1.
Цього снігового сонячного дня Майдан вибухнув помаранчевою загравою. Країну чекала Революція Обурення. Тут зібралося багато відчайдушних і сміливих людей з надією на неминучі зміни . Казали їм: проти чого протестувати у країні "свободи слова", якого все одно не чули і не будуть чути. Але попри те, події декого стривожили, бо міліцію видно було повсюдно. Влада готова захищатися від тих, хто її обирав, але більше не хотів терпіти наруги і знущань. Подих свободи, який намагалися вбити століттями, наснага відстояти власну гідність, охопили молоді душі, що не втратили мрій. Здавалося, що прийшло очищення, як перший сніг, що ховає сміття брехні та бруду, що накопичилися в нестравній кількості. Столиця зібрала людей із усіх міст, містечок і сіл на Майдан, що став символом Визволення. Тут панував єдиний порив, а слова, такі порожні дотепер, набували сили і барв. Так все починалося...
2 .
Автобус трюхикав по дорозі до Києва і віз поповнення протестувальникам. Найдужче хотіла побачити все на власні очі тендітна русява дівчина, що сиділа біля вікна з помаранчевою стрічкою. Її думки перервали постріли, що прокотилися салоном, десь дзенькнуло розбите скло і з пронизливими криками пасажири кинулися врозтіч. Довелося ловити попутку, хоча страх таки добряче лоскотав нерви. - Ти звідки така смілива? усміхнувся водій, коли зауважив стрічку. -Я зі Львова - Поїхали, я довезу, сам в Київ. На Майдані передусім шукала своїх, львівян. Гукнули знайомі та запросили до свого гурту. Минав повний вражень день. Майдан стихав. Люди ховалися в намети. Зима снувала срібну павутину, що наче завіса з місячного сяйва, розділила небо і землю. В темряві повисла тривога…
3.
Віктор сидів за комп`ютером в інтернет-кафе. Чекав друзів, які б мали вже прийти. Напругу видавала спина, а очі пильно вдивлялися в монітор. Час спливав, і юнак уже виходив на вулицю, зустрічати схвильованих активістів відомої уже організації "Пора". - Ми збираємося в Київ. Скоро почнеться буря. Сказав перший в балоновій куртці. - Треба бути обережними. Тут не Львів, а Донецьк. Я поїду з вами. І майте на увазі, що можна не добратися. Поїдемо потягом. Збір о 18.00 - Слухаємось, хихикнув хтось ззаду. Квитків на Київ не виявилося. Довелося їхати з пересадками. Та вокзал ще охороняли не так пильно. Вдалося потрапити на місце без особливих пригод. Акція протесту набирала обертів. Виступали лідери опозиції. Усі були готові стояти до кінця. Облаштували наметове містечко, знайомилися, дискутували. Гостинні кияни носили їжу і теплий одяг. А новини були тривожні: когось побила міліція, когось закрили у ВУЗах, автобуси напоролися на "їжаків". Так протестанти намагалися потрапити до Києва. Ніхто особливо не дивувався, залякані люди втомилися боятися. Попри мороз на майдані було тепло і дружньо. Ніхто не помітив, що міліціонерів чимраз більшає і наметове містечко готуються зносити…
4 .
Відлунали виступи, погасли свічки, затоптано ватри. Навіть місяць уже давно сховався за густі чорні хмари. У наметовому містечку панував тихий сон і глуха, темна ніч. Для багатьох юнаків та дівчат це була перша ніч у наметах. Раптом крізь заплющені повіки Віри прорізалося яскраве світло. Наступної миті вигукне несподіваний гуркіт гучномовця: - Виходьте з наметів! Наметове містечко встановлено незаконно і буде знесене! Наступні події розвивалися стрімко. Зібралися на Майдані. Намагалися переконувати, що право на протест невід`ємне, що зносити намети злочинно. Марно. Почався демонтаж. Хтось спробував перешкодити. Міліція била протестантів і багато опинилося в кайданках. - Ви не можете так чинити! крикнула Віра. Її помітили і запхнули в автозак. Там поруч сидів Він. Віра вже встигла помітити густе темне волосся і карі очі, які читали наскрізь. - А ти смілива. - Як тебе звуть русявко? Голос обплітав, накривав пухнастим покривалом, забирав навіть подих. - Я Віра Прошепотіла і сховала погляд. -Віктор. Будемо знайомі. Тим часом доїхали на Лук`янівку. Затриманих повели до СІЗО. - Це незаконно! - Дозвольте хоч подзвонити! Лунало в коридорах - А по ребрах не хочеш? В камері розмова продовжилася -Ти з якого міста? Невже досі не злякалася? Навіщо мене захищала? - Я зі Львова. В нас немає байдужих. Хіба дивно слухати серце? Чесно відповіла Віра. - От не сподівався зустрітися з львів’янкою за таких обставин. Спробував пожартувати Віктор. - Я сюди з Донецька добирався, хлопців з пори привіз. Де вони ділися? - А ти не бійся. Нам нічого закинути. Потримають та й відпустять. Права наші знаю. -З тобою не страшно. Усміхнулася. Сірів за вікнами світанок, позіхав за столом черговий. А Віра і Віктор дивувалися як багато їх поєднує. Неймовірна схожість попри відмінні історично, культурно і мовно частини країни. Віктор розповідав про шахти і їх філософський факультет, про те як вдалося організувати осередок опору в Донецьку попри численні перешкоди і напівлегальне становище. Віра розповідала про галерею "Дзиґа" і улюблений театр Леся Курбаса, про журналістські завдання і друзів. Здавалося ця розмова могла тривати вічність. Але до реальності повернув відчутний і болючий удар у вухо Віктору. Не встигла Віра крикнути, як хлопця вже волочив якийсь міліціонер...
5.
Віру кинуло в холодний піт. Як можна було не почути скрегіт ключа в замку камери? Згадала криваві сліди на снігу у сяйві ліхтарів, коли громили наметове містечко. "Що з ним буде?" жахнулася. - Що, тепер ти помітиш нас, принцесо! Перервав її думки шафоподібний монстр явно кримінальної зовнішності. - Зараз розважимося! Пролунало явно загрозливо. Амбал рушив на зблідлу дівчину, але дорогу заступив невисокий юнак в окулярах і з помаранчевою стрічкою на рукаві. - Не смій її чіпати! - Це хто там пищить?! Щось не бачу. З`їздити в рило? Та позаду виросли ще двоє - Ми не дозволимо. - Дякую друзі! з полегшенням вигукнула Віра. - Своїх не кидаємо. - Бачили тебе на Майдані. У камеру привели нового затриманого. Той був кремезний, злючий, у шкірянці. Камера застигла з жаху. Юнак в окулярах шепнув Вірі " Він був у розшуку за зґвалтування. Кажуть прізвисько має Хам. Але до влади лояльний і може бути підсадкою." Та раптом з-за дверей "кімнати допиту" почувся пронизливий крик...
6.
Віктора посадили на пригвинчений до підлоги стілець. Навпроти сидів опасистий міліціонер з маленькими очками, що буравили підслідного, наче той призначений для дослідів. В кабінеті було спекотно і слідчий витирав піт з чола. За спиною озброєний конвой з двох міліціонерів. Нестерпно боліли скуті кайданками руки. Гострий біль пульсував у скроні. Та Віктор знав, що це тільки початок.
- Прізвище, ім’я, по батькові?
- Семенко Вікктор Васильович
- Рік народження?
-1978
- Раніше суджений?
- Ні
- Ми маємо інформацію, що ви засновник нелегального угруповання, яке займалося виготовленням і розповсюдженням наркотиків, а також виготовленням вибухових речовин з метою влаштування теракту.
- Це неправда
- Назвіть всіх учасників угрупування
- Ми не терористи. Ми законна громадська організація.
Міліціонер за спиною Віктора ударив черевиком у спинку стільця. Юнак зблід і з зойком впав на підлогу.
- Будеш колотися свиня?! Кричав другий і продовжував бити ногами.
З горла юнака долинав лише слабкий хриплий стогін. Наступний удар потрапив у обличчя. Пішла носом кров. Віктор уже не чув, що йому кричали. А екзекуція продовжувалася. Наступний удар в печінку привів до втрати свідомості. Коли двоє міліціонерів приволокли непритомного юнака в камеру, звідусіль прорвався зойк жаху. Синці, рани, закривавлене обличчя і зведене судомою тіло Віктора свідчило про серйозність намірів нелюдів в погонах. Сподіватися більше немає на що. А Хам злорадно посміхався…
7.
Поговорити їм більше не вдалося. Віру вигнали з СІЗО так несподівано, як і забирали. Двері зачинилися перед нею. Тепер Віра зрозуміла все. Вона згадала розповіді Віктора про його діяльність, згадала, яке значення надавали його свідченням «правоохоронці» і не даремно підселився співкамерник. Вона знала тепер забагато. «Нам кінець» подумала Віра перед тим, як постріл у спину збив її в темний, холодний сніг довгої зимової ночі.