неабияк пощастило. Любив її, обожнював, як то кажуть, на руках носив. За кілька днів до них мали б приїхати її батьки. У матері місяць тому був День народження. Чудово відсвяткували, у дружньому родинному колі. А вчора шеф обіцяв підвищення… Дихати стало ще важче. У якусь мить Уляна подумки попрощалася з усім. Але напад почав відступати. Жінка ще раз подивилася на вікно. Останнім часом вона сильно схудла через тяжку хворобу. Тож і мала надію, що зможе вилізти. «Хоч би не зависоко!» – волала в собі.
Ступила на шафу, смикнула ручку. «Є!» – очі заблищали. Трохи підтягнулася. Було важко. Свіже повітря тішило, оповідало про життя. Земля була близько. Опинившись на вулиці, стоячи на асфальті, глибоко вдихнула. Пішла, озираючись навкруги. Навколо не було ані душі: пізня година давала про себе знати. Двори, провулки, проспекти лишалися позаду. А попереду був ще не закінчений шлях. Уляна поспішала додому.

(2012 р.)

Нічну тишу порушив гучний шум. То грюкнула металевими задніми дверима міської елітної висотки дівчина. Вона опинилася у великому, темному дворі, оточеному з усіх сторін стінами багатоповерхівки. Була тут уперше. Роздивлялася. Але побачити вдавалося небагато. Трохи вимальовувалися найближчі під’їзди, дерева попереду… «Ані звуку… Уже, напевно, друга чи десь біля… Як же вийти звідси? Може, я дарма втекла? Що далі?», – думала собі Таміла. Витягнула з сумочки мобільний. Відхилила вхідний дзвінок. Віднайшла номер подруги, натиснула кнопку виклику… «Абонент поза зоною досяжності…», – почула у слухавці. «Де вона поділася? Спочатку зателефонувала, підбурила…», – нервувала дівчина. Раптом – знайома мелодія.
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.

(2012 р.)

