
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.18
12:52
Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
2025.08.18
12:36
Дональд Трамп і путін вова
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
2025.08.18
10:56
Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
2025.08.18
06:51
За брамою у Содіз одноріг на два зубці
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алка
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алка
2025.08.18
06:01
Поспішно йде життя моє
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
2025.08.17
22:08
Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
2025.08.17
21:24
Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
2025.08.17
20:51
Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
2025.08.17
17:12
Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
2025.08.17
08:17
Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
2025.08.16
22:23
О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
2025.08.16
21:40
Із Бориса Заходера
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
2025.08.16
11:11
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
2025.08.16
09:23
Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
2025.08.16
06:52
Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
2025.08.15
21:59
Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
Помилка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Помилка
«Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.
(2011 р.)
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.
(2011 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію