Роман заварював собі ранковий чай, потираючи заспані очі. Позіхнув. Глянув у вікно. На вулиці було зелено й сонячно, намічалася погідна літня днина. Парубок присів за стіл, відпив трохи «Ліптону», аж раптом підвівся й підійшов до підвіконня, поставив туди свою чашку й задивився. На людей, на дерева, на асфальт, на проїжджі автівки... «Скоро має з’явитися… Ось-ось…» – подумки говорив сам собі, перебуваючи в очікуванні. «Я маю з нею поговорити… Але ж вона не хоче! То й що? За своє кохання треба боротись, як кажуть…» – міркував Роман. Його серцебиття прискорилося. «Знову!» – до під’їзду наближалася люба йому дівчина, несучи букет із червоних гербер. Виглядала щасливою, аж дуже. За кілька секунд вона зникла за дверима. Парубок продовжував дивитися у вікно. Допив чай, переодягся… Через деякий час вийшов зі своєї квартири. Проходячи повз Наталіїну, на мить зупинився, та не подзвонив, не постукав, натомість рушив далі, вниз.
– О, Ромку! Пізно ти вийшов! Тут проходила кохана твоя з віником після нічних розваг! – затараторила жіночка-сусідка.
– Еге ж, – піддакнула їй інша. – А ти ще одружитися з нею хотів! Ти диви яка! Наречений місяць тому переставився, а вона вже котрий ранок з побачень із квітами повертається… А букети ж які! Мабуть, заможного собі знайшла. Продалася.
Нещасного закоханого цими словами було боляче вдарено, але він промовчав і швидко пішов до виходу з двору. Десь годину провештався по району, заскочив у пару крамниць. Розташувавшись на лавці в невеличкому сквері, запалив цигарку. Думав, думав… І все про Наталю. «Чому? Чому вона так чинить? Чим я їй не пара? Ну, кохала вона свого Макса, але ж він загинув… І замість до мене придивитися, іншого знайшла! Та ще й, справді, якось… аж надто швидко…» – снувало в його голові. «Треба за Наталкою прослідкувати! Я дізнаюся, хто він, до якого вона ходить, а там видно буде…» – вирішив Роман.
Повертаючись додому, він не зміг не подзвонити до квартири коханої дівчини. Спочатку вагався, потім різко натиснув кнопку. Трохи відступив від дверей. Наталя відчинила й визирнула.
– А, це ти… Привіт, – мовила вона. – Заходь, як хочеш.
– Дякую, – відповів молодий чоловік та увійшов до коридору. – Як живеш?
– Нормально, – відрізала дівчина. – А ти?
– Нічого так… – зітхнув Роман. – У тебе новий хлопець? – вирвалося в нього, коли вони дісталися кухні.
– З чого ти взяв? – запитала після недовгої мовчанки Наталя, миючи персики.
– Я бачив уже кілька разів, як ти поверталася додому вранці… З квітами, – повідав їй. – Шикарні букети, – відзначив, глянувши на троянди, хризантеми, гербери, що красувалися в вазах на підвіконні.
– Це не твоя справа. Не лізь, – заявила дівчина.
– Ходімо ввечері в кіно, – тихо мовив Роман. – Або до кав’ярні. Трохи розважимось, поспілкуємось, – додав, дивлячись на кохану, яка все не поверталася до нього обличчям.
– Я буду зайнята, не можу, – рішуче відрубала Наталя.
– Знаю я, чим ти будеш зайнята, – засмучено протягнув парубок.
– Ти знаєш? Та нічого ти не знаєш! Іди звідси! – розізлилася, підскочила до Романа й штовхнула його. – Вимітайся, чуєш? Це моє життя! Не втручайся!
– Вибач, я не хотів тебе образити, – намагався заспокоїти знервовану дівчину.
– Слухай, я тебе як друга пустила до себе, а ти… Я не хочу зараз більше з тобою розмовляти. Іди, будь ласка. У мене ще – купа справ, – відповіла та.
Роман рушив до виходу з квартири. Не бажав псувати стосунки з Наталею.
– Усього тобі доброго. Звертайся, раптом що… – сказав їй наостанок.
– Бувай, – бовкнула дівчина й зачинила за ним двері.
Лишився сам серед байдужих стін під’їзду. Повільно піднявся до себе, увійшов, роззувся й, діставшись канапи, безсило впав на неї. «Сьогодні! Сьогодні ввечері я таки прослідкую за Наталкою», – подумав леґінь.
Десь біля двадцять першої години Роман був уже готовий у будь-яку мить вибігти з квартири. Але він чекав. Стоячи біля вікна з ключами в руці, не зводив очей з виходу з під’їзду. «Хоч би не запримітила мене», – переживав молодий чоловік. «Не розумію. Вона ж так кохала Максима! А як плакала, коли він загинув під час того шторму! І, коли тіло не знайшли, її кілька тижнів ніхто не міг переконати, що він помер. Вірила ж, що живий… Побивалася, невтішна була… Я ж сам її заспокоював марно дні й ночі на проліт! А тепер… Але якби вона зі мною почала зустрічатися… Якби ж…» – мучило Романа. Раптом побачив Наталю, коли вона вийшла з підїзду. Зірвався з місця, вискочив із квартири, замкнув двері й помчав сходами вниз.
