Міріадами крапель розсипається сонце. Його сліпуче сяйво заповнило весь простір, зробило небо нестримно, сліпуче білим.
Кожен із променів голкою входив у тіло, що ледь рухалося безмежними пісками і колись, ще так нещодавно, було відважним мандрівником.
Він уже навряд чи міг згадати, що змусило піти за караваном і яких чудес чекав. У роті пекло вогнем, як і смажені на пательні пісків ноги.
Марилось лише ковтком води. Але довкола на сотні мильне знайти і калюжки.
Можливо, колись тут пройдуть люди? Чи встигне він?
Та поки ніхто не прагнув застрягнути в цій негостинній місцині.
Очі заливає піт. Все важче шукати хоч якогось шляху.
Скільки ще так брести?
Можливо, милосердний скорпіон скоротив би муку, але не видно і його.
Нічогісінько.
Але що це? Що видніється там за обрієм? Невже правда?
Онде пальми! Оаза! Значить і озерце є!
Вода!!! Рятунок!!!
Остання спроба. Ноги рвонули вперед. Руки в очікуванні простягають спечені долоні…
Пісок. Один пісок.
Мара.