Катерина поволі приходила до тями. Тільки-но свідомість почала повертатись до дівчини, вона відчула себе зв’язаною. Мотузка грубо впивалася в зап’ястя, в ноги. Розплющила очі. «Що воно таке? Де я?» – намагалася зміркувати. – «Схоже на цех… Якісь старі… станки… Чи це не закинута фабрика, що недалеко від нашого міста?», – хвиля тремтіння прокотилася по тілі. – «Жах…». Катеринину увагу різко перетягнули на себе чиїсь кроки, що швидко наближалися. Слухала, слухала. Із завмиранням серця. До неї підійшов високий чоловік.
– Хто Ви? Що Вам треба від мене? – Звернула до нього пройнятий відчаєм голос. – Відпустіть! Що… Що я Вам зробила?
– Сиди тихо. Мені ти не потрібна. Але прийде інший. – Сухо й відсторонено промовив той.
Катерина здригнулася. Такого страху не відчувала ніколи раніше. «Інший… Інший… Хто?» – не розуміла. Запитала це в незнайомця, але відповіді не одержала. Чоловік відвернувся й відійшов від неї. Раптом дівчина згадала, що у верхній внутрішній кишені її куртки є канцелярський ніж, куплений нею вранці. «Хоч пуховик не застебнутий», – відзначила подумки. Нахилила голову й, ухопивши зубами замок, потягнула його вбік. Ними ж дістала й річ, за допомогою якої сподівалася вивільнитися. Кинула ніж на підлогу, трохи посунулася й узяла його пальцями. Насилу, витративши немало часу, перерізала мотузку, що, на щастя, була не надто товстою. Розв’язала свої ноги. Піднялася. Роздивилася навкруги. Нікого. Прислухалася. Жодного звуку, крім шаленого биття власного серця, не вловила. Гадки не мала, де вихід. «Він пішов туди... За ним не можна…», – подумала й обережно, щоб не бути почутою, покрокувала в протилежному напрямку. «Це ж… моя», – побачила сумочку, що лежала на підлозі, біля стіни. Схопила й почвалала далі.
– Дідько! Он де ти! Зараз я тобі...! – Донісся до неї галас.
Дівчина побігла. Чимдуж. «Хоч би натрапити на вихід!» – повторювала в собі. «Наздоганяє!», – з жахом розуміла вона. Зачепилася за щось сумочкою й випустила її з рук. Не могла дозволити собі спинитися. Але за кілька секунд почула зойк позаду себе, після чого десь там же пролунало оглушливе «Бах!». Нічого за собою вже не чула. Спинилася й озирнулася. Той, що її був переслідував, тепер мовчки й нерухомо лежав на підлозі, наполовину придавлений величезною бетонною плитою. Катерина зірвалася з місця й помчала навздогад. Вибравшись на вулицю й відбігши трохи від будівлі, поглянула назад. «Точно, ткацька фабрика. Ота, що закинута», – переконалася у своїй здогадці.
Дівчина спіймала попутку й поїхала до міста. Уже на порозі своєї квартири зміркувала, що лишила свою сумочку там, звідки втекла. «А як же ж бути? Треба її звідти забрати… Там документи, кредитки, мобільний…», – непокоїлася Катерина. Швидко зачинила двері. На обидва замки. Підскочила до телефону. Набрала номер свого друга. Випила склянку води. У слухавці – довгі гудки. «Де він вештається?» – процідила. Подзвонила на мобільний.
– Алло! Хто це? – Почула за мить.
– Владе, це я, Катя! Ти мені потрібен! Приходь швидше! – Затараторила дівчина. – Мене було викрадено! Я ледве втекла. Диво допомогло! Хутчій до мене, будь ласка. Усе розповім! – Не могла вгамуватися, вражена пережитим.
– Ти? – Вловила в голосі хлопця незрозумілі їй нотки здивування. – Ой, бідна моя! Кицю, тільки я зараз далеко й дещо зайнятий, але я постараюся якомога швидше бути в тебе! – Почула у відповідь.
– А де ти? Що робиш? Чого я чую луну від твого голосу? – Засипала хлопця питаннями.
– Та я тут… В одного приятеля… Допомагаю з новою квартирою. А вона… велика й поки що без меблів.
