Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
У мертвому місті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У мертвому місті
Молодь дивилася з вікна автівки на багатоповерхівки, що височіли то тут, то там, на розстелені серед них порожні вулиці. Здавалося, що ось-ось хтось вийде з-за рогу якогось будинку, настільки незвичним було для них мертве місто. Трохи проїхавши ним, зупинилися: воліли пройтися пішки, розгледіти двори, споруди ближче.
– Ігорю, ми з Олесею хотіли б подивитись на ті багатоповерхівки зсередини. А ви з Оксаною? З нами? – Звернулася до одного з своїх друзів Інга, добре знаючи, що його аж трусить від самої думки про таке, та не поцікавитись не могла собі дозволити.
– Дівчата, може, не треба? Ви ж не знаєте, що там. Облиште.
– Слухай, я стільки про це мріяла! Я не поїду звідси, доки не задовольню свою цікавість повністю. Ми підемо, а Ви погуляйте собі наодинці. – Рішуче відповіла йому Олеся. – Вам не завадить. – Додала, дивлячись із загадковою посмішкою на закохану пару.
Десь хвилин за десять дівчата вже підіймалися по сходах: Олеся йшла попереду, блукаючи очима по під’їзду, Інга ж – позаду, занурившись у свої думки. Потріскані стіни, де-не-де відчинені двері, з-поза яких виднілися фрагменти квартир, потонулі в безладі, павутинні, пилу, мертвецька тиша, на тлі якої кожен крок звучав незвично гучно, – усе це відлунювало в душі кожної холодним тремтінням, та, водночас, притягувало, манило, заворожувало.
– Знаєш, я й досі повірити не можу, що це все насправді відбувається. А ти?
– Я теж. – Відрізала Інга, не бажаючи розлучатися з думками, що заполонили її мозок.
Дійшовши до останнього поверху, зазирнули в одну з квартир.
– Ходімо. Подивимось, як там. – Кинула Інга й заскочила всередину, не дочекавшись відповіді подруги. – Гей! Ти де? Ходімо! – Почула Олеся вже дещо віддалений голос.
Переступила поріг квартири. Пробіглася очима по кімнаті. Якесь неясне відчуття зашепотіло в серці. Пішла далі, роздивляючись навкруги, наче в якомусь музеї. Натрапила на двері. Відчинила. Зазирнула. «Жах… Але чомусь такий привабливий, цікавий… Що тут відбувалося? Хто тут жив? Тут поховане чиєсь минуле…», – міркувала Олеся, спрагла до всього загадкового, таємничого, незвичайного.
– Ось ти де! Нумо зі мною: хочу тобі дещо показати! – Звернулася до неї Інга, що раптово з’явилася поза її спиною.
– Ой! Чого ти так кричиш? Ти мене налякала. Що там таке? Ти хвилюєшся чи чогось боїшся… То що там? – Спитала дівчина, поглянувши на подругу.
– Тобі здалося. Ходімо. – Старалася говорити якомога м’якше, з посмішкою.
Прямували до найбільш віддаленої кімнати. Увійшовши, Олеся вмить зупинила погляд на величезній дірі в стіні, з якої відкривалася панорама майже всього міста.
– Вау! Так! Це ж одна з найвищих будівель! Інго, це треба сфоткати! – Вражено загомоніла.
Підійшла ближче. Взяла в руки камеру. Налаштовувала, придивлялася. Раптом сильний поштовх ззаду ледь не скинув її з дванадцятого поверху. Вхопилася за край стіни. «Інга! Вона! Чого?!», – закричало серце дівчини. Прудко відскочила вбік, ухилившись від наступного вдару. Кинулася до дверей, але вже біля них була міцно схоплена ззаду за плечі. Олеся пручалася щосили. Дівчата впали на підлогу. Інга притисла до неї супротивницю, дивлячись у її перелякані очі озвірілим поглядом.
– Думаєш втекти? Не вийде! Убивця, погань! Ти гадала, що ми подруги?! Га?! Так, були колись. До того, як через тебе загинув мій брат! Ти ж була за кермом у ту ніч! То через тебе! Ненавиджу! – Виплескувала на Олесю, наче помиї, зневагу й злість, не пам’ятаючи себе.