Катерина поволі приходила до тями. Тільки-но свідомість почала повертатись до дівчини, вона відчула себе зв’язаною. Мотузка грубо впивалася в зап’ястя, в ноги. Розплющила очі. «Що воно таке? Де я?» – намагалася зміркувати. – «Схоже на цех… Якісь старі… станки… Чи це не закинута фабрика, що недалеко від нашого міста?», – хвиля тремтіння прокотилася по тілі. – «Жах…». Катеринину увагу різко перетягнули на себе чиїсь кроки, що швидко наближалися. Слухала, слухала. Із завмиранням серця. До неї підійшов високий чоловік.
– Хто Ви? Що Вам треба від мене? – Звернула до нього пройнятий відчаєм голос. – Відпустіть! Що… Що я Вам зробила?
– Сиди тихо. Мені ти не потрібна. Але прийде інший. – Сухо й відсторонено промовив той.
Катерина здригнулася. Такого страху не відчувала ніколи раніше. «Інший… Інший… Хто?» – не розуміла. Запитала це в незнайомця, але відповіді не одержала. Чоловік відвернувся й відійшов від неї. Раптом дівчина згадала, що у верхній внутрішній кишені її куртки є канцелярський ніж, куплений нею вранці. «Хоч пуховик не застебнутий», – відзначила подумки. Нахилила голову й, ухопивши зубами замок, потягнула його вбік. Ними ж дістала й річ, за допомогою якої сподівалася вивільнитися. Кинула ніж на підлогу, трохи посунулася й узяла його пальцями. Насилу, витративши немало часу, перерізала мотузку, що, на щастя, була не надто товстою. Розв’язала свої ноги. Піднялася. Роздивилася навкруги. Нікого. Прислухалася. Жодного звуку, крім шаленого биття власного серця, не вловила. Гадки не мала, де вихід. «Він пішов туди... За ним не можна…», – подумала й обережно, щоб не бути почутою, покрокувала в протилежному напрямку. «Це ж… моя», – побачила сумочку, що лежала на підлозі, біля стіни. Схопила й почвалала далі.
– Дідько! Он де ти! Зараз я тобі...! – Донісся до неї галас.
Дівчина побігла. Чимдуж. «Хоч би натрапити на вихід!» – повторювала в собі. «Наздоганяє!», – з жахом розуміла вона. Зачепилася за щось сумочкою й випустила її з рук. Не могла дозволити собі спинитися. Але за кілька секунд почула зойк позаду себе, після чого десь там же пролунало оглушливе «Бах!». Нічого за собою вже не чула. Спинилася й озирнулася. Той, що її був переслідував, тепер мовчки й нерухомо лежав на підлозі, наполовину придавлений величезною бетонною плитою. Катерина зірвалася з місця й помчала навздогад. Вибравшись на вулицю й відбігши трохи від будівлі, поглянула назад. «Точно, ткацька фабрика. Ота, що закинута», – переконалася у своїй здогадці.
Дівчина спіймала попутку й поїхала до міста. Уже на порозі своєї квартири зміркувала, що лишила свою сумочку там, звідки втекла. «А як же ж бути? Треба її звідти забрати… Там документи, кредитки, мобільний…», – непокоїлася Катерина. Швидко зачинила двері. На обидва замки. Підскочила до телефону. Набрала номер свого друга. Випила склянку води. У слухавці – довгі гудки. «Де він вештається?» – процідила. Подзвонила на мобільний.
– Алло! Хто це? – Почула за мить.
– Владе, це я, Катя! Ти мені потрібен! Приходь швидше! – Затараторила дівчина. – Мене було викрадено! Я ледве втекла. Диво допомогло! Хутчій до мене, будь ласка. Усе розповім! – Не могла вгамуватися, вражена пережитим.
– Ти? – Вловила в голосі хлопця незрозумілі їй нотки здивування. – Ой, бідна моя! Кицю, тільки я зараз далеко й дещо зайнятий, але я постараюся якомога швидше бути в тебе! – Почула у відповідь.
– А де ти? Що робиш? Чого я чую луну від твого голосу? – Засипала хлопця питаннями.
– Та я тут… В одного приятеля… Допомагаю з новою квартирою. А вона… велика й поки що без меблів.
– Он як! Гаразд, чекаю на тебе. – Сказала й поклала слухавку.
Зморена важкими випробуваннями, впала на канапу. Але розслабитись не виходило: внутрішня напруга не полишала її. Страшенно боліла голова. Катерина ковтнула пігулку. «Так, треба заспокоїтись. Усе позаду. Я врятувалася. Тож…», – тамувала власне хвилювання, але її відволік дзвінок у двері.
– Хто там? – Спитала, як зазвичай.
– Катю, це я, Олег. – Почула голос сусіда.
Відчинила йому двері.
– Привіт. – Промурчав із посмішкою. – А чого ти така? Бліда, наче смерть! Що сталося? Як ти? – Занепокоївся хлопець.
– Заходь. А то вже на порозі розговорився. – Запросила його до квартири й зачинила двері. Знову на обидва замки. – Зі мною таке було… Зараз розповім. Ходімо на кухню, будемо пити чай.
– То що? – Стривожено спитав Олег.
– Я вранці пішла до крамниці. А коли поверталася додому, на мене напали. Я знепритомніла, а отямилася, зв’язана, у приміщенні тієї закинутої фабрики, що за містом. Щоправда, я тоді ще не знала, де саме знаходилася: я ж там усередині ніколи раніше не була! Якби в моїй кишені не було канцелярського ножика, який я, до речі, сьогодні й купила, то не знаю, що сталося б! Уявляєш?! – Розповідала, ні, немовби виплескувала з себе отруйні враження, з кожним своїм словом відчуваючи все більшу полегшу в душі.
Сусід слухав її, приголомшений. Він, як і всі, хто хоч трохи дивиться телевізор і копирсається в Інтернеті, звик до всіляких моторошних історій. До того ж, був прихильником фільмів жахів. Але ніколи нічого подібного не відбувалося з кимсь зі знайомих хлопця. А Катерина ж – не просто дівчина, яку він знав, це ж – його сусідка, та ще й подруга. Тож Олег глибоко пройнявся її розповіддю.
– Слухай, нічого собі! А що далі було?
– Ой… – Зітхнула. – Я звільнилася від мотузок і пішла шукати вихід. За мною погнався чоловік, який, певно, мав мене пильнувати. Але на нього впала бетонна плита! Величезна! Гадаю, прибила на смерть. Якби не це, був би мене схопив і… – Очі Катерини зблиснули непідробним жахом. – Але я примудрилася лишити там сумочку, а в ній таке, що не можна її не забрати. Документи, картки, мобільний. Доведеться повернутися. Ой… Як не хочеться! – Схопилася руками за голову. – Після того, що я там пережила… Та й, узагалі, місце яке бридке!
– Їдьмо туди разом! Мені тільки автівку з гаражу до будинку треба буде підігнати. Що скажеш? – Дивився на дівчину, вражений, ні, шокований її розповіддю.
– Та я вже Влада покликала. – Зиркнула на годинник. – Певно, скоро буде.
– А, зрозуміло… – пробурмотів хлопець.
– Ти не ображайся, але залиш мене саму, будь ласка. А то ще приревнує, як зазвичай. Мені ще цього сьогодні не вистачало. – Підвела на друга винуваті очі. – Вибач. Дякую, що прийшов і вислухав.
– Ой, Катю… Роби, як знаєш. Раптом що, клич. – Підійшов до дівчини й стиснув її руки у своїх долонях. – Бувай.
– Бувай.
Лишилася сама. «Де ж Влад?» – мучило її запитання. Лягла на канапу й увімкнула телевізор. Дивилася, дивилася… І заснула. Прокинулася зі скуйовдженою страшним сном душею. «Невже це було не насправді?» – подумала з полегшенням. Ввімкнула світло. Годинник показував біля п’ятої ранку. «Що?! Котра?!» – вирвалося в неї. «Як це? Може, він приходив? Може, подзвонив у двері, а я не почула?» – занервувала дівчина.