– Он як! Гаразд, чекаю на тебе. – Сказала й поклала слухавку.
Зморена важкими випробуваннями, впала на канапу. Але розслабитись не виходило: внутрішня напруга не полишала її. Страшенно боліла голова. Катерина ковтнула пігулку. «Так, треба заспокоїтись. Усе позаду. Я врятувалася. Тож…», – тамувала власне хвилювання, але її відволік дзвінок у двері.
– Хто там? – Спитала, як зазвичай.
– Катю, це я, Олег. – Почула голос сусіда.
Відчинила йому двері.
– Привіт. – Промурчав із посмішкою. – А чого ти така? Бліда, наче смерть! Що сталося? Як ти? – Занепокоївся хлопець.
– Заходь. А то вже на порозі розговорився. – Запросила його до квартири й зачинила двері. Знову на обидва замки. – Зі мною таке було… Зараз розповім. Ходімо на кухню, будемо пити чай.
– То що? – Стривожено спитав Олег.
– Я вранці пішла до крамниці. А коли поверталася додому, на мене напали. Я знепритомніла, а отямилася, зв’язана, у приміщенні тієї закинутої фабрики, що за містом. Щоправда, я тоді ще не знала, де саме знаходилася: я ж там усередині ніколи раніше не була! Якби в моїй кишені не було канцелярського ножика, який я, до речі, сьогодні й купила, то не знаю, що сталося б! Уявляєш?! – Розповідала, ні, немовби виплескувала з себе отруйні враження, з кожним своїм словом відчуваючи все більшу полегшу в душі.
Сусід слухав її, приголомшений. Він, як і всі, хто хоч трохи дивиться телевізор і копирсається в Інтернеті, звик до всіляких моторошних історій. До того ж, був прихильником фільмів жахів. Але ніколи нічого подібного не відбувалося з кимсь зі знайомих хлопця. А Катерина ж – не просто дівчина, яку він знав, це ж – його сусідка, та ще й подруга. Тож Олег глибоко пройнявся її розповіддю.
– Слухай, нічого собі! А що далі було?
– Ой… – Зітхнула. – Я звільнилася від мотузок і пішла шукати вихід. За мною погнався чоловік, який, певно, мав мене пильнувати. Але на нього впала бетонна плита! Величезна! Гадаю, прибила на смерть. Якби не це, був би мене схопив і… – Очі Катерини зблиснули непідробним жахом. – Але я примудрилася лишити там сумочку, а в ній таке, що не можна її не забрати. Документи, картки, мобільний. Доведеться повернутися. Ой… Як не хочеться! – Схопилася руками за голову. – Після того, що я там пережила… Та й, узагалі, місце яке бридке!
– Їдьмо туди разом! Мені тільки автівку з гаражу до будинку треба буде підігнати. Що скажеш? – Дивився на дівчину, вражений, ні, шокований її розповіддю.
– Та я вже Влада покликала. – Зиркнула на годинник. – Певно, скоро буде.
– А, зрозуміло… – пробурмотів хлопець.
– Ти не ображайся, але залиш мене саму, будь ласка. А то ще приревнує, як зазвичай. Мені ще цього сьогодні не вистачало. – Підвела на друга винуваті очі. – Вибач. Дякую, що прийшов і вислухав.
– Ой, Катю… Роби, як знаєш. Раптом що, клич. – Підійшов до дівчини й стиснув її руки у своїх долонях. – Бувай.
– Бувай.
Лишилася сама. «Де ж Влад?» – мучило її запитання. Лягла на канапу й увімкнула телевізор. Дивилася, дивилася… І заснула. Прокинулася зі скуйовдженою страшним сном душею. «Невже це було не насправді?» – подумала з полегшенням. Ввімкнула світло. Годинник показував біля п’ятої ранку. «Що?! Котра?!» – вирвалося в неї. «Як це? Може, він приходив? Може, подзвонив у двері, а я не почула?» – занервувала дівчина.
