ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»

Ігор Терен
2026.11.16 17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.

***
А бомонд богемі помагає

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Марія Берберфіш (1987) / Проза

 Помилка
«Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.

(2011 р.)




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-01-09 08:46:48
Переглядів сторінки твору 3744
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.655 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.088 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2013.05.14 00:32
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Світлана Ілініч (Л.П./М.К.) [ 2012-01-09 10:28:28 ]
Цікаво. Гостросюжетно. Тримає в напрузі.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Берберфіш (Л.П./Л.П.) [ 2012-01-09 11:46:23 ]
Дякую за коментар, Світлано. Приємні Ваші слова. :-)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Флора Мілєвська (М.К./М.К.) [ 2012-01-09 11:08:40 ]
Читала з задоволенням)))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Берберфіш (Л.П./Л.П.) [ 2012-01-09 11:49:01 ]
Рада, що Вам сподобалося. :-) Дякую, Тетяно!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Сірий (М.К./М.К.) [ 2012-01-09 11:56:11 ]
Добре написано, щоб читалося із охотою:)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Берберфіш (Л.П./Л.П.) [ 2012-01-09 11:59:31 ]
Вдячна Вам, Володимире, за увагу. Ціную. :-)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ксенія Озерна (Л.П./М.К.) [ 2012-01-10 08:22:20 ]
Я і вчора прочитала, і сьогодні.
Напружено.
Хоча є питання:
Звідки у молодої дівчини такі от думки і твори.
У мене дочка з 90 року. Пише, але так, для
себе.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Берберфіш (Л.П./Л.П.) [ 2012-01-10 16:32:55 ]
Ксеніє, дякую за коментар! :-)
Ви вважаєте, що я надто молода для таких думок і творів? Чи правильно Вас зрозуміла? Чи це Ви про те, що моя проза тяжіє до горору (чи трилеру)?
Просто пишу, як пишеться, й про те, що хвилює.