Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
На вокзалі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На вокзалі
«Тільки не це! Спізнилася!» – задихана Карина не тямила себе від відчаю. Оточена безлюддям нічної залізничної станції, вдихала його холоднуватість. «Отакої! Ані живої душі!» – шкрябало в дівчині. Кілька хвилин не сходила з місця.
Ліворуч – будівля вокзалу, одноповерхова, з на диво маленькими вікнами. «Ну й ящик», – пробурмотіла. Зайшла всередину. Першою її зустріла зала очікування зі своїм бідним начинням: там сіріли кілька рядів стільців, оточені тільки стінами. Збоку виднілися якісь двері. Карина сіла. Замислилася. Ночувати тут, на краю чужого міста, в приміщенні, де невідомо, чи є хоч одна ще людина, крім неї самої, дівчина не хотіла. Та не мала вибору. Пізня година, копійки готівки в кишені й відсутність поблизу банкомату, малознайоме довкілля не лишали його дівчині. «Я ж тут зовсім сама! А в будь-яку мить може хтось увійти, і не факт, що з добрими намірами», – охопили її задушливі думки. Карина встала й пішла до входу до іншої кімнати: гадала, може, там є хоч хтось із персоналу, а, якщо пощастить, то й буфет чи щось на зразок. Але почула, як скрипнули головні двері. Озирнулася.
– Дівчино! Стривайте, покажіть-но Ваші документи! – Зазвучав грубуватий голос високого чоловіка, що поволі наближався.
– А Ви, власне, хто? Посвідчення Ваше можна? – Спитала, не зважаючи на бейджик незнайомця.
– А ти не бачиш? Чи проблем не вистачає? – Відповів той, уже підійшовши до неї.
Дівчина дістала з сумочки паспорт, не дивлячись на чоловіка. Зробила крок назад. У голові ворушилася одна-єдина думка: «Скоріше б віддав, відчепився й зник з моїх очей!».
– Квиток. – Зиркнув на неї. – Ну?
– А Вам нащо? – Здивувалася. – Ви що, з міліції? По Вас не скажеш.
– Я – охоронець, тож маю перевіряти тих, хто тут перебуває. Звідки мені знати, що Ви – не злодійка якась? – Підвищив тон голосу, чим занепокоїв Карину, що якраз його вважала схожим на маніяка.
– А що, я так виглядаю? У мене є квиток, але прострочений. Я спізнилася на потяг. – Простягнула йому папірець. – А щоби придбати на вранішній, зараз готівки замало. Вранці зніму, то й… куплю.
– Хм… Добре. – Пронизав поглядом дівчину. – Лишайтеся. – На обличчі чоловіка зблиснула посмішка. – А то там небезпечно. – Кивнув на двері, що вели на вулицю.
Карина зірвалася з місця й швидким кроком попрямувала до дверей, що вели до іншої кімнати, як сподівалася дівчина, до ще однієї зали очікування, кращої за цю. Відчинила. Надії справдилися. Її погляд засяяв радістю, коли вловив попереду людську постать за буфетною стійкою. Карина швидко покрокувала туди.
– Доброї ночі. – Промовила з посмішкою до жінки.
– Вітаю. – Відповіла та, поправляючи цінника на пиріжки. – Вам що?
– Мені… Гм… Дайте кави. Чорної. З цукром. – Відказала дівчина, роздивляючись навколо себе. – А Ви ще довго працюватимете сьогодні?
– Ага. Нічна зміна. – Кинула буфетниця, подаючи їй пластиковий стаканчик. – З Вас п’ять п’ятдесят. Не надто тут приємно, в нашій дірі, чи не так? – Гигикнула жінка.
– Ваша правда. – Погодилася Карина, простягнувши продавщиці гроші. – Дякую.
– Та на здоров’я, доцю. А таки ще нещодавно було тут краще. Хоч охоронець був. Який не який. – Задумливо промовила та. – А зараз… Ой... – Зітхнула.
– Тобто? Був? – Витріщилася на неї дівчина.
– Та був… Доки жив. Загинув позавчора. Немилий був тип. Як тільки влаштувався сюди, я все сахалася від нього. Думала, що полізе до мене. – Грайливо посміхнулася. – Ні, він таки ніколи мені нічого поганого не заподіяв. Але на вигляд був – вилитий маніяк. І голос мав кепський, таки дуже грубий. І кульгав… – Раптом оповідь обірвалася. – Гей! Дивіться, у Вас кава проливається! Ви чого?
– Вибачте… – погляд Карини стрибнув на буфетницю, але за мить ковзнув на двері.
І застигнув там. Усе інше для дівчини зникло. Були тільки вона й порепаний великий коричневий прямокутник. «Чи є хто за ним зараз?», – тріскотіло в її голові запитання без відповіді. «А як це просто жарт? Може, розігрує мене ця… Нудно людині, ось і віднайшла собі розвагу. А коли… Коли все не так?», – міркувала.
