ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»

Ігор Терен
2026.11.16 17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.

***
А бомонд богемі помагає

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Марія Берберфіш (1987) / Проза

 ОТРИМАНИЙ ДЗВІНОК
– Ой, телефон… – Уляна видобула з кишені свій мобільний. – Це мій дзвонить. Треба кудись відійти, бо тут не поговорити нормально.
– То відбіжи кудись, а я на тебе тут почекаю, – мовила подруга, відсунувши від себе порожню чашку з-під чаю.
Молода жінка поспішила подалі від гучної музики, яку вона зараз майже ненавиділа. Опинившись на достатній відстані, натиснула "прийняти виклик".
– Алло. Привіт, сонечко. Я тут сиділа в кав’ярні з Інною… – затараторила, озираючись на різні боки.
– Ти хоч би подзвонила, Улю, – почула незадоволений голос чоловіка. - І чого так довго не відповідала?
– Вибач. У мене все добре, – відказала вона. – Я скоро буду вдома.
– Я чекаю на тебе. Не барися.
– Усе, я біжу до Інни. До зустрічі.
Вимкнулася. Швидко пішла в напрямку кав’ярні. Жінку занепокоїли два невідомих, які прямували їй назустріч. Вирішила їх обійти. Незнайомці ж – напереріз. Уляна кинулася назад. Помчала вулицею. Навколо – нікого. Натужно думала, куди тікати. Серце било на спалах. Калатало шалено. Дихати було все важче. Насилу втягувала в себе повітря.
– Стій, ти! – врізався в спину крик одного з чоловіків. – Можеш не старатися, не втечеш!
Жінка втратила свідомість.
Прийшовши до тями, завмираючи, згадувала пережите ввечері й дивилася в темряву. Відчувала біль у грудях. Не бачила нічого, крім чорноти перед очима. «Де я?» – не знала відповіді на запитання. Уляна тремтіла. Горло стискалося, мовби хтось душив. Секунди, хвилини…
Через деякий час видно стало трохи краще: очі звикли до пітьми. Жінка помітила маленьке вікно, розташоване дуже високо. Вгледіла, що кімната, в якій вона перебуває, – майже порожня. В одному з кутів стояла шафа. Спробувала підвестися. Вийшло, але насилу. У голові паморочилося. Хитаючись, дісталася дверей. Вони не відчинялися. Уляна почала бити по ним долонями. Кулаками. Відгуку не було. Не знала, що робити. Розпач термосив її душею, наче вітер – якимсь клаптиком тканини.
Жінка полізла до кишені, витягла інгалятор. Скористалася. Дихати стало трохи легше. Але ліків було обмаль. Уляна дивилася на вікно. Не зводила з нього очей. «Що ж робити? Що?» – не могла збагнути. «Надто високо… Чому? Чого це все – зі мною?!», – вхопилася за голову. «А ці покидьки? Що вони зі мною зроблять, коли прийдуть?» – жінка здригнулася. «Хто вони взагалі такі? Що їм від мене треба?» – не знала. Думала, думала… Надія зблиснула перед нею миттєво. Уляна підійшла до шафи, спробувала посунути її. Безуспішно. Відкрити також не виходило. Штовхнула її ще раз. Закашлялася, відскочила. Дерев’яне одоробло з гуркотом упало на підлогу.
Вона оперлася об стінку. Вронила порожній інгалятор. Укотре втягнула в себе повітря. Зі свистом. Насилу. «Хвороба розчавить мене тут…» – проричало в голові. Слабкість тягнула Уляну додолу, згибаючи їй коліна. Жінка сіла на підлогу. В голові паморочилося. Вдихнула повітря так, як іще ніколи в житті. Темрява почала наповнюватися дивними видіннями. «Це все недуга… Це вона… Нікого тут немає… Крім мене…» – переконувала себе, коли чорнота згустилася перед нею в розпливчасту фігуру. Жінка йожилася під вагою жаху. Смерть іще ніколи не була так близко. Здавалося, ось-ось торкнеться, схопить, потягне за собою... Спогади, думки мчали крізь затуманену, застрашену свідомість. Удома на неї чекав коханий чоловік. Жінка щиро вважала, що з ним їй неабияк пощастило. Любив її, обожнював, як то кажуть, на руках носив. За кілька днів до них мали б приїхати її батьки. У матері місяць тому був День народження. Чудово відсвяткували, у дружньому родинному колі. А вчора шеф обіцяв підвищення… Дихати стало ще важче. У якусь мить Уляна подумки попрощалася з усім. Але напад почав відступати. Жінка ще раз подивилася на вікно. Останнім часом вона сильно схудла через тяжку хворобу. Тож і мала надію, що зможе вилізти. «Хоч би не зависоко!» – волала в собі.
Ступила на шафу, смикнула ручку. «Є!» – очі заблищали. Трохи підтягнулася. Було важко. Свіже повітря тішило, оповідало про життя. Земля була близько. Опинившись на вулиці, стоячи на асфальті, глибоко вдихнула. Пішла, озираючись навкруги. Навколо не було ані душі: пізня година давала про себе знати. Двори, провулки, проспекти лишалися позаду. А попереду був ще не закінчений шлях. Уляна поспішала додому.

(2012 р.)




    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-08-05 19:36:12
Переглядів сторінки твору 1636
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.655 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.088 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.800
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2013.05.14 00:32
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Оксана Галузкевич (Л.П./Л.П.) [ 2012-08-05 19:45:52 ]
Добре, коли отак усе закінчується.
Було страшно - читати.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Берберфіш (Л.П./Л.П.) [ 2012-08-05 19:49:27 ]
Такий замисел)
Дякую щиро Вам за увагу, Оксано.