ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»

Ігор Терен
2026.11.16 17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.

***
А бомонд богемі помагає

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Марія Берберфіш (1987) / Проза

 "ЖЕРТВА"
«Зараз тут іще раз усе роздивлюся», – подумала Ілона, увійшовши до крамниці, де мав минути її перший робочий день. «Як же ж усе чудово склалося! Заживемо тепер…» – раділа, зачиняючи за собою двері. Невеличкий міні-маркет, зовсім звичайний, яких багато, зустрів молоду жінку вранішньою прохолодою. Вчора вона вже була тут: вивчала документацію, роздивлялася крам під керівництвом Віктора, хазяїна бізнесу. Ілона подивилася на годинник. Мала ще час попити кави до того, як відчинити міні-маркет для покупців. Зайшла до підсобки. Намацала пальцями вмикач світла. Натиснула. Темно. «Перегоріла чи що?» – подумала невдоволено. У службовій кімнаті не було вікна, і це не подобалося жінці.
Вона вийшла до торгового залу. Там світло загорілося. «Значить, таки лампочці тій кінець», – відзначила в собі. Повернулася до підсобки, залишивши двері відчиненими, щоби бачити хоча б щось. Раптом здригнулася: із сусідньої кімнати, де був склад товарів, донісся стукіт. Ілона замислилася, що б то могло бути. Думки ж не малювали їй нічого доброго. Звук пролунав наново. «Зайти туди? Ні. Не можу. Але ж не повинно там нічого страшного…, – простягнула руку до замку. – Та ні. Краще не відчиняти…», – відступила на пару кроків назад. Поглянула на чашку. Кави вже не хотілося. Зиркнула на двері, що вели до приміщення, з якого до неї двічі долетів дивний шум. «А якщо…? Ні, це неможливе. Маячня», – подумала раптом. Та неспокій, що вже закрався в Ілонину свідомість, не полишав жінку. «А це що?» – запитала себе, почувши недалеко від себе, з кімнати-складу, якесь шкрябання.
«Треба опанувати себе. Там, мабуть, пусте щось… Миші чи щури… А я нісенітницю якусь вигадую. Лізе ж до голови всяке!» – міркувала, заламуючи собі пальці. Попрямувала до виходу з підсобки, але її зупинив і змусив озирнутися новий звук. Ще більш моторошний. Це був ляск металу, що почувся з тієї ж кімнати-складу. Зовсім близько. «Це ж… Біля дверей. Поряд!» – Ілона зірвалася з місця й побігла геть. «Ключі!» – згадала вже біля виходу з крамниці. Поглянула назад. «Треба повернутися. І телефон там…», – думала, дивлячись у темряву підсобки. Зробила крок до неї. Ще один. Серце калатало. Горло стискалося. Ноги підкошувалися. Та вона повинна була йти туди, звідки очікувала на недобре. «Як можна було не взяти найголовніше? – картала себе. – Уже була б на вулиці… Подзвонила б…». Ще трохи наблизилася до підсобки. «А якщо, поки я бігла, ті двері було відчинено?! Якщо там, у мороці…?» – вдарила Ілону думка. Не знала, що робити. Не наважувалася рушити з місця. Тишу порушив скрип. Жінка відступила назад. Потім кинулася до каси й сховалася за нею. Завмерла. Почулися кроки. Повільні. «Що тепер? Що далі?» – не могла втямити. «Треба щось…» – оглянула все поруч. Пригнулася так низько, як тільки могла. «Він! Наближається…» – подивилася вбік, де були вхідні двері крамниці. «Зараз побачить мене! І – кінець. Ця потвора! Чому я лишила ключі в підсобці? А чи він їх знайшов?» – свердлили думки.
Побачивши обідраного, згорбленого чоловіка, який підійшов до виходу з міні-маркету, Ілона затамувала подих, притиснулася до касового столу. Він же, вгледівши її, зробив крок назад. На кілька секунд у замкненому просторі запанувала тиша.
– Не наближайся, Вікторе, – прошипіла жінка і, вскочивши, стрімголов помчала до підсобки, де були ключі й інші потрібні речі.
– Що, не вийшло у вас позбутися мене?! Гадали, що я не вирвуся з вашого капкану? – викрикнув чоловік, догнавши її й схопивши за волосся. – Я зараз зателефоную до поліції, а ти все розповіси. І не думай… Чуєш, не думай навіть жартувати!
Та Ілона вирвалася й, забігши до службового приміщення, вхопила ніж.
– Ах ти ж… Справу мою – загарбати, а мене…! А я ж тобі допомагав, довіряв, на роботу влаштував! А ти… А де ж твій приятель? Отой, з яким ви мене скрутили. Тобі самій зараз не впоратися, – чоловік міцно вхопив її за руку.
Лезо ляснуло по підлозі. Жінка намацала на столі ключі й спробувала звільнитися, та даремно. Кілька митей – і Ілона впала, втративши свідомість.
– Алло! Поліція? Приїжджайте швидше, – далі Віктор поспішно диктував адресу.
Наступного ранку він прийшов до своєї крамниці, де мав минути його робочий день. «Добре, що цих узяли. Тепер не чіпатимуть мене», – міркував собі. За кілька годин чоловік повинен був завітати до слідчого, який тепер вів справу його ворогів. «Ілону шкода… Я думав, вона мені – подруга… Чому вона так…? Подивимось… Може, вони схаменулися?», – і зробив собі кави.

2012 р.




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-09-27 16:12:48
Переглядів сторінки твору 813
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.655 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.088 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2013.05.14 00:32
Автор у цю хвилину відсутній