ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.04.11 21:45
Я повертаюся з ночі,
укритий пожухлим листям
і водоростями.
Повернення з ночі,
ніби з важкого космічного
похмілля, після
летаргійного сну.
Повернення з ночі,

Борис Костиря
2025.04.11 21:43
Зайти в тишу,
зайти в інший вимір,
по той бік
і вже не повернутися.
Це зовсім інша
магма буття,
інше пульсування.
Та діють протилежні

Володимир Бойко
2025.04.11 17:19
Силкуються вернутись холоди,
Морозами лякають наостанок,
Та ми ж набідувались до біди.
Опісля ночі – все одно світанок.

Заколотилось – друзі, вороги,
Безпринципні, безликі і колишні.
Але весніє і на ладан дише

Артур Курдіновський
2025.04.11 15:03
Я по коліна у воді.
Моя душа давно померла.
На шиї - амулет із шерлу,
Єдиний чорний. Білі перли
Радіють, поки молоді.
Я по коліна у воді.

Чіплявся за бездушну тінь

Леся Горова
2025.04.11 15:01
Весно, весно моя безсиренна, якими шляхами ти
Пробираєшся вперто глибокими вирвами-ранами?
Чорний крук не дає тобі крила лелечі розпрямити.
Та щодня виглядаю тебе я годинами ранніми.

І як сонце увись підіймає свій обвід золОчений,
Виглядаю тебе, ве

Пиріжкарня Асорті
2025.04.11 11:35
Надійшла пропозиція від Старшого Брата проаналізувати, як воно і що. Він має таку схильність як ерудований Інтернет-сапієнс. До цього було лише ранкове вітання – млинцем, а днями було з пиріжком. Нормальна кафе-практика. До слова, програма співроб

Юрій Гундарєв
2025.04.11 09:34
На фронті загинула 31-річна криворізька художниця Маргарита Половінко.
Від 2024 року вона займалася волонтерством та евакуацією поранених українських захисників.
Маргарита малювала кров‘ю свій щоденник, який планувала завершити після закінчення війни, щ

Віктор Кучерук
2025.04.11 08:07
Квітень. Ранок. Вітер. Сніг.
Холодно до дрожі.
Показати на поріг
Лютому не можу.
Білосніжна бахрома
Позбавляє зору, –
Видалятися зима
Не бажає з двору.

Микола Соболь
2025.04.11 05:21
До адміністрації. Хочу нагадати, як адміни сварили мене за публікацію двох творів підряд і видаляли на свій розсуд, бо тема торкалася одного недоторканого автора порталу, який пописував російською. А тут заходжу і бум авторів по два твори підряд і око ад

Микола Соболь
2025.04.11 05:15
Це вже було і місто це, і сніг,
і квітень, що пече мені у грудях,
бо замітає все, неначе грудень,
і слід кота кудись через поріг
у невідомість, у тернисту млу,
синичка попід вікнами заплаче,
вона весни чекала нетерпляче,
а небо їй вернуло зиму злу,

Олена Малєєва
2025.04.10 23:03
Стукає серце шпарко:
Спогади - товарняк.
Тягнуться гулко, різко...
З втомою позаяк.

Позаминулоріччя
Все ще у груди б'є
Важко-тугий наплічник.

Олена Малєєва
2025.04.10 22:08
Я сховаюся в своє світло
Най осяє мене цей промінь
Най тече і тече невпинно
Переповнює павідь, повінь.

Повінь повна яскраво-сяйва,
Річка тепла зірчасто-свіжа.
Я скупаюся в ній осяйна,

Олександр Сушко
2025.04.10 21:40
Вірш покладено на музику Сергія Степаненка.

https://youtu.be/VGCdBAGKmn4

Борис Костиря
2025.04.10 21:27
Чи можуть ідеї вивітритися
із голови?
Чи можна їх розхлюпати,
як воду у відрі?
Вони невідомо як з'являються
і невідомо куди зникають.
Ідеї невловимі, як нейтрино.
Щойно вони були

Борис Костиря
2025.04.10 21:23
Куди я поспішаю?
Цей спалах слова
мовби перед майбутньою
неможливістю писати.
Попереду безодня невідомого.
Ні, це не поспіх.
Це самозаглиблення.
Надолужування минулого

С М
2025.04.10 20:00
Було люду на явленні Безумця
Казав, на місці старому стрічаємося
Убравсь у мережива і сатин у ремінцях
Чоло в небеса, усміх на півлиця

Казав оце:
”Леді й джентльмени, принцеві зле“
Стоячи на брамі, отам де склеп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Марія Берберфіш (1987) / Проза