Насилу піднялася. Заварила собі каву. Сидячи на кухні, в цілковитій тиші, довго думала. «Хто це так зі мною? Навіщо? Кому б це могло бути потрібно?» – ставила собі запитання, на які не знаходила відповідей. «Треба ж іще звернутися до міліції. А, може, ну його? Матиму клопіт. Та ще й який!» – розмірковувала. «Ще й повертатися туди!» – вколола її неприємна думка. «Шоста ранку! Це ж Влад уже мав прокинутися. Йому ж сьогодні треба на роботу!» – Зміркувала, поглянувши на настінний годинник. – «Можна телефонувати!». Встала й пішла за слухавкою. Набрала знані напам’ять цифри. Катерину нервували довгі гудки. Повторила. Знову те саме. Дзвінок на мобільний коханого теж виявився безуспішним. «Та що ж це таке?! Нічого не розумію! Невже щось сталося?!» – тривожилася дівчина. Випила заспокійливе. Думала, думала, думала… Зателефонувала ще раз. Ще. Марно.
Десь біля дев’ятої години пролунав дзвінок у двері. Катерина підскочила до них.
– Хто?
– Я, Олег.
Зітхнула. Відчинила.
– Привіт. Як ти? Забрала сумочку?
– Ні. Я вчора після того, я ти пішов, заснула й прокинулася вже сьогодні вранці. Я не знаю, чи приходив Влад. Він і на дзвінки не відповідає. Ходімо до гостьової, а то тримаю тебе ледь не на порозі.
– Як ти себе почуваєш?
– Та не дуже. Добре, що ти прийшов. – Промовила з кислою посмішкою.
– Катю, збирайся. Я – за автівкою. – Рішуче сказав хлопець.
– Гаразд.
Десь хвилин за п'ятнадцять вони вже сиділи в салоні «Ауді». Машина рушила. Майже наприкінці міста, на одній з доріг приватного сектора автівка раптово зупинилася. Олег спробував завести її. Не вийшло.
– Зараз я подивлюся, що там. Не хвилюйся. – Сказав хлопець, відкриваючи дверцята.
– Я теж вийду. Щось мені тут душно.
– Що у вас сталося? Зламалася? – Запитала одна з жінок, що сиділи на лавці.
– Та начебто. – Відповіла їй Катерина.
– А куди їдете?
– За місто, до закинутої ткацької фабрики.
– Ой, та що ж ви там забули? Вам життя не дороге? Чи не знаєте, що люди про неї говорять? – Загуторила незнайомка.
– А що Ви чули? – Щиро поцікавилась дівчина.
– То страшне місце. Воно вбиває. Точніше, не воно, а те, що там мешкає. – Почала розповідати жінка.
Катерина пильно вдивилася в співбесідницю. «Наче, нормальна жінка. Що то вона говорить?» – подумала собі. Поглянула на інших, що вже повставали з лавки й поволі наближалися. Олег теж підійшов.
– А саме? – Спитала дівчина.
– Слухайте, я розумію, що це все може здатися вигадкою, маренням. Але не їдьте туди. Ця фабрика… Її було збудовано на могилах, на місці знесеного давнього кладовища. Кажуть, що з ненависті нечистих душ до тих, хто топчеться по останках їхніх тіл, зродилося зло. Воно там оселилося й убиває. Тому колись там і сталася пожежа, у якій ніхто не вижив. Невже ви про це не чули?
Катерина розгубилася. Відчула, що злякалася. Не те, щоб повірила. Але розповідь жінки була, дійсно, моторошною. Особливо ж видавалася такою при тому, що вони з Олегом збиралися сьогодні ввійти до тієї будівлі.
– Дівчино, там загинув син моєї подруги. І вся його компанія. – Втрутилася інша жінка. – Вони там влаштували якусь вечірку. Останню у своєму житті. – Сумно промовила, дивлячись то на Катерину, то на її друга. – А ти оце їм наговорила. А хіба не знаєш, що воно не чіпає того, кому не відомо, по чому він там ходить. Га? – Звернулася вже до попередньої розповідачки.
– Та вона ж запитала… – Виправдовувалася та.
Катерина не знала, що й думати. «Я ж лишилася жива! Я ж урятувалася! Та ж я про це все навіть не здогадувалася!» – Закрутилося в її голові. – «А того чолов’ягу ж прибило плитою! Наче й випадкова смерть. Але…», – засумнівалася у своєму переконанні в неправдивості розповіді незнайомки.
– Я все зробив. Можемо їхати. – Сказав хлопець. – Тільки куди?
– На все добре. – Відрізала Катерина жінкам.
Олег теж попрощався й відчинив перед нею дверцята. Дівчина вскочила до автівки. Він сів за кермо й повернувся до подруги. У його очах читалося все те ж запитання.
– Слухай, мені туди треба! Ти розумієш? Я не думаю, що це все правда.
– Та я теж, але… Якось не по собі. Я ж за тебе хвилююся. – Відповів хлопець, поклавши руку на плече Катерині.
– Їдьмо. Заберемо мою сумочку й забудемо про ту гидку фабрику.
– Невже не боїшся? А якщо міліцію підключити? Тебе ж були викрали!
– Та ти що? Скільки то проблем звалиться на мою голову! Виклики, допити! Це мені не потрібно! – Знервовано загомоніла дівчина. – А як іще мені щось пришиють?
– Гаразд, їдьмо туди, куди й збиралися.
З вікна автівки вже виднілася будівля, до якої вони прямували. Сіра з великими чорними плямами, слідами пожежі. Фабрика була все ближче. Катерина з неохотою, але й з великою увагою ковзала поглядом по її стінах. «Скоро, зовсім скоро все буде позаду. Не треба боятися. Теж мені, міська легенда!» – заспокоювала себе подумки. «Узялися ж на мою голову ці жіночки зі своїми теревенями!» – сердилася. Молоді люди під’їхали до будівлі.
– Ц-ц. Як же ж холодно! А грязюка яка під ногами! Тьху! – Катерина презирливо зіщулила очі.
– Та в печінках ці дощі! – Підтримав подругу Олег.
Увійшли. Дівчина скривилася. «Огидне місце… Не розумію, як тут можна було влаштувати вечірку…», – подумала собі.
– Тільки будь поряд зі мною. – Стиха попрохала хлопця.
– А-а… Моя смілива! – Посміхнувся. – У разі чого, помремо, тримаючись за руки. – Узяв її пальці у свою долонь.
– Дурень! Що ти верзеш? – Висмикнула їх Катерина.
– Та чого ти? Я ж жартую! Зазвичай, тобі це подобається…
Раптом дівчина скрикнула. Олег здригнувся й подивився туди, куди звернула свій погляд вона. На підлозі лежав знайомий йому хлопець.
– Влад? – Прошепотіла Катерина, здивована й налякана водночас. – Що з ним? – Кинулася до парубка. – Слухай… Він… Здається… Мертвий. Так, пульсу нема. – Говорила, ледь не задихаючись.
– Сонце, заспокойся. Чуєш? – Олег обійняв подругу за плечі. – Але я нічого не розумію. Чому він тут? Чому загинув? Наче, цілий. Катю, дивись! – Показав рукою вбік. – Оголений дріт і… вода. Певно, дощова крізь розбите вікно проскочила.
– Гадаєш, його вдарило током? Але що він тут робив? – Катерина випросталася. Трохи відійшла. – Невже?
«Прийде інший… Інший! Це що, мій Влад?» – приголомшена, жахнулася власної здогадки. «А чого б він тут опинився? Що хотів зі мною зробити? Що?» – закралися до голови запитання. Не могла нічого доладного зміркувати.
– Як ти? – Олег підійшов до дівчини й вдивився в її очі. – Що з тобою? Намагаєшся збагнути? Я теж. Але… – Здвигнув плечима. – Катю! Ще один тут загинув! Ти розумієш, що це може означати? – Його погляд загорівся страхом.
– Так. – Дівчина смикнула друга за куртку. – Гайда звідси! – Різко потягнула хлопця за руку.
Вони помчали до виходу. Стрімголов. Але величезні залізні двері з шаленою швидкістю закрилися, коли молоді люди вже збиралися перескочити поріг. Катерина вдарилася. Зойкнула. Та крикнула ще гучніше, коли побачила поряд із собою Олега з одним із засувів у грудях. Дівчина притислася спиною до дверей. Кожен вдих давався їй з болем. Мутний погляд блукав по приміщенню. Спустилася на підлогу. «Я тут… помру! Це кінець!» – стогнала в собі. Скорчилася від різкого спазму в серці. Відчула ще один. Закрила очі. Гадала, на мить. Та сталося, що назавжди.

