Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
від несамовитої мерзлоти.
Порцеляна ніжності
розлітається на друзки.
Квітка любові
умерзає у кригу.
Очі розуму
стають скляними
Чи збереже крига
первісність почуттів?
Чи будуть вони зберігатися
у ній, як гербарій зими?
Те, що пройшло
крізь зимовий сон,
часто стає мертвим.
Незмигні очі зими
дивляться на нас
із глибини ріки.

20 листопада 2020

Дерева облисіли, і крізь них
Ми бачим сутність світу первозданну.
І крізь туман у муках неземних
Народжується істина, як панна.

Удалині палахкотять вогні
Домівок в тиші чистім узбережжі.
Так прагнення щоденні та земні
Переплелись із вічним і безмежним.

І прохолоди стелиться вино,
Де потонули болі і тривоги.
І вечір простягає полотно,
Де вигадки й життя злились дороги.

Так шал життя сховається в туман,
Який відкриє шлях у потойбіччя.
Змішається реальність і обман,
Штовхнувши парадокси на узбіччя.

9 листопада 2020

Стою біля криниці
глибинних сил буття.
Навколо безмежний степ.
Я один на широкий простір.
Вода з криниці нагадує
первинні сльози.
Страшна посуха випалила
все, що можна, лише
криниця рятує від біди,
від невмолимого хаосу.
Припаду до криниці,
вона є незмінним
у марноті доби.
Це вода, яка здатна
оживити виснаженого,
вдихнути в нього енергію.
У криниці ховається космос
у новій іпостасі,
який ми ще не відкрили
для себе, який побачать
лише обрані, не кожному
він довірить свої глибини.
Побачивши криницю, людина
буде іншою, вона ніколи
не закопає її,
інакше посуха спопелить усе.

5 листопада 2020

Замок, який ти споруджував
багато років, остаточно
зруйнувався. Із нього падають
уламки цегли, перетворюючи
на сипучий пісок надії.
Така цеглина може впасти
комусь на голову, поставивши
крапку в недописаному романі.
Замок укривається туманом,
який прагне поховати його
у своїй непроглядній ваті.
Від нього може лишитися
лише підмурівок, і ніхто
не зрозуміє, що тут було
раніше, які пристрасті
точилися в ньому.
Закон вічності приліг
на його переламаних кістках.
Крізь уламки проростає трава,
забираючи з собою пам’ять.

17 жовтня 2020

Старий цвинтар із надгробками,
які майже розвалилися.
Пам’ять стерлася
на мармурових плитах.
Спогади розсипалися
мерехтливим піском.
Пісок часу стер написи
на могильних плитах.
Тут блукає скорбота,
якій ніде себе прихилити.
Крізь пожовкле листя
проростає забуття.
Крізь глицю проглядає
осіннє око часу.
Від залізних пам’ятників
відійшла фарба, як минула епоха.

8 жовтня 2020

Я здираю старий календар,
як старі спогади,
теплі, як вечерні вогнище.
Події того далекого року
зіжмакалися у грудку
і летять у смітник.
Почуття, думки, картини
спресовуються в кілька разів.
Неозорий космос того року
летить шкереберть,
у ньому відбулася
галактична катастрофа.
Кольорові спогади
злилися в безлику масу.
Чи можна зіжмакати
десятиліття й віки?

4 жовтня 2020

Вітер часу змітає мене.
Листя опадає з дерев,
як волосся з голови
лисіючої людини.
Вітер жбурляє листя під ноги,
як подарунок вічності.
Він простилає килим,
яким пролягає шлях
на вершини чи в ніщо.
Листя нагадує сивину,
як попередження про розпад.
Воно палає вогнем,
який нікого не може зігріти.
Листя як фотографії пам’яті,
до яких не можна доторкнутися.
Вітер здіймає листя,
ніби вицвілі ілюзії,
і штовхає у провалля часу.
Вітер змітає все на шляху.
Нездоланні замки і фортеці,
побудовані з людських надій,
перетворюються на руїни.
Нескінченний потік пилу
Руйнує міцні споруди.

30 вересня 2020

Я іду у глибину
смарагдового лісу.
Я відчуваю присутність
живої води,
джерел її живлющої вологи.
Поряд стоїть мертва вода,
кличе до себе всесвітнє зло,
вбирає звуки потойбіччя.
Жива вода пересихає,
а мертвої стає все більше.
Жива вода може відродити
із будь-якої зневіри,
життєвого колапсу,
пустелі відсутності ідеалу.
Мертва вода є оковитою
пекельного світу,
провідником у вічну пітьму.
Після живої води
люди оздоровлюються,
а після мертвої
падають навзнак.
Але подорожні не знають,
де жива вода, а де мертва.
Їх так легко переплутати.
Ліс мовчить, і ніде немає
підказки. Жива вода
несе з собою творчість,
а мертва ― Апокаліпсис.

23 вересня 2020

Я хочу загубитися в лісі,
я хочу доторкнутися
його таїнств,
я хочу відчути пульсування
серцевини Всесвіту.
Я йду відомими стежинами
і продираюсь крізь зарості.
До лісу веде кладка,
як міст між буттям
і небуттям. Човен Харона
не потрібен. Насувається ніч,
і треба пірнати в невідомість.
Тут можна опинитися
в антисвітах, де все навпаки.
Усе, що ти приховував
на дні підсвідомості,
оживе в цьому лісі.
Усі страхи постануть
загрозливими демонами.
По той бік річки
тебе кличуть примари
і кажуть, що там краще.
Можна назавжди скинути
тягар земного життя.
І ти йдеш углиб лісу.

24 серпня 2020

Я спалюю свою пам’ять.
Я спалюю свої спогади.
Вогнище тріскотить, сміється
і перетворює на попіл
те, що залишило минуле.
Що можна спалити?
Чи є те, що не горить?
Іноді хочу відродити з попелу
те, що необдумано кинув,
але вже не можна.
Те, що згоріло, не набуде
колишньої форми.
Марні надії відродити
закинуту пам’ять
і зітлілі спогади.
Багато хто славить вогонь,
але він діє подібно до часу:
руйнує і нічого не повертає.
Чи нагадує він творчість?
Чи це руйнівний вітер?
Я бачу, як згорають
мої переживання і спогади,
я хочу вирвати їх
із невблаганного полум’я.
Вогонь нагадує музику
першого дня творіння.

19 серпня 2020

Цей садок ― як острів у вічності.
Стоїть, незмінний, непідвладний
віянням часу, всіма закинутий.
Він заростає чагарниками,
ніби густими думками,
укривається травою, як старістю.
Я намагаюся сюди приходити
щороку, запорошений снігами
невідступного часу, аби відчути
незмінність, налиту в гілках
вічність, загубитися в заростях.
Нирнути в чагарники
і не винирнути, відчувши
прохолоду після боїв часу.

7 серпня 2020

Зазирнути в потойбіччя
на дні глибокого океану,
пливти біля риб,
скатів, медуз, крабів
у мутній воді,
ніби в шарах підсвідомості,
заглибитися в небуття,
звідки можна не повернутися.
Бігти крізь ніч,
де все розпадається,
відійти від життя
в наркоз неіснування.
Години летять нечутно,
а дні тонуть в океані.
Пробудитися іншим,
скупаним у потойбіччі.
Мозок лежав нерухомим
у солоній воді
і його надкушували краби.
Ти прокидаєшся
і відчуваєш, частина тебе
утрачена, частина пам’яті
загублена у водах
і стала кимось іншим.

6 серпня 2020

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.
Лицарі в залізних латах
розчавлюють надію.
Паросток не проб’ється
під час віхоли страху.
Замки самотності
покриває густий туман.
Місто нагадує пустелю,
укриту снігами.
У тумані живуть чудовиська
і простягають із нього клешні.
Руїна поселилася в місті,
мов затяжна чума.
На них сів попіл століть.
На уламки сідають круки,
отруюючи простір відчаєм.
На руїнах виростуть троянди,
ніби краса з потворності.

1 серпня 2020

Кам’яний голос тиші
ліг на гладінь озера.
На озері розпускаються
не латаття, а надії,
розчарування і прикрощі.
Озеро таке глибоке,
як неозорість пізнання.
Дзеркало водойми відкриє
вхід у паралельний світ.
Озеро зв’яже заростями
складні людські долі
і перехрестя космічних потоків.
Іноді хочеться лягти на дно,
укритися товстим мулом
і поринути у глибокий сон,
як у добровільний полон.
Тут можна лягти у сплячку
на віки й тисячоліття.
В озері потонули
найбільші загадки світу.
Із нього вилізуть
небачені потвори
і фантастичні красені.
Озеро нагадує
застиглий космос.

