– Що сталося? Чого вони зібралися в такий час? – Спиталася молоду пару дівчина, побачивши попереду десь із десяток людей, що крутилися при шляху.
– Та якусь там збито автівкою. Краще не дивіться: жахливе видовище.
Підійшла ближче. Ще ближче.
– Христинко! Ой, очам не вірю! Ой! Ой, лишенько! Якась дівчина… Зовсім молода! Не з наших… – загомоніла одна з бабусь, махаючи руками.
– Здрастуйте, а… – Втратила голос. Заклякла. Притисла долоні до обличчя.
Стояла, не пам’ятаючи себе. Дивилася. Тремтіла. Раптом упала, втративши свідомість.
***
– Ой, яке щастя, що ми вирвалися сюди! Так хочеться добре відпочити після важкого тижня! Це ж треба: чотири контрольних за один тиждень!
– Катю, то вже позаду. А що приїхали сюди, то, справді, добре! Ой, добре!
Повільним кроком дівчата-студентки йшли косматим, співочим селом, із цікавістю роздивляючись навколо. Вулиці, люди, навіть повітря, – все було для них таке незвичне, відрадне, приємне.
Запищав мобільний. Крізь хрипіння мережі Катерина ледь-ледь розібрала слова свого друга: «Зайчику… Ми не приїдемо, бо… Тут термінові справи. Потім усе розповім. Зараз не можу…». Зв'язок обірвався.
– Тьху! Зовсім чудово! – Розсерджено викрикнула дівчина.
– Як завжди. Це тепер будемо тут удвох… Сьогодні звідси вже ніяк не вибратися. – Сумно промовила Христина за кілька секунд. Стримувала себе, але виходило це в неї не дуже добре. – Катю, ти розумієш, що цей твій… Навіть не знаю, як його назвати! І ті його приятелі такі ж самі. Може, й краще, що не приїдуть.
– Не знаю... – Задумливо промовила Катерина. – Ой! Дивись, скільки покинутих будинків! Нічого собі! – Вражено вигукнула, пильно роздивляючись обшарпані, подекуди напіврозвалені хати, порослі густим бур’яном двори, схилені додолу в безпорадних уклонах паркани.
– Повиїжджали… Воно й правильно: нема чого тут робити.
– Он ще! І ще, і ще…
– Дивись! – Випростала руку вперед і трохи вбік. – Он той, із темно-зеленим фундаментом! То мій!
– Що? Тут, серед закинутих? – виказала своє щире здивування Катерина.
Будинок серед своїх мертвих кам’яних сусідів аж ніяк не тішив дівчину. Не подобалося їй таке. Та й кому б воно припало до душі? Дивилася то вперед, то в один бік, то в інший. Востаннє дівчата бачили людину біля крамниці, повз яку вони пройшли вже десь хвилин із п'ятнадцять-двадцять тому. Більше нікого не зустрічали, що турбувало звиклих до кипіння життя в мегаполісі студенток.
– Ти не казала мені, що все так… Що хата твоїх померлих родичів знаходиться в такому місці. Тут якось неприємно. – Промовила, обережно добираючи слова, бо не надто хотіла показувати подрузі свій страх.
– Слухай, та я й сама такого не очікувала. Я ж тут була десь рік тому. – Відповіла та, споглядаючи безжиттєве оточення оселі, до якої вони прямували. Знала, що в селі багацько покинутих будинків, бо ж повиїжджали люди до міст. Але щоб уже так…
Христина відчинила двері. Дівчата зайшли всередину. Катерина роздивлялася навколо. Тут вона відчула полегшення. Було досить затишно.
– Катю, доведеться ж піти до крамниці: ті ж мали привезти все, але ж їх не буде.
– Треба тільки швидше, бо ось-ось почне сутеніти. А, може… А, може, ти сама збігаєш? Щось я себе не дуже добре почуваю: в голові трохи паморочиться, та й слабкість якась по всьому тілі.
– Як недоречно! Ні, я тебе, звісно ж, таку з собою не потягну… А йти треба, хоч… Хоч і не хочеться самій там вештатися. – Не змогла приховати свого незадоволення.
– Вибач! Я б пішла, але…
– Та нехай вже. Треба поспішати. Все, роздивишся тут… – обірвавши подругу, пробубоніла нашвидку й зникла з очей.
