Масивні неоковирні двері з грюкотом зачинилися, випустили із бетонної коробки тендітного юнака із зовнішністю ельфа. Той, очевидно, був чимось розлючений і його довгі світлі пасма розвіяв вітер.
На похмурих сірих вулицях снували невиразні постаті, що не бачили хмарного неба, та й взагалі не роздивлялися навколо.
«Як же набридло бути батьківською невдачею» виразно напружилося витончене обличчя, таке незвичне на цих вулицях.
«Як набридло боротися за кожен вибір!» скреготіли зімкнені щелепи.
«Чому завжди доводиться бути об’єктом чужих глузувань?! І що такого жахливого у тому, що я хотів стати архітектором?!»
Відповіді не було. Навколо облізлі стіни, потерта бруківка і яскраві біл-борди з рекламою накачаних тіл, що здатні лише до руйнування.
Набридло усе. Звичні облізлі вулиці, важкі панельні будівлі, незграбні огидні графіті, якими намагалися хоч трохи змінити навколишнє.
А, навіть, те сіре небо, смог, що повис важким сопухом над містом.
День за днем.
Наче близнюки. Так нестерпно.
Куди від цього подітися?
Куди сховатися?
Здається. Що вся життєдіяльність цього світу зведена до болю і принижень.
Ще з дитинства кпини та образи. Далі побутові і робочі «шпильки». Обережні, але не менш дошкульні.
А війни, схоже, не припиняються ніколи.
Його погляди і смаки оголошувалися застарілими, а то й безглуздими. З його вигляду сміялися Не залишали жодного закутка для того, що можна було б зберегти для себе.
Хоча й ні з ким не спілкувався, всі знали і зневажали його заняття музикою і поезією, його світле волосся, блакитні очі та гордовиту поставу.
Та раніше доводилося терпіти. Ховати свою особистість як можна. Весь досвід і, навіть, книжки, вчили, що життя – суцільна боротьба.
А він мріяв будувати і прикрашати, хотів мріяти і втілювати мрії.
Але таким бажанням тут немає місця. Не в цей час, не у цих обставинах. І не серед цих людей.
Чи так було завжди? Схоже, що ні.
Але ж навколо не відчувають особливого дискомфорту.
Звикли?
Невже не можна інакше?
Та чи знає він як інакше?
Думав, що знає. Хотілося так думати, бо інакше б не витримав.
Найгірше, коли не розуміють навіть удома.
І від цього так тягнуло кричати. Вилити кудись весь біль і безнадію.
Та залишалося лише терпіти, чекати і мовчати, коли хтось без тебе вирішує твою ж долю чи можливо це? Як довго?
Знати, що зовсім скоро може не залишитися не тільки виходу, а й взагалі значної частини того, що було твоїм життям і особистістю, нестерпно.
Є безліч речей і подій, з яким не можливо змиритися. Ні за яких умов чи обставин. Чи таки змусять?
Як далі?
Невже можливостей стане ще менше? Якщо це взагалі можливо.
В те, що відбувається повірити все важче. Як у страшний сон.
Особливо, якщо це не сон. Гірше. А може бути і ще жахливіше.
Чи ні?
Бо якщо так, то не допоможуть ні слова, ні дії.
І тоді це кінець. Не виплутатися.
Та треба хоча б спробувати. Це краще, ніж безнадійно чекати і змиритися. Це боротьба з часом і за час.
Може ще є шанс?
Але навіщо, щоб дати черговий привід для глузів?
І так достатньо.
Аж занадто.
Батько не втрачав жодної нагоди продемонструвати свою зневагу. Не можливо змиритися з тим, що тебе вважають невдачею, тим, хто не виправдав сподівань.
Він бачив, що настільки не схожий на батьків, що часом виникали сумніви у тому, чи їх він син.
З дитинства реальні та вигадані образи. Відчай і сльози. Злість. Марні спроби виборсатися, знайти друзів.
Так хотів зробити щось значне. Щось, щоб сприймали всерйоз, щоб не сміялись.
Та все валилося з рук. Не виходило. Багато ідей довелося залишити невтіленими.
Навіщо все? Навіщо він?
Мучили думки про самогубство.
Але…
Тут теж не все гладко.
«Не щастило» часто думав він.
Машини не збивали. Маршрутки не потрапляли в аварію. Не падали літаки. Не топило море.
А на щось радикальніше не ставало снаги.
А може ще щось буде?
Життя наче завмерло в часі та просторі. Наче безмежне нічне жахіття.
Безмежно тяжко шукати місця у такому світі.
Тільки йому?
За що так?
А, може це лише ілюзія?
Так відчай залишався всередині та іржею роз’їдав найменші спроби виборсатися.
Але як же не хочеться відчувати себе невдахою. Це відчуття заморожувало і забирало усі бажання. Не можливо було діяти. Не можливо було жити.
Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.
Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.
Поступово прийшло розуміння, що далі так не можливо. Треба прийняти себе, якщо вже не приймають інші.
Борсання продовжувалося.
І хотілося забути, що не можна вірити. Хотілося летіти, хоча літати теж не можна.
Скинути б згадки про вік і поразки. Тут можна. Ніхто не підслухає і не нагадає. А боляче. Не відпускає.
До тієї останньої розмови з батьком. Того вже не витримав. Не міг бачити його розпашілий розлючений вигляд, не міг чути безпідставний, але невпинний потік образ і неприйнятних вимог.
Він тікав із будівлі, що стільки років вважав домівкою, але тепер залишилася лише поганим спогадом.
Там більше не було нічого його. Ніхто не зупинить, не чекатиме, не закличе.
Чи був дім?
Даремне питання у світі глухоти.
Треба було зрозуміти раніше.
Чи можливо?
Тут нікого не цікавлять твої бажання. Це засвоєно давно і чітко. Вбили намертво.
Вперше накопичився гнів. Затуманився погляд. Всередині стискалося від відчуття несправедливості, подвійних стандартів, брехні.
Наче вперше побачив?
Так вперше.
Та ні. Раніше просто не так боліло.
Не помічав? Чи не хотів?
Але таки вперше відчув якусь особливу силу, що клубочилася і росла, роздирала ребра.
Наче полум’я розгоралося і обпікало роз’ятрені рани. Той попіл, що залишався на ранах не зцілював.
Ніколи раніше не знало його розуміюче й чуйне серце, що ним так часто попрікали, такого сплеску люті та образи. Наче все життя копичив у собі ту лаву, що розтікалася тепер із вулкану.
Кому потрібне те добро! Кричала душа у відчаї.
Чи чув хто?
Коли руйнується світ, чим укріпити основи? Де ті матеріали, що дозволять не зламатися від безсилля? Як розуміти логіку того. Хто рве душу?
Руки стислися в кулак. Побіліли кісточки. В очах розтопилася сталь, темна і загрозлива.
А вітер непомітно набирав силу і переростав у справжнісінький вихор. Небо потемніло і десь далеко вже чувся гуркіт грому.
Люди вже з тривогою поглядали на небо і поспішали заховатися у домівках.
Тільки він уже зовсім перестав скидатися на ельфа, продовжував заглиблюватися у пекельний вир власного гніву, крокував вперед.
Тепер ніхто б не наважився зупинити машину руйнування, в яку перетворилося його тіло.
А навколо вже палали будинки, наче єдині ліхтарі в непроникній і глибокій уже темряві.
На вулицях уже панувала справжня паніка. Крики і лемент наповнили навколишню феєрію вогню і диму. Більше не було можливості ні втекти, ні врятуватися. Руїни ховали під собою все більше і більше простору.
Несподівано він зупинився. Отямився. Оглянувся навколо.
Що це?
Навколо вирувала стихія.
Це все його гнів?
Звідки?
Раптом прийшло розуміння.
От звідки його несхожість. От чому не знайшов справжнього спілкування.
Спогади про дивний місячний край. Який так несподівано і раптово було вкрадено у нього. Так. Було таке. Був дивовижний світ у осяйній павутині. Там панували злагода і добро.
Чому і хто забрав це все від нього?!
Там могли квітнути мистецтва, розвиватися таланти і рости гармонія.
Та дивосвіт був звойований.
Ницо і облудно було зруйновано все, що любив і цінував.
Та цього ворогам виявилося мало.
Вони захоплювали полонених і змушували забути все.
Вони знущалися і ображали тих, хто став чужинцем у сірому ворожому світі загарбників, а ті й не підозрювали за що.
Та тепер згадалося все.
Такого відчаю ще не знала його душа.
Надто багато накопичилося того, що не можливо висловити.
Гнів змінило бажання помсти і пожежа, громовиця запалили вже застигаючий попіл.
Вся самотність і загубленість наплила повінню.
Тепер помічав усе. Як кричать налякані постаті, що вважали себе всемогутніми, як руйнуються до щенту їх будівлі і майно – найдорожче на цій землі.
Не підозрював раніше, скільки болю і злості накопичилося всередині.
Та тепер не було потреби стримувати бурхливу зливу почуттів, що переповнювала через край.
Холодна посмішка блукала на обличчі. Та вже не було б кому глянути туди.
Якби побачив себе теперішнього раніше, то злякався б сам.
Та панувала стихія. Ззовні і всередині.
Не бачив, не відчував, лише топився у вирві.
Тріщали і розколювалися дороги, поглинали все нові жертви. А він відчував тільки жагу руйнування, все далі розкручував вихор знищення.
Вихор піднімав золоте волосся як язики полум’я.
Та гнів поступово вщухав. Слабнула руйнівна сила. Догорали пожежі. Дотлівав попіл. Опускалися руки.
Вітер стих.
Погляд охопив багряне розпечене небо, темні тіні обгорілих дерев, руїни і згарища.
Не залишилося нікого живого.
Це кінець.
Остаточний і безповоротній.
Він зробив усе. Далі вже нічого не залежить ні від кого.
Прірва зімкнулася. Вона виявилася жаскою темною і холодною. Танець по лезу. Виявився коротким. Надто коротким.
Він надто довго зазирав туди, щоб повернутися. Повертатися і не було куди. Не було й навіщо. Без сенсу. Сенс втрачено. Назавжди.
Навіть якби й хотів.
Але бажань немає.
Кільце замкнулося.
Немає часу і простору. Зникло все.
Навіщо це все було? Виникла на межі нечітка думка.
Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході. Та, схоже саме це тільки й залишилося.
Та всі ресурси уже вичерпано.
Всі надії остаточно поховано.
То це й була місія місячного варвара?! То й була та велика мета і останній здобуток?!
Достойний виграш.
Не шкодував.
Так мало статися.
То доля. І хто він, щоб боротися про неї?
Так чи інак все сталося як мало.
Почуття вигоріли до тла.
Не залишилося нічого.
Що ж. Кінець очікуваний і сподіваний таки наближається. Залишилася лише мить, доки розлам завершиться. Тепер тільки рахувати секунди. Душевний біль заглушив біль тіла, що давно забуло свою справжню Батьківщину. Побачити її більше не вдасться.
Яке ж безнадійне те слово «ніколи». У нього так важко повірити.
Безглуздя.
Усе безглуздя.
Так важко зосередитись. Так важко усвідомити. Все густіший туман, все сильніший біль.
Розлам невпинно росте. Армагеддон довершується.
Останній зблиск свідомості поглинула темрява.