30 липня 2020

Пошрамоване тіло ночі
відкрилося свою оголеністю.
Те, що було сховане
за сімома печатками,
явиться таємничим голосом.
Жагуче тіло ночі
відкрите для екстазу.
За його шрамами
можна розкрити долю,
яка чекає на нас.
В улоговинах тіла ночі
можна потонути
на хвилях пристрасті.
Тіло ночі заведе нас
у свої лабіринти,
у неозорі ліси,
із яких не вибратися.
Воно підніме на шпилі безуму
і скине в зимовий сон.
В ієрогліфах її тіла
ми пізнаємо глибини буття.
Тіло ночі розчиниться в океані
нереалізованих надій.

7 липня 2020

Я розгубився у джунглях
нескоримих питань,
вічних викликів буття.
Вони нагадують
хаотичний порив думок,
клубок суперечностей,
із яких неможливо вийти,
мене дряпають чагарники,
ніби тенета космосу,
вони кличуть повернутися
у звичне русло,
а не продиратися
крізь колючі зарості,
які несила подолати.
У джунглях можна зламати
не тільки ногу, а й розум,
який розіб’ється
об корчі нечуваних понять.
У джунглях підстерігають змії,
немов філософські пастки.
Я прориваюсь крізь гілки
у боротьбі з навалою сумнівів.
Хижі звірі чатують мене,
ніби вічні нездоланні сумніви.
Залишається впасти на траву
і злитися із тілом джунглів.

24 червня 2020

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Жебрак на землі просить на хліб.
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
відає, як вона стогне вранці,
коли з неї випаровується роса,
ніби любов.
Із цих низин можна пізнати
найвищі істини,
у цій точці
вічність і підземелля
переплітаються.
Тому, хто внизу, падати
немає куди, він не боїться
нічого втрачати,
бо все в його руках,
він схопив безодню за хвіст.
Той, хто внизу, вищий
від еліти і правителів.
Трон може похитнутися,
земля – ніколи.
Той, хто внизу, хапає мить
за її ніжне горло
і тримає біля джерел хаосу.

6 травня 2020

Жебрак несе на горбу крик,
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
Він стоїть із простягнутою рукою
на узбіччі вулиці,
але від нього йде енергія,
яка звалює з ніг людей.
Від одного погляду злидаря
перехожі стають одержимими.
Він несе з собою апокаліпсис
на окремо взяте місто.
Поліція і органи безпеки
не можуть із ним упоратись.
Одинак може бути сильнішим
за цілу підпільну партію.
Жебрака не можна зупинити,
він поза системою.
Він кинув їй виклик,
і вона виявилася безсилою.
Система стала розсипатися,
немов старий будинок.
Якийсь маргінал похитнув
потужну державну машину,
ніби сотні революціонерів.
У місті хаос. Апарат управління
паралізований. Спецслужби
шукають таємничого жебрака
і не можуть знайти.

3 травня 2020

Пророк у лахмітті
зайшов у місто,
на нього не зважають,
думають, що безхатько.
З ним хочуть випити
такі ж маргіналки.
Голова заросла
кошлатим волоссям,
ніби хащами думок.
Пророк голосить
на вулицях і майданах,
збираючи натовпи людей.
Від голосу пророка
на деревах опадає листя.
Після його слів
пролунав грім,
який розколов небо.
Люди стали розбігатися,
лишилися найвірніші.
Від його промов
люди загораються
глибоким фанатизмом
і часом божеволіють.
Можновладці в розпачі:
що з ним робити?
Ситуація може дійти
до революції,
до безумного бунту.
На пророка насилають
провокаторів,
але їхні плани
провалюються.
Його може спопелити
тільки сонце,
тільки космічний вогонь,
від якого він посланий.
Епідемія божевілля
шириться містом…

28 квітня 2020

Шкода, що це медичні маски,
а не театр но і кабукі,
по вінця налитий трагізмом.
Маска дозволяє приховати
справжню сутність людини.
Можна зробити маски
постійними атрибутами життя.
Від цього нічого не змінилося б.
Люди і так їх постійно одягають.
Під кригою маски ховається
протоплазма емоцій.
Перекошена стражданням маска
приросла до обличчя,
вона застигла
у вічній непорушності
людського горя і неможливості
знайти відповідь
на вічні питання буття.
Маска відображає вічний крик
у глибині самотнього лісу,
вона відтворює вічний жах
перед відкритою реальністю,
вона являє провидіння,
сховане за сімома замками
у потаємних підвалах.