(2011 р.)

«Тільки не це! Спізнилася!» – задихана Карина не тямила себе від відчаю. Оточена безлюддям нічної залізничної станції, вдихала його холоднуватість. «Отакої! Ані живої душі!» – шкрябало в дівчині. Кілька хвилин не сходила з місця.
Ліворуч – будівля вокзалу, одноповерхова, з на диво маленькими вікнами. «Ну й ящик», – пробурмотіла. Зайшла всередину. Першою її зустріла зала очікування зі своїм бідним начинням: там сіріли кілька рядів стільців, оточені тільки стінами. Збоку виднілися якісь двері. Карина сіла. Замислилася. Ночувати тут, на краю чужого міста, в приміщенні, де невідомо, чи є хоч одна ще людина, крім неї самої, дівчина не хотіла. Та не мала вибору. Пізня година, копійки готівки в кишені й відсутність поблизу банкомату, малознайоме довкілля не лишали його дівчині. «Я ж тут зовсім сама! А в будь-яку мить може хтось увійти, і не факт, що з добрими намірами», – охопили її задушливі думки. Карина встала й пішла до входу до іншої кімнати: гадала, може, там є хоч хтось із персоналу, а, якщо пощастить, то й буфет чи щось на зразок. Але почула, як скрипнули головні двері. Озирнулася.
– Дівчино! Стривайте, покажіть-но Ваші документи! – Зазвучав грубуватий голос високого чоловіка, що поволі наближався.
– А Ви, власне, хто? Посвідчення Ваше можна? – Спитала, не зважаючи на бейджик незнайомця.
– А ти не бачиш? Чи проблем не вистачає? – Відповів той, уже підійшовши до неї.
Дівчина дістала з сумочки паспорт, не дивлячись на чоловіка. Зробила крок назад. У голові ворушилася одна-єдина думка: «Скоріше б віддав, відчепився й зник з моїх очей!».
– Квиток. – Зиркнув на неї. – Ну?
– А Вам нащо? – Здивувалася. – Ви що, з міліції? По Вас не скажеш.
– Я – охоронець, тож маю перевіряти тих, хто тут перебуває. Звідки мені знати, що Ви – не злодійка якась? – Підвищив тон голосу, чим занепокоїв Карину, що якраз його вважала схожим на маніяка.
– А що, я так виглядаю? У мене є квиток, але прострочений. Я спізнилася на потяг. – Простягнула йому папірець. – А щоби придбати на вранішній, зараз готівки замало. Вранці зніму, то й… куплю.
– Хм… Добре. – Пронизав поглядом дівчину. – Лишайтеся. – На обличчі чоловіка зблиснула посмішка. – А то там небезпечно. – Кивнув на двері, що вели на вулицю.
Карина зірвалася з місця й швидким кроком попрямувала до дверей, що вели до іншої кімнати, як сподівалася дівчина, до ще однієї зали очікування, кращої за цю. Відчинила. Надії справдилися. Її погляд засяяв радістю, коли вловив попереду людську постать за буфетною стійкою. Карина швидко покрокувала туди.
– Доброї ночі. – Промовила з посмішкою до жінки.
– Вітаю. – Відповіла та, поправляючи цінника на пиріжки. – Вам що?
– Мені… Гм… Дайте кави. Чорної. З цукром. – Відказала дівчина, роздивляючись навколо себе. – А Ви ще довго працюватимете сьогодні?
– Ага. Нічна зміна. – Кинула буфетниця, подаючи їй пластиковий стаканчик. – З Вас п’ять п’ятдесят. Не надто тут приємно, в нашій дірі, чи не так? – Гигикнула жінка.
– Ваша правда. – Погодилася Карина, простягнувши продавщиці гроші. – Дякую.
– Та на здоров’я, доцю. А таки ще нещодавно було тут краще. Хоч охоронець був. Який не який. – Задумливо промовила та. – А зараз… Ой... – Зітхнула.
– Тобто? Був? – Витріщилася на неї дівчина.
– Та був… Доки жив. Загинув позавчора. Немилий був тип. Як тільки влаштувався сюди, я все сахалася від нього. Думала, що полізе до мене. – Грайливо посміхнулася. – Ні, він таки ніколи мені нічого поганого не заподіяв. Але на вигляд був – вилитий маніяк. І голос мав кепський, таки дуже грубий. І кульгав… – Раптом оповідь обірвалася. – Гей! Дивіться, у Вас кава проливається! Ви чого?
– Вибачте… – погляд Карини стрибнув на буфетницю, але за мить ковзнув на двері.
І застигнув там. Усе інше для дівчини зникло. Були тільки вона й порепаний великий коричневий прямокутник. «Чи є хто за ним зараз?», – тріскотіло в її голові запитання без відповіді. «А як це просто жарт? Може, розігрує мене ця… Нудно людині, ось і віднайшла собі розвагу. А коли… Коли все не так?», – міркувала.
– Та що з Вами, га? – Не заспокоювалася жінка. – Аж зблідли… Що там такого?
– У мене тут один дивився документи… – Насилу видобула з себе голос Карина.
– Що? Та тут стільки всяких покидьків вештається! Перевірте сумочку! – Затараторила буфетниця.
Дівчину пройняло холодом. Певна була, що з її речами все в порядку. А ще – в тому, що зовсім інакше там, за дверима. «Ні, гадаю, не жартує… Не схоже…», – думала. «І що тепер? Сказати їй? Як? Що? Що на вокзалі завівся привид? А як вона сміятиметься з мене? То й що? Хіба це так важливо? А, може, повірить… Хто зна…», – хиталася в собі. Раптовий легкий скрип луною прокотився всередині Карини.
– Привіт, крихітко! – До зали очікування увійшов чоловік у міліцейській формі. – Сумуєш? А я викроїв кілька вільних хвилин. Поспішав до тебе. – Підскочив до жінки й цупко обійняв її. – То як ти тут?
– Як гарно, що ти прийшов. Ой, ще зранку хотіла тобі сказати…
– Слухайте… – Тихо вимовила дівчина й замовкла.
Але ніхто не почув. «Треба їм розповісти. Зараз. А як не повірять? Ще сприймуть за божевільну… Чи подумають, що я їх розігрую…», – не могла позбутися сумнівів.
– Посидь тут трохи, попильнуй. Нам треба відійти. – Підморгнула жінка.
– Добре. – Майже пошепки відповіла Карина.
За кілька секунд вона лишилася сама. Зіскочила з місця й кинулася до виходу. Раптом спинилася. «Ні. Може, то, справді, був жарт… Може ж таке бути… Я ж тут уперше…», – міркувала, роздивляючись навколо себе. Буфетна стійка, облуплені стіни, чорні вікна, крізь які до приміщення зазирала глибока ніч, той же ж порепаний (так, наче пошкрябаний кігтями) коричневий прямокутник… «А як то, справді, привид? І скоро чи просто зараз він тут з’явиться… Що він зі мною зробить?», – шкрябали дівчину думки. Раптом за дверима пролунав гучний, пронизливий крик. Ще один. І – тиша. Карина вронила стаканчик із недопитою кавою. Блимнуло світло. І згасло. Вона відчула холодний дотик. Свідомість відлетіла.

(2012 р.)

«Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.

(2011 р.)