Катерина знайомилася з будинком. Любила нові місця. Кімната за кімнатою… Опинившись на кухні, згадала про стік із розчинною кавою в своїй сумочці. «Якраз і збадьорюся», – подумала. Доки кип’ятилася вода, дівчина то роздивлялася навкруги, то, вгледівши в кутку ганчірку, схопила її й протерла запилене вікно, відчинила хвіртку. «Так краще», – відзначила з легкою посмішкою, зверненою, певно, до свіжого повітря. Ще кілька хвилин, і Катерина вже сиділа на канапі, тримаючи в одній руці мобільний телефон, а в іншій – чашку з кавою. Намагалася додзвонитися до Андрія, свого друга, що не зміг приїхати до них на село, але… «Абонент не може прийняти Ваш дзвінок…», – сухо й подразливо звучало в слухавці. Довго розмірковувала.
Потім повернулася до кухні. За вікном уже було темно. «Де ж Христина? Чого вона так довго? Пішла була вже десь годину тому… Ой, та, мабуть, скоро прийде!», – проскакували в голові думки. Та занепокоєння, що виникло в серці дівчини, все скреготіло й скреготіло в ньому. Раптом через відчинену хвіртку до кімнати увірвався якийсь незрозумілий звук. Катерина завмерла. Напружилася. Встромила погляд у вікно. Міцно. Глибоко. Дивилася, не зводячи очей. «Що то? Схоже на гарчання… Чи хропіння… Чи…», – блукала в здогадках. Там, у темній безодні, потонула вся її увага. «Занесло ж мене на цю затрачену землю», – вибухнуло в голові. Звук повторився. Дівчина зробила крок назад. Ще один. Вимкнула світло. Надривно зойкнула від несподіваного стукотіння по склу. «Дощ! То дощ!», – зрозуміла за мить. Почалася злива. Проскакувала до кімнати. «Треба б зачинити», – зміркувала Катерина, та не рушила з місця. Не могла побороти страх. Спробувала заспокоїтись. Врешті трохи наблизилася до вікна. Ще трохи. Раптом відскочила: по той бік виникла якась постать. Висока. Кремезна. «То не Христина», – подумала дівчина. Серце калатало, повітря пробиралося до грудей, здавалося, через безліч перешкод, ноги підкошувались. Катерина потроху просувалася до виходу з кухні до коридору, як прогримів гучний, болісний дзвін розбитого скла. Дівчина, не пам’ятаючи себе, кулею метнулася з кімнати. За спиною щось грюкнуло. Не озирнулася. Бігла до виходу з будинку.
Різко смикнула ручку дверей. Ще раз. Ще, ще, ще… Побачила ключ на полиці. Ухопила й спробувала встромити в отвір. Пальці тремтіли. Насилу відчинила. «А куди ж бігти?», – раптом зупинило її запитання, що з’явилося в голові від уявленої дівчиною страшної картини нічного села, а, тим більше, його покинутої частини, в якій вона, Катерина, власне, й перебувала. Стояла, наче скам’яніла. Бліда. Оніміла.
Прийшовши до тями, повільно пішла в напрямку кухні. Ступала обережно, тихо. Раптом угледіла попереду уламки розбитої пляшки. Почала здогадуватись, що сталося: «То ж… То, може, якийсь місцевий алкоголік… Так, він, мабуть, спав під будинком і…». Катеринині думки обірвало нерозбірливе белькотіння, як вона зрозуміла, з-поза того злощасного вікна. Вона причаїлася біля кімнати. Боялася навіть дихати. «Де ж Христина? А як він із нею щось зробив? Ні… Криків я не чула… Але все одно… Це її вже надто довго немає. Точно щось сталося…», – міркувала в собі перелякана дівчина. Було вже зовсім тихо. Не могла пересилити себе й зайти до кухні. Не могла зробити ані кроку, наче вросла в підлогу. Ще відчувала на собі хижий погляд небезпеки. Так простояла кілька хвилин, та їй здавалося, що значно довше. Несміливо зазирнула до кімнати. Подивилася у вікно. Нікого. Почула, як скрипнули вхідні двері. Обернулася. «Христинко! Ти? Нареш… », – не договорила. Похолола. Просто перед нею стояв брудний, п’яний незнайомець у якомусь лахмітті.
– Що Вам треба? Не чіпайте мене. – Простогнала.
Він почав наближатися до неї, базікаючи щось незрозуміле. Дівчина зірвалася з місця, різко кинулася вбік, потім – до коридору, далі – на вулицю. Бігла, задихана, не зважаючи на спазми в грудях. Боялася зупинитися. Боялася дивитися навкруги. Бігла, аж поки не послизнулася на розмоченій дощем не асфальтованій дорозі. Упала. Піднялася й… Удар шаленої сили збив її з ніг. Миттєво. Виштовхнув із життя. Назавжди.

(2011 р.)