Тиша – спокій і гармонія. Тиша обплутує тепло і щільно.
Затишок. Приємний і заманливий у просторі звуків, шуму і гамору.
Так спокусливо заховатися у її міцних обіймах і забути про все бурхливе і текуче, наче повінь. Тут незмінність і певність. Захист і прихаток.
Вона приходить легкими кроками і непомітно будує навколо тебе бар’єр, що замкне від зовнішнього світу. Не буде спілкування. Новин. Проблем.
А що залишиться?
Все менше і менше місця. Все сильніша задуха від вати, якою навалює тиша. Все більша пустка.
Як пастка.
Ще живий? Ще тут?
Починаєш видряпуватися до звуків і світу.
Де весняні струмки?
Де шелестіння вітру і таємничий шепіт?
Де знайомі мелодії, що зворушували до сліз?
Зникли.
Стерті у вирі, що залишився там, за межами теплої нірки тиші.
Чи проб’ються хоча б громи і зливи, щоб змити набухлу вату?
Чи весняна повінь зможе прорвати цю греблю?
Ще не пізно?