– Інго! Я ж тоді ненавмисно… Це був нещасний випадок, ти ж знаєш! Я сама тоді ледь не померла! – Виправдовувалась дівчина у відчаї.
– Та хіба ж така, як ти, може бодай визнати свою провину?! Ні! Ти в нас чистенька! Так?! – Хижо зиркнула на супротивницю. – Як думаєш, чому ми тут? Я все спланувала. Я була в цьому місті, в цьому будинку, в цій квартирі, в цій кімнаті. Гадаєш, я відступлюся? Ні. Я тебе вб’ю. Скину вниз. І буде тобі нещасний випадок! – Гнівно, з притиском мовила до Олесі.
Придавлена до підлоги сильною супротивницею, дівчина чекала на першу ж нагоду вирватися. У думках зчинилася мішанина: обривки молитви змінялися думками про те, як рятуватися, й навпаки. Полонена страхом, тремтіла, ледве дихала. Інга занесла руку, щоб ударити її в скроню, та Олеся відхилила голову й, скориставшись миттю, коли та трохи відволіклася на біль у пальцях, якими щосили гупнула просто об бетон, штовхнула її ногами. Боролася недовго. Вивільнилась. Побігла до виходу з квартири, далі – сходами вниз. Чула за спиною крики Інги, що переслідувала її. Вискочила на вулицю, прагнула дістатись до того місця, де лишилися їхні друзі. Задихана, добігла до автівки, та її попутників там не було. Озирнулася й побачила Інгу, що наближалася до неї. Понеслася далі. «Швидше, швидше, швидше…», – кололо її до нестями.
– Припини це! Пробач мені! Пробач! – Кричала щосили.
Але відповіді не було. Уже запала ніч. Дівчина чула, як бігла за нею та, що прагнула її вбити. Олесі здавалося, що вона ось-ось задихнеться. Зрозумівши, що добре відірвалася від Інги, причаїлася за рогом однієї з будівель. Прокралася до найближчого під’їзду. Боялася поворухнутись. Навколо була тиша. Через деякий час визирнула на вулицю. Борознила очима, вже дещо звиклими до темряви, двір та оточуючі його багатоповерхівки. «Вони, наче величезні мертвяки. Їхні серця давно вже зупинилися. Невже й я тут загину?», – здавлювало серце дівчині. Раптом помітила якусь постать біля одного з дерев. «Інга! Точно, вона! Її волосся, плащ…», – із жахом упізнала свою недоброзичливицю, що почала швидко наближатися. Олеся вилетіла на вулицю й побігла попід будівлею, далі нерозбірливо понеслася містом. Летіла, як навіжена, крізь темряву, що в нічному покинутому місті була незвичайною, аж надто густою, чорною.
Позаду пролунав раптовий, протяжний виск. Інших звуків поза її спиною вже не було. «Інга!», – промайнуло в її голові. Спинилася. Обережно пішла назад, пильно вдивляючись у пітьму. Та, що її переслідувала, ось-ось мала впасти в якийсь люк: ускочивши в нього, ледве трималася руками за іржаву залізяку, що стирчала поряд.
– Бачиш… Тепер і я… – Говорила тихо, майже пошепки.
Опинилася перед вибором. Часу для роздумів було обмаль. Та що там, його взагалі не було.
– Спробуй підтягнутися! – Олеся присіла й ухопилася за залізний кілок, перевіряючи його на надійність. – Інго, ти зможеш? Треба ж зовсім трохи! Нумо! Я можу тебе підстрахувати.
– Ти чого? З глузду з’їхала? Я ж тебе… ледь не вбила. А якщо я зараз… виберуся звідси й… спробую ще? – Почула надривний голос.
– Ні. Гадаю, ні. – Взяла її за руку. – Треба поспішати. Спробуй вилізти, а я тебе потримаю, навіть підтягну!
Інга вибралася насилу. За кілька хвилин дівчата сиділи просто на землі біля люку. Мовчки. Першою заговорила Інга.
– Вибач. Олесю, вибач, я не знаю, як я могла… Яка ж я тварюка… – Казала, дивлячись униз: підвести очі на подругу було понад її сили. – Ти мала рацію… Я нічого… поганого… тобі не зроблю. Вибач. – Продовжувала вже крізь власне ридання.
– Знаєш, я, дійсно, винувата. Тут, поза суєтою й звичайністю, відчуття гостріші. Тут вони зовсім інакші. Пробач мені.
(2011 р.)
– Ігорю, ми з Олесею хотіли б подивитись на ті багатоповерхівки зсередини. А ви з Оксаною? З нами? – Звернулася до одного з своїх друзів Інга, добре знаючи, що його аж трусить від самої думки про таке, та не поцікавитись не могла собі дозволити.
– Дівчата, може, не треба? Ви ж не знаєте, що там. Облиште.
– Слухай, я стільки про це мріяла! Я не поїду звідси, доки не задовольню свою цікавість повністю. Ми підемо, а Ви погуляйте собі наодинці. – Рішуче відповіла йому Олеся. – Вам не завадить. – Додала, дивлячись із загадковою посмішкою на закохану пару.
Десь хвилин за десять дівчата вже підіймалися по сходах: Олеся йшла попереду, блукаючи очима по під’їзду, Інга ж – позаду, занурившись у свої думки. Потріскані стіни, де-не-де відчинені двері, з-поза яких виднілися фрагменти квартир, потонулі в безладі, павутинні, пилу, мертвецька тиша, на тлі якої кожен крок звучав незвично гучно, – усе це відлунювало в душі кожної холодним тремтінням, та, водночас, притягувало, манило, заворожувало.
– Знаєш, я й досі повірити не можу, що це все насправді відбувається. А ти?
– Я теж. – Відрізала Інга, не бажаючи розлучатися з думками, що заполонили її мозок.
Дійшовши до останнього поверху, зазирнули в одну з квартир.
– Ходімо. Подивимось, як там. – Кинула Інга й заскочила всередину, не дочекавшись відповіді подруги. – Гей! Ти де? Ходімо! – Почула Олеся вже дещо віддалений голос.
Переступила поріг квартири. Пробіглася очима по кімнаті. Якесь неясне відчуття зашепотіло в серці. Пішла далі, роздивляючись навкруги, наче в якомусь музеї. Натрапила на двері. Відчинила. Зазирнула. «Жах… Але чомусь такий привабливий, цікавий… Що тут відбувалося? Хто тут жив? Тут поховане чиєсь минуле…», – міркувала Олеся, спрагла до всього загадкового, таємничого, незвичайного.
– Ось ти де! Нумо зі мною: хочу тобі дещо показати! – Звернулася до неї Інга, що раптово з’явилася поза її спиною.
– Ой! Чого ти так кричиш? Ти мене налякала. Що там таке? Ти хвилюєшся чи чогось боїшся… То що там? – Спитала дівчина, поглянувши на подругу.
– Тобі здалося. Ходімо. – Старалася говорити якомога м’якше, з посмішкою.
Прямували до найбільш віддаленої кімнати. Увійшовши, Олеся вмить зупинила погляд на величезній дірі в стіні, з якої відкривалася панорама майже всього міста.
– Вау! Так! Це ж одна з найвищих будівель! Інго, це треба сфоткати! – Вражено загомоніла.
Підійшла ближче. Взяла в руки камеру. Налаштовувала, придивлялася. Раптом сильний поштовх ззаду ледь не скинув її з дванадцятого поверху. Вхопилася за край стіни. «Інга! Вона! Чого?!», – закричало серце дівчини. Прудко відскочила вбік, ухилившись від наступного вдару. Кинулася до дверей, але вже біля них була міцно схоплена ззаду за плечі. Олеся пручалася щосили. Дівчата впали на підлогу. Інга притисла до неї супротивницю, дивлячись у її перелякані очі озвірілим поглядом.
– Думаєш втекти? Не вийде! Убивця, погань! Ти гадала, що ми подруги?! Га?! Так, були колись. До того, як через тебе загинув мій брат! Ти ж була за кермом у ту ніч! То через тебе! Ненавиджу! – Виплескувала на Олесю, наче помиї, зневагу й злість, не пам’ятаючи себе.
– Інго! Я ж тоді ненавмисно… Це був нещасний випадок, ти ж знаєш! Я сама тоді ледь не померла! – Виправдовувалась дівчина у відчаї.
