Метелики кружляли довкола лампи. Летіли на вогник, до світла. Летіли як і тисячі до них, керовані покликом, не власною волею.
Сьогодні їм не вдасться згоріти. Лампа не гасова. Не каганець. Б’ються даремно.
Не судилося легкої красивої смерті. Так.
Все одно вік їх короткий. Ефемерні крильця не для грубої матерії.
Прибере цих малюків не милосердна ніч, а безжальний байдужий день.
Все одно.
Вони не знають. Не відають сенсу. Не мають призначення.
Чи все ж мають?
Сиджу у півтемряві нічного ліхтаря і слова злітають на папір.
Як метелики.
Куди вони випурхнуть і навіщо?
Та хай.
Літає легкокрила комашня, розвіює крильцями важкі думки і не хочеться морок згущувати. Сам якось.
Сюркочуть десь в траві цвіркуни і кличуть хвилини за собою.
А папір? Папір стерпить.
Скільки на нього вилито.
То справжня прірва, що вдивлятиметься таки в тебе.
Глянути?