Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Берберфіш (1987) /
Проза
Нічні вулиці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нічні вулиці
Ганна йшла, з острахом розглядаючи численні високі й густі кущі обабіч кам’янистої стежки, прислухаючись до темного довкілля. «Жоден ліхтар не працює! Як можна так знущатися над людьми?!», – виринуло з серця дівчини щире обурення. «Як я вскочила в цю халепу? Нащо я тільки з ним поїхала?», – запитувала себе. «Моторошний район», – подумала, невпевнено озирнувшись. «Принаймні, вночі», – додала, здригнувшись і пришвидшивши крок. Раптовий звук випущеного десь досить далеко феєрверку грубо ляснув по натягнутих нервах.
«Слухай, вибач, але я втомилася й, краще, поїду додому маршруткою», – із ввічливою усмішкою відмовила вона Степанові, який наполегливо запрошував її до своєї автівки. «Ганю, та давай я тебе відвезу! До того ж, мені доконче треба з тобою поговорити!», – продовжував умовляти її хлопець. Дівчину ще терзали неприємні відчуття після їхньої вчорашньої сварки. «Мила, чого ти така вперта? Їдьмо зі мною, а то я ще буду хвилюватися за тебе! Будь ласка!», – не втрачав надії Степан. Ганна махнула рукою їхнім спільним друзям і мовчки сіла до «Тойоти».
Вони проїхали хвилин із десять, не промовивши одне до одного ані слова.
– Зачини, будь ласка, вікно. Мене лякає цей приватний сектор: на відстані руки від мене справжні хащі. А ти ще їдеш так повільно. Жах! Як вони тут пересуваються по цих розбитих, не асфальтованих дорогах?! – Сказала раптом дівчина.
– Чого ти боїшся? Я ж поряд.
– Слухай, невже важко зробити так, як я тебе прошу! У житті всяке буває. Зачини, будь ласка. – Промовила Ганна, стараючись придушити злість, образу, страх, що вирували всередині.
– Це ж літо! Якщо я зараз це зроблю, ми тут задихнемося.
Вона зірвалася. Не втерпіла. Шаленим штормом неконтрольований потік грубощів розхитав до краю й без того натягнуті взаємини. Атмосфера зайнялася чорним полум’ям.
– Зупини машину! Я вийду! Хай би тебе ніколи більше не бачити! – кричала несамовито.
– Та ти ж боїшся! Сиди й не тявкай! Довезу тебе додому, а тоді вже – прощавай!
– Зупини! Я викличу таксі! Та зупини вже! – не вгамовувалася Ганна.
Степан щосили натиснув на гальма. Дівчина вилетіла з автівки, грюкнувши дверцятами.
– Бувай здорова! – гримнув він, уже не дивлячись на неї.
Вона ж одразу полізла до своєї сумочки, намацуючи й перебираючи її зміст. «Де ж той мобільний?», – нервово шепотіла вона. Ще кілька хвилин наполегливо шукала, панічно боячись повірити, що забула вдома те, що могло б її зараз урятувати. «Немає!», – простогнала. Її охопив відчай. Подивившись навколо, Ганна здригнулася: обох кінців зовсім не освітленої вулиці видно не було, шлях проходив поміж страшні чагарники, будинки стояли з темними вікнами. Дівчина відчула, ніби якась убивча рука схопила її за серце й стиснула щосили. «Боже, хоч би вибратися звідси! Хоч би вибратися! Хоч би…», – не пам’ятаючи себе, шепотіла вона, як раптом почулося завивання якогось собаки. Ганна заклякла. Їй одразу ж згадалися ті жахливі миті, що вона пережила, коли стрімголов бігла від якогось, мабуть, скаженого пса, та й то вдень і поблизу центру міста, а не поночі серед таких хащ. «Ні! Годі стояти! Треба йти!», – намагалася вплинути сама на себе.
Незвично холодний, як для вересня, вітер брутально впивався в дівчину, одягнуту в тонку сукню й легкий піджак. Але вона того не помічала: буревій страху в серці перебивав усі інші відчуття. Йшла спочатку повільно, потім пришвидшила темп. Крок за кроком… «Ще й ніч така темна. Жодної зірки не видно. Місяць не світить. Хмари, хмари, хмари…», – сердилася в собі.
Уважно придивляючись до чагарників, Ганна раптом помітила якийсь рух в одному з них. Серце шалено забилося. Кілька секунд дівчина, не сходячи з місця, пильно вглядалася в густі чорні зарості. Зробила крок уперед. Затремтіла на всьому тілі. Ще крок. Задрижала ще сильніше. Знову рух. Перелякана, побігла, не озираючись. Забула про свої високі підбори, про розбиту стежку, про каміння під ногами. Ганну не турбувало нічого, крім небезпеки, що, як вона гадала, причаїлася десь поблизу й чатує на неї. Летіла стрімголов десь хвилин із десять. Зупинилася. У грудях боліло від шаленого бігу. Дівчина подивилася назад. Темно. Лячно. Кинула уважний погляд на всі боки. «Але ж видно так мало! Чому це сталося зі мною? Чому?»,– страждала в собі.
За дві з половиною години Ганна вже була поблизу центру міста. Проспект, осяяний численними ліхтарями й неоновими вітринами, знаний дівчиною до останнього стовпа, викликав у неї не тільки довіру, а й несамовиту радість, здавалося, безмежне щастя. Після диких і зовсім чужих для неї лабіринтів приватного сектору тут Ганна почувалася так, ніби вже переступила поріг своєї квартири. Ноги підкошувались від мандрівки містом на шпильках. Дівчина сіла на лавку й запалила. «Як добре! Десять хвилин, і я вдома!», – раділа. «Хочеться пити. Треба буде заскочити в …», – думка обірвалася. Хтось іззаду різко потягнув за ручку її сумочки. Ганна скрикнула й ухопилася за неї, щосили намагаючись вирвати її з рук незнайомця. Секунда, і дівчина впала на асфальт. Рукав плаща побагровів. «Як? Чому?», – в нестямі шепотіли скривлені вуста. Думки й почуття поснули. Не було вже ані страху, ані радості.
(2011 р.)
«Слухай, вибач, але я втомилася й, краще, поїду додому маршруткою», – із ввічливою усмішкою відмовила вона Степанові, який наполегливо запрошував її до своєї автівки. «Ганю, та давай я тебе відвезу! До того ж, мені доконче треба з тобою поговорити!», – продовжував умовляти її хлопець. Дівчину ще терзали неприємні відчуття після їхньої вчорашньої сварки. «Мила, чого ти така вперта? Їдьмо зі мною, а то я ще буду хвилюватися за тебе! Будь ласка!», – не втрачав надії Степан. Ганна махнула рукою їхнім спільним друзям і мовчки сіла до «Тойоти».
Вони проїхали хвилин із десять, не промовивши одне до одного ані слова.
– Зачини, будь ласка, вікно. Мене лякає цей приватний сектор: на відстані руки від мене справжні хащі. А ти ще їдеш так повільно. Жах! Як вони тут пересуваються по цих розбитих, не асфальтованих дорогах?! – Сказала раптом дівчина.
– Чого ти боїшся? Я ж поряд.
– Слухай, невже важко зробити так, як я тебе прошу! У житті всяке буває. Зачини, будь ласка. – Промовила Ганна, стараючись придушити злість, образу, страх, що вирували всередині.
– Це ж літо! Якщо я зараз це зроблю, ми тут задихнемося.
Вона зірвалася. Не втерпіла. Шаленим штормом неконтрольований потік грубощів розхитав до краю й без того натягнуті взаємини. Атмосфера зайнялася чорним полум’ям.