22 квітня 2020

Мене занесла віхола
Безсніжної зими.
Мене засипали піском,
Мохом, брухтом.
Так мудрі скрижалі
Здатні притупити
Первісні паростки.
Мудрість додає печалі,
А під її сивою бородою
Ми бачимо склеп
Загублених почуттів.
У лісах цієї бороди
Потонуло все,
Що переливалося, пульсувало,
Билося диким вулканом.
Тепер тут аномальна зона,
Де спопеляються мрії.

5 січня 2020

Викинутий кнопковий телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Якщо нема собаки, то кого вигулювати
під час карантину? Тугу, печаль,
розлуку, самотність?
Торішнє листя обертається в спогади,
воно крило пам’ять шаром,
який поступово руйнується
під дією часу.
Якщо нема собаки, то кого вигулювати?
Безпорадність, занедбаність?
Карантинне сонце випалює все до дна.
Карантинні очі поглинають надію.
Карантинне небо вбирає в себе втому.
Машини роздирають вату страху.
Дерева наштрикують на себе печаль.
Порожні спортмайданчики нагадують
про кінцеві станції призначення.
Навіжена музика буде говорити
мовою тиші. Парки відчинять
браму відчаю. Чорний туман
заповнює безпритульне місто.

7 квітня 2020

Втома культури початку століття,
Остеохондроз застарілих ідей,
Крик безхатченка на звалищах думок.
Ми піднімаємо зогнилі лахи
І шукаємо в них нові сюжети.
Перепріла їжа не допоможе
Вгамувати голод на пустирі часу.

23 лютого 2020

Твоє мовчання проростає з голосу
Втомленої ночі у субтропіках плоті.
Твоє мовчання народжується з крику
Спраглої тиші в пустелі міста.
Твоє мовчання можна підпалити,
І воно горітиме в антисвітах.
Безмовність стане дороговказом
На роздоріжжі абсурдів.
Воно здатне замінити волання
Безкінечних мітингів,
Які ведуть лише у прірву.
Мовчання розтікається по дереву
На безліч галактичних гілок.
У ньому мудрість і безумство світу,
Яйце, із якого виникне світобудова.

23 січня 2020

Я шукаю інформацію в Інтернеті,
Ніби в морі, сповненому піску.
Таке море нагадує безмежну пустелю,
У якій неможливо нічого впіймати.
Голос волаючого у такій пустелі
Може бути страхітливим,
Але нечутним.
Навіщо закидати невід
У мертве море?
Що там можна знайти?
Дорогоцінні камені
Миттєво перетворюються
На скельця, плоди в’януть,
Вода стає затхлою.
Уламки минулого
Неможливо втримати в руках.
Минуле однаково помститься,
Зіб’є з ніг і перетворить
Вино на оцет.

21 грудня 2019

На могилу майстра приходять, ніби на прощу,
Вічні пілігрими тіла і душі.
Могила майстра розносить
Потужну енергетику.
На ній лежать свіжі квіти.
Штучних тут не знайти.
Майстра тут немає, він розвіявся
У безлічі трав і тисячах сторінок
Творів, крізь які проростають квіти.
Його залишки злилися із землею
І стали єдиним тілом.
На могилу прийшов поет,
Який переклав його твори
Іншою мовою, передавши їхні пахощі.
Поет проніс свого вчителя
Крізь важкі випробування,
Пам’ятаючи його заповіти.
Любов і пам’ять інтернаціональні.
Почуття звучать однаково
Різними мовами.
На цій непримітній могилі
Проростають незабутні голоси.

11 листопада 2019

Я відчуваю, як руйнується мій світ,
Які удари завдають по ньому.
Він ― мов давній Вавилон,
Що загубився в пісках часу.
Він захований у манускриптах,
У глибоких криницях пам’яті,
У спогадах і легендах.
Мій світ ― мов піщана споруда,
Що розмивається хвилями.
Високий витвір творчості
Руйнується випадковістю.
Тихий шерех уночі
Здатен зруйнувати його гармонію,
Яку згодом не відновити.
Мій світ ― як замок над прірвою,
Який невдовзі знесе буря.
Сліпа стихія не бачить нічого.
Як відновити красу?