– Що сталося? Чого вони зібралися в такий час? – Спиталася молоду пару дівчина, побачивши попереду десь із десяток людей, що крутилися при шляху.
– Та якусь там збито автівкою. Краще не дивіться: жахливе видовище.
Підійшла ближче. Ще ближче.
– Христинко! Ой, очам не вірю! Ой! Ой, лишенько! Якась дівчина… Зовсім молода! Не з наших… – загомоніла одна з бабусь, махаючи руками.
– Здрастуйте, а… – Втратила голос. Заклякла. Притисла долоні до обличчя.
Стояла, не пам’ятаючи себе. Дивилася. Тремтіла. Раптом упала, втративши свідомість.
***
– Ой, яке щастя, що ми вирвалися сюди! Так хочеться добре відпочити після важкого тижня! Це ж треба: чотири контрольних за один тиждень!
– Катю, то вже позаду. А що приїхали сюди, то, справді, добре! Ой, добре!
Повільним кроком дівчата-студентки йшли косматим, співочим селом, із цікавістю роздивляючись навколо. Вулиці, люди, навіть повітря, – все було для них таке незвичне, відрадне, приємне.
Запищав мобільний. Крізь хрипіння мережі Катерина ледь-ледь розібрала слова свого друга: «Зайчику… Ми не приїдемо, бо… Тут термінові справи. Потім усе розповім. Зараз не можу…». Зв'язок обірвався.
– Тьху! Зовсім чудово! – Розсерджено викрикнула дівчина.
– Як завжди. Це тепер будемо тут удвох… Сьогодні звідси вже ніяк не вибратися. – Сумно промовила Христина за кілька секунд. Стримувала себе, але виходило це в неї не дуже добре. – Катю, ти розумієш, що цей твій… Навіть не знаю, як його назвати! І ті його приятелі такі ж самі. Може, й краще, що не приїдуть.
– Не знаю... – Задумливо промовила Катерина. – Ой! Дивись, скільки покинутих будинків! Нічого собі! – Вражено вигукнула, пильно роздивляючись обшарпані, подекуди напіврозвалені хати, порослі густим бур’яном двори, схилені додолу в безпорадних уклонах паркани.
– Повиїжджали… Воно й правильно: нема чого тут робити.
– Он ще! І ще, і ще…
– Дивись! – Випростала руку вперед і трохи вбік. – Он той, із темно-зеленим фундаментом! То мій!
– Що? Тут, серед закинутих? – виказала своє щире здивування Катерина.
Будинок серед своїх мертвих кам’яних сусідів аж ніяк не тішив дівчину. Не подобалося їй таке. Та й кому б воно припало до душі? Дивилася то вперед, то в один бік, то в інший. Востаннє дівчата бачили людину біля крамниці, повз яку вони пройшли вже десь хвилин із п'ятнадцять-двадцять тому. Більше нікого не зустрічали, що турбувало звиклих до кипіння життя в мегаполісі студенток.
– Ти не казала мені, що все так… Що хата твоїх померлих родичів знаходиться в такому місці. Тут якось неприємно. – Промовила, обережно добираючи слова, бо не надто хотіла показувати подрузі свій страх.
– Слухай, та я й сама такого не очікувала. Я ж тут була десь рік тому. – Відповіла та, споглядаючи безжиттєве оточення оселі, до якої вони прямували. Знала, що в селі багацько покинутих будинків, бо ж повиїжджали люди до міст. Але щоб уже так…
Христина відчинила двері. Дівчата зайшли всередину. Катерина роздивлялася навколо. Тут вона відчула полегшення. Було досить затишно.
– Катю, доведеться ж піти до крамниці: ті ж мали привезти все, але ж їх не буде.
– Треба тільки швидше, бо ось-ось почне сутеніти. А, може… А, може, ти сама збігаєш? Щось я себе не дуже добре почуваю: в голові трохи паморочиться, та й слабкість якась по всьому тілі.
– Як недоречно! Ні, я тебе, звісно ж, таку з собою не потягну… А йти треба, хоч… Хоч і не хочеться самій там вештатися. – Не змогла приховати свого незадоволення.
– Вибач! Я б пішла, але…
– Та нехай вже. Треба поспішати. Все, роздивишся тут… – обірвавши подругу, пробубоніла нашвидку й зникла з очей.
Катерина знайомилася з будинком. Любила нові місця. Кімната за кімнатою… Опинившись на кухні, згадала про стік із розчинною кавою в своїй сумочці. «Якраз і збадьорюся», – подумала. Доки кип’ятилася вода, дівчина то роздивлялася навкруги, то, вгледівши в кутку ганчірку, схопила її й протерла запилене вікно, відчинила хвіртку. «Так краще», – відзначила з легкою посмішкою, зверненою, певно, до свіжого повітря. Ще кілька хвилин, і Катерина вже сиділа на канапі, тримаючи в одній руці мобільний телефон, а в іншій – чашку з кавою. Намагалася додзвонитися до Андрія, свого друга, що не зміг приїхати до них на село, але… «Абонент не може прийняти Ваш дзвінок…», – сухо й подразливо звучало в слухавці. Довго розмірковувала.
Потім повернулася до кухні. За вікном уже було темно. «Де ж Христина? Чого вона так довго? Пішла була вже десь годину тому… Ой, та, мабуть, скоро прийде!», – проскакували в голові думки. Та занепокоєння, що виникло в серці дівчини, все скреготіло й скреготіло в ньому. Раптом через відчинену хвіртку до кімнати увірвався якийсь незрозумілий звук. Катерина завмерла. Напружилася. Встромила погляд у вікно. Міцно. Глибоко. Дивилася, не зводячи очей. «Що то? Схоже на гарчання… Чи хропіння… Чи…», – блукала в здогадках. Там, у темній безодні, потонула вся її увага. «Занесло ж мене на цю затрачену землю», – вибухнуло в голові. Звук повторився. Дівчина зробила крок назад. Ще один. Вимкнула світло. Надривно зойкнула від несподіваного стукотіння по склу. «Дощ! То дощ!», – зрозуміла за мить. Почалася злива. Проскакувала до кімнати. «Треба б зачинити», – зміркувала Катерина, та не рушила з місця. Не могла побороти страх. Спробувала заспокоїтись. Врешті трохи наблизилася до вікна. Ще трохи. Раптом відскочила: по той бік виникла якась постать. Висока. Кремезна. «То не Христина», – подумала дівчина. Серце калатало, повітря пробиралося до грудей, здавалося, через безліч перешкод, ноги підкошувались. Катерина потроху просувалася до виходу з кухні до коридору, як прогримів гучний, болісний дзвін розбитого скла. Дівчина, не пам’ятаючи себе, кулею метнулася з кімнати. За спиною щось грюкнуло. Не озирнулася. Бігла до виходу з будинку.
Різко смикнула ручку дверей. Ще раз. Ще, ще, ще… Побачила ключ на полиці. Ухопила й спробувала встромити в отвір. Пальці тремтіли. Насилу відчинила. «А куди ж бігти?», – раптом зупинило її запитання, що з’явилося в голові від уявленої дівчиною страшної картини нічного села, а, тим більше, його покинутої частини, в якій вона, Катерина, власне, й перебувала. Стояла, наче скам’яніла. Бліда. Оніміла.
Прийшовши до тями, повільно пішла в напрямку кухні. Ступала обережно, тихо. Раптом угледіла попереду уламки розбитої пляшки. Почала здогадуватись, що сталося: «То ж… То, може, якийсь місцевий алкоголік… Так, він, мабуть, спав під будинком і…». Катеринині думки обірвало нерозбірливе белькотіння, як вона зрозуміла, з-поза того злощасного вікна. Вона причаїлася біля кімнати. Боялася навіть дихати. «Де ж Христина? А як він із нею щось зробив? Ні… Криків я не чула… Але все одно… Це її вже надто довго немає. Точно щось сталося…», – міркувала в собі перелякана дівчина. Було вже зовсім тихо. Не могла пересилити себе й зайти до кухні. Не могла зробити ані кроку, наче вросла в підлогу. Ще відчувала на собі хижий погляд небезпеки. Так простояла кілька хвилин, та їй здавалося, що значно довше. Несміливо зазирнула до кімнати. Подивилася у вікно. Нікого. Почула, як скрипнули вхідні двері. Обернулася. «Христинко! Ти? Нареш… », – не договорила. Похолола. Просто перед нею стояв брудний, п’яний незнайомець у якомусь лахмітті.
– Що Вам треба? Не чіпайте мене. – Простогнала.
Він почав наближатися до неї, базікаючи щось незрозуміле. Дівчина зірвалася з місця, різко кинулася вбік, потім – до коридору, далі – на вулицю. Бігла, задихана, не зважаючи на спазми в грудях. Боялася зупинитися. Боялася дивитися навкруги. Бігла, аж поки не послизнулася на розмоченій дощем не асфальтованій дорозі. Упала. Піднялася й… Удар шаленої сили збив її з ніг. Миттєво. Виштовхнув із життя. Назавжди.