– Та що з Вами, га? – Не заспокоювалася жінка. – Аж зблідли… Що там такого?
– У мене тут один дивився документи… – Насилу видобула з себе голос Карина.
– Що? Та тут стільки всяких покидьків вештається! Перевірте сумочку! – Затараторила буфетниця.
Дівчину пройняло холодом. Певна була, що з її речами все в порядку. А ще – в тому, що зовсім інакше там, за дверима. «Ні, гадаю, не жартує… Не схоже…», – думала. «І що тепер? Сказати їй? Як? Що? Що на вокзалі завівся привид? А як вона сміятиметься з мене? То й що? Хіба це так важливо? А, може, повірить… Хто зна…», – хиталася в собі. Раптовий легкий скрип луною прокотився всередині Карини.
– Привіт, крихітко! – До зали очікування увійшов чоловік у міліцейській формі. – Сумуєш? А я викроїв кілька вільних хвилин. Поспішав до тебе. – Підскочив до жінки й цупко обійняв її. – То як ти тут?
– Як гарно, що ти прийшов. Ой, ще зранку хотіла тобі сказати…
– Слухайте… – Тихо вимовила дівчина й замовкла.
Але ніхто не почув. «Треба їм розповісти. Зараз. А як не повірять? Ще сприймуть за божевільну… Чи подумають, що я їх розігрую…», – не могла позбутися сумнівів.
– Посидь тут трохи, попильнуй. Нам треба відійти. – Підморгнула жінка.
– Добре. – Майже пошепки відповіла Карина.
За кілька секунд вона лишилася сама. Зіскочила з місця й кинулася до виходу. Раптом спинилася. «Ні. Може, то, справді, був жарт… Може ж таке бути… Я ж тут уперше…», – міркувала, роздивляючись навколо себе. Буфетна стійка, облуплені стіни, чорні вікна, крізь які до приміщення зазирала глибока ніч, той же ж порепаний (так, наче пошкрябаний кігтями) коричневий прямокутник… «А як то, справді, привид? І скоро чи просто зараз він тут з’явиться… Що він зі мною зробить?», – шкрябали дівчину думки. Раптом за дверима пролунав гучний, пронизливий крик. Ще один. І – тиша. Карина вронила стаканчик із недопитою кавою. Блимнуло світло. І згасло. Вона відчула холодний дотик. Свідомість відлетіла.
(2012 р.)
Ліворуч – будівля вокзалу, одноповерхова, з на диво маленькими вікнами. «Ну й ящик», – пробурмотіла. Зайшла всередину. Першою її зустріла зала очікування зі своїм бідним начинням: там сіріли кілька рядів стільців, оточені тільки стінами. Збоку виднілися якісь двері. Карина сіла. Замислилася. Ночувати тут, на краю чужого міста, в приміщенні, де невідомо, чи є хоч одна ще людина, крім неї самої, дівчина не хотіла. Та не мала вибору. Пізня година, копійки готівки в кишені й відсутність поблизу банкомату, малознайоме довкілля не лишали його дівчині. «Я ж тут зовсім сама! А в будь-яку мить може хтось увійти, і не факт, що з добрими намірами», – охопили її задушливі думки. Карина встала й пішла до входу до іншої кімнати: гадала, може, там є хоч хтось із персоналу, а, якщо пощастить, то й буфет чи щось на зразок. Але почула, як скрипнули головні двері. Озирнулася.
– Дівчино! Стривайте, покажіть-но Ваші документи! – Зазвучав грубуватий голос високого чоловіка, що поволі наближався.
– А Ви, власне, хто? Посвідчення Ваше можна? – Спитала, не зважаючи на бейджик незнайомця.
– А ти не бачиш? Чи проблем не вистачає? – Відповів той, уже підійшовши до неї.
Дівчина дістала з сумочки паспорт, не дивлячись на чоловіка. Зробила крок назад. У голові ворушилася одна-єдина думка: «Скоріше б віддав, відчепився й зник з моїх очей!».
– Квиток. – Зиркнув на неї. – Ну?
– А Вам нащо? – Здивувалася. – Ви що, з міліції? По Вас не скажеш.
– Я – охоронець, тож маю перевіряти тих, хто тут перебуває. Звідки мені знати, що Ви – не злодійка якась? – Підвищив тон голосу, чим занепокоїв Карину, що якраз його вважала схожим на маніяка.
– А що, я так виглядаю? У мене є квиток, але прострочений. Я спізнилася на потяг. – Простягнула йому папірець. – А щоби придбати на вранішній, зараз готівки замало. Вранці зніму, то й… куплю.
