«Тільки не це! Спізнилася!» – задихана Карина не тямила себе від відчаю. Оточена безлюддям нічної залізничної станції, вдихала його холоднуватість. «Отакої! Ані живої душі!» – шкрябало в дівчині. Кілька хвилин не сходила з місця.
Ліворуч – будівля вокзалу, одноповерхова, з на диво маленькими вікнами. «Ну й ящик», – пробурмотіла. Зайшла всередину. Першою її зустріла зала очікування зі своїм бідним начинням: там сіріли кілька рядів стільців, оточені тільки стінами. Збоку виднілися якісь двері. Карина сіла. Замислилася. Ночувати тут, на краю чужого міста, в приміщенні, де невідомо, чи є хоч одна ще людина, крім неї самої, дівчина не хотіла. Та не мала вибору. Пізня година, копійки готівки в кишені й відсутність поблизу банкомату, малознайоме довкілля не лишали його дівчині. «Я ж тут зовсім сама! А в будь-яку мить може хтось увійти, і не факт, що з добрими намірами», – охопили її задушливі думки. Карина встала й пішла до входу до іншої кімнати: гадала, може, там є хоч хтось із персоналу, а, якщо пощастить, то й буфет чи щось на зразок. Але почула, як скрипнули головні двері. Озирнулася.
– Дівчино! Стривайте, покажіть-но Ваші документи! – Зазвучав грубуватий голос високого чоловіка, що поволі наближався.
– А Ви, власне, хто? Посвідчення Ваше можна? – Спитала, не зважаючи на бейджик незнайомця.
– А ти не бачиш? Чи проблем не вистачає? – Відповів той, уже підійшовши до неї.
Дівчина дістала з сумочки паспорт, не дивлячись на чоловіка. Зробила крок назад. У голові ворушилася одна-єдина думка: «Скоріше б віддав, відчепився й зник з моїх очей!».
– Квиток. – Зиркнув на неї. – Ну?
– А Вам нащо? – Здивувалася. – Ви що, з міліції? По Вас не скажеш.
– Я – охоронець, тож маю перевіряти тих, хто тут перебуває. Звідки мені знати, що Ви – не злодійка якась? – Підвищив тон голосу, чим занепокоїв Карину, що якраз його вважала схожим на маніяка.
– А що, я так виглядаю? У мене є квиток, але прострочений. Я спізнилася на потяг. – Простягнула йому папірець. – А щоби придбати на вранішній, зараз готівки замало. Вранці зніму, то й… куплю.
– Хм… Добре. – Пронизав поглядом дівчину. – Лишайтеся. – На обличчі чоловіка зблиснула посмішка. – А то там небезпечно. – Кивнув на двері, що вели на вулицю.
Карина зірвалася з місця й швидким кроком попрямувала до дверей, що вели до іншої кімнати, як сподівалася дівчина, до ще однієї зали очікування, кращої за цю. Відчинила. Надії справдилися. Її погляд засяяв радістю, коли вловив попереду людську постать за буфетною стійкою. Карина швидко покрокувала туди.
– Доброї ночі. – Промовила з посмішкою до жінки.
– Вітаю. – Відповіла та, поправляючи цінника на пиріжки. – Вам що?
– Мені… Гм… Дайте кави. Чорної. З цукром. – Відказала дівчина, роздивляючись навколо себе. – А Ви ще довго працюватимете сьогодні?
– Ага. Нічна зміна. – Кинула буфетниця, подаючи їй пластиковий стаканчик. – З Вас п’ять п’ятдесят. Не надто тут приємно, в нашій дірі, чи не так? – Гигикнула жінка.
– Ваша правда. – Погодилася Карина, простягнувши продавщиці гроші. – Дякую.
– Та на здоров’я, доцю. А таки ще нещодавно було тут краще. Хоч охоронець був. Який не який. – Задумливо промовила та. – А зараз… Ой... – Зітхнула.
– Тобто? Був? – Витріщилася на неї дівчина.
– Та був… Доки жив. Загинув позавчора. Немилий був тип. Як тільки влаштувався сюди, я все сахалася від нього. Думала, що полізе до мене. – Грайливо посміхнулася. – Ні, він таки ніколи мені нічого поганого не заподіяв. Але на вигляд був – вилитий маніяк. І голос мав кепський, таки дуже грубий. І кульгав… – Раптом оповідь обірвалася. – Гей! Дивіться, у Вас кава проливається! Ви чого?
– Вибачте… – погляд Карини стрибнув на буфетницю, але за мить ковзнув на двері.
І застигнув там. Усе інше для дівчини зникло. Були тільки вона й порепаний великий коричневий прямокутник. «Чи є хто за ним зараз?», – тріскотіло в її голові запитання без відповіді. «А як це просто жарт? Може, розігрує мене ця… Нудно людині, ось і віднайшла собі розвагу. А коли… Коли все не так?», – міркувала.
– Та що з Вами, га? – Не заспокоювалася жінка. – Аж зблідли… Що там такого?
– У мене тут один дивився документи… – Насилу видобула з себе голос Карина.
– Що? Та тут стільки всяких покидьків вештається! Перевірте сумочку! – Затараторила буфетниця.
Дівчину пройняло холодом. Певна була, що з її речами все в порядку. А ще – в тому, що зовсім інакше там, за дверима. «Ні, гадаю, не жартує… Не схоже…», – думала. «І що тепер? Сказати їй? Як? Що? Що на вокзалі завівся привид? А як вона сміятиметься з мене? То й що? Хіба це так важливо? А, може, повірить… Хто зна…», – хиталася в собі. Раптовий легкий скрип луною прокотився всередині Карини.
– Привіт, крихітко! – До зали очікування увійшов чоловік у міліцейській формі. – Сумуєш? А я викроїв кілька вільних хвилин. Поспішав до тебе. – Підскочив до жінки й цупко обійняв її. – То як ти тут?
– Як гарно, що ти прийшов. Ой, ще зранку хотіла тобі сказати…
– Слухайте… – Тихо вимовила дівчина й замовкла.
Але ніхто не почув. «Треба їм розповісти. Зараз. А як не повірять? Ще сприймуть за божевільну… Чи подумають, що я їх розігрую…», – не могла позбутися сумнівів.
– Посидь тут трохи, попильнуй. Нам треба відійти. – Підморгнула жінка.
– Добре. – Майже пошепки відповіла Карина.
За кілька секунд вона лишилася сама. Зіскочила з місця й кинулася до виходу. Раптом спинилася. «Ні. Може, то, справді, був жарт… Може ж таке бути… Я ж тут уперше…», – міркувала, роздивляючись навколо себе. Буфетна стійка, облуплені стіни, чорні вікна, крізь які до приміщення зазирала глибока ніч, той же ж порепаний (так, наче пошкрябаний кігтями) коричневий прямокутник… «А як то, справді, привид? І скоро чи просто зараз він тут з’явиться… Що він зі мною зробить?», – шкрябали дівчину думки. Раптом за дверима пролунав гучний, пронизливий крик. Ще один. І – тиша. Карина вронила стаканчик із недопитою кавою. Блимнуло світло. І згасло. Вона відчула холодний дотик. Свідомість відлетіла.

(2012 р.)