(2011 р.)

Ганна йшла, з острахом розглядаючи численні високі й густі кущі обабіч кам’янистої стежки, прислухаючись до темного довкілля. «Жоден ліхтар не працює! Як можна так знущатися над людьми?!», – виринуло з серця дівчини щире обурення. «Як я вскочила в цю халепу? Нащо я тільки з ним поїхала?», – запитувала себе. «Моторошний район», – подумала, невпевнено озирнувшись. «Принаймні, вночі», – додала, здригнувшись і пришвидшивши крок. Раптовий звук випущеного десь досить далеко феєрверку грубо ляснув по натягнутих нервах.
«Слухай, вибач, але я втомилася й, краще, поїду додому маршруткою», – із ввічливою усмішкою відмовила вона Степанові, який наполегливо запрошував її до своєї автівки. «Ганю, та давай я тебе відвезу! До того ж, мені доконче треба з тобою поговорити!», – продовжував умовляти її хлопець. Дівчину ще терзали неприємні відчуття після їхньої вчорашньої сварки. «Мила, чого ти така вперта? Їдьмо зі мною, а то я ще буду хвилюватися за тебе! Будь ласка!», – не втрачав надії Степан. Ганна махнула рукою їхнім спільним друзям і мовчки сіла до «Тойоти».
Вони проїхали хвилин із десять, не промовивши одне до одного ані слова.
– Зачини, будь ласка, вікно. Мене лякає цей приватний сектор: на відстані руки від мене справжні хащі. А ти ще їдеш так повільно. Жах! Як вони тут пересуваються по цих розбитих, не асфальтованих дорогах?! – Сказала раптом дівчина.
– Чого ти боїшся? Я ж поряд.
– Слухай, невже важко зробити так, як я тебе прошу! У житті всяке буває. Зачини, будь ласка. – Промовила Ганна, стараючись придушити злість, образу, страх, що вирували всередині.
– Це ж літо! Якщо я зараз це зроблю, ми тут задихнемося.
Вона зірвалася. Не втерпіла. Шаленим штормом неконтрольований потік грубощів розхитав до краю й без того натягнуті взаємини. Атмосфера зайнялася чорним полум’ям.
– Зупини машину! Я вийду! Хай би тебе ніколи більше не бачити! – кричала несамовито.
– Та ти ж боїшся! Сиди й не тявкай! Довезу тебе додому, а тоді вже – прощавай!
– Зупини! Я викличу таксі! Та зупини вже! – не вгамовувалася Ганна.
Степан щосили натиснув на гальма. Дівчина вилетіла з автівки, грюкнувши дверцятами.
– Бувай здорова! – гримнув він, уже не дивлячись на неї.
Вона ж одразу полізла до своєї сумочки, намацуючи й перебираючи її зміст. «Де ж той мобільний?», – нервово шепотіла вона. Ще кілька хвилин наполегливо шукала, панічно боячись повірити, що забула вдома те, що могло б її зараз урятувати. «Немає!», – простогнала. Її охопив відчай. Подивившись навколо, Ганна здригнулася: обох кінців зовсім не освітленої вулиці видно не було, шлях проходив поміж страшні чагарники, будинки стояли з темними вікнами. Дівчина відчула, ніби якась убивча рука схопила її за серце й стиснула щосили. «Боже, хоч би вибратися звідси! Хоч би вибратися! Хоч би…», – не пам’ятаючи себе, шепотіла вона, як раптом почулося завивання якогось собаки. Ганна заклякла. Їй одразу ж згадалися ті жахливі миті, що вона пережила, коли стрімголов бігла від якогось, мабуть, скаженого пса, та й то вдень і поблизу центру міста, а не поночі серед таких хащ. «Ні! Годі стояти! Треба йти!», – намагалася вплинути сама на себе.
Незвично холодний, як для вересня, вітер брутально впивався в дівчину, одягнуту в тонку сукню й легкий піджак. Але вона того не помічала: буревій страху в серці перебивав усі інші відчуття. Йшла спочатку повільно, потім пришвидшила темп. Крок за кроком… «Ще й ніч така темна. Жодної зірки не видно. Місяць не світить. Хмари, хмари, хмари…», – сердилася в собі.
Уважно придивляючись до чагарників, Ганна раптом помітила якийсь рух в одному з них. Серце шалено забилося. Кілька секунд дівчина, не сходячи з місця, пильно вглядалася в густі чорні зарості. Зробила крок уперед. Затремтіла на всьому тілі. Ще крок. Задрижала ще сильніше. Знову рух. Перелякана, побігла, не озираючись. Забула про свої високі підбори, про розбиту стежку, про каміння під ногами. Ганну не турбувало нічого, крім небезпеки, що, як вона гадала, причаїлася десь поблизу й чатує на неї. Летіла стрімголов десь хвилин із десять. Зупинилася. У грудях боліло від шаленого бігу. Дівчина подивилася назад. Темно. Лячно. Кинула уважний погляд на всі боки. «Але ж видно так мало! Чому це сталося зі мною? Чому?»,– страждала в собі.
За дві з половиною години Ганна вже була поблизу центру міста. Проспект, осяяний численними ліхтарями й неоновими вітринами, знаний дівчиною до останнього стовпа, викликав у неї не тільки довіру, а й несамовиту радість, здавалося, безмежне щастя. Після диких і зовсім чужих для неї лабіринтів приватного сектору тут Ганна почувалася так, ніби вже переступила поріг своєї квартири. Ноги підкошувались від мандрівки містом на шпильках. Дівчина сіла на лавку й запалила. «Як добре! Десять хвилин, і я вдома!», – раділа. «Хочеться пити. Треба буде заскочити в …», – думка обірвалася. Хтось іззаду різко потягнув за ручку її сумочки. Ганна скрикнула й ухопилася за неї, щосили намагаючись вирвати її з рук незнайомця. Секунда, і дівчина впала на асфальт. Рукав плаща побагровів. «Як? Чому?», – в нестямі шепотіли скривлені вуста. Думки й почуття поснули. Не було вже ані страху, ані радості.

(2011 р.)

