– Ой, телефон… – Уляна видобула з кишені свій мобільний. – Це мій дзвонить. Треба кудись відійти, бо тут не поговорити нормально.
– То відбіжи кудись, а я на тебе тут почекаю, – мовила подруга, відсунувши від себе порожню чашку з-під чаю.
Молода жінка поспішила подалі від гучної музики, яку вона зараз майже ненавиділа. Опинившись на достатній відстані, натиснула "прийняти виклик".
– Алло. Привіт, сонечко. Я тут сиділа в кав’ярні з Інною… – затараторила, озираючись на різні боки.
– Ти хоч би подзвонила, Улю, – почула незадоволений голос чоловіка. - І чого так довго не відповідала?
– Вибач. У мене все добре, – відказала вона. – Я скоро буду вдома.
– Я чекаю на тебе. Не барися.
– Усе, я біжу до Інни. До зустрічі.
Вимкнулася. Швидко пішла в напрямку кав’ярні. Жінку занепокоїли два невідомих, які прямували їй назустріч. Вирішила їх обійти. Незнайомці ж – напереріз. Уляна кинулася назад. Помчала вулицею. Навколо – нікого. Натужно думала, куди тікати. Серце било на спалах. Калатало шалено. Дихати було все важче. Насилу втягувала в себе повітря.
– Стій, ти! – врізався в спину крик одного з чоловіків. – Можеш не старатися, не втечеш!
Жінка втратила свідомість.
Прийшовши до тями, завмираючи, згадувала пережите ввечері й дивилася в темряву. Відчувала біль у грудях. Не бачила нічого, крім чорноти перед очима. «Де я?» – не знала відповіді на запитання. Уляна тремтіла. Горло стискалося, мовби хтось душив. Секунди, хвилини…
Через деякий час видно стало трохи краще: очі звикли до пітьми. Жінка помітила маленьке вікно, розташоване дуже високо. Вгледіла, що кімната, в якій вона перебуває, – майже порожня. В одному з кутів стояла шафа. Спробувала підвестися. Вийшло, але насилу. У голові паморочилося. Хитаючись, дісталася дверей. Вони не відчинялися. Уляна почала бити по ним долонями. Кулаками. Відгуку не було. Не знала, що робити. Розпач термосив її душею, наче вітер – якимсь клаптиком тканини.
Жінка полізла до кишені, витягла інгалятор. Скористалася. Дихати стало трохи легше. Але ліків було обмаль. Уляна дивилася на вікно. Не зводила з нього очей. «Що ж робити? Що?» – не могла збагнути. «Надто високо… Чому? Чого це все – зі мною?!», – вхопилася за голову. «А ці покидьки? Що вони зі мною зроблять, коли прийдуть?» – жінка здригнулася. «Хто вони взагалі такі? Що їм від мене треба?» – не знала. Думала, думала… Надія зблиснула перед нею миттєво. Уляна підійшла до шафи, спробувала посунути її. Безуспішно. Відкрити також не виходило. Штовхнула її ще раз. Закашлялася, відскочила. Дерев’яне одоробло з гуркотом упало на підлогу.
Вона оперлася об стінку. Вронила порожній інгалятор. Укотре втягнула в себе повітря. Зі свистом. Насилу. «Хвороба розчавить мене тут…» – проричало в голові. Слабкість тягнула Уляну додолу, згибаючи їй коліна. Жінка сіла на підлогу. В голові паморочилося. Вдихнула повітря так, як іще ніколи в житті. Темрява почала наповнюватися дивними видіннями. «Це все недуга… Це вона… Нікого тут немає… Крім мене…» – переконувала себе, коли чорнота згустилася перед нею в розпливчасту фігуру. Жінка йожилася під вагою жаху. Смерть іще ніколи не була так близко. Здавалося, ось-ось торкнеться, схопить, потягне за собою... Спогади, думки мчали крізь затуманену, застрашену свідомість. Удома на неї чекав коханий чоловік. Жінка щиро вважала, що з ним їй неабияк пощастило. Любив її, обожнював, як то кажуть, на руках носив. За кілька днів до них мали б приїхати її батьки. У матері місяць тому був День народження. Чудово відсвяткували, у дружньому родинному колі. А вчора шеф обіцяв підвищення… Дихати стало ще важче. У якусь мить Уляна подумки попрощалася з усім. Але напад почав відступати. Жінка ще раз подивилася на вікно. Останнім часом вона сильно схудла через тяжку хворобу. Тож і мала надію, що зможе вилізти. «Хоч би не зависоко!» – волала в собі.
Ступила на шафу, смикнула ручку. «Є!» – очі заблищали. Трохи підтягнулася. Було важко. Свіже повітря тішило, оповідало про життя. Земля була близько. Опинившись на вулиці, стоячи на асфальті, глибоко вдихнула. Пішла, озираючись навкруги. Навколо не було ані душі: пізня година давала про себе знати. Двори, провулки, проспекти лишалися позаду. А попереду був ще не закінчений шлях. Уляна поспішала додому.

(2012 р.)