Він старався слідкувати за дівчиною обережно, щоб та його не вгледіла й не сталося сварки. Уже стемніло. Ніч видалася не найкраща. У другій половині дня хмари вкрили небо, і тепер зорі й місяць ховалися за ними, тож було й видно погано, і моторошно якось. «І ліхтарі не світять! Що за знущання над людьми?!» – сердився Роман, напружуючи очі, які вже, на щастя, дещо звикли до темряви, хай навіть такої аж дуже густої. «Куди це вона прямує? Це ж уже – майже край міста! І з ким зустрічається? Потвора він: навіть зустріти дівчину не може! І як з таким…?» – міркував леґінь. Тихо просуваючись уперед за Наталею, дивився то на неї, то під ноги, щоб не створити гамору. Раптом у заростях, повз які він ішов, щось зашурхотіло. Несподівано й гучно. Роман завмер. Але дівчина не озирнулася. Хвилини минали, а вона все не зупинялася. «Куди це вона? До моря? Дивно…» – подумав, коли Наталя звернула на стежку, що вела на дикий пляж. «Там же немає ніяких будинків, ані ресторанів, ані кав’ярень… Там же мертво!» – не міг збагнути дії коханої.
Дівчина дійшла до піску й, знявши босоніжки, попрямувала ним далі, до води. Роман сховався за дерево, щоб не потрапити їй на очі. «Там же ж – нікого!» – відзначив у собі, і якесь зловіще передчуття змусило його здригнутися. Темрява, міський пустир, дикі місця… Раптом що, то, як кажуть люди, хоч кричи, хоч не кричи… «Хто їй тут міг призначити зустріч? Адже цей пляж… Він навіть не для відпочинку, а для рибалок. Прийшла сюди, щоб посумувати за Максом? Адже звідси він завше відпливав…» – розмірковував. Раптом з-за чагарників, що були неподалік, хтось з’явився. Якась темна постать. «Наче чоловік якийсь… Що то в нього? Схоже на квіти», – подумав Роман.
– Наталю! Кохана! – Пролунав гучний голос. – Я тут! Іди до мене! Я нарвав для тебе ромашок!
Дівчина побігла до невідомого, кинулася йому на шию. Кілька хвилин вони обіймалися. Роман пильно спостерігав за ситуацією. Але парочка раптом пішла до прибережних дерев, у напрямку до нього. «Що робити?! Зараз мене побачать!» – занервував, аж несподівано впізнав у Наталиному супутнику… «Ні, цього не може бути! Боже! – уважно придивився, – Він! Але…». Парубок застиг на місці. Йому було важко вірити власним очам. Страх заволодів серцем, яке шалено забилося, мозком, котрий аж запаморочився, ногами, що підкошувались і немовби вросли в землю… «Хіба таке буває насправді? Та ж ось він, поряд з нею… Максим. Вона ходить до… мертвяка…» – пронизували Романа жахливі думки. Уже дуже близько було бліде неживе обличчя. Схаменувшись, парубок зірвався з місця й помчав геть. Але хтось різко зупинив його, накинувшись іззаду.
– Що ти робиш? Пусти його! – залунав голос Наталі. – Не роби цього! Ти ж його задушиш!
– Він чіпляється до тебе, так? – прохрипів Максим. – Скажи, так? Ти – лише моя.
– Але я не хочу бути з убивцею! – простогнала дівчина, притиснувши долоні до обличчя, аж скривленого від жаху. – Ти ніколи таким не був! – розбільно прокричала.
Та Роман раптом вирвався з цупких рук Максима чи й навіть уже не Максима, а якогось бездушного монстра з потойбіччя. Але той не збирався відпускати свою жертву. Зробив випад, щоб схопити парубка ще раз, але марно. Роман ухопив Наталю за руку й потягнув за собою. Вона побігла з ним.

***

– Чого ти туди прийшов? Без тебе було б краще! – мовила ще шокована дівчина, коли вони вже йшли по своєму двору.
– Ти що, здуріла? – не міг зрозуміти Наталю парубок. – Це – не твій наречений. Ти ж бачила: він намагався мене насправді вбити! Він і тебе задавив би через якусь дрібничку, напевно.
– Але я кохаю Максима. Хай навіть мертвого… – в очах з’явилися сльози. – Але він такий страшний був цієї ночі… – поглянула на квіти, які стиснула в руці.
– Він тепер такий і є. А ми… А ми живі, – сказав замислено Роман.

2012 р.