1 листопада 2019

Вицвілі фотографії осені
Наповнюють нас жовтогарячим смутком,
Фіолетовою ностальгією,
Перепрілим спокоєм,
Холодною вранішньою сонливістю.
Ці фотографії перетворяться
На сухий порох,
Від них нічого не лишиться,
Крім бляклих уривків
У закутках нашої пам’яті.
Фотографії вкриваються листям,
Ніби морськими хвилями.
Вони тонуть у глибинах
Померлої плоті дерев.
Невдовзі вони змішаються
Із безмежною землею
І втратять свою сутність.
Ми можемо зберегти
Фрагменти нашої пам’яті,
Які так само тануть
У холодному космосі,
Їх безжально шматує час.
Листя змішалося зі світлинами,
Їх уже не відрізнити.
Ліс фотографує осінь
І відсилає знімки у вічність.

31 жовтня 2019

Я піднімаюсь із попелу,
Я відроджуюсь із уламків,
Зі шматків зростаюсь у ціле.
Зі зруйнованих цеглин
Знову зводиться будинок.
Із розірваних органів ―
Цілісний організм.
Тільки розірвані спогади
Не зростуться у реальність.
Лише шматки пристрастей
Не стануть коханням.
Уривки випадкових розмов
Не зіллються в дружбу.
Як віднайти втрачену повноту?
Як відчути первинність
Єдності з природою,
Коли кожна краплина
Зливається в макрокосм?

9 жовтня 2019

На березі ріки я очікую мрію,
Немов спалах наднової зірки.
На березі ріки тануть сподівання,
Важким каменем ідучи на дно.
Я забув, де я і що зі мною.
Немає нікого, лише я і ріка.
І сподівання відродяться, ніби фенікс.
Вони реінкарнується з попелу.
І мрії будуть палати переді мною,
Відкривши небачений простір.
Навколо будуть минати
Віки й тисячоліття.
Лише я і ріка будуть незмінними,
Вічно молодими.

22 серпня 2019

Електроенергія покидає телефон,
Ніби серця покидає надія.
Так душа відходить від тіла.
Хто зарядить батарейки
Всередині нас?
Хто створить оази
У пустелях?
Хто заповнить безодні
Палаючою німотою?
Ентропія поїдає нас,
Ніби короста.
Енергія покидає
Не лише телефони.
Вона покидає Всесвіт,
Який поступово вигасає.
І все може завершитися
Не вибухом,
А повною тишею.

9 липня 2019

Зима прийшла, і давить танками душу
Своєю непеможною мерзлотою,
Немов сотні демонів вирвались на волю
І безчинствують у своєму темному полум’ї.
Зима затьмарює свідомість,
Зима паралічем відбирає руки і ноги.
Вона здійснює чорну месу
У царстві загублених тіней.

18 листопада 2018

Зимові дерева летять
У свій зимовий космос,
Пронизуючи спіралі
Часу і простору.

29 січня 2017

Тепла колиска моїх снів
Несе мене до твоє хати, кохана,
Щоб я причарував
Чорну хмару твоєї печалі.
Але коли я зайшов до тебе,
То не міг знайти
Ту хмару,
Бо вона розтанула.

2002

Коли ти йдеш і розхлюпуєш
Свою вроду направо і наліво,
Я йду за тобою,
Припадаю до землі
І спиваю розлиту вроду.

2002

Я висадився о третій ночі
На безлюдний автовокзал.
Ось я стою з торбою
У велетенському залі очікування.
Навколо ― ні душі.
Ангели на павутинках
Спускаються з високої стелі.
У тому пустельному місці
Шепотіла тиша,
Огортаючи снігом і кригою.

10 липня 2015

Ми з тобою стоїмо
По різні береги океану темної ночі.
Я намагаюся кинути квітку
На протилежний берег,
Але вона не долітає до нього
І тоне в бурхливих водах.
Хто розсуне води,
Щоб ми могли дістатися
Один до одного?
Переплести широкий океан
Мені бракує сил.
І мій голос тоне
У ворожому просторі,
Ніби знеможений птах.

29 червня 2013

Мчить автобус
Із одного виміру буття
В інший.
Він протинає
Зашкарублий простір.
Він їде
Безкінечними магістралями,
Розсікаючи невидимі прядива
Людських страждань,
Потрапляючи у пастки
Вічного зла.
Автобус нагадує шлунок
Неперетравлених емоцій,
Від яких його нудить.
Він відриває нас
Від застиглості
Одноманітних хвилин,
Які нас перетворюють
На автомати,
І несе у своєму нутрі
До нових вибухів долі.

30 вересня 2012

Ти – моя чорна кішка.
Маниш і ведеш у глибини
Незайманого лісу,
Де причаєно сплять
Небачені папороті
Далекого щастя.
Ти здатна
Перевтілюватися
На істоти
Потойбічного світу
І впитися в мене
З космічним голодом
На моє кохання.

6 квітня 2012

У мені ростуть дерева,
У мені ростуть
Сотні тисяч дерев.
Навесні вони вкриваються
Голубими квітами.
Я хотів би роздати
По одному кетягу квітів
Усім людям,
Які проходять поруч.
Мої дерева
Простягають руки
До людських вікон,
Вони хочуть бути
Потрібними людям,
Хочуть сповнитися
Теплим диханням.
Вони хочуть
Подарувати себе
Величним озерам,
Які прокинулися
Після летаргічного сну.

6 квітня 2012

Телефонні дзвінки пронизують мене
Середньовічними кинджалами.
Я намагаюся додзвонитися до когось,
Але ніхто не бере слухавку.
Мої дзвінки летять приречено
У космічний простір
І розчиняються у безкінечності.
Мої дзвінки вдаряються об кригу
Чужої байдужості.
Мої дзвінки, ніби планети,
Летять по орбіті
Недосяжності незримого ідеалу.
Мої дзвінки — як волання
Спраглого в пустелі.
Мої дзвінки — як свіча
У натовпі сліпих.

13 грудня 2011

Космос плаче
на зелені груди Землі
серце космосу
сміється та розбризкує
свою вогняну кров
на галактики
по його артеріях
пульсують
метеорити й астероїди
космос цілує
геніїв планети
блакитними губами
розсипає в їх головах
родюче насіння
з якого колись виростуть
золотоокі квітки

Липень 2003

Дівчинка йде стежиною,
Одягнена в платтячко з місячного серпанку.
Місяць постелить їй постіль
І заграє симфонію містичної сопілки.
Місяць — дуже великий вигадник.
На що він тільки не здатний!
Це сам чорт у білому вбранні,
Хитрий, лукавий, але мудрий.
Він посилатиме зі свого холодного трону
Солодкі сни дівчинці.
У хороводі ніжнолицих хмарин
Він танцюватиме вальс ночі.

27 листопада 2003

Гарматні очі
Цілими роями
З’являються мені вві сні.
Вони вповзають у душу
Холодними упирями.
Гарматні очі
Пропаще та приречено
Вибухають в душі.
Вони прибивають мою душу
Іржавими цвяхами
До скелі німоти.
Вони поселяють пустку
В моє оазове серце.

18 грудня 2003

Моя кров заклято вибухає сонцем,
Сонце заклято вибухає моєю кров’ю.
Я здіймаю до сонця камінь,
Який котиться проклято назад
У мою душу і може її загубити.
Цей чорний і волаючий камінь
Я так би хотів розтопити
В скривавленому сонці.

19 грудня 2003

Я хочу випити все твоє горе, кохана,
Я здатен його помістити в душі.
Воно роз’їдатиме наскрізь мене.
Це горе блукатиме привидом,
Що не може потрапити до потойбіччя.
Воно шкутильгатиме
Неприкаяною дитиною.

19 грудня 2003

Старий годинник
Тишу колише.
Дивиться в спокій
Меланхолійних хмар.
Старий годинник
Залоскочує стіни,
Щоб їм наснились
Кольорові сни.
Годинник вистукує
Ритм свого серця.
Годинник блимає
Карими очима печалі.

20 березня 2004

Я впився поглядом у небо,
Пооране фіалковим плачем.
Я проламую кригу тиші,
Яка не дозволяє мені чути
Приречену симфонію троянд.
Кожна зоря запліднюється нектаром,
Принесеним з яблунь мого саду.
Зорі падають на землю,
Спалахують і перевтілюються
На чарівні жар-птиці.
Чи можна виплакати
У груди Всесвіту
Усе криничне страждання?
Чи можна посіяти в полі безмежжя
Зерна кульбабових надій?
Вибухає журба тополина
Бездонністю журавлиних доль.

21 лютого 2005

Голос троянди хоче мене доторкнутися,
А я хочу його поцілувати.
Я хочу взяти його в долоні
І пригорнути до себе.
Трояндовий голос глибокий,
Мов криниця космосу,
В яку падають
Живі людські сльози.

31 квітня 2006