
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.18
12:36
Дональд Трамп і путін вова
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
2025.08.18
10:56
Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
2025.08.18
06:51
За брамою у Содіз одноріг на два зубці
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алка
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алка
2025.08.18
06:01
Поспішно йде життя моє
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
2025.08.17
22:08
Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
2025.08.17
21:24
Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
2025.08.17
20:51
Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
2025.08.17
17:12
Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
2025.08.17
08:17
Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
2025.08.16
22:23
О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
2025.08.16
21:40
Із Бориса Заходера
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
2025.08.16
11:11
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
2025.08.16
09:23
Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
2025.08.16
06:52
Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
2025.08.15
21:59
Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
2025.08.15
18:27
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Шахерезада і
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Шахерезада і
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
По той бік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
По той бік
Нічну тишу порушив гучний шум. То грюкнула металевими задніми дверима міської елітної висотки дівчина. Вона опинилася у великому, темному дворі, оточеному з усіх сторін стінами багатоповерхівки. Була тут уперше. Роздивлялася. Але побачити вдавалося небагато. Трохи вимальовувалися найближчі під’їзди, дерева попереду… «Ані звуку… Уже, напевно, друга чи десь біля… Як же вийти звідси? Може, я дарма втекла? Що далі?», – думала собі Таміла. Витягнула з сумочки мобільний. Відхилила вхідний дзвінок. Віднайшла номер подруги, натиснула кнопку виклику… «Абонент поза зоною досяжності…», – почула у слухавці. «Де вона поділася? Спочатку зателефонувала, підбурила…», – нервувала дівчина. Раптом – знайома мелодія.
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію