Він застиг між двома опорами у стіні з виразом нелюдської напруги на обличчі. Мета – втриматися . Руки шукають за що зачепитися. Ноги ледь тримаються в на маленьких виступах. Вони так далеко одне від одної. Незручно і боляче. Біла сорочка просякла потом.
Треба рухатися далі. Вгору. Та не дадуть. Поруч ворог. Ховає постать за чорним плащем. Не розгледіти.
Що це у нього? Цвях.
Врізається в руку. Пробиває стіну.
Не застогнати.
Не закричати.
Але це неможливо. Стогін виривається із зціплених зубів.
Іще одна рана. Друга рука пришпилена.
Не вирватися.
Ворог здіймається на плечі.
Як втримати таку вагу?
Та свідомість уже майже згасла.
Куди далі? Уже не важливо.
Останній цвях пробиває чоло.

Тиша – спокій і гармонія. Тиша обплутує тепло і щільно.
Затишок. Приємний і заманливий у просторі звуків, шуму і гамору.
Так спокусливо заховатися у її міцних обіймах і забути про все бурхливе і текуче, наче повінь. Тут незмінність і певність. Захист і прихаток.
Вона приходить легкими кроками і непомітно будує навколо тебе бар’єр, що замкне від зовнішнього світу. Не буде спілкування. Новин. Проблем.
А що залишиться?
Все менше і менше місця. Все сильніша задуха від вати, якою навалює тиша. Все більша пустка.
Як пастка.
Ще живий? Ще тут?
Починаєш видряпуватися до звуків і світу.
Де весняні струмки?
Де шелестіння вітру і таємничий шепіт?
Де знайомі мелодії, що зворушували до сліз?
Зникли.
Стерті у вирі, що залишився там, за межами теплої нірки тиші.
Чи проб’ються хоча б громи і зливи, щоб змити набухлу вату?
Чи весняна повінь зможе прорвати цю греблю?
Ще не пізно?

Масивні неоковирні двері з грюкотом зачинилися, випустили із бетонної коробки тендітного юнака із зовнішністю ельфа. Той, очевидно, був чимось розлючений і його довгі світлі пасма розвіяв вітер.
На похмурих сірих вулицях снували невиразні постаті, що не бачили хмарного неба, та й взагалі не роздивлялися навколо.
«Як же набридло бути батьківською невдачею» виразно напружилося витончене обличчя, таке незвичне на цих вулицях.
«Як набридло боротися за кожен вибір!» скреготіли зімкнені щелепи.
«Чому завжди доводиться бути об’єктом чужих глузувань?! І що такого жахливого у тому, що я хотів стати архітектором?!»
Відповіді не було. Навколо облізлі стіни, потерта бруківка і яскраві біл-борди з рекламою накачаних тіл, що здатні лише до руйнування.
Набридло усе. Звичні облізлі вулиці, важкі панельні будівлі, незграбні огидні графіті, якими намагалися хоч трохи змінити навколишнє.
А, навіть, те сіре небо, смог, що повис важким сопухом над містом.
День за днем.
Наче близнюки. Так нестерпно.
Куди від цього подітися?
Куди сховатися?
Здається. Що вся життєдіяльність цього світу зведена до болю і принижень.
Ще з дитинства кпини та образи. Далі побутові і робочі «шпильки». Обережні, але не менш дошкульні.
А війни, схоже, не припиняються ніколи.
Його погляди і смаки оголошувалися застарілими, а то й безглуздими. З його вигляду сміялися Не залишали жодного закутка для того, що можна було б зберегти для себе.
Хоча й ні з ким не спілкувався, всі знали і зневажали його заняття музикою і поезією, його світле волосся, блакитні очі та гордовиту поставу.
Та раніше доводилося терпіти. Ховати свою особистість як можна. Весь досвід і, навіть, книжки, вчили, що життя – суцільна боротьба.
А він мріяв будувати і прикрашати, хотів мріяти і втілювати мрії.
Але таким бажанням тут немає місця. Не в цей час, не у цих обставинах. І не серед цих людей.
Чи так було завжди? Схоже, що ні.
Але ж навколо не відчувають особливого дискомфорту.
Звикли?
Невже не можна інакше?
Та чи знає він як інакше?
Думав, що знає. Хотілося так думати, бо інакше б не витримав.
Найгірше, коли не розуміють навіть удома.
І від цього так тягнуло кричати. Вилити кудись весь біль і безнадію.
Та залишалося лише терпіти, чекати і мовчати, коли хтось без тебе вирішує твою ж долю чи можливо це? Як довго?
Знати, що зовсім скоро може не залишитися не тільки виходу, а й взагалі значної частини того, що було твоїм життям і особистістю, нестерпно.
Є безліч речей і подій, з яким не можливо змиритися. Ні за яких умов чи обставин. Чи таки змусять?
Як далі?
Невже можливостей стане ще менше? Якщо це взагалі можливо.
В те, що відбувається повірити все важче. Як у страшний сон.
Особливо, якщо це не сон. Гірше. А може бути і ще жахливіше.
Чи ні?
Бо якщо так, то не допоможуть ні слова, ні дії.
І тоді це кінець. Не виплутатися.
Та треба хоча б спробувати. Це краще, ніж безнадійно чекати і змиритися. Це боротьба з часом і за час.
Може ще є шанс?
Але навіщо, щоб дати черговий привід для глузів?
І так достатньо.
Аж занадто.
Батько не втрачав жодної нагоди продемонструвати свою зневагу. Не можливо змиритися з тим, що тебе вважають невдачею, тим, хто не виправдав сподівань.
Він бачив, що настільки не схожий на батьків, що часом виникали сумніви у тому, чи їх він син.
З дитинства реальні та вигадані образи. Відчай і сльози. Злість. Марні спроби виборсатися, знайти друзів.
Так хотів зробити щось значне. Щось, щоб сприймали всерйоз, щоб не сміялись.
Та все валилося з рук. Не виходило. Багато ідей довелося залишити невтіленими.
Навіщо все? Навіщо він?
Мучили думки про самогубство.
Але…
Тут теж не все гладко.
«Не щастило» часто думав він.
Машини не збивали. Маршрутки не потрапляли в аварію. Не падали літаки. Не топило море.
А на щось радикальніше не ставало снаги.
А може ще щось буде?
Життя наче завмерло в часі та просторі. Наче безмежне нічне жахіття.
Безмежно тяжко шукати місця у такому світі.
Тільки йому?
За що так?
А, може це лише ілюзія?
Так відчай залишався всередині та іржею роз’їдав найменші спроби виборсатися.
Але як же не хочеться відчувати себе невдахою. Це відчуття заморожувало і забирало усі бажання. Не можливо було діяти. Не можливо було жити.
Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.
Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.
Поступово прийшло розуміння, що далі так не можливо. Треба прийняти себе, якщо вже не приймають інші.
Борсання продовжувалося.
І хотілося забути, що не можна вірити. Хотілося летіти, хоча літати теж не можна.
Скинути б згадки про вік і поразки. Тут можна. Ніхто не підслухає і не нагадає. А боляче. Не відпускає.
До тієї останньої розмови з батьком. Того вже не витримав. Не міг бачити його розпашілий розлючений вигляд, не міг чути безпідставний, але невпинний потік образ і неприйнятних вимог.
Він тікав із будівлі, що стільки років вважав домівкою, але тепер залишилася лише поганим спогадом.
Там більше не було нічого його. Ніхто не зупинить, не чекатиме, не закличе.
Чи був дім?
Даремне питання у світі глухоти.
Треба було зрозуміти раніше.
Чи можливо?
Тут нікого не цікавлять твої бажання. Це засвоєно давно і чітко. Вбили намертво.
Вперше накопичився гнів. Затуманився погляд. Всередині стискалося від відчуття несправедливості, подвійних стандартів, брехні.
Наче вперше побачив?
Так вперше.
Та ні. Раніше просто не так боліло.
Не помічав? Чи не хотів?
Але таки вперше відчув якусь особливу силу, що клубочилася і росла, роздирала ребра.
Наче полум’я розгоралося і обпікало роз’ятрені рани. Той попіл, що залишався на ранах не зцілював.
Ніколи раніше не знало його розуміюче й чуйне серце, що ним так часто попрікали, такого сплеску люті та образи. Наче все життя копичив у собі ту лаву, що розтікалася тепер із вулкану.
Кому потрібне те добро! Кричала душа у відчаї.
Чи чув хто?
Коли руйнується світ, чим укріпити основи? Де ті матеріали, що дозволять не зламатися від безсилля? Як розуміти логіку того. Хто рве душу?
Руки стислися в кулак. Побіліли кісточки. В очах розтопилася сталь, темна і загрозлива.
А вітер непомітно набирав силу і переростав у справжнісінький вихор. Небо потемніло і десь далеко вже чувся гуркіт грому.
Люди вже з тривогою поглядали на небо і поспішали заховатися у домівках.
Тільки він уже зовсім перестав скидатися на ельфа, продовжував заглиблюватися у пекельний вир власного гніву, крокував вперед.
Тепер ніхто б не наважився зупинити машину руйнування, в яку перетворилося його тіло.
А навколо вже палали будинки, наче єдині ліхтарі в непроникній і глибокій уже темряві.
На вулицях уже панувала справжня паніка. Крики і лемент наповнили навколишню феєрію вогню і диму. Більше не було можливості ні втекти, ні врятуватися. Руїни ховали під собою все більше і більше простору.
Несподівано він зупинився. Отямився. Оглянувся навколо.
Що це?
Навколо вирувала стихія.
Це все його гнів?
Звідки?
Раптом прийшло розуміння.
От звідки його несхожість. От чому не знайшов справжнього спілкування.
Спогади про дивний місячний край. Який так несподівано і раптово було вкрадено у нього. Так. Було таке. Був дивовижний світ у осяйній павутині. Там панували злагода і добро.
Чому і хто забрав це все від нього?!
Там могли квітнути мистецтва, розвиватися таланти і рости гармонія.
Та дивосвіт був звойований.
Ницо і облудно було зруйновано все, що любив і цінував.
Та цього ворогам виявилося мало.
Вони захоплювали полонених і змушували забути все.
Вони знущалися і ображали тих, хто став чужинцем у сірому ворожому світі загарбників, а ті й не підозрювали за що.
Та тепер згадалося все.
Такого відчаю ще не знала його душа.
Надто багато накопичилося того, що не можливо висловити.
Гнів змінило бажання помсти і пожежа, громовиця запалили вже застигаючий попіл.
Вся самотність і загубленість наплила повінню.
Тепер помічав усе. Як кричать налякані постаті, що вважали себе всемогутніми, як руйнуються до щенту їх будівлі і майно – найдорожче на цій землі.
Не підозрював раніше, скільки болю і злості накопичилося всередині.
Та тепер не було потреби стримувати бурхливу зливу почуттів, що переповнювала через край.
Холодна посмішка блукала на обличчі. Та вже не було б кому глянути туди.
Якби побачив себе теперішнього раніше, то злякався б сам.
Та панувала стихія. Ззовні і всередині.
Не бачив, не відчував, лише топився у вирві.
Тріщали і розколювалися дороги, поглинали все нові жертви. А він відчував тільки жагу руйнування, все далі розкручував вихор знищення.
Вихор піднімав золоте волосся як язики полум’я.
Та гнів поступово вщухав. Слабнула руйнівна сила. Догорали пожежі. Дотлівав попіл. Опускалися руки.
Вітер стих.
Погляд охопив багряне розпечене небо, темні тіні обгорілих дерев, руїни і згарища.
Не залишилося нікого живого.
Це кінець.
Остаточний і безповоротній.
Він зробив усе. Далі вже нічого не залежить ні від кого.
Прірва зімкнулася. Вона виявилася жаскою темною і холодною. Танець по лезу. Виявився коротким. Надто коротким.
Він надто довго зазирав туди, щоб повернутися. Повертатися і не було куди. Не було й навіщо. Без сенсу. Сенс втрачено. Назавжди.
Навіть якби й хотів.
Але бажань немає.
Кільце замкнулося.
Немає часу і простору. Зникло все.
Навіщо це все було? Виникла на межі нечітка думка.
Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході. Та, схоже саме це тільки й залишилося.
Та всі ресурси уже вичерпано.
Всі надії остаточно поховано.
То це й була місія місячного варвара?! То й була та велика мета і останній здобуток?!
Достойний виграш.
Не шкодував.
Так мало статися.
То доля. І хто він, щоб боротися про неї?
Так чи інак все сталося як мало.
Почуття вигоріли до тла.
Не залишилося нічого.
Що ж. Кінець очікуваний і сподіваний таки наближається. Залишилася лише мить, доки розлам завершиться. Тепер тільки рахувати секунди. Душевний біль заглушив біль тіла, що давно забуло свою справжню Батьківщину. Побачити її більше не вдасться.
Яке ж безнадійне те слово «ніколи». У нього так важко повірити.
Безглуздя.
Усе безглуздя.
Так важко зосередитись. Так важко усвідомити. Все густіший туман, все сильніший біль.
Розлам невпинно росте. Армагеддон довершується.
Останній зблиск свідомості поглинула темрява.

Ніч знову застала біля вікна.
Старість? Не дають заснути думки.
Місяць світить у шибку. Виглядає з-поміж молочних хмар.
Скільки разів далекі зорі розділяли самотність і відчай втрачених надій.
Все тяжче іти далі. Не служать покручені пальці, які так довго втілювали на папері численні болі і радощі.
Скільки залишилося?
Сили покидають. Бажання втрачаються. Лишилися спогади.
Шлях стелив важкі каменюки, що оббивали в криваві рани душу і тіло. Пережито в’язницю і зради. Кохання і обов’язок переплелися вигадливим взором.
Чого ж іще?
Скільки ночей попереду? Може ця й остання? Уже не страшно.
Все ж так хочеться побачити ще одну ранкову зорю! Ще один рожевий відблиск на сяючій блакиті неба!
А ніч довга. Триває як вічність. Темна. Важка.
Годинник цокає, відбиває серцевий ритм.
Перехоплює подих. Туманиться в голові.
Скільки ж іще до ранку?
Не злічити.
Стихло.
У вікні легенький вітер колише фіранку. Сірістю роздирається ніч.
Перші промені осяюють кімнату, схилену голову, безвладно повислі руки.

Сонце розпікає небо червоно-рожевими квітами.
Десь позаду залишилася група, що намагалася розпалити вогнище.
Його переповнило відчуття безмежності і свободи. Здалека на обрії мріють гірські шпилі. Серце переповнює відчуття спокою і гармонії.
Із задуми виводить голос. Її голос.
- А хочеш я покажу особливе місце.
Погодився без вагання.
Вузенька стежечка побігла вгору. З незвички трохи паморочилося вв голові. Але не показувати ж слабкості?
- От ми і прийшли.
Перед очима виросла печера, глибока і темна як прірва.
- А не побоїшся залишитися тут на ніч?
Тут уже захопили сумніви. Залишатися не хотілося. Але ж не казати про таке їй?
- Та чого тут боятися? Звичайна печера.
- Кажуть місце нечисте. Багато закатовано колись. Звуки чути.
- Казки. Я залишуся тут.
Що ж, вперед. Всередину.
А тим часом сутінки переходять у ніч. Над горами уже запалили зорі.
Увійшов. Темно, хоч у око стрель. І що це надумав?
Та ні. Не буде вірити страшилкам, які так люблять розповідати вечорами біля вогнища.
Та по спині уже стікав холодний піт. Кожен шурхіт і хруст як по нервах.
То тільки його кроки. Не піддасться.
А шум все наростав. Під склепінням вчувалися стогони і схлипи.
Мабуть, здалося.
- Спокою!
Почулося десь зовсім поруч.
Тихо.
- Помсти!
Ой. Знову.
Що це?
Холодний жах скував.

Ранкові промені розчахнули гірські тіні.
Стежкою розтікалося світло дня і відкривало як з печери відчайдушно потяглася до сяйва чиясь голова. Але ті очі вже не бачили його.

Літній сонячний день на площі Ринок манив на прогулянку. Промені гралися у стінах Ратуші та жартували з перехожими.
Андрій стояв перед брамою Італійського дворика покритий золотистою фарбою «живої статуї».
Він був частиною композиції. Поруч в різних позах застигли «золоті», «срібні» і «бронзові» тимчасові товариші.
Він встигав помітити вишуканість «скульптур», плавність жестів перед туристами-фотографами, радів святу, що створював разом з ними.
Йому хотілося уявити себе «духом міста», подобалися панянки, що в своїх довгих сукнях несли перед собою льодяники, наче частинки веселки.
Він любив своє місто і радів людям, що проходили старовинною бруківкою.
Несподівано хлопець помітив групу студентів, що жваво переговорювалися. То були його однокурсники, що гаяли вихідний.
«Тільки б не впізнали» - промайнула думка. Та в гримі це було не можливо. Так він непомітний. Небезпека проходить повз.
Не зачепило. Проминуло.
Та серце калатало все швидше. Стало спекотно під фарбою. На мить запаморочилося в голові.
«Який сором» - застукотіло у скроні.
«Навіщо я це роблю» - стрімко псувався настрій.
Свято ставало каторгою і час застиг спекотним янтарем.
Все змінила мить.

Навколо чорно-чорно. Не видно куди ступити крок.
Хто поруч?
Скільки їх?
Не пізнати.
Ні тепла. Ні дотику.
Куди йти?
Далеко ще?
Довго?
Часом виникає навіть питання «Навіщо?».
Тоді хочеться зупинитися. Завмерти. Зникнути.
І веде тільки страх, що доведеться залишитися тут на завжди.
А якщо попереду все ж є світло?
Час від часу можна наштовхнутися на щось гостре. Тоді пекучий біль сповільнює ходу. Важко і неуникно.
А йти треба.
Через пустку і невідомість прорізати шлах.
Де мета?
Темрява.
Але що це?
Звідки лунає мелодія?
Жіночий голос дарує пісню.
Незнану, але здається, що чув її колись давно,в часи гармонії і затишку.
Щось таке рідне у розсипах кришталевих звуків.
Хто наважився розірвати пастку тиші?
І темрява вже не здається такою густою і порожньою.
Хтось поруч.
Хтось виведе, ви чаклує жадане світло.
Та, що співає у темряві.

Високі гори підносять людський дух, але там де є гори, є і прірви, бездонні, як безодня пекла і чорні в найясніший день.
Танцюй же своє танго по гострих каменях, не оглядайся і не питай. Тебе підхопить небесна блакить і оточать неприступні гірські вершини.
Там, на краєчку прірви, під гострими шпилями ти будеш наодинці зі світом і великою пусткою.
Не думай чим скінчиться твій шалений танець по лезу бритви між всім і нічим, між секундами і громовицею, між днем і ніччю. Все швидше і швидше, все глибше і глибше, нестримніше і невпинніше.
Тіло злилося з духом в одному пориві, в одному звуці, в одному осяянні. У вухах відлунює далекий гуркіт лавин. Ти тепер одне ціле з цими горами. Вони пронизують кожну клітинку, кожен нерв.
Реальність вже намагається виштовхнути тебе зі світу цієї вічної мертвоти, що врізана в тимчасове. Твій розум провалюється в підсвідомість, для якої світ не є таким чужим.
Танець визволить, навчить і згубить. Кожного чекає своя прірва. Не повертайся до часу. Танцюй своє танго.

Чи можуть вичерпатися сльози на землі?
Чомусь вважають, що сльози приносять полегшення і горе закінчується з ними.
А якщо з ними закінчується надія? Якщо без сліз душу розірвало б на шматки?
Чи вони просто продовжують існування без сенсу і бажань.
Та сльози не продаються і купуються. Їм ніхто не вірить. Вони нічого не варті. Але за слізьми може заховатися цілий світ.

Задоволено розглядала себе у дзеркало. Так, недаремно зайшла у цей модний магазин. Вишуканий білий капелюшок так пасував до легкої літньої сукні.
Сьогодні відпустка нарешті почалася і у кишені гроші, що лише чекають, щоб зробити це літо по справжньому незабутнім.
У численних дзеркалах відбивалися мрії про море, квітучі алеї та легке погойдування капелюшка на локонах.
Напевно, легенький вітерець вирве його з рук і капелюшок потрапить до рук когось…
- То будете брати?
Вивів із задуми голос продавчині.
- Так, звісно.
Відповіла без вагання.
За дверима панував сонячний день і капелюшок залишився на власниці. Та не встигла вона пройти кілька кроків, як здійнявся вітер. Небо вкрилося хмарами.
Руки міцно вхопили капелюшок.
А от і злива пролила потоки води на опалені вулиці. Справжня гроза. Грім і блискавка.
Вихор рвонув капелюшок і той таки покотився мокрим бруком.
Наздоганяла його як могла. Не помічала змоклої геть сукні.
Та його подорож скінчилася у брудній калюжі. Як і яскраві літні мрії.

Він завжди був кволим худеньким невдахою в окулярах. Матусин синочок.
З дитинства реальні та вигадані образи. Відчай і сльози. Злість. Марні спроби виборсатися, знайти друзів, або, хоча б СПРАВУ.
Так хотів зробити щось значне. Щось, щоб сприймали всерйоз, щоб не сміялись.
Та все валилося з рук. Не виходило. Багато ідей довелося залишити невтіленими.
Навіщо все? Навіщо він?
Мучили думки про самогубство.
Але…
Тут теж не все гладко.
«Не щастило» часто думав він.
Машини не збивали. Маршрутки не потрапляли в аварію. Не падали літаки. Не топило море.
А на щось радикальніше не ставало снаги.
А може ще щось буде?
Життя наче завмерло в часі та просторі. Наче безмежне нічне жахіття.

Молодий амбітний письменник відклав ручку і незадоволено скривився. Що за персонаж? Що з ним робити далі?
Задум от-от мав викристалізуватися. Ще трішки.

Сьогодні великий день. Шанс для групи, що вже рік помітно музикує у підвалі. Скільки порогів оббито, скільки студій обійшли.
Не формат.
А звуки так і розривали із середини. Голос – ніби відділявся від тіла.
Хто чув?
Ніхто.
Та все зміниться. Ввечері концерт. Приїде Той, чиї постери заповнюють стіни. Єдиний виступ. Все залежить від цього.
Він – вокаліст. Обличчя команди. А отже – лідер. Мусить думати про майбутнє. Скільки друзі витримають? А якщо розбіжаться?
От і скінчився феєричний концерт. Які враження! Очі засліплювали софіти і декорації.
Справжнє шоу!
Кумир швидко йде до виходу крізь натовп шанувальників. Треба ловити момент.
Дозвольте на хвилинку! Спробував проштовхнутися до зірки.
Та де там.
Не почув. Пройшов.
Все.
Що далі?
Втомлений фронмен сховався за дверцятами лімузину. Усміхнувся. Згадав того, що так завзято намагався запропонувати записи своєї групи. Чув їх.
То була дивовижно щира і цікава група.
Шкода, що не вийшло. Все одно він уже не міг би їм допомогти.
Хороші хлопці. Сам був таким.
Колись.

Вона прийшла додому раніше.
Як звично перевдягнулася, рушила на кухню. Поставила пательню на плиту. Все автоматично. Як завжди.
За звичкою увімкнула радіо.
Але загрозливу тишу не перервали знайомі звуки. Радіо мовчало.
Хвилину.
Дві.
Напруга зростала в приміщенні.
Нервово крутила ручку настройки.
Тільки шум і скрегіт.
Що таке?
Про їжу забуто. Тиша дратувала.
А в голові вихором проносяться думки: «Що сталося?», «Яке лихо?», «Мовчанка навмисна чи випадкова?»
Це було незвично. Такого не очікувала. Не була готова.
Надія понесла у вітальню. Може телебачення щось повідомить?
Квапливо увімкнула телевізор. Проклацала пультом.
Нічого.
Тільки «сірий дощ». Та шум. На всіх каналах.
Дивна паніка. Завжди казала, що не довіряє телевізору. Навіщо його дивитися? Але тепер усе не так.
Зауважила, що без звичного «звукового фону» не обійтися.
Тепер цього бракувало.
Не було й інтернету. Забула поповнити. Відімкнули ще вчора.
Що далі?
Повернулася на кухню. Запалила газ, хоча їсти так і не хотілося. Просто звичні дії заспокоювали.
І раптом у спину гаркнуло (аж здригнулася від несподіванки):
«Шановні радіослухачі!
Перепрошуємо за технічні несправності. Продовжуємо наше мовлення!»

Міріадами крапель розсипається сонце. Його сліпуче сяйво заповнило весь простір, зробило небо нестримно, сліпуче білим.
Кожен із променів голкою входив у тіло, що ледь рухалося безмежними пісками і колись, ще так нещодавно, було відважним мандрівником.
Він уже навряд чи міг згадати, що змусило піти за караваном і яких чудес чекав. У роті пекло вогнем, як і смажені на пательні пісків ноги.
Марилось лише ковтком води. Але довкола на сотні мильне знайти і калюжки.
Можливо, колись тут пройдуть люди? Чи встигне він?
Та поки ніхто не прагнув застрягнути в цій негостинній місцині.
Очі заливає піт. Все важче шукати хоч якогось шляху.
Скільки ще так брести?
Можливо, милосердний скорпіон скоротив би муку, але не видно і його.
Нічогісінько.
Але що це? Що видніється там за обрієм? Невже правда?
Онде пальми! Оаза! Значить і озерце є!
Вода!!! Рятунок!!!
Остання спроба. Ноги рвонули вперед. Руки в очікуванні простягають спечені долоні…
Пісок. Один пісок.
Мара.

Він спускався сходами вниз. Як завжди зранку. Хіба що поспішав. Від нетерплячки.
Можливо, сьогодні у поштовій скриньці буде лист. Вирішальний! Той самий!
Скільки ж на нього чекав. Рахував хвилини. Відзначав дні. Сьогодні мусить пощастити!
Так. О і скринька. Зараз тільки відімкнути.
Де ключ?
Треба пошукати. У кишені-нічого. Друга – теж пусто.
Все гаразд. Заспокоїтися. Може в барсетці?
Рука вже нервово мацає речі. Подивитися уважніше.
Скільки ж того дріб’язку!
А ключа таки немає.
Чи вдома забув?
Та зараз ніколи. Треба йти. Ввечері вдома пошукає.
День пройшов як в тумані. Чи то пак, як на шпильках. Тільки б скоріше. Вже й питали чи чого не трапилося.
Та все ж прийшов врешті і вечір.
Додому не йшов. Біг.
Обшукав усе. Двічі. Тричі.
Немає!
Тільки тепер накотило відчуття безвиході.
От халепа!
Наступного дня прийшлося побігати, щоб вирішити проблему із замком.
Ще через день скринька нарешті показала свій вміст.
Нарешті! Є! Лист!
Розірвав конверт.
Очі гарячково пробігли по тексту.
Резюме прийнято! Іноземна фірма запрошує на роботу. А от інформація про співбесіду.
Що? Коли?
Надія впала у п’яти.
Вчора.
Все було вчора.
Поруч з розламаною скринькою дзенькнув ключ.

Клодетта любила берети.
У неї була їх ціла колекція. Різних кольорів і відтінків. І шалики в тон.
Їй здавалося, що вони надають шарму і поетичності.
Як тільки наставала осінь Клодетта поспішала сховати руді кучері під новеньким беретом. Волосся здавалося їй неслухняним і розбурханим.
Того дня на виставці було людно. Дівчина оглянула експозицію і ледь проштовхалася до виходу.
На вулиці за звичкою торкнулася волосся, щоб поправити берет. І не намацала його.
Згубила.
Короткий погляд на хідник не дав результатів. Шлях до галереї не навів на слід згуби. Всередину не повернутися.
Берет втрачено.
Це ж була не просто річ. Стиль. Особиста відзнака.
Та що ж робити? Доведеться йти так. Відчуття – наче стала невидимою. Скоріш би додому.
- Ой, дівчино, обережніше!
- Пробачте.
« От уже й людей збиваю. Халепа.»
- Та нічого, не переймайтеся. А Вам не казали, що у Вас гарне волосся?
- Та ні.
« Ото ще. Якась руда пакля.»
- Пропоную знятися в рекламі шампуню.

Театр гримів оплесками. Актори вкотре виходили на сцену. То був вдалий вечір.
‑ А знаєш, - звернувся до мене партнер,- у тебе просто дивовижний дар перевтілення, здається, ти можеш бути будь-ким, такий різний.
‑ Та ні, - втомлено відмахнувся я, зараз не до компліментів.
‑ То тільки здається. Звичайне акторство, як і в усіх нас.
‑ Помиляєшся, - заперечив він.
‑ Ти особливий. Але то не має лестити.
Я замислився. Хіба? За плечима чимало вистав. Тут у маленькому театрику мене не обминали ролями, але і не надто хвалили. Чи здивує когось акторська здатність до перевтілення? То якийсь жарт чи шпилька? Та сьогодні було явно не до того. Час додому. Режисер вже призначив чергову репетицію. Здавалося, що майбутнє не готує нічого нового. Взяли чергову п’єсу. Почалася робота. Та з самого початку щось пішло не так. У ролі дратувало все. Що за безглузді репліки? Якісь не вибудувані мізансцени. Недоладні рухи. З таким ще не стикався. Звісно, і раніше траплялися, м’яко кажучи, не шедеври. Та й вибору особливого не було. Але це? Так тяжко ще не було. Невже хто врік? Чи взагалі профнепридатний? Такі думки не сприяли вживанню в роль. Режисер нервував і кричав. Репетиція не йшла. Не виходить. Чому? Нарешті репетицію зупинено. Значить, слід очікувати серйозної розмови. Все гірше і гірше. Як невчасно. Та коли зайшли за куліси погляд «начальника» виявився сумним і стривоженим. Бурі не передбачалося і від цього засмоктала тривога. Стиснуло від передчуття. ‑ Ну що, кепсько? – спитав він тоном турботливого батечка.
‑ Не подобається роль? А я думав, ти зрозумієш. Тобі мало бути аж надто легко зіграти її. Хіба він тобі нікого не нагадує?
Я напружився.
‑ Адже головний герой –ти. Чи вже ні?

Коли руйнується світ, чим укріпити основи? Де ті матеріали, що дозволять не зламатися від безсилля? Як розуміти логіку того. Хто рве душу?
Терпіти, чекати і мовчати, коли хтось без тебе вирішує твою ж долю чи можливо це? Як довго?
Знати, що зовсім скоро може не залишитися не тільки виходу, а й взагалі значної частини того, що було твоїм життям і особистістю, нестерпно.
Є безліч речей і подій, з яким не можливо змиритися. Ні за яких умов чи обставин. Чи таки змусять?
Як далі?
Невже можливостей стане ще менше? Якщо це взагалі можливо.
В те, що відбувається повірити все важче. Як у страшний сон.
Особливо, якщо це не сон. Гірше. А може бути і ще жахливіше.
Чи ні?
Бо якщо так, то не допоможуть ні слова, ні дії.
І тоді це кінець. Не виплутатися.
Та треба хоча б спробувати. Це краще, ніж безнадійно чекати і змиритися. Це боротьба з часом і за час.
Може ще є шанс?

Світ навколо повний життя і руху. Скрізь звуки і кольори.
Та все ж неможливо не помітити, що навколо повно стін та перепон. Стільки маленьких замкнених світів Кожен окремо.
Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.
Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.
Крик – не аргумент. Не спосіб переконати чи виграти суперечку.
То спосіб достукатися.
Вдалий?
Навряд.
Все про що можна сказати без крику насправді для тебе нічого не варте. Не надто важливе. Адже кричать саме про те, про що не можливо мовчати. Інакше біль і смерть. Внутрішня смерть.
Тоді все без мети. Механічні дії. Існування. Втрата іскри.
Крик – це спосіб впевнитися, що не зник остаточно.
Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході.
Тоді крик то порятунок. Надія і відчай сплетені міцним клубком. Пошук.
То про що варто кричати?

Його так манив лакований блиск тої крутої тачки, якою сьогодні приїхав новий одногрупник Її гладенькі боки створені розривати простір, мчати наввипередки з вітром. А власник же напевно влаштовує на ній такі перегони ночами! Погляд впав на потерті джинси. Так. Самому на таку не заробити. От би хоч в салоні посидіти! Новачок уже зібрав у коридорі групу «прихильників» і щось розповідав, як видно з широких жестів. На нього ж уваги ніхто не звертав. Перерва спливала. Щось дзенькнуло об підлогу. Глянув і серце радісно застукотіло. Зовсім поруч лежав ключ. Той самий! Від мрії! Ото шанс! А може гукнути? Та ні. Ще дві пари . Можна швиденько випробувати цяцьку і повернути. Ніхто й не помітить. Нічого ж страшного? Авто і справді дивовижне. Завелося миттєво. Не зчувся, як уже мчиш містом під модний музон. Класно! Швидше! Швидше! Встигнути б повернутися! Рух заводить і бадьорить. Що це?! Звідки?! Гальма! Де гальма?! Що за звук?! Ой! Блискуча колись автівка скоцюрбилася на узбіччі металобрухтом. Сліпо вдивляється навколо розбитими скляними друзками.

Я зустрів його на поетичному вечорі. Подробиць уже не згадаю. Стерлися з пам’яті з часом. Але не ця зустріч.
Він одразу привертав увагу. Елегантний. Стрімкий. В чорному пальто з білим шаликом. У віці, але не старий.
Зупинився поглядом на мені . Пропалив.
- Доброго вечора. – Почув я, здригнувся від несподіванки.
- Пробачте. Ми знайомі? – Наважився запитати.
- Я читав ваші твори. Справили враження. Можна поговорити?
- Так. Звичайно. Тут неподалік непогане кафе.
Цікавість охопила мене. Ледве дочекався, доки не влаштувалися за столиком. А він не поспішав. Наче наважувався почати.
- Ви схожі на друга однієї панянки. Бачив вас разом якось. Сказав незнайомець. Назвав її.
- Так. Знаю її. Але ми розлучилися . Давно. Знаєте що з нею зараз? Проблеми?
- Вислухайте. І вирішите самі. – Стримав Він мій запал. Я тепер можу розповісти це.
Його розповідь вразила мене. Я думав, що після ТАКОГО більше не писатиму. Але таємниця роздирає мене. Мушу переказати.
Мене завжди цікавила психологія. Змолоду я був зачарований світом людських бажань та емоцій. Я скоро навчився непогано читати людей. Почав помічати тих, хто має великі і щирі мрії. Це подобалося мені. Сам бажати не вмів.
Я придумав як бути ближче до того життєдайного джерела. Знайомився з потрібною людиною. Казав, що письменник і пишу книгу про людські пристрасті. Питав про найзаповітніші бажання. А на прощання казав «Хай ваше бажання здійсниться». Повірте, я не мав на увазі нічого злого. Просто слова.
А нещодавно довідався що ті слова збуваються. Ліпше б я їх не казав.
Нещодавно прочитав у газеті, що юнак, який писав музику і мріяв про славу покінчив життя самогубством. Не витримав публічності і того, що всі його вчинки під прицілом преси. І навіть шукають про що він думає. А він же був першим моїм «клієнтом».
Далі більше. Дівчина, що мріяла про кохання отруїлася, коли її коханий загинув в аварії. Про це розповіла її подруга.
Новини накочувалися звідусіль. Таке траплялося з кожним, кого я «ощасливив»! КОЖНИМ!
Не віриться що це сталося.
Він перевів подих.
Я не підганяв його. В очах і так застигла нелюдська мука.
Невже вони хотіли іншого? Чи розучилися мріяти?
Тепер я колекціонер самогубств. – сказав ледь чутно.
Час і мені знайти свою кару. Але останньою я бачив вашу подругу.
Може встигнете?

Гнів потрохи слабшав. Уже не так свербіли руки гепнути кулаком про брудному столу дешевої «наливайки».
Марно…
Порожній кухоль пива. Невже його?
Ага. От і все.
Як завжди. Хотів спокою. Щоб не «надриватися» даремно.
Дочекався.
Відчуття гниття заживо. Спокій. Як у всіх?
Невдаха!
Оглянув вогку підлогу. Байдуже.
Ні друзів. Ні розваг. Старанний і тихий.
Був…
Освіта.
А робота? Роботи немає. Не для нього. Не для таких як він. Занадто амбітний? Та куди вже до амбіцій.
Але невже отак?
Скільки попереду порожніх років? Скільки років чекання?
Лікоть мокне в пивній калюжі. Час зупинився.
Даремно вона ТАК дивилася, коли повернувся після чергових пошуків. Не пояснити їй. У неї все інакше. Дружина. Простіше? Здавалось. Тепер сумніви.
Вічні сумніви.
Думає, що він зовсім нікчема. А от інші! Чим інші?
Рука безсило опустилася.
Навіщо? Навіщо було те питання:
«Що? Знову?»

Метелики кружляли довкола лампи. Летіли на вогник, до світла. Летіли як і тисячі до них, керовані покликом, не власною волею.
Сьогодні їм не вдасться згоріти. Лампа не гасова. Не каганець. Б’ються даремно.
Не судилося легкої красивої смерті. Так.
Все одно вік їх короткий. Ефемерні крильця не для грубої матерії.
Прибере цих малюків не милосердна ніч, а безжальний байдужий день.
Все одно.
Вони не знають. Не відають сенсу. Не мають призначення.
Чи все ж мають?
Сиджу у півтемряві нічного ліхтаря і слова злітають на папір.
Як метелики.
Куди вони випурхнуть і навіщо?
Та хай.
Літає легкокрила комашня, розвіює крильцями важкі думки і не хочеться морок згущувати. Сам якось.
Сюркочуть десь в траві цвіркуни і кличуть хвилини за собою.
А папір? Папір стерпить.
Скільки на нього вилито.
То справжня прірва, що вдивлятиметься таки в тебе.
Глянути?

Похмурого осіннього ранку вони сиділи в маленькій кав’ярні, а за вікнами вирувала гроза. Він не міг відвести погляду від чарівної супутниці, її смаглявого замисленого обличчя, темної коси, глибоких карих очей, що дивились кудись повз. Хлопець не знав про що вона думає цієї миті й почувався дуже незатишно поряд.
Заходили і виходили відвідувачі, а тиша між парою ставала чимраз напруженішою, наче розверзалася прірва. Раптом він не витримав: “Ти хочеш щоб я пішов?” Відповіддю було мовчання. Це кінець.
Він вийшов у дощ і побрів крізь стіну зливи. Не відчував холоду, не бачив дороги. Не мав більше жодних бажань. Лише пустку.
Болем стиснуло їй серце, але більше нічого не змінити. Так треба було. І тільки спогади наче відкрита рана залишились вічною мукою між ними.
Небо зупинило серцевий ритм, вдихнуло, і в порожнечу грудей сірим безмежжям глянула безодня. Від тремтіння мурашки пішли по тілу.
Важкі темні хмари роздерли блакить на клапті. Поривом вітру змело тривожну паузу і на землю застукотів прудкий дощ, наче поспішав заповнити незручну тишу.
На спорожнілих змерзлих вулицях виростали гриби парасоль.

Сьогодні вона поспішала повз базар без затримок. Верталась додому, в тепло і затишок.
Навколо молодь роздає листівки. Одна все ж опиняється в руках.
Погляд ковзає в текст. Там реклама. Яскрава і глянцева.
Але що це?:
«Екологічно чисті лінзи «Сльоза»! Зустрічайте нову якість зору!»
Такого ще не було. Щось дійсно незвичне. Знала, бо з дитинства короткозорість псує життя. Окуляри негарні і незручні. Лінзи – брудний шматок силікону.
Так. Що ж там далі пишуть?:
«Нова технологія на основі природньої сльози покращує зір завдяки збільшувальним властивостям звичайної краплі. Чіткість зображення і комфорт гарантовано.»
Сльози? Звідки ж їх беруть? Хто плаче? Чи їх там обробляють? Може імітація? Що можна побачити крізь чужу сльозу?
Цікаво як воно працює. Телефон і адреса є. Додому встигнеться. Тут поруч.
Декілька хвилин і контейнер з дивом в руках.
Треба спробувати на місці. От і піпетка, інструкція. Так. Крапаємо як звичайні очні краплі. Легко.
Справді видно добре. Адаптація до кожного ока. І не ріже рогівку.
Час на вулицю.
Знайомий базар. Щойно проходила. Але…
Наче щось змінилося. Якось сміття наче побільшало. Графіті такі огидні. Люди штовхаються. Гамір.
Та що це? Чи то раніше не помічала через вади зору? Чи щось інше? Наче люди стали якісь похмуріші. У кожного яка гризота на обличчі написана. І небо сіре.
Час додому. Кілька кроків, а наче кілометри.
От і під’їзд.
У поштовій скриньці мотлох. Кредити в банку пропонують, а перед очима колектори. Які потім телефони обірвуть.
Ліфт знову не працює. Халепа.
На стінах знов брудні надписи.
Голова паморочиться. Ноги важкі.
Нарешті ключ у дверях.
- Привіт люба! Я вже чекаю!
Це чоловік. Рідний.
Ой! А чого ж це він такий втомлений. Безнадія якась в очах. Я набридла? Чи робота? Чи здалося?
- Пробач коханий. Затрималася. Щось мені недобре сьогодні.
А в руках папірець з інструкцією:
« Побічні ефекти: можливість бачити чужі емоції. Шкідливо для близьких стосунків».

Скоро сьома. Час на сцену.
Розчохлити скрипку. Смичок в руки. І мелодія несе за собою мов бурхливий потік, вихор і занурює в глибини.
Мить. Друга. Забути про все.
Але що це?!
Звідусіль чується шум і сміх.
Очі ковзають по залу.
За столиками веселі компанії. На столах повні тарілки і залишки страв. Сміх і тости не припиняються.
Кольнуло десь в глибині «Для кого тут звучав Скорик? Чи чув хто Вівальді?»
Та зараз. Зараз. Буде щось «веселе», «легше». Влаштуємо.
Глянув на скрипку.
Налаштуватися не виходило.
Руки самі виводили популярний мотивчик.
А перед очима концерти, які запам’яталися з дитинства, музична школа. Залюблені в музику вчителі.
В консі обіцяли райдужні перспективи. Казали, що має талант і вміння.
А тепер оце?! Заміський ресторан? І це все на що здатен? Все заради чого уникав звичного для інших життя і розваг? Дарма?
Гроші є. Друзі кажуть живе добре. А як їх заробляти?
Набридло все. А куди піти? Кому потрібен скрипаль? Лише ресторану.
А може це не кінець? Доки в руках скрипка.

Зоряне небо над головою дарувало спокій, гармонію і будило прагнення до вершин, недосяжних, але таких заманливих. Маленькі яскраві вогники спалахували в ритмі чарівних видінь, мов танцювали серед темряви. Вони осяювали ніч і давали надію на новий день,що принесе звершення і світло. Їх мимохіть шукав погляд у хвилини тривоги і смутку. Саме вони робили ночі загадковими і принадними. Зорі нагадували про справедливість і змушували до пошуку людськості. То був прихисток поетів і романтиків, що шукали натхнення, вдивлялися в холодне далеке сяйво як у відблиск загубленого Раю. Сьогодні на небі хмари. Темрява поглинула все навколо, проковтнула зорі. Ніч стала прихистком страху і злочинів. Мрії заснули. Чи довгою буде ніч? Що принесе очікуваний світанок? Чи скоро на небо повернуться зорі, що звіщують кінець мороку і початок нової історії?

Слово з нами завжди. Слово з нами скрізь. Назви шукаємо всьому, що бачимо, чуємо, відчуваємо. Воно поєднує і роз’єднує. А якщо не можливо вимовити? А якщо не можна почути? Який світ без слів? Без звуків? Повна тиша і німота. Думки помирають не висловлені, розпирають груди, печуть всередині. У світі без звуку можливий тільки рух ручки по паперу. А папір у шухляду? Написано все одно не те, що могло б бути сказано. Мертве, як опале листя холодної осені. Лабіринти пам’яті, що бережуть забуте життя. Навіщо ж щоб чули? Для чого випускати те, що хотів би, але не можеш сховати? Щоб не опанувала глухота?

1.
Цього снігового сонячного дня Майдан вибухнув помаранчевою загравою. Країну чекала Революція Обурення. Тут зібралося багато відчайдушних і сміливих людей з надією на неминучі зміни . Казали їм: проти чого протестувати у країні "свободи слова", якого все одно не чули і не будуть чути. Але попри те, події декого стривожили, бо міліцію видно було повсюдно. Влада готова захищатися від тих, хто її обирав, але більше не хотів терпіти наруги і знущань. Подих свободи, який намагалися вбити століттями, наснага відстояти власну гідність, охопили молоді душі, що не втратили мрій. Здавалося, що прийшло очищення, як перший сніг, що ховає сміття брехні та бруду, що накопичилися в нестравній кількості. Столиця зібрала людей із усіх міст, містечок і сіл на Майдан, що став символом Визволення. Тут панував єдиний порив, а слова, такі порожні дотепер, набували сили і барв. Так все починалося...
2 .
Автобус трюхикав по дорозі до Києва і віз поповнення протестувальникам. Найдужче хотіла побачити все на власні очі тендітна русява дівчина, що сиділа біля вікна з помаранчевою стрічкою. Її думки перервали постріли, що прокотилися салоном, десь дзенькнуло розбите скло і з пронизливими криками пасажири кинулися врозтіч. Довелося ловити попутку, хоча страх таки добряче лоскотав нерви. - Ти звідки така смілива? усміхнувся водій, коли зауважив стрічку. -Я зі Львова - Поїхали, я довезу, сам в Київ. На Майдані передусім шукала своїх, львівян. Гукнули знайомі та запросили до свого гурту. Минав повний вражень день. Майдан стихав. Люди ховалися в намети. Зима снувала срібну павутину, що наче завіса з місячного сяйва, розділила небо і землю. В темряві повисла тривога…
3.
Віктор сидів за комп`ютером в інтернет-кафе. Чекав друзів, які б мали вже прийти. Напругу видавала спина, а очі пильно вдивлялися в монітор. Час спливав, і юнак уже виходив на вулицю, зустрічати схвильованих активістів відомої уже організації "Пора". - Ми збираємося в Київ. Скоро почнеться буря. Сказав перший в балоновій куртці. - Треба бути обережними. Тут не Львів, а Донецьк. Я поїду з вами. І майте на увазі, що можна не добратися. Поїдемо потягом. Збір о 18.00 - Слухаємось, хихикнув хтось ззаду. Квитків на Київ не виявилося. Довелося їхати з пересадками. Та вокзал ще охороняли не так пильно. Вдалося потрапити на місце без особливих пригод. Акція протесту набирала обертів. Виступали лідери опозиції. Усі були готові стояти до кінця. Облаштували наметове містечко, знайомилися, дискутували. Гостинні кияни носили їжу і теплий одяг. А новини були тривожні: когось побила міліція, когось закрили у ВУЗах, автобуси напоролися на "їжаків". Так протестанти намагалися потрапити до Києва. Ніхто особливо не дивувався, залякані люди втомилися боятися. Попри мороз на майдані було тепло і дружньо. Ніхто не помітив, що міліціонерів чимраз більшає і наметове містечко готуються зносити…
4 .
Відлунали виступи, погасли свічки, затоптано ватри. Навіть місяць уже давно сховався за густі чорні хмари. У наметовому містечку панував тихий сон і глуха, темна ніч. Для багатьох юнаків та дівчат це була перша ніч у наметах. Раптом крізь заплющені повіки Віри прорізалося яскраве світло. Наступної миті вигукне несподіваний гуркіт гучномовця: - Виходьте з наметів! Наметове містечко встановлено незаконно і буде знесене! Наступні події розвивалися стрімко. Зібралися на Майдані. Намагалися переконувати, що право на протест невід`ємне, що зносити намети злочинно. Марно. Почався демонтаж. Хтось спробував перешкодити. Міліція била протестантів і багато опинилося в кайданках. - Ви не можете так чинити! крикнула Віра. Її помітили і запхнули в автозак. Там поруч сидів Він. Віра вже встигла помітити густе темне волосся і карі очі, які читали наскрізь. - А ти смілива. - Як тебе звуть русявко? Голос обплітав, накривав пухнастим покривалом, забирав навіть подих. - Я Віра Прошепотіла і сховала погляд. -Віктор. Будемо знайомі. Тим часом доїхали на Лук`янівку. Затриманих повели до СІЗО. - Це незаконно! - Дозвольте хоч подзвонити! Лунало в коридорах - А по ребрах не хочеш? В камері розмова продовжилася -Ти з якого міста? Невже досі не злякалася? Навіщо мене захищала? - Я зі Львова. В нас немає байдужих. Хіба дивно слухати серце? Чесно відповіла Віра. - От не сподівався зустрітися з львів’янкою за таких обставин. Спробував пожартувати Віктор. - Я сюди з Донецька добирався, хлопців з пори привіз. Де вони ділися? - А ти не бійся. Нам нічого закинути. Потримають та й відпустять. Права наші знаю. -З тобою не страшно. Усміхнулася. Сірів за вікнами світанок, позіхав за столом черговий. А Віра і Віктор дивувалися як багато їх поєднує. Неймовірна схожість попри відмінні історично, культурно і мовно частини країни. Віктор розповідав про шахти і їх філософський факультет, про те як вдалося організувати осередок опору в Донецьку попри численні перешкоди і напівлегальне становище. Віра розповідала про галерею "Дзиґа" і улюблений театр Леся Курбаса, про журналістські завдання і друзів. Здавалося ця розмова могла тривати вічність. Але до реальності повернув відчутний і болючий удар у вухо Віктору. Не встигла Віра крикнути, як хлопця вже волочив якийсь міліціонер...
5.
Віру кинуло в холодний піт. Як можна було не почути скрегіт ключа в замку камери? Згадала криваві сліди на снігу у сяйві ліхтарів, коли громили наметове містечко. "Що з ним буде?" жахнулася. - Що, тепер ти помітиш нас, принцесо! Перервав її думки шафоподібний монстр явно кримінальної зовнішності. - Зараз розважимося! Пролунало явно загрозливо. Амбал рушив на зблідлу дівчину, але дорогу заступив невисокий юнак в окулярах і з помаранчевою стрічкою на рукаві. - Не смій її чіпати! - Це хто там пищить?! Щось не бачу. З`їздити в рило? Та позаду виросли ще двоє - Ми не дозволимо. - Дякую друзі! з полегшенням вигукнула Віра. - Своїх не кидаємо. - Бачили тебе на Майдані. У камеру привели нового затриманого. Той був кремезний, злючий, у шкірянці. Камера застигла з жаху. Юнак в окулярах шепнув Вірі " Він був у розшуку за зґвалтування. Кажуть прізвисько має Хам. Але до влади лояльний і може бути підсадкою." Та раптом з-за дверей "кімнати допиту" почувся пронизливий крик...
6.
Віктора посадили на пригвинчений до підлоги стілець. Навпроти сидів опасистий міліціонер з маленькими очками, що буравили підслідного, наче той призначений для дослідів. В кабінеті було спекотно і слідчий витирав піт з чола. За спиною озброєний конвой з двох міліціонерів. Нестерпно боліли скуті кайданками руки. Гострий біль пульсував у скроні. Та Віктор знав, що це тільки початок.
- Прізвище, ім’я, по батькові?
- Семенко Вікктор Васильович
- Рік народження?
-1978
- Раніше суджений?
- Ні
- Ми маємо інформацію, що ви засновник нелегального угруповання, яке займалося виготовленням і розповсюдженням наркотиків, а також виготовленням вибухових речовин з метою влаштування теракту.
- Це неправда
- Назвіть всіх учасників угрупування
- Ми не терористи. Ми законна громадська організація.
Міліціонер за спиною Віктора ударив черевиком у спинку стільця. Юнак зблід і з зойком впав на підлогу.
- Будеш колотися свиня?! Кричав другий і продовжував бити ногами.
З горла юнака долинав лише слабкий хриплий стогін. Наступний удар потрапив у обличчя. Пішла носом кров. Віктор уже не чув, що йому кричали. А екзекуція продовжувалася. Наступний удар в печінку привів до втрати свідомості. Коли двоє міліціонерів приволокли непритомного юнака в камеру, звідусіль прорвався зойк жаху. Синці, рани, закривавлене обличчя і зведене судомою тіло Віктора свідчило про серйозність намірів нелюдів в погонах. Сподіватися більше немає на що. А Хам злорадно посміхався…
7.
Поговорити їм більше не вдалося. Віру вигнали з СІЗО так несподівано, як і забирали. Двері зачинилися перед нею. Тепер Віра зрозуміла все. Вона згадала розповіді Віктора про його діяльність, згадала, яке значення надавали його свідченням «правоохоронці» і не даремно підселився співкамерник. Вона знала тепер забагато. «Нам кінець» подумала Віра перед тим, як постріл у спину збив її в темний, холодний сніг довгої зимової ночі.

Про що думала вона, коли жувала в самоті поп-корн, куплений потай? Про що думала вона, як ховала мрії від всього світу і сиділа при свічці? Та свіча не рятувала від жаху ночі та химер. А може вона чекала очищення, коли йшла за тремтливим полум`ям, острівцем світла, який не відкривав світ чітко і однозначно, а розмивав межі світла і темряви. Таке світло залишає межу, за якою можна чекати будь-яких несподіванок. Вона так чекала на ці несподіванки, що все уявляла собі як побачить незвідане, тривожне, недоступне, те, що не можна бачити нікому. Вона плекала свій страх. Але вона хотіла бачити лиш ледь помітні тіні, що наступної миті знову сховаються у темряву, залишаючи світлу пляму пусткою, мов сцену для нових вистав. Вогонь-не денне світло і тим паче не лампа. Вогонь- стихія з душею багатозначно мінливою і бездонно вічною. Вогонь, як плин часу від язичка до язичка. Вогонь пробуджує вікову пам`ять. Вогонь дає відчути себе піщинкою в безмежному Космосі, а може і злитися з всесвітом, забути себе. Зорі спокійні і холодні, а вогонь - розбурханий вир, що здається був ще до самого світу.
2002