– Хм… Добре. – Пронизав поглядом дівчину. – Лишайтеся. – На обличчі чоловіка зблиснула посмішка. – А то там небезпечно. – Кивнув на двері, що вели на вулицю.
Карина зірвалася з місця й швидким кроком попрямувала до дверей, що вели до іншої кімнати, як сподівалася дівчина, до ще однієї зали очікування, кращої за цю. Відчинила. Надії справдилися. Її погляд засяяв радістю, коли вловив попереду людську постать за буфетною стійкою. Карина швидко покрокувала туди.
– Доброї ночі. – Промовила з посмішкою до жінки.
– Вітаю. – Відповіла та, поправляючи цінника на пиріжки. – Вам що?
– Мені… Гм… Дайте кави. Чорної. З цукром. – Відказала дівчина, роздивляючись навколо себе. – А Ви ще довго працюватимете сьогодні?
– Ага. Нічна зміна. – Кинула буфетниця, подаючи їй пластиковий стаканчик. – З Вас п’ять п’ятдесят. Не надто тут приємно, в нашій дірі, чи не так? – Гигикнула жінка.
– Ваша правда. – Погодилася Карина, простягнувши продавщиці гроші. – Дякую.
– Та на здоров’я, доцю. А таки ще нещодавно було тут краще. Хоч охоронець був. Який не який. – Задумливо промовила та. – А зараз… Ой... – Зітхнула.
– Тобто? Був? – Витріщилася на неї дівчина.
– Та був… Доки жив. Загинув позавчора. Немилий був тип. Як тільки влаштувався сюди, я все сахалася від нього. Думала, що полізе до мене. – Грайливо посміхнулася. – Ні, він таки ніколи мені нічого поганого не заподіяв. Але на вигляд був – вилитий маніяк. І голос мав кепський, таки дуже грубий. І кульгав… – Раптом оповідь обірвалася. – Гей! Дивіться, у Вас кава проливається! Ви чого?
– Вибачте… – погляд Карини стрибнув на буфетницю, але за мить ковзнув на двері.
І застигнув там. Усе інше для дівчини зникло. Були тільки вона й порепаний великий коричневий прямокутник. «Чи є хто за ним зараз?», – тріскотіло в її голові запитання без відповіді. «А як це просто жарт? Може, розігрує мене ця… Нудно людині, ось і віднайшла собі розвагу. А коли… Коли все не так?», – міркувала.
– Та що з Вами, га? – Не заспокоювалася жінка. – Аж зблідли… Що там такого?
– У мене тут один дивився документи… – Насилу видобула з себе голос Карина.
– Що? Та тут стільки всяких покидьків вештається! Перевірте сумочку! – Затараторила буфетниця.
Дівчину пройняло холодом. Певна була, що з її речами все в порядку. А ще – в тому, що зовсім інакше там, за дверима. «Ні, гадаю, не жартує… Не схоже…», – думала. «І що тепер? Сказати їй? Як? Що? Що на вокзалі завівся привид? А як вона сміятиметься з мене? То й що? Хіба це так важливо? А, може, повірить… Хто зна…», – хиталася в собі. Раптовий легкий скрип луною прокотився всередині Карини.
– Привіт, крихітко! – До зали очікування увійшов чоловік у міліцейській формі. – Сумуєш? А я викроїв кілька вільних хвилин. Поспішав до тебе. – Підскочив до жінки й цупко обійняв її. – То як ти тут?
– Як гарно, що ти прийшов. Ой, ще зранку хотіла тобі сказати…
– Слухайте… – Тихо вимовила дівчина й замовкла.
Але ніхто не почув. «Треба їм розповісти. Зараз. А як не повірять? Ще сприймуть за божевільну… Чи подумають, що я їх розігрую…», – не могла позбутися сумнівів.
– Посидь тут трохи, попильнуй. Нам треба відійти. – Підморгнула жінка.
– Добре. – Майже пошепки відповіла Карина.
За кілька секунд вона лишилася сама. Зіскочила з місця й кинулася до виходу. Раптом спинилася. «Ні. Може, то, справді, був жарт… Може ж таке бути… Я ж тут уперше…», – міркувала, роздивляючись навколо себе. Буфетна стійка, облуплені стіни, чорні вікна, крізь які до приміщення зазирала глибока ніч, той же ж порепаний (так, наче пошкрябаний кігтями) коричневий прямокутник… «А як то, справді, привид? І скоро чи просто зараз він тут з’явиться… Що він зі мною зробить?», – шкрябали дівчину думки. Раптом за дверима пролунав гучний, пронизливий крик. Ще один. І – тиша. Карина вронила стаканчик із недопитою кавою. Блимнуло світло. І згасло. Вона відчула холодний дотик. Свідомість відлетіла.
(2012 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
