Сонце розпікає небо червоно-рожевими квітами.
Десь позаду залишилася група, що намагалася розпалити вогнище.
Його переповнило відчуття безмежності і свободи. Здалека на обрії мріють гірські шпилі. Серце переповнює відчуття спокою і гармонії.
Із задуми виводить голос. Її голос.
- А хочеш я покажу особливе місце.
Погодився без вагання.
Вузенька стежечка побігла вгору. З незвички трохи паморочилося вв голові. Але не показувати ж слабкості?
- От ми і прийшли.
Перед очима виросла печера, глибока і темна як прірва.
- А не побоїшся залишитися тут на ніч?
Тут уже захопили сумніви. Залишатися не хотілося. Але ж не казати про таке їй?
- Та чого тут боятися? Звичайна печера.
- Кажуть місце нечисте. Багато закатовано колись. Звуки чути.
- Казки. Я залишуся тут.
Що ж, вперед. Всередину.
А тим часом сутінки переходять у ніч. Над горами уже запалили зорі.
Увійшов. Темно, хоч у око стрель. І що це надумав?
Та ні. Не буде вірити страшилкам, які так люблять розповідати вечорами біля вогнища.
Та по спині уже стікав холодний піт. Кожен шурхіт і хруст як по нервах.
То тільки його кроки. Не піддасться.
А шум все наростав. Під склепінням вчувалися стогони і схлипи.
Мабуть, здалося.
- Спокою!
Почулося десь зовсім поруч.
Тихо.
- Помсти!
Ой. Знову.
Що це?
Холодний жах скував.

Ранкові промені розчахнули гірські тіні.
Стежкою розтікалося світло дня і відкривало як з печери відчайдушно потяглася до сяйва чиясь голова. Але ті очі вже не бачили його.