Молодь дивилася з вікна автівки на багатоповерхівки, що височіли то тут, то там, на розстелені серед них порожні вулиці. Здавалося, що ось-ось хтось вийде з-за рогу якогось будинку, настільки незвичним було для них мертве місто. Трохи проїхавши ним, зупинилися: воліли пройтися пішки, розгледіти двори, споруди ближче.
– Ігорю, ми з Олесею хотіли б подивитись на ті багатоповерхівки зсередини. А ви з Оксаною? З нами? – Звернулася до одного з своїх друзів Інга, добре знаючи, що його аж трусить від самої думки про таке, та не поцікавитись не могла собі дозволити.
– Дівчата, може, не треба? Ви ж не знаєте, що там. Облиште.
– Слухай, я стільки про це мріяла! Я не поїду звідси, доки не задовольню свою цікавість повністю. Ми підемо, а Ви погуляйте собі наодинці. – Рішуче відповіла йому Олеся. – Вам не завадить. – Додала, дивлячись із загадковою посмішкою на закохану пару.
Десь хвилин за десять дівчата вже підіймалися по сходах: Олеся йшла попереду, блукаючи очима по під’їзду, Інга ж – позаду, занурившись у свої думки. Потріскані стіни, де-не-де відчинені двері, з-поза яких виднілися фрагменти квартир, потонулі в безладі, павутинні, пилу, мертвецька тиша, на тлі якої кожен крок звучав незвично гучно, – усе це відлунювало в душі кожної холодним тремтінням, та, водночас, притягувало, манило, заворожувало.
– Знаєш, я й досі повірити не можу, що це все насправді відбувається. А ти?
– Я теж. – Відрізала Інга, не бажаючи розлучатися з думками, що заполонили її мозок.
Дійшовши до останнього поверху, зазирнули в одну з квартир.
– Ходімо. Подивимось, як там. – Кинула Інга й заскочила всередину, не дочекавшись відповіді подруги. – Гей! Ти де? Ходімо! – Почула Олеся вже дещо віддалений голос.
Переступила поріг квартири. Пробіглася очима по кімнаті. Якесь неясне відчуття зашепотіло в серці. Пішла далі, роздивляючись навкруги, наче в якомусь музеї. Натрапила на двері. Відчинила. Зазирнула. «Жах… Але чомусь такий привабливий, цікавий… Що тут відбувалося? Хто тут жив? Тут поховане чиєсь минуле…», – міркувала Олеся, спрагла до всього загадкового, таємничого, незвичайного.
– Ось ти де! Нумо зі мною: хочу тобі дещо показати! – Звернулася до неї Інга, що раптово з’явилася поза її спиною.
– Ой! Чого ти так кричиш? Ти мене налякала. Що там таке? Ти хвилюєшся чи чогось боїшся… То що там? – Спитала дівчина, поглянувши на подругу.
– Тобі здалося. Ходімо. – Старалася говорити якомога м’якше, з посмішкою.
Прямували до найбільш віддаленої кімнати. Увійшовши, Олеся вмить зупинила погляд на величезній дірі в стіні, з якої відкривалася панорама майже всього міста.
– Вау! Так! Це ж одна з найвищих будівель! Інго, це треба сфоткати! – Вражено загомоніла.
Підійшла ближче. Взяла в руки камеру. Налаштовувала, придивлялася. Раптом сильний поштовх ззаду ледь не скинув її з дванадцятого поверху. Вхопилася за край стіни. «Інга! Вона! Чого?!», – закричало серце дівчини. Прудко відскочила вбік, ухилившись від наступного вдару. Кинулася до дверей, але вже біля них була міцно схоплена ззаду за плечі. Олеся пручалася щосили. Дівчата впали на підлогу. Інга притисла до неї супротивницю, дивлячись у її перелякані очі озвірілим поглядом.
– Думаєш втекти? Не вийде! Убивця, погань! Ти гадала, що ми подруги?! Га?! Так, були колись. До того, як через тебе загинув мій брат! Ти ж була за кермом у ту ніч! То через тебе! Ненавиджу! – Виплескувала на Олесю, наче помиї, зневагу й злість, не пам’ятаючи себе.
– Інго! Я ж тоді ненавмисно… Це був нещасний випадок, ти ж знаєш! Я сама тоді ледь не померла! – Виправдовувалась дівчина у відчаї.
– Та хіба ж така, як ти, може бодай визнати свою провину?! Ні! Ти в нас чистенька! Так?! – Хижо зиркнула на супротивницю. – Як думаєш, чому ми тут? Я все спланувала. Я була в цьому місті, в цьому будинку, в цій квартирі, в цій кімнаті. Гадаєш, я відступлюся? Ні. Я тебе вб’ю. Скину вниз. І буде тобі нещасний випадок! – Гнівно, з притиском мовила до Олесі.
Придавлена до підлоги сильною супротивницею, дівчина чекала на першу ж нагоду вирватися. У думках зчинилася мішанина: обривки молитви змінялися думками про те, як рятуватися, й навпаки. Полонена страхом, тремтіла, ледве дихала. Інга занесла руку, щоб ударити її в скроню, та Олеся відхилила голову й, скориставшись миттю, коли та трохи відволіклася на біль у пальцях, якими щосили гупнула просто об бетон, штовхнула її ногами. Боролася недовго. Вивільнилась. Побігла до виходу з квартири, далі – сходами вниз. Чула за спиною крики Інги, що переслідувала її. Вискочила на вулицю, прагнула дістатись до того місця, де лишилися їхні друзі. Задихана, добігла до автівки, та її попутників там не було. Озирнулася й побачила Інгу, що наближалася до неї. Понеслася далі. «Швидше, швидше, швидше…», – кололо її до нестями.
– Припини це! Пробач мені! Пробач! – Кричала щосили.
Але відповіді не було. Уже запала ніч. Дівчина чула, як бігла за нею та, що прагнула її вбити. Олесі здавалося, що вона ось-ось задихнеться. Зрозумівши, що добре відірвалася від Інги, причаїлася за рогом однієї з будівель. Прокралася до найближчого під’їзду. Боялася поворухнутись. Навколо була тиша. Через деякий час визирнула на вулицю. Борознила очима, вже дещо звиклими до темряви, двір та оточуючі його багатоповерхівки. «Вони, наче величезні мертвяки. Їхні серця давно вже зупинилися. Невже й я тут загину?», – здавлювало серце дівчині. Раптом помітила якусь постать біля одного з дерев. «Інга! Точно, вона! Її волосся, плащ…», – із жахом упізнала свою недоброзичливицю, що почала швидко наближатися. Олеся вилетіла на вулицю й побігла попід будівлею, далі нерозбірливо понеслася містом. Летіла, як навіжена, крізь темряву, що в нічному покинутому місті була незвичайною, аж надто густою, чорною.
Позаду пролунав раптовий, протяжний виск. Інших звуків поза її спиною вже не було. «Інга!», – промайнуло в її голові. Спинилася. Обережно пішла назад, пильно вдивляючись у пітьму. Та, що її переслідувала, ось-ось мала впасти в якийсь люк: ускочивши в нього, ледве трималася руками за іржаву залізяку, що стирчала поряд.
– Бачиш… Тепер і я… – Говорила тихо, майже пошепки.
Опинилася перед вибором. Часу для роздумів було обмаль. Та що там, його взагалі не було.
– Спробуй підтягнутися! – Олеся присіла й ухопилася за залізний кілок, перевіряючи його на надійність. – Інго, ти зможеш? Треба ж зовсім трохи! Нумо! Я можу тебе підстрахувати.
– Ти чого? З глузду з’їхала? Я ж тебе… ледь не вбила. А якщо я зараз… виберуся звідси й… спробую ще? – Почула надривний голос.
– Ні. Гадаю, ні. – Взяла її за руку. – Треба поспішати. Спробуй вилізти, а я тебе потримаю, навіть підтягну!
Інга вибралася насилу. За кілька хвилин дівчата сиділи просто на землі біля люку. Мовчки. Першою заговорила Інга.
– Вибач. Олесю, вибач, я не знаю, як я могла… Яка ж я тварюка… – Казала, дивлячись униз: підвести очі на подругу було понад її сили. – Ти мала рацію… Я нічого… поганого… тобі не зроблю. Вибач. – Продовжувала вже крізь власне ридання.
– Знаєш, я, дійсно, винувата. Тут, поза суєтою й звичайністю, відчуття гостріші. Тут вони зовсім інакші. Пробач мені.