– Та хіба ж така, як ти, може бодай визнати свою провину?! Ні! Ти в нас чистенька! Так?! – Хижо зиркнула на супротивницю. – Як думаєш, чому ми тут? Я все спланувала. Я була в цьому місті, в цьому будинку, в цій квартирі, в цій кімнаті. Гадаєш, я відступлюся? Ні. Я тебе вб’ю. Скину вниз. І буде тобі нещасний випадок! – Гнівно, з притиском мовила до Олесі.
Придавлена до підлоги сильною супротивницею, дівчина чекала на першу ж нагоду вирватися. У думках зчинилася мішанина: обривки молитви змінялися думками про те, як рятуватися, й навпаки. Полонена страхом, тремтіла, ледве дихала. Інга занесла руку, щоб ударити її в скроню, та Олеся відхилила голову й, скориставшись миттю, коли та трохи відволіклася на біль у пальцях, якими щосили гупнула просто об бетон, штовхнула її ногами. Боролася недовго. Вивільнилась. Побігла до виходу з квартири, далі – сходами вниз. Чула за спиною крики Інги, що переслідувала її. Вискочила на вулицю, прагнула дістатись до того місця, де лишилися їхні друзі. Задихана, добігла до автівки, та її попутників там не було. Озирнулася й побачила Інгу, що наближалася до неї. Понеслася далі. «Швидше, швидше, швидше…», – кололо її до нестями.
– Припини це! Пробач мені! Пробач! – Кричала щосили.
Але відповіді не було. Уже запала ніч. Дівчина чула, як бігла за нею та, що прагнула її вбити. Олесі здавалося, що вона ось-ось задихнеться. Зрозумівши, що добре відірвалася від Інги, причаїлася за рогом однієї з будівель. Прокралася до найближчого під’їзду. Боялася поворухнутись. Навколо була тиша. Через деякий час визирнула на вулицю. Борознила очима, вже дещо звиклими до темряви, двір та оточуючі його багатоповерхівки. «Вони, наче величезні мертвяки. Їхні серця давно вже зупинилися. Невже й я тут загину?», – здавлювало серце дівчині. Раптом помітила якусь постать біля одного з дерев. «Інга! Точно, вона! Її волосся, плащ…», – із жахом упізнала свою недоброзичливицю, що почала швидко наближатися. Олеся вилетіла на вулицю й побігла попід будівлею, далі нерозбірливо понеслася містом. Летіла, як навіжена, крізь темряву, що в нічному покинутому місті була незвичайною, аж надто густою, чорною.
Позаду пролунав раптовий, протяжний виск. Інших звуків поза її спиною вже не було. «Інга!», – промайнуло в її голові. Спинилася. Обережно пішла назад, пильно вдивляючись у пітьму. Та, що її переслідувала, ось-ось мала впасти в якийсь люк: ускочивши в нього, ледве трималася руками за іржаву залізяку, що стирчала поряд.
– Бачиш… Тепер і я… – Говорила тихо, майже пошепки.
Опинилася перед вибором. Часу для роздумів було обмаль. Та що там, його взагалі не було.
– Спробуй підтягнутися! – Олеся присіла й ухопилася за залізний кілок, перевіряючи його на надійність. – Інго, ти зможеш? Треба ж зовсім трохи! Нумо! Я можу тебе підстрахувати.
– Ти чого? З глузду з’їхала? Я ж тебе… ледь не вбила. А якщо я зараз… виберуся звідси й… спробую ще? – Почула надривний голос.
– Ні. Гадаю, ні. – Взяла її за руку. – Треба поспішати. Спробуй вилізти, а я тебе потримаю, навіть підтягну!
Інга вибралася насилу. За кілька хвилин дівчата сиділи просто на землі біля люку. Мовчки. Першою заговорила Інга.
– Вибач. Олесю, вибач, я не знаю, як я могла… Яка ж я тварюка… – Казала, дивлячись униз: підвести очі на подругу було понад її сили. – Ти мала рацію… Я нічого… поганого… тобі не зроблю. Вибач. – Продовжувала вже крізь власне ридання.
– Знаєш, я, дійсно, винувата. Тут, поза суєтою й звичайністю, відчуття гостріші. Тут вони зовсім інакші. Пробач мені.
(2011 р.)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