– Зупини машину! Я вийду! Хай би тебе ніколи більше не бачити! – кричала несамовито.
– Та ти ж боїшся! Сиди й не тявкай! Довезу тебе додому, а тоді вже – прощавай!
– Зупини! Я викличу таксі! Та зупини вже! – не вгамовувалася Ганна.
Степан щосили натиснув на гальма. Дівчина вилетіла з автівки, грюкнувши дверцятами.
– Бувай здорова! – гримнув він, уже не дивлячись на неї.
Вона ж одразу полізла до своєї сумочки, намацуючи й перебираючи її зміст. «Де ж той мобільний?», – нервово шепотіла вона. Ще кілька хвилин наполегливо шукала, панічно боячись повірити, що забула вдома те, що могло б її зараз урятувати. «Немає!», – простогнала. Її охопив відчай. Подивившись навколо, Ганна здригнулася: обох кінців зовсім не освітленої вулиці видно не було, шлях проходив поміж страшні чагарники, будинки стояли з темними вікнами. Дівчина відчула, ніби якась убивча рука схопила її за серце й стиснула щосили. «Боже, хоч би вибратися звідси! Хоч би вибратися! Хоч би…», – не пам’ятаючи себе, шепотіла вона, як раптом почулося завивання якогось собаки. Ганна заклякла. Їй одразу ж згадалися ті жахливі миті, що вона пережила, коли стрімголов бігла від якогось, мабуть, скаженого пса, та й то вдень і поблизу центру міста, а не поночі серед таких хащ. «Ні! Годі стояти! Треба йти!», – намагалася вплинути сама на себе.
Незвично холодний, як для вересня, вітер брутально впивався в дівчину, одягнуту в тонку сукню й легкий піджак. Але вона того не помічала: буревій страху в серці перебивав усі інші відчуття. Йшла спочатку повільно, потім пришвидшила темп. Крок за кроком… «Ще й ніч така темна. Жодної зірки не видно. Місяць не світить. Хмари, хмари, хмари…», – сердилася в собі.
Уважно придивляючись до чагарників, Ганна раптом помітила якийсь рух в одному з них. Серце шалено забилося. Кілька секунд дівчина, не сходячи з місця, пильно вглядалася в густі чорні зарості. Зробила крок уперед. Затремтіла на всьому тілі. Ще крок. Задрижала ще сильніше. Знову рух. Перелякана, побігла, не озираючись. Забула про свої високі підбори, про розбиту стежку, про каміння під ногами. Ганну не турбувало нічого, крім небезпеки, що, як вона гадала, причаїлася десь поблизу й чатує на неї. Летіла стрімголов десь хвилин із десять. Зупинилася. У грудях боліло від шаленого бігу. Дівчина подивилася назад. Темно. Лячно. Кинула уважний погляд на всі боки. «Але ж видно так мало! Чому це сталося зі мною? Чому?»,– страждала в собі.
За дві з половиною години Ганна вже була поблизу центру міста. Проспект, осяяний численними ліхтарями й неоновими вітринами, знаний дівчиною до останнього стовпа, викликав у неї не тільки довіру, а й несамовиту радість, здавалося, безмежне щастя. Після диких і зовсім чужих для неї лабіринтів приватного сектору тут Ганна почувалася так, ніби вже переступила поріг своєї квартири. Ноги підкошувались від мандрівки містом на шпильках. Дівчина сіла на лавку й запалила. «Як добре! Десять хвилин, і я вдома!», – раділа. «Хочеться пити. Треба буде заскочити в …», – думка обірвалася. Хтось іззаду різко потягнув за ручку її сумочки. Ганна скрикнула й ухопилася за неї, щосили намагаючись вирвати її з рук незнайомця. Секунда, і дівчина впала на асфальт. Рукав плаща побагровів. «Як? Чому?», – в нестямі шепотіли скривлені вуста. Думки й почуття поснули. Не було вже ані страху, ані радості.
(2011 р.)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
