Похмурого осіннього ранку вони сиділи в маленькій кав’ярні, а за вікнами вирувала гроза. Він не міг відвести погляду від чарівної супутниці, її смаглявого замисленого обличчя, темної коси, глибоких карих очей, що дивились кудись повз. Хлопець не знав про що вона думає цієї миті й почувався дуже незатишно поряд.
Заходили і виходили відвідувачі, а тиша між парою ставала чимраз напруженішою, наче розверзалася прірва. Раптом він не витримав: “Ти хочеш щоб я пішов?” Відповіддю було мовчання. Це кінець.
Він вийшов у дощ і побрів крізь стіну зливи. Не відчував холоду, не бачив дороги. Не мав більше жодних бажань. Лише пустку.
Болем стиснуло їй серце, але більше нічого не змінити. Так треба було. І тільки спогади наче відкрита рана залишились вічною мукою між ними.
Небо зупинило серцевий ритм, вдихнуло, і в порожнечу грудей сірим безмежжям глянула безодня. Від тремтіння мурашки пішли по тілу.
Важкі темні хмари роздерли блакить на клапті. Поривом вітру змело тривожну паузу і на землю застукотів прудкий дощ, наче поспішав заповнити незручну тишу.
На спорожнілих змерзлих вулицях виростали гриби парасоль.