Він спускався сходами вниз. Як завжди зранку. Хіба що поспішав. Від нетерплячки.
Можливо, сьогодні у поштовій скриньці буде лист. Вирішальний! Той самий!
Скільки ж на нього чекав. Рахував хвилини. Відзначав дні. Сьогодні мусить пощастити!
Так. О і скринька. Зараз тільки відімкнути.
Де ключ?
Треба пошукати. У кишені-нічого. Друга – теж пусто.
Все гаразд. Заспокоїтися. Може в барсетці?
Рука вже нервово мацає речі. Подивитися уважніше.
Скільки ж того дріб’язку!
А ключа таки немає.
Чи вдома забув?
Та зараз ніколи. Треба йти. Ввечері вдома пошукає.
День пройшов як в тумані. Чи то пак, як на шпильках. Тільки б скоріше. Вже й питали чи чого не трапилося.
Та все ж прийшов врешті і вечір.
Додому не йшов. Біг.
Обшукав усе. Двічі. Тричі.
Немає!
Тільки тепер накотило відчуття безвиході.
От халепа!
Наступного дня прийшлося побігати, щоб вирішити проблему із замком.
Ще через день скринька нарешті показала свій вміст.
Нарешті! Є! Лист!
Розірвав конверт.
Очі гарячково пробігли по тексту.
Резюме прийнято! Іноземна фірма запрошує на роботу. А от інформація про співбесіду.
Що? Коли?
Надія впала у п’яти.
Вчора.
Все було вчора.
Поруч з розламаною скринькою дзенькнув ключ.