Ніч знову застала біля вікна.
Старість? Не дають заснути думки.
Місяць світить у шибку. Виглядає з-поміж молочних хмар.
Скільки разів далекі зорі розділяли самотність і відчай втрачених надій.
Все тяжче іти далі. Не служать покручені пальці, які так довго втілювали на папері численні болі і радощі.
Скільки залишилося?
Сили покидають. Бажання втрачаються. Лишилися спогади.
Шлях стелив важкі каменюки, що оббивали в криваві рани душу і тіло. Пережито в’язницю і зради. Кохання і обов’язок переплелися вигадливим взором.
Чого ж іще?
Скільки ночей попереду? Може ця й остання? Уже не страшно.
Все ж так хочеться побачити ще одну ранкову зорю! Ще один рожевий відблиск на сяючій блакиті неба!
А ніч довга. Триває як вічність. Темна. Важка.
Годинник цокає, відбиває серцевий ритм.
Перехоплює подих. Туманиться в голові.
Скільки ж іще до ранку?
Не злічити.
Стихло.
У вікні легенький вітер колише фіранку. Сірістю роздирається ніч.
Перші промені осяюють кімнату, схилену голову, безвладно повислі руки.

Присвята І. Франкові