Насилу піднялася. Заварила собі каву. Сидячи на кухні, в цілковитій тиші, довго думала. «Хто це так зі мною? Навіщо? Кому б це могло бути потрібно?» – ставила собі запитання, на які не знаходила відповідей. «Треба ж іще звернутися до міліції. А, може, ну його? Матиму клопіт. Та ще й який!» – розмірковувала. «Ще й повертатися туди!» – вколола її неприємна думка. «Шоста ранку! Це ж Влад уже мав прокинутися. Йому ж сьогодні треба на роботу!» – Зміркувала, поглянувши на настінний годинник. – «Можна телефонувати!». Встала й пішла за слухавкою. Набрала знані напам’ять цифри. Катерину нервували довгі гудки. Повторила. Знову те саме. Дзвінок на мобільний коханого теж виявився безуспішним. «Та що ж це таке?! Нічого не розумію! Невже щось сталося?!» – тривожилася дівчина. Випила заспокійливе. Думала, думала, думала… Зателефонувала ще раз. Ще. Марно.
Десь біля дев’ятої години пролунав дзвінок у двері. Катерина підскочила до них.
– Хто?
– Я, Олег.
Зітхнула. Відчинила.
– Привіт. Як ти? Забрала сумочку?
– Ні. Я вчора після того, я ти пішов, заснула й прокинулася вже сьогодні вранці. Я не знаю, чи приходив Влад. Він і на дзвінки не відповідає. Ходімо до гостьової, а то тримаю тебе ледь не на порозі.
– Як ти себе почуваєш?
– Та не дуже. Добре, що ти прийшов. – Промовила з кислою посмішкою.
– Катю, збирайся. Я – за автівкою. – Рішуче сказав хлопець.
– Гаразд.
Десь хвилин за п'ятнадцять вони вже сиділи в салоні «Ауді». Машина рушила. Майже наприкінці міста, на одній з доріг приватного сектора автівка раптово зупинилася. Олег спробував завести її. Не вийшло.
– Зараз я подивлюся, що там. Не хвилюйся. – Сказав хлопець, відкриваючи дверцята.
– Я теж вийду. Щось мені тут душно.
– Що у вас сталося? Зламалася? – Запитала одна з жінок, що сиділи на лавці.
– Та начебто. – Відповіла їй Катерина.
– А куди їдете?
– За місто, до закинутої ткацької фабрики.
– Ой, та що ж ви там забули? Вам життя не дороге? Чи не знаєте, що люди про неї говорять? – Загуторила незнайомка.
– А що Ви чули? – Щиро поцікавилась дівчина.
– То страшне місце. Воно вбиває. Точніше, не воно, а те, що там мешкає. – Почала розповідати жінка.
Катерина пильно вдивилася в співбесідницю. «Наче, нормальна жінка. Що то вона говорить?» – подумала собі. Поглянула на інших, що вже повставали з лавки й поволі наближалися. Олег теж підійшов.
– А саме? – Спитала дівчина.
– Слухайте, я розумію, що це все може здатися вигадкою, маренням. Але не їдьте туди. Ця фабрика… Її було збудовано на могилах, на місці знесеного давнього кладовища. Кажуть, що з ненависті нечистих душ до тих, хто топчеться по останках їхніх тіл, зродилося зло. Воно там оселилося й убиває. Тому колись там і сталася пожежа, у якій ніхто не вижив. Невже ви про це не чули?
Катерина розгубилася. Відчула, що злякалася. Не те, щоб повірила. Але розповідь жінки була, дійсно, моторошною. Особливо ж видавалася такою при тому, що вони з Олегом збиралися сьогодні ввійти до тієї будівлі.
– Дівчино, там загинув син моєї подруги. І вся його компанія. – Втрутилася інша жінка. – Вони там влаштували якусь вечірку. Останню у своєму житті. – Сумно промовила, дивлячись то на Катерину, то на її друга. – А ти оце їм наговорила. А хіба не знаєш, що воно не чіпає того, кому не відомо, по чому він там ходить. Га? – Звернулася вже до попередньої розповідачки.
– Та вона ж запитала… – Виправдовувалася та.
Катерина не знала, що й думати. «Я ж лишилася жива! Я ж урятувалася! Та ж я про це все навіть не здогадувалася!» – Закрутилося в її голові. – «А того чолов’ягу ж прибило плитою! Наче й випадкова смерть. Але…», – засумнівалася у своєму переконанні в неправдивості розповіді незнайомки.
– Я все зробив. Можемо їхати. – Сказав хлопець. – Тільки куди?
