Ми довіряємо своїм очам - але їм не можна вірити; ми покладаємося на своє серце - але й на нього не варто покладатися.
Запам'ятаєте ж, учні: воістину нелегко пізнати людину!

Конфуцій

Театр гримів оплесками. Актори вкотре виходили на сцену. То був вдалий вечір.
‑ А знаєш, - звернувся до мене партнер,- у тебе просто дивовижний дар перевтілення, здається, ти можеш бути будь-ким, такий різний.
‑ Та ні, - втомлено відмахнувся я, зараз не до компліментів.
‑ То тільки здається. Звичайне акторство, як і в усіх нас.
‑ Помиляєшся, - заперечив він.
‑ Ти особливий. Але то не має лестити.
Я замислився. Хіба? За плечима чимало вистав. Тут у маленькому театрику мене не обминали ролями, але і не надто хвалили. Чи здивує когось акторська здатність до перевтілення? То якийсь жарт чи шпилька? Та сьогодні було явно не до того. Час додому. Режисер вже призначив чергову репетицію. Здавалося, що майбутнє не готує нічого нового. Взяли чергову п’єсу. Почалася робота. Та з самого початку щось пішло не так. У ролі дратувало все. Що за безглузді репліки? Якісь не вибудувані мізансцени. Недоладні рухи. З таким ще не стикався. Звісно, і раніше траплялися, м’яко кажучи, не шедеври. Та й вибору особливого не було. Але це? Так тяжко ще не було. Невже хто врік? Чи взагалі профнепридатний? Такі думки не сприяли вживанню в роль. Режисер нервував і кричав. Репетиція не йшла. Не виходить. Чому? Нарешті репетицію зупинено. Значить, слід очікувати серйозної розмови. Все гірше і гірше. Як невчасно. Та коли зайшли за куліси погляд «начальника» виявився сумним і стривоженим. Бурі не передбачалося і від цього засмоктала тривога. Стиснуло від передчуття. ‑ Ну що, кепсько? – спитав він тоном турботливого батечка.
‑ Не подобається роль? А я думав, ти зрозумієш. Тобі мало бути аж надто легко зіграти її. Хіба він тобі нікого не нагадує?
Я напружився.
‑ Адже головний герой –ти. Чи вже ні?