Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
Помилка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Помилка
«Усе! Нарешті!» – Марина відсунула від себе папку з документами й вимкнула комп’ютер. Вийшовши з кабінету, попрямувала довгим коридором до виходу зі свого відділу. Озирнулася назад. Знову. «Як же ж я втомилася! Зате завтра спокійно відпочиватиму. Заскочу до слідчого. Дістав цей упир зі своїми погрозами!» – миготіли думки.
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.
(2011 р.)
– Хай тобі…! Якого…? – Гнівно зреагувала на замкнені двері. – Знову ця недолуга прибиральниця! – Затарабанила по них. – Є там хто? Га? – Не почувши відповіді, глибоко зітхнула.
Зачекала хвилин із п’ять. Повторила спробу докричатися хоч би до когось. Не вдалося. «Безлад! Нічого, вона ще в мене побачить!» – лаялася в душі. Повільно покрокувала назад, до іншого кінця офісного коридору. «Нещастя! І як там іти?» – перспектива вибиратися на вулицю через недобудоване крило бізнес-комплексу аж ніяк не радувала жінку. «Якби хоч телефон у кабінеті працював! А то від ранку скаржуся, та даремно!» – міркувала невдоволено.
Відчинила двері. За ними – пітьма. «Чудовий вечір» – пробубоніла собі. Витягла з сумочки мобільний. Слабке світло від дисплея ледь-ледь розбавляло чорноту попереду. «Не вбитися б!» – подумала. «Ой!» – вигукнула, спіткнувшись об цеглину, що валялася на підлозі. Пообіцяла собі не лишити так просто горе-прибиральниці її ідіотського, за визначенням самої Марини, вчинку.
«І чому я не поповнила рахунок на мобілці?! Була б зателефонувала на пропускний. Вийшла б, як нормальна людина. А так…» – досадувала сама на себе. Проминувши величезне темне приміщення, опинилася в іншому, з вікнами, що пропускали до нього світло з проспекту. Воно трохи відкривало очам пошарпані стіни, оперті об них високі драбини, баки, відра, цеглу й різні металеві конструкції навколо. «А як ті двері замкнула не прибиральниця?» – визіпилася з глибин свідомості гадка. «Та ні, не може бути», – одразу ж заперечила її. Дісталася сходів. Знову довелося присвічувати мобільним. Спускалася обережно, знов і знов хапаючись за поручень.
Вийшла на вулицю. Перед нею розгорнулася галерея «принад» будівництва. Перерита земля, гори цегли й бетонних плит, височезні крани («Де – іржаві, де – пошарпані, навіть діряві. На вигляд, таки стародавні. Як тільки ще працюють? Зараз, уночі, схожі на якихось потвор…» – відзначила жінка). Поза всім цим, у віддалі виднівся високий паркан. «Оце місце! Тут, у разі чого, хоч кричи, хоч не кричи… Ніхто не почує! Мабуть, повинна бути охорона, але ж де? Жодної людини…» – роїлися не вельми приємні міркування. Задзвонив мобільний. «Знову номер, невідомо чий!» – занепокоїлася Марина. Вибрала «прийняти виклик».
– Алло. Хто це?
– Привіт, це знову я. Впізнала? Здається мені, що ти не доживеш до завтра. А ти як гадаєш? – Хриплий голос у слухавці змусив жінку озирнутися навкруги, на кілька секунд відібрав у неї здатність дихати.
– Відчепися! – Відрубала з притиском.
Від’єдналася. Ще раз подивилася на всі боки. «Ні! Не може бути, щоб це він приклав руку до тієї ситуації з дверима, завів мене сюди! Він не міг бути впевнений, що я вчиню саме так! Не міг!» – Розмірковувала, стараючись не лишати надовго без уваги нічого довкола себе. – «А, може… А якщо це мій співробітник? Ні, голос не вгадую. Але ж його можна змінити, якщо треба! Ні, навряд чи…», – думалося їй.
«Скільки ж тут місць, де можна причаїтися!» – сканувала (щоправда, не дуже успішно) поглядом приспане нічним неробством будівництво. В уяві Марини з-поза вантажівки вже виходив убивця. Кілька хвилин жінка не рушала з місця. Але треба було йти. Крок. Ще крок. Ступала повільно. Дуже. Водила очима праворуч-ліворуч. Озиралася. Ловила кожен звук. Щоразу, як дивилася на черговий величезний кран чи вантажівку, за якими, як вона вважала, міг запросто сховатися її ворог, до крові жінки наче проникав холодний вітер, саме той, що гуляв довкруги.
Мобільний знову нагадав про себе. Поглянула на дисплей. Знову невідомий номер. «Не відповідати, чи що?».
– Алло.
– Не думай, що тобі вдасться уникнути мене.
Зв'язок обірвався. Перекинула погляд назад. В один бік. В інший. «Він тут! Точно, він точно десь тут!» – вибухнула. Побігла, ні, помчала. Дивилася вниз, під ноги, тільки зрідка піднімала очі, щоби вгледіти шлях до виходу. Рятувалася. Боролася. З усіх сил. Знала, що може тут померти. Серце Марини, немов хотіло встигнути зробити якомога більше вдарів до своєї вічної зупинки, пожити на повну. «Воно, наче відчуває!».
***
Вона просто стояла. Стояла й дивилася, не пам’ятаючи себе. Не бачила нічого, крім напіврозваленого власного будинку. Все інше, наче не існувало.
– Марино! Нарешті! – Підбігла до скам’янілої жінки сусідка. – Тут таке було! Щастя, що ти десь затрималася! А то б…
– Що? Вибух? – Не зводила очей зі своєї понівеченої оселі.
– Та ж бачиш… Але все набагато гірше! Там усередині загинув якийсь чоловік! Мабуть, хтось із твоїх родичів? – Термосила Марину за руку та.
– Як це? Не знаю…
– А! Ледь не забула! Мобільний! Тримай. – Сусідка простягнула жінці дуже потрісканий, але цілком придатний для користування телефон.
Марина віднайшла номер. Упізнала. Глибоко зітхнула. Тепер вона вже ніколи не зустрінеться з тим, хто чатував на її життя.
(2011 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