(2011 р.)

Її серце то корчилося від болю, то завмирало. Життя йшло, але поза її світом, вибитим з нього тяжким ударом. Поглинена стражданням, перебувала в його лихому вимірі. Чорно-сірі думки душили її, ніби туга мотузка на шиї.
Сиділа за своїм робочим столом. Час від часу тихо схлипувала, але всередині молодої жінки гриміло шалене ридання. Завжди приязна й уважна до своєї праці медсестра, у цю свою зміну Олена майже ненавиділа свої обов’язки. «Хай би грець цьому нічному чергуванню! Як недоречно! Зовсім не до того! Як боляче! Чому? Чому це зі мною?! Що ж робити? Як бути?!», – пекло її до нестями. З пам’яті виринали жахливі картини: закривавлений чоловік під колесами іномарки, хірург із співчутливими очима й безпорадно розведеними в сторони руками, мертвий син на лікарняному ліжку. Коханого молода жінка втратила рік тому. Її єдина дитина пішла з життя лише вчора. «Хочу зупинити біль! Хочу, щоб він зник!», – несамовито кричала в собі.
Олена встала зі стільця й повільно пішла коридорами. Крок за кроком… Прямувала до ліфту, щоб спуститися ним до підвалу, де був склад медикаментів. Раптом спинилася. Попереду обривалося світло. «Знов лампочка перегоріла…», – подумала. «Ой!», – схопилася рукою за голову, де вколов різкий біль. Зітхнула. Пішла далі. За кілька митей потонула в темряві. Намацала кнопку виклику. Чекала недовго.
Дверцята зачинилися. Ліфт рушив. Вона оперлася об стінку: знеможена квилінням душі, відчувала вже фізичну слабкість. У голові паморочилося. «Не можу далі жити! Не хочу!», – кипіло в ній. Щось усередині дряпало її своїми гострими кігтями. Рани кровоточили.
Раптом ліфт зупинився. Але не відкривався. Світло блимнуло. За мить запала цілковита пітьма. Олена струснулася всередині. Десь на кілька секунд завмерла. «Чорна пастка», – промайнуло в голові, і від самої цієї думки стало ще більш лячно. Її душила суміш болю, страху й відчаю. Здавалося, нерви ось-ось порвуться. Вона кинулася до дверцят і почала стукати. Чим далі, тим сильніше. Марно. Жінка сіла на підлогу в кутку. Не могла ані плакати, ані кричати. Тільки стиха похрипувала. З острахом дивилася в густу темряву, у моторошний простір кольору свіжовиритої в чорноземі могили. «Заспокойся. Ти тут одна. Нікого, крім тебе, тут немає. Нема чого боятися», – шепотіла крізь зуби. «А раптом ліфт упаде?! А якщо зі мною тут щось станеться? Серце болить… Ніхто не допоможе…», – одна за одною вдаряли Олену думки. «А ти ж хотіла сама себе вбити!», – докорила вона собі. Різко зіскочила на ноги. «Так… Дверцята там», – повернулася вбік, намацала їх і затарабанила щосили. «Люди! Є там хто?! Допоможіть!», – гукала, не шкодуючи голосу. Дарма.
Зневірена й стомлена, жінка знову спустилася на підлогу. Спочатку тихо плакала, потім гучно ридала, потім ледь-ледь схлипувала, а потім… Олена відчула, що в повітрі щось змінилося. «Ніби десь горить», – блимнула в її мозку жахлива здогадка, дмухнувши в саме серце мертвецьким холодом. Ніби смерть зиркнула на жінку страшними, хижими очима. Вона швидко піднялася й, підскочивши до дверцят, забарабанила в них стисненими кулаками. Била, била, била… У стомлені руки вже закрався біль, а відгуку на її стукіт так і не було. «Що ж робити?! Що?!», – шепотіла сама до себе. Лиховісний запах ставав усе виразнішим. У голові, ніби чорні змії, снували жахливі думки. Відчула себе, ніби в пащі якогось звіра, де їй суджено померти. Наче в якійсь дірі, що не мала жодного стосунку до нашого світу. Придавлена важким каменем власного страху, з напруженим, мов парус нещасного човна під час дикого буревію, серцем та скривленим обличчям притислася до дверцят. Прислухалася.
Раптом почула віддалені голоси. Одразу ж почала щосили стукати й кликати по допомогу. Несамовито. Відчайдушно. Через деякий час відчула, що втрачає саму себе й усе, що навколо неї. Упала додолу.
Прийшла до тями на лікарняному ліжку.
– Олено! Яке щастя! Як ти? – Прозвучав біля жінки голос однієї з медсестер, її подруги Катерини.
– Ти… Усе скінчилося… Як добре! Рада тебе бачити. А… Була пожежа? – Говорила стиха, стараючись видобути з себе хоч якийсь голос.
– Так, трапилася. Але швидко все загасили. Вигоріло небагато, та й ніхто не постраждав. Не думай про це. Відпочивай! – Відповіла їй колега.
Гіркі почуття повернулися до Олени, але після пережитого вони були дещо інакшими. Принаймні, вона вже не хотіла помирати. Кинула очима на вікно. Крізь нещільно стягнуті жалюзі до кімнати пробивалося сонячне проміння.

(2011 р.)