– На все добре. – Відрізала Катерина жінкам.
Олег теж попрощався й відчинив перед нею дверцята. Дівчина вскочила до автівки. Він сів за кермо й повернувся до подруги. У його очах читалося все те ж запитання.
– Слухай, мені туди треба! Ти розумієш? Я не думаю, що це все правда.
– Та я теж, але… Якось не по собі. Я ж за тебе хвилююся. – Відповів хлопець, поклавши руку на плече Катерині.
– Їдьмо. Заберемо мою сумочку й забудемо про ту гидку фабрику.
– Невже не боїшся? А якщо міліцію підключити? Тебе ж були викрали!
– Та ти що? Скільки то проблем звалиться на мою голову! Виклики, допити! Це мені не потрібно! – Знервовано загомоніла дівчина. – А як іще мені щось пришиють?
– Гаразд, їдьмо туди, куди й збиралися.
З вікна автівки вже виднілася будівля, до якої вони прямували. Сіра з великими чорними плямами, слідами пожежі. Фабрика була все ближче. Катерина з неохотою, але й з великою увагою ковзала поглядом по її стінах. «Скоро, зовсім скоро все буде позаду. Не треба боятися. Теж мені, міська легенда!» – заспокоювала себе подумки. «Узялися ж на мою голову ці жіночки зі своїми теревенями!» – сердилася. Молоді люди під’їхали до будівлі.
– Ц-ц. Як же ж холодно! А грязюка яка під ногами! Тьху! – Катерина презирливо зіщулила очі.
– Та в печінках ці дощі! – Підтримав подругу Олег.
Увійшли. Дівчина скривилася. «Огидне місце… Не розумію, як тут можна було влаштувати вечірку…», – подумала собі.
– Тільки будь поряд зі мною. – Стиха попрохала хлопця.
– А-а… Моя смілива! – Посміхнувся. – У разі чого, помремо, тримаючись за руки. – Узяв її пальці у свою долонь.
– Дурень! Що ти верзеш? – Висмикнула їх Катерина.
– Та чого ти? Я ж жартую! Зазвичай, тобі це подобається…
Раптом дівчина скрикнула. Олег здригнувся й подивився туди, куди звернула свій погляд вона. На підлозі лежав знайомий йому хлопець.
– Влад? – Прошепотіла Катерина, здивована й налякана водночас. – Що з ним? – Кинулася до парубка. – Слухай… Він… Здається… Мертвий. Так, пульсу нема. – Говорила, ледь не задихаючись.
– Сонце, заспокойся. Чуєш? – Олег обійняв подругу за плечі. – Але я нічого не розумію. Чому він тут? Чому загинув? Наче, цілий. Катю, дивись! – Показав рукою вбік. – Оголений дріт і… вода. Певно, дощова крізь розбите вікно проскочила.
– Гадаєш, його вдарило током? Але що він тут робив? – Катерина випросталася. Трохи відійшла. – Невже?
«Прийде інший… Інший! Це що, мій Влад?» – приголомшена, жахнулася власної здогадки. «А чого б він тут опинився? Що хотів зі мною зробити? Що?» – закралися до голови запитання. Не могла нічого доладного зміркувати.
– Як ти? – Олег підійшов до дівчини й вдивився в її очі. – Що з тобою? Намагаєшся збагнути? Я теж. Але… – Здвигнув плечима. – Катю! Ще один тут загинув! Ти розумієш, що це може означати? – Його погляд загорівся страхом.
– Так. – Дівчина смикнула друга за куртку. – Гайда звідси! – Різко потягнула хлопця за руку.
Вони помчали до виходу. Стрімголов. Але величезні залізні двері з шаленою швидкістю закрилися, коли молоді люди вже збиралися перескочити поріг. Катерина вдарилася. Зойкнула. Та крикнула ще гучніше, коли побачила поряд із собою Олега з одним із засувів у грудях. Дівчина притислася спиною до дверей. Кожен вдих давався їй з болем. Мутний погляд блукав по приміщенню. Спустилася на підлогу. «Я тут… помру! Це кінець!» – стогнала в собі. Скорчилася від різкого спазму в серці. Відчула ще один. Закрила очі. Гадала, на мить. Та сталося, що назавжди.

(2011 р.)