Ну ось, а що я казав? Маєте ось трактат про страх! Фрейд та інші психоаналітики стоять в сторонці та курять бамбук. Ось. Я читаю цей вірш, а він в режимі реального часу вже у мене в голові робиться піснею, може в стилі хард-рок, а може взагалі якийсь дес-блек-метал. Треба спробувати, якщо шановний Автор не заперечує.

Я можу хіба що сказати, що коли Автор нікуди не йде, не бродить паралельними світами і четвертими вимірами, не сягає глибин і одночасно вершин, взагалі не рухається відносно того місця, де зупинився, то у нього виходить кращий результат. Та й взагалі, сама ідея написати вірш про страх, не про людину, котра боїться (тобто тут немає ліричного героя!), а про емоцію страху, як про явище, чи, точніше, як про відчуття... та навіть не про відчуття, а як ....

...фууу..... а як про Те, що існує незалежно від людини, незалежно від тіла людини і незалежно від душі чи від психіки людини, і в потрібний момент (ну, для людини це НЕпотрібний момент) цей Страх стрибає з шафи чи зі стелі на свою жертву і заволодіває її, людини, єством....

Оце мощно! Навіть потужно!

Нє, ну звичайно, там ще шліфувати і шліфувати...
але навіть і в такій первозданній формі цей вірш (якщо це можна назвати віршем) приваблює своєю містичністю.

Я сказав -містичністю?
Так, я гадаю, це відчуття можна назвати містичністю, хоча я не на всі сто відсотків думаю, що термін "містичність" у даному випадку адекватно відображає усі сторони, усі грані і ребра (особливо ребра) цього словесного кристалу, якого ще потрібно шліфуванням доводити до стану діаманту.

А найголовніше, що тут зовсім не згадуються москалі!