І
Ти казав їх любити, Господи, -
це червоне світло, що б’є крізь повіки,
цю юрбу босхівських пик, що шпурляють у Тебе каміння,
вивергаючи з дна пересохлих на жужіль душ
найчорніші під небом прокльони:
«Роз-пни! Роз-пни!» - рветься рев із пітьми горлянок,
гоготить, як в метро, по підземнім тунелю віків
(стук “вагонзаків” по стиках рейок!) –
і відлунює з другого боку: «Зі∂ - хайль! Зі∂ - хайль!».
Засклені очі,
викинуті руки,
стиснуті кулаки.
Се люди Твоя, Господи.
Бачиш: вони не змінились:
амфітеатри Колізеїв,
стокмовиська бестіаріїв,
дух горілого людського м’яса на площах Мадріда –
це вони несуть оберемки хмизу на автодафе,
всапують хтивими ніздрями хруст єретицьких кісток
(кат опускає червоний каптур на обличчя,
слідчий спрямовує в вічі сліпучий прожектор лампи,
центуріон поправляє бляху на ремені…).

А це - мій народ, Господи:
видибає із “вагонзаків”, похитуючись на нетвердих ногах,
валиться долі, упившись першим ковтком свободи,
тремтячи підводиться, збивається в купи,
мутним зором обводить довкілля в пошуках пастуха –
інквізитора, кесаря, центуріона, -
того, хто скаже: «Прийдіть, вклоніться мені –
і визволитесь oд себе!», -
і вже наливаються, тверднуть м’язи,
випружуються руки, намацуючи каміння,
і засклівають очі, і радо гупає кров,
виносячи клекотом з тьми набряклих горлянок
той самий, правічний ритм
двотисячлітнього крику…

Се люди Твоя, Господи.
Пошли їм іще раз Сина свого.
Приходь, Господи:
вони готові.

II
8.08.2008
Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No passaran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе - брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!..

Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій -
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…

Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику -
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» -
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі)
що у цій-от точці – принаймні в цій, -
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді -
не пройдуть?

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

З очима безгрішними – звідки беруться такі ото? –
Істеричка, химерниця, відьма в чаду незагоєних слів…
Ти просто не знав, що мене неможливо покинути.
Ти просто не знав, озирнувся і - через плече – пожалів.
А подив з’явився нізвідки, як води у березні:
Невже-таки – ти, і невже-таки – я, і невже-таки – ні?!
(Дівчатко в чоботях і джинсах стояло на голому березі –
А човен без весел тікав по ріці, як рука по струні!)

Словами пояснень,
Немов цигарками погаслими,
Заповниш цей вечір о стелі навислій, як дим...
Ти просто не знав, що мене тобі долею наслано,
А я тебе не пожалію – і не розповім!

Ти потім прийдеш із дощу, в перекрошенім шарфі картатім, -
Як з пам’яті пальців моїх твоє мокре волосся мине;
Ти потім збагнеш, що до мене не можна вертатись:
На тих крутосхилах, на тих берегах вже немає мене!
І так, наче руки з плечей опадають, безвладністю змучившись , -
Всі дні опадуть, і на холоді сліз зазвучать:
Мій плащ, нашорошений вітру, і очі щонайнеминучіші –
І губи твої догоряють, як вогник свічі...

1985

В цім розваленім часі, весною, в приморському місті
(Де ніхто не вважа на часи, а лише — на сезони),
Що за щемна розрада — ефіристий дух гостролисту,
Й під сирітськими пальмами в віялах мокрого блиску —
Бабця в шапочці й чунях, в цурпалках обтятого хисту,
Що виводить на скрипці пісні некурортної зони!..

Я годую чайок, їхні крики застуджено-строгі.
Млява мінька долярів триває у шопці за рогом.
Пес вганяється в хвилю — й вискакує. Мов виноград
Темно-синій, імлавиться море — і дивно невлад,
Захлинаючись, скрипка біжить “па желєзнай дароґє”,
Де донині проноситься смерч “Варкута —Лєнінґрад”.

Ех, па тундрє, па тундрє!.. Прощайте — совєцьке дитинство,
Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки
Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне…
Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста,
Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски.

Кожен досвід чогось та вартує, принижено твердять
Всі, обрубані досвідом. Кожен — крім досвіду смерті,
Докидаю в рядок і витрушую крихти: познач
Скрайню точку на мапі, приїдь, зупинись на окравчику тверді —
І тебе здожене, наче поїзд по колії, плач.

І, крізь наглий наплив голубого зубовного дзвону,
Розумієш просте і гірке, як вино на розлив:
Можна жити і так — все життя утікаючи з зони,
Можна навіть писати — на вітер, обривками слів…
Тільки множаться сполохи в скронях і небі блідому,
Та срамотна вітчизна, як щоки од згадки, горить:
Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому.
А попереду — море, яке не здолаєш убрід.

Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці
(У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!
Лине “плач по империи”, як написав би був Бродський,
Та схолов од плачу і, від’їхавши в Амхерст, — замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби:
Надто довго вертіло мене коліщатком і шрубом
По таких жолобах! — що тепер тільки й маю за честь
Пригадать, як щоразу, на доторк кліщів пласкогубих,
Я спорскала, зірвавши різьбу, некрасиво і грубо, —
І котилася в бік опівнічних своїх перехресть!

Недовіра до місця — ось те, чого справді учила
Нас імперія: тим я з дитинства й боялася щілин.
Страх, як бліки крізь листя, торкає юрбу ворушку,
Що тече по бульвару, — сюд-туд в ній мигне ветеранське карчило,
Та з повітря московський акцент обпікає, мов “чілі”, *
Піднебіння — гортань — стравохід — і гузничну кишку…

Це бездомна земля — хто тут жив, той не втік, і запізно
Говорити про це: всяке місце по людях зализне
(З білосніжним оскалом прибій камінцями шкребе).
Час рушати, смеркає. Де я, там і буде вітчизна —
І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

“Ат праклятай паґоні”, в тропу мандрівного зарібку —
І мені навздогін (кожен має, за що заплатив!)
Бабця в чунях, щокою, як кицьку, придержавши скрипку,
Заянчить хроматизмом, мов духу пускаючись, хрипко, —
Й без усмішки зійде на стрибучий танґóвий мотив…

1994

* - Гатунок перцю

Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,
Навскіс через листок, і так, немов уперше:
Уперше — на віку, і вперше — на віки
Учвал через рядки летить високий вершник!
Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,
Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..
“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,
Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.
І тільки ніжний черк — і отерп по душі:
Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,
Це слово (о, замри!) — переступом межі,
Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…



до 1994

…Цей чорно-бурий дим, як вихлоп вантажівки,
Летів мені в лице — на всіх земних шляхах!
Якщо ти є поет, і ще до того жінка,
То здохнеш к тридцяти — якщо вдалась плоха.

А я була дитя — як всі домашні діти:
На віях і губах — тичинковий пилок…
Тож повних тридцять сім — підстава порадіти,
Що я таки незгірш земний мотаю строк:

Що, риючи вперед, наосліп, мов кротиха,
Вколочена у твань чи вдарена під дих,
Вихлипую свій текст — між видихом і вдихом,
І значить, бережу
когось із молодих…

до 2000

I
Знову камінь зірвавсь. Я стою на вершині гори.
Десь в підніжжі Камю — зачаївся, небіжчик, і стежить,
Як він котиться схилом, криву полишаючи стежку
(Віднедавна Камю — повноправним учасником гри).
От зашпортнувсь об щось! Підстрибнув. Вихилясом пішов.
Легко збурена ним, крейдяна кушпела осідає
На сіріючий кущ (ще, ще мить — і, здається, згадаю
Імена цих кущів! — ні, зірвалось…): лисніє, мов шовк,
Проти сонця. Пора
і собі вирушати в долину:
Якщо йти помаленьку, тимчасом і спека спаде,
І в-очу-затікаюче-потом бескеття руде
Дозолятиме менш, ніж обдерте об камінь коліно.
Ех, паскудна робота!.. Тут сплюнуть би — тільки ж в устах
Суш така, що ще трохи — і репне, як ґрунт, піднебіння!
Там є нижче криничка — замулена, правда, дробинням
Перелітним — нап’юсь і в баклажку візьму, бо пуста.
Цілу пику занурю! Ні, голову!.. (Потім цівками
Лоскотатиме плечі покрап із волосся…) Вже йду,
Вже приспішую (дідько б узяв це коліно!) ходу —
Й дозволяю собі на часинку забути про камінь.

II
(Дорогою вниз)
Ні, Альбере. Пробач мені, хлопче, — в цім щастя нема,
Ні побіди нема (про надію, то годі й казати):
Якби думати так, я б давно вже рішився ума.
Це скоріше — як звичка на власний не морщитись запах,
Розумієш? Шкода, бо тлумачитись я не мастак.
Хіба так: є реальність підйому і спуску, є речі,
Про які мушу дбати, — як ця-ось баклажка пуста
Чи полуденним сонцем на струп’я засмалені плечі
(Дрібку б вітру — ото би полегкість! — чи жменьку роси…).
Небагато, вважаєш? Потіха, вважаєш, нужденна?
Але те, що я роблю, я роблю найкраще з усіх —
З-поміж мертвих, живих, і в потомні віки нарожденних!
Я ж цим каменем виховзав гору, що тулуб яйцем,
З найкрутіших сторін — до печер, до проораних ходів!
Я ж здійматись навчився всіляко — повзком і тюпцем,
І котити його, й завдавати на плечі зісподу!
Он, до речі, вже й він — ич, як гримнувся: майже нора,
По кущах тільки й знати… Ану, вилізай-но зі схову!
Він належить — до мене: так само, як вся ця гора.
І ось цього мені не однімуть ніякі богове.

до 2000

Думав, мов ослик, похиливши голову, —
аж тут ґедзнувсь на звук мого голосу,
засміявсь бормашиною:
— Вірші?
Ти про вірші? Та кому вони на фіґ потрібні,
твої вірші?
(Свердло витягається; повен рот слини; “сплюньте”).

Тридцять років спльовую — всі верблюди Аравії
могли б позавидіти на роботу моїх слинних залоз.

Попервах (дуже довго) звіряєшся з віршописання,
як у тринадцять подружкам — із першої кровотечі:
спустивши очі, бгаєш підруб кохтинки,
на губах — тремтяча усмішка, ніби дуєш на пійло
(обпече піднебіння? обварить язик? проковтнеться?):
Я — вибачайте — пишу, розумієте, вірші…

Потому (дуже недовго) на поблажливе:
“Пишеш? Ну-ну, пиши”, — налітає гаряча хвиля:
хочеться верещати, дряпатися, кусатись,
гамселити книжкою по голові: ідіот! (ідіоти!),
тлумачитись з кожного слова, обстоюючи справедливість,
тицяти перед очі, як перекупка помідори: оці-от — гнилі?!
Та ви гляньте, гляньте(прокрут на всі боки),овоч —як сонце!-
аж врешті, з розпуки, — чвяк! — зчавити п’ястук,
заросивши довкілля (включно з сорочкою
співрозмовця) багряною юхою: а щоб знав!

І нарешті — остання фаза: криво підсміхнувшись,
мовчки стенаєш плечем, мов скидаєш налиплий волос:
мовляв, ну звісно, вірші — кому вони на фіґ…
І відчуваєш, як вслід твому руху (сколихнутий ним)
вповзає невидимий ластик, стираючи сказане
(разом із тим, хто таке сказав)
із твоєї кімнати, з твого життя —
за поріг, за грань, кучерявими порохами, —
і залишаєшся сам на сам
з проступаючою білиною
чистого аркуша,
ковтаючи слинку.

до 2000

Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.
— Як називався той фільм Пазоліні?
— Либонь, “Теорема”…
І по хребту опливають, як віск по свічі,
Росні мурашки жаского і ніжного трему,
А по стемнілому склу — за змією огниста змія
Повз “двірники”, як повз болісно зламані брови:
Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) —
Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.
Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),
Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба…
Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,
Скутий страхом — позирнуть тепер збоку на себе.
Губи язиком обвів — мов заклеїв листа
Ще-ненаписаним:
— Знаєш, від цього — вмирають…
Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь
Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.
Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так
(Як — не скажу, остуджаючи губи на вітрі…).
Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах.
Лунко пустіє перон.
Насуваються титри.

до 2000

~
Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря.
Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню півлітру
Тобі поміж ноги— по чім переходять на “Ви”.
Ми всі — таборові. Сто років тривать цьому спадку.
Шукаєм любови, знаходим — судомні корчі.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” —
Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…
~

О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..

~
Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь! —
Я вже себе побачила будинком,
З якого в ніч оголеним вікном
Горить жовтогарячий прямокутник
Із планками упоперек грудей
І низу живота — як на рентґені,
І камінь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи — руки…

(Я пам’ятаю це ждання всенощне
Одвірнього дзвінка — цей жах мовчання
Сіріючого ліжка, і стола
З книжками, й телефона, і на кріслі —
Мов стята голова, недвижний вузол
Із теплими речами; пам’ятаю
У тілі вогнянім той самий дрож:
То кров сліпа, збезумівши, на безбач
Товчеться в тьму, волаючи утечі, —
Відкрий же вени. Випусти її:
Уже хода зближається під двері…).

Я з тих домів, що мітила Чума —
Вельможна пані у кибалці білій,
Нічним повозом їдучи крізь місто
І смолоскипом кіптяві хрести
Черкаючи на брамах і одвірках, —
І віддалялись повіз і огонь
Вглиб вулиці, — але чомусь на ранок
У тих домах ніхто не помирав
(Хіба, крім пса, що в буді спав при брамі), —
Бо, недогледом, за чумним ридваном
Брело в тропі біляве пахоля,
Мов свічка воском, скапуючи слізьми,
Й де здужало дістати — рукавцятком
Сорочки — затирало ті хрести,
Отож нічого з них не виникало. —
Якщо не брати під увагу те,
Що потім з тих домів сини, шляхетні духом,
Дзвінкі на вдачу, мов дамаська сталь,
На жужелицю в наймах зотлівали,
Укривши, як під струп, під луб розпуки
Свій хист, і заміри, і ворохібну стать, —
І билися об мур, і дерлися на банти,
І брата брат на вила підіймав, —
А гімназистки, ніжні, аж прозорі
(Із ружею у косах кучерявих
І томиком Олеся у торбинці),
Водили переляканих байстрят,
Із котрих виростали самогубці, —
І всім світила в очі чужина,
А статки й спадки, надбані трудами
Із віку в вік, з коліна у коліно,
Мов мертва слава, йшли по водах часу —
І не вертали в пам’ять поколінь…
Я — з тих домів. Я — з тих, що заціліли:
Я бачу у свічаді знак хреста,
Угніжджений між двох бровастих луків,
І Жах Чекання Жаху є мій дім,
З якого вихід — тільки через стіну.
Бо є ще час знайти такі слова,
Од котрих дріж стене камінну кладку,
І з грюком мур розійдеться, і дим,
Чи — золотавий слуп, — сяйне в навстіжний вилом,
І я ступлю в його конічний зріз —
І камінь, що летить,
Обернеться на птаха…

до 2000

Це подружжя навпроти колишеться згідно,плече до плеча,
О повіках однаково склеплених, як у недужної курки
(Від обвислости варґ в підборіддях — одутлість м’яча,
Що спустивсь одним здихом, проколений, — навіть не муркнув).
Пообіддя, сієста — чи спека — стоїть нагорі:
Не з безсонної ночі їзда, не з любовної змори,
Не втулившись у себе навзаєм аж так, що візьми розірви —
То заточиться світ, і убійнику зробиться сором! —
Висисаючий душу, хиткий, монотонний маршрут,
Вічне поруч-спання з тими самими сірими снами,
Вічна станція Нуд, скільки їдь, — вічна станція-Тут —
До кінцевої, котра постійно присутня між нами…

Десь кобіті за тридцять — ну тобто, іще нестара,
Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині,
І лице її — пляма цементу, яким заліпилась діра,
Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині,-
Тільки губи зобиджено-звислі, і в кутиках ледь пузирять
Вигасаючі соки, із тіла втікаючі сили…
Ця кобіта — навпроти: помилено долею ряд —
Це могла б бути я. Коли б вийшла за тебе, мій милий.

до 2000

"В літо 2003-го од посухи на Середземномор’ї
почалися лісові пожежі. Для боротьби зі стихією уряди
Італії й Іспанії створили спеціальні фонди, і до кінця
року місцеве населення підтримувало пожежі вже штучно
— щоб зберегти робочі місця… "

З утраченого літопису

…А ти за шеломянем. І між нами
Дрижать легкі моря, посічені човнами,
Й пориті літаками небеса.
І кавкання чайок звістує ранок,
І юний воїн — з бомбою й Кораном —
Встає зі сходу, вбраний у багряне,
І страх зі снів на берег виповза, —
Де ніжних міст розсипані суцвіття,
Де, як борлак, здригається століття
В кільці чужих і рідних україн, —
І я встаю, зализуючи рани,
І знов горять комп’ютерні екрани
Твоїм листом і голосом твоїм.

Ти чуєш, як вітри біжать по водах?
І дух доби — тяжкий, несвіжий подих
Із гнилозубих електронних дір —
Женуть на мене в цифровім режимі,
Втискаючи мене, немов пружину,
Все глибше й глибше — в яму, у надір…
Серед земель, які вже нас не носять,
Здавивши скроні, я друкую: “досить!” —
Надбігле слово, водяний пузир:
На цій планеті, тяжко нами хворій,
Згубитися очима в небі й морі
Вже не виходить — не сягає зір!
І ці смагляві, чорнобриві гори
Течуть димами: скільки стане зору,
Горять ліси, підпалені людьми, —
І клаптями згорілого паперу
Летять птахи, і порють стратосферу
Гелікоптери чорними крильми…

І, перейшовши мертвим буреломом,
Не зачерпнути байкерським шоломом
Із моря, як із Дону — п’яний князь
(Розбитись на гірському повороті
В машині, де співає Паваротті, —
Найбільша пільга, що чекає нас).
Горять ліси, як книги, — і нікому
Не розказать, як пряжить рот оскома
На-всіх-язиках безпорадних слів!
А ти десь там — ти ждеш мене додому,
І суне галич хмарою з-за Дону,
Й поверх пожару гучно кличе див…

2003

В маленькім містечку, на березі озера Комо,
в готелі “Фйоренца”, в неділю увечері — джаз!
Я тут випадково (як, власне, я скрізь випадково) —
і вечір порожній, і ще від’їжджати не час…
Звичайно, не Армстронґ — та все ж, видуваючи з рота
сріблясту змію саксофона й тоски-ні-за-чим, —
good job, паруб’ята, їй-Богу, — хороша робота! —
і банда сміється — п’яненько, без жодних причин…
I — добрі литаври. I — добре прописані тавра
на лицях, уражених тліном хтозна-як давно…
А вже піаніст — то напевно походить з кентавра:
гойдаючись торсом на клубах старенького ф-но!
Коротка затяжка; ковток з попідручної склянки
(поки животом відбурмоче свій жаль контрабас) —
і можна ізнов в саксофон голосити до ранку
над тим, як минуле нещадно підточує нас! —
як люстро без ґлянсу, як пліснявий мур Ренесансу,
як мертві очниці, що бачили спалений Рим…
Із цього Белладжо, із цього крайсвіту і трансу
куди ж нам подітись, уже від рождіння старим?

Задайте нам тему, Ґарфункель, Сінатра і Преслі!
Туристи з Техасу, затупайте, входячи в раж! —
І ми стрепенемось, такі чарівливо воскреслі,
що вдарені струмом, — і ми вам покажемо джаз!
Під виляски сміху (як плюск світового потопу…) —
і схлипом, і скваком, і смішно пердючим звучком —
старайся, старайся!.. подобайсь, старенька Європо, —
неначе на конто собі заробляєш очко!
Остання поразка твоя — без стотисячних армій,
без ґвалту і крику, без сальв і чужих коругов
прийшов і сидить — добродушний, вгодований варвар —
і всі morituri “на струнко” вітають його!..

А й славно лабаєте, хлопці, були б-сте здорові! —
Розчулена в дим (і сама вже зникома, як дим),
куплю їм мартіні — я теж тої самої крові,
от тільки мій спадок давно просвистали діди…
“Як вечір?” — спитають мене по-англійськи. — “Приємний”:
усюди так само приємний, куди не піди…
В дванадцятій тридцять відходить пором на Варенну.
І хилить на сон. І гуде холодком од води.

до 2000

…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…

Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого,
до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли
колошкають,
до стеряного кліпання,болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.

Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих
каструль…), —
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.

Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який замість перлів, нагріб по підводдю — мідій…

“Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!”

…Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

…Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

I.
“Поможи, о Боже, цей хрест нести —
це хороший хрест. Він такий, як тре’, —
бо на нього древо пішло сире,
і задирки в шкіру встигли вп’ястись.
Кожен рух, відтак, — що від Тебе знак:
мов гаками дре мою кволу плоть!
Я Тебе люблю. Ти є мій Господь.
Поможи ж дійти, бо не встою — так…
Поможи дійти — не скажу, куди:
там, де жовч дають на хрипке: „Води!“ —
там, де поти вдих, поки держить цвях! —
Поможи пройти долорозний шлях…”

II.
А думка — немов оглав,
В якому чуття косіє…
Кінчається місяць Ав —
І знов не прийшов Месія.
Не вивільнитись із пут,
Не знести розпуки сеї! —
У білій одежі йдуть
Пісками сумні єсеї.