 Чорна пастка
Її серце то корчилося від болю, то завмирало. Життя йшло, але поза її світом, вибитим з нього тяжким ударом. Поглинена стражданням, перебувала в його лихому вимірі. Чорно-сірі думки душили її, ніби туга мотузка на шиї.
Сиділа за своїм робочим столом. Час від часу тихо схлипувала, але всередині молодої жінки гриміло шалене ридання. Завжди приязна й уважна до своєї праці медсестра, у цю свою зміну Олена майже ненавиділа свої обов’язки. «Хай би грець цьому нічному чергуванню! Як недоречно! Зовсім не до того! Як боляче! Чому? Чому це зі мною?! Що ж робити? Як бути?!», – пекло її до нестями. З пам’яті виринали жахливі картини: закривавлений чоловік під колесами іномарки, хірург із співчутливими очима й безпорадно розведеними в сторони руками, мертвий син на лікарняному ліжку. Коханого молода жінка втратила рік тому. Її єдина дитина пішла з життя лише вчора. «Хочу зупинити біль! Хочу, щоб він зник!», – несамовито кричала в собі.
Олена встала зі стільця й повільно пішла коридорами. Крок за кроком… Прямувала до ліфту, щоб спуститися ним до підвалу, де був склад медикаментів. Раптом спинилася. Попереду обривалося світло. «Знов лампочка перегоріла…», – подумала. «Ой!», – схопилася рукою за голову, де вколов різкий біль. Зітхнула. Пішла далі. За кілька митей потонула в темряві. Намацала кнопку виклику. Чекала недовго.
Дверцята зачинилися. Ліфт рушив. Вона оперлася об стінку: знеможена квилінням душі, відчувала вже фізичну слабкість. У голові паморочилося. «Не можу далі жити! Не хочу!», – кипіло в ній. Щось усередині дряпало її своїми гострими кігтями. Рани кровоточили.
Раптом ліфт зупинився. Але не відкривався. Світло блимнуло. За мить запала цілковита пітьма. Олена струснулася всередині. Десь на кілька секунд завмерла. «Чорна пастка», – промайнуло в голові, і від самої цієї думки стало ще більш лячно. Її душила суміш болю, страху й відчаю. Здавалося, нерви ось-ось порвуться. Вона кинулася до дверцят і почала стукати. Чим далі, тим сильніше. Марно. Жінка сіла на підлогу в кутку. Не могла ані плакати, ані кричати. Тільки стиха похрипувала. З острахом дивилася в густу темряву, у моторошний простір кольору свіжовиритої в чорноземі могили. «Заспокойся. Ти тут одна. Нікого, крім тебе, тут немає. Нема чого боятися», – шепотіла крізь зуби. «А раптом ліфт упаде?! А якщо зі мною тут щось станеться? Серце болить… Ніхто не допоможе…», – одна за одною вдаряли Олену думки. «А ти ж хотіла сама себе вбити!», – докорила вона собі. Різко зіскочила на ноги. «Так… Дверцята там», – повернулася вбік, намацала їх і затарабанила щосили. «Люди! Є там хто?! Допоможіть!», – гукала, не шкодуючи голосу. Дарма.
Зневірена й стомлена, жінка знову спустилася на підлогу. Спочатку тихо плакала, потім гучно ридала, потім ледь-ледь схлипувала, а потім… Олена відчула, що в повітрі щось змінилося. «Ніби десь горить», – блимнула в її мозку жахлива здогадка, дмухнувши в саме серце мертвецьким холодом. Ніби смерть зиркнула на жінку страшними, хижими очима. Вона швидко піднялася й, підскочивши до дверцят, забарабанила в них стисненими кулаками. Била, била, била… У стомлені руки вже закрався біль, а відгуку на її стукіт так і не було. «Що ж робити?! Що?!», – шепотіла сама до себе. Лиховісний запах ставав усе виразнішим. У голові, ніби чорні змії, снували жахливі думки. Відчула себе, ніби в пащі якогось звіра, де їй суджено померти. Наче в якійсь дірі, що не мала жодного стосунку до нашого світу. Придавлена важким каменем власного страху, з напруженим, мов парус нещасного човна під час дикого буревію, серцем та скривленим обличчям притислася до дверцят. Прислухалася.
Раптом почула віддалені голоси. Одразу ж почала щосили стукати й кликати по допомогу. Несамовито. Відчайдушно. Через деякий час відчула, що втрачає саму себе й усе, що навколо неї. Упала додолу.
Прийшла до тями на лікарняному ліжку.
– Олено! Яке щастя! Як ти? – Прозвучав біля жінки голос однієї з медсестер, її подруги Катерини.
– Ти… Усе скінчилося… Як добре! Рада тебе бачити. А… Була пожежа? – Говорила стиха, стараючись видобути з себе хоч якийсь голос.
– Так, трапилася. Але швидко все загасили. Вигоріло небагато, та й ніхто не постраждав. Не думай про це. Відпочивай! – Відповіла їй колега.
Гіркі почуття повернулися до Олени, але після пережитого вони були дещо інакшими. Принаймні, вона вже не хотіла помирати. Кинула очима на вікно. Крізь нещільно стягнуті жалюзі до кімнати пробивалося сонячне проміння.

(2011 р.)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-12-26 00:11:48
Переглядів сторінки твору 977
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.655 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.088 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.781
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2013.05.14 00:32
Автор у цю хвилину відсутній