ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.09.28
06:39
Дні стають короткими, як миті
Нещодавніх зоряних дощів, –
Жалюгідні залишки блакиті
Одягнули з хмарності плащі.
Тьмяне мерехтіння листопаду
З дня у день нагадує про те,
Що уже лишилося позаду
Швидкоплинне літо золоте.
Нещодавніх зоряних дощів, –
Жалюгідні залишки блакиті
Одягнули з хмарності плащі.
Тьмяне мерехтіння листопаду
З дня у день нагадує про те,
Що уже лишилося позаду
Швидкоплинне літо золоте.
2024.09.28
05:24
На криниці збоку, на гвіздочку,
зачекалась кварта спраглих губ:
«Йди водиці зачерпни, синочку,
та присядь у затінок під дуб».
Кажуть: не живе не розмовляє
та душею зовсім не кривлю,
якщо йшов хоч раз до виднокраю,
стріти мав криниченьку свою.
зачекалась кварта спраглих губ:
«Йди водиці зачерпни, синочку,
та присядь у затінок під дуб».
Кажуть: не живе не розмовляє
та душею зовсім не кривлю,
якщо йшов хоч раз до виднокраю,
стріти мав криниченьку свою.
2024.09.28
03:02
Зросли, чи ні, поміж тривог
Не відповім… відповіси
Якщо ти є той самий Бог,
Чому лютуєм від Краси,
Вона ж не ділиться на двох?
Отож…
Біжиш, чи ні, словами між
Не відповім… відповіси
Якщо ти є той самий Бог,
Чому лютуєм від Краси,
Вона ж не ділиться на двох?
Отож…
Біжиш, чи ні, словами між
2024.09.27
15:47
Дощ у шибку стукає косий
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.
Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.
Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
2024.09.27
08:08
Геееей!...
Гея-гея-гея-Геееей.
А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров'ю
імена у камінь,
Гея-гея-гея-Геееей.
А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров'ю
імена у камінь,
2024.09.27
06:08
Посіє осінь мжичку. Хай росте.
Такі часи: нікому не догодиш.
Стає все більше листя золоте
і сонячної меншає погоди.
Примружу очі, обпекла краса,
всі літні барви в першім падолисті,
високі до нестями небеса,
Такі часи: нікому не догодиш.
Стає все більше листя золоте
і сонячної меншає погоди.
Примружу очі, обпекла краса,
всі літні барви в першім падолисті,
високі до нестями небеса,
2024.09.27
05:24
Твоє волосся вбране в квіти
Леліло барвами лугів
І сильно пахло розігрітим
Манливим духом літніх днів.
Воно текло привабно в жменю,
Долоні повнячи теплом, –
І серце билося шалено,
І мріям ліку не було…
Леліло барвами лугів
І сильно пахло розігрітим
Манливим духом літніх днів.
Воно текло привабно в жменю,
Долоні повнячи теплом, –
І серце билося шалено,
І мріям ліку не було…
2024.09.27
04:59
Збережи для себе пам’ять… Будь-яку
Зупинись, заляж та хоч би де
Бажано без сліз, до коньяку
І ніяких мов щоб про буфет…
Вигукни собі щось… вигукни будь-що
Запереч тим вигукам, станцюй…
І не передумаєш якщо,
Зупинись, заляж та хоч би де
Бажано без сліз, до коньяку
І ніяких мов щоб про буфет…
Вигукни собі щось… вигукни будь-що
Запереч тим вигукам, станцюй…
І не передумаєш якщо,
2024.09.27
01:07
Сталося це 7 липня 1977 року, в день коли совкові містики і повітові пророки вважали, що настане кінець світу сього. Всесвітньої катастрофи не сталося, але кінець світу настав в межах однієї комунальної квартири в місті, що було забуте Богом і літераторам
2024.09.26
18:39
теми що давно & всім від них тошно
операції в маніпуляційній о так
скидання масок демаскує тотожні
злотогінний сезоноксамит ну-да
& де-небудь у жмеринці чи в криворівні
сходить місяць сріблиста його печать
на устах тліє млість і мовчатимуть півні
операції в маніпуляційній о так
скидання масок демаскує тотожні
злотогінний сезоноксамит ну-да
& де-небудь у жмеринці чи в криворівні
сходить місяць сріблиста його печать
на устах тліє млість і мовчатимуть півні
2024.09.26
14:51
Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісн
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісн
2024.09.26
09:30
Любити й вірити - є справжнє.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.
Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.
Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
2024.09.26
08:31
Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
2024.09.26
06:15
Давай поїдемо в Карпати
На довгождані вихідні,
Бо голосисті водоспади
Вже стали снитися мені.
Сріблясті бризки на камінні,
І на обличчях наших теж, –
Побачить зможем неодмінно
Й відчуєм шкірою, авжеж.
На довгождані вихідні,
Бо голосисті водоспади
Вже стали снитися мені.
Сріблясті бризки на камінні,
І на обличчях наших теж, –
Побачить зможем неодмінно
Й відчуєм шкірою, авжеж.
2024.09.26
06:15
Ворог він є ворог… ворох
Душа в тілі лає… морок
А у небі ворон… вибач братів, вдово…
Маєм те, що маєм… скоро
Серпень ось-ось зникне… будні
Сльози перев’язки… буде
Світ вже розуміє: не цілуйтесь з Дурнем
Душа в тілі лає… морок
А у небі ворон… вибач братів, вдово…
Маєм те, що маєм… скоро
Серпень ось-ось зникне… будні
Сльози перев’язки… буде
Світ вже розуміє: не цілуйтесь з Дурнем
2024.09.25
20:57
Хоч зір з літами дещо підупав,
Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.12.07
2023.11.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
По той бік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
По той бік
Нічну тишу порушив гучний шум. То грюкнула металевими задніми дверима міської елітної висотки дівчина. Вона опинилася у великому, темному дворі, оточеному з усіх сторін стінами багатоповерхівки. Була тут уперше. Роздивлялася. Але побачити вдавалося небагато. Трохи вимальовувалися найближчі під’їзди, дерева попереду… «Ані звуку… Уже, напевно, друга чи десь біля… Як же вийти звідси? Може, я дарма втекла? Що далі?», – думала собі Таміла. Витягнула з сумочки мобільний. Відхилила вхідний дзвінок. Віднайшла номер подруги, натиснула кнопку виклику… «Абонент поза зоною досяжності…», – почула у слухавці. «Де вона поділася? Спочатку зателефонувала, підбурила…», – нервувала дівчина. Раптом – знайома мелодія.
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію