Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
По той бік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
По той бік
Нічну тишу порушив гучний шум. То грюкнула металевими задніми дверима міської елітної висотки дівчина. Вона опинилася у великому, темному дворі, оточеному з усіх сторін стінами багатоповерхівки. Була тут уперше. Роздивлялася. Але побачити вдавалося небагато. Трохи вимальовувалися найближчі під’їзди, дерева попереду… «Ані звуку… Уже, напевно, друга чи десь біля… Як же вийти звідси? Може, я дарма втекла? Що далі?», – думала собі Таміла. Витягнула з сумочки мобільний. Відхилила вхідний дзвінок. Віднайшла номер подруги, натиснула кнопку виклику… «Абонент поза зоною досяжності…», – почула у слухавці. «Де вона поділася? Спочатку зателефонувала, підбурила…», – нервувала дівчина. Раптом – знайома мелодія.
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
– Алло! – поспіхом відповіла вона.
– Міло, де ти? Не в нього, сподіваюся? – Затараторила приятелька, з якою вона намагалася зв’язатися перед тим. – І чого ти тоді вимкнулася? Навіть пояснити не дала мені! Слухай, це точно він хоче тебе вбити, бо…
– Віко, через тебе я влетіла по повній! Знаєш, де я? У внутрішньому дворі будівлі, де живе Андрій. Я втекла від нього. Парадні двері було замкнено. А я ж ключа не маю! Вдома лишила… – Розповідала дівчина, намагаючись говорити не надто гучно, озираючись на різні боки. Голос тремтів, чим далі, тим сильніше. – Стривай, я щось почула… Що то?
– Та звідки мені знати? Може, хтось із собакою гуляє. Та не бійся ти! Це ж центр міста! Елітна новобудова… Там, мабуть, усе на вищому рівні й цілком безпечно.
– То, певно, за цими стінами так добре… – Мовила Таміла дещо відсторонено. – А тут… Якби ти бачила. Наче й непогано, але то так якби вдень чи ввечері… Але не в глуху ніч. А ще виходу не видно…
– Пошукай! – Обірвала її подруга. – Не може бути! Хоча…
– Та я ж те й роблю. Зараз, одну хвильку…
– Що там знову? – Бовкнула Вікторія. – Відчинено?
– Та ні, то інше… А Андрій не з’являється… Напевно, подумав, що я через парадний… – Замислено сказала дівчина.
– Його там не вистачає! Чи ти засумувала? Жити набридло? – Голос приятельки заіскрився нервовим відтінком. – Послухай хоч тепер! Він тоді…
– Та припини! Мені зараз не до того. – Швидко пробурмотіла Таміла, не відриваючи пильного погляду від довкілля.
«Хоч би в тих хащах нікого не було!» – мовчки кричала душа дівчини, яка придивлялася до невеличкого парку, сповненого дерев та чагарників, розташованого посеред внутрішнього двору. – «Що то за тінь? Напевно, від берези… Чи ні?» – Не відводила очей.
– А чого ж ти слухати не хочеш? Чому ж тоді пішла від нього сьогодні?
– Віко, зателефонуй до міліції, прошу тебе. – Злетіли з вуст Таміли тихі слова. – Я не певна, що варто зараз про це оповідати… – Далі закралася пауза. – Просто я так багато говорю… А якщо…
– Я вже подзвонила туди. Вони приїдуть. – Відрубала подруга.
– А ти?
– Навіть не знаю… А що, треба? Навіщо тобі я?
– А й справді? Ти ж тільки накрутити мене могла так, що я втекла серед ночі від свого хлопця й опинилася в цьому бетонному полоні! Але ж на мене тобі начхати, чи не так? – Майже кричала дівчина, стиснувши щосили мобільний у руці. – Я тебе не розумію! – Раптом на кілька секунд замовкла. Понизила голос. – Невже тобі все одно? Це ж ти мене підбурила… Я ж увесь час після твого дзвінка пильнувала Андрія, а потім… Потім побачила його з ножем і не витримала… А як ти ще й неправа? Що робити? Я ж його кохаю…
У телефоні почувся сміх. Таміла розгубилася: такої реакції аж ніяк не очікувала.
– Ти кохаєш? Того, кого так легко запідозрила? І в чому! – Почула несподівану відповідь Вікторії.
– Ти чого? Що з тобою? Ти ж сама…
– Але ж я ні до чого тебе не змушувала. – Відрізала та. - Тільки хотіла, щоб він дізнався, яка ти насправді.
Зв’язок обірвався. Раптом Таміла почула позаду себе шум. «Хтось відчиняє двері», – вгадала. Озирнулася. На відстані біля десяти метрів від неї були двоє невідомих. Дівчина зробила крок назад. «Які ж височезні», – промайнуло в голові. «Хто вони? А якщо бандити? Чи якісь покидьки п’яні…», – занепокоїлася. Таміла набрала номер Андрія, відступаючи все далі й далі. Гудок. І – тиша. Телефон вимкнувся. Натискала й натискала на кнопку запуску, але марно. Раптом запримітила, ніби щось зблиснуло на обличчі одного з них, коли він трохи повернув головою. А наступної миті дівчина виразно побачила очі. Жовті. Побігла щосили. «Що за…? Невже це кінець?» – зринуло в уже затуманеному мозку запитання. Побачила, як відкриваються одні з дверей.
– Допоможіть! – Закричала, поспішаючи, сама не знаючи, до кого.
Дівчину зупинив чоловік. Побачивши великого собаку поряд, Таміла скрикнула.
– Не бійтеся, він Вам нічого не заподіє. Що сталося? Від кого Ви тікаєте? – Дивився на неї здивовано.
– Там… – Озирнувшись, не запримітила нікого. – За мною гналися… якісь потвори. Тут небезпечно. – Увірвалася до під’їзду. – Заходьте швидше!
– Та заспокойтеся врешті-решт! Там нікого немає!
– Були, вони точно були. Може, сховалися за деревами. А, може… – Пронизливо подивилася в очі чоловікові. – Чому Ви мені не вірите? Я кажу правду! – «Будь ласка, Міло, не бійся! Я кохаю тебе! Я кажу правду!» – згадалося їй почуте цієї ночі від Андрія. – Повірте! Відчиніть мені двері з того боку! Я хочу вийти! – Простогнала.
– Ходімо. Що з тобою поробиш… – Махнув рукою незнайомець.
Опинившись на проспекті, Таміла пожадливо вдихала щойно отриману свободу. А з нею й світанок, що охопив місто. Дівчина пішла додому. Їй потрібний був час.
(2012 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
