«Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.

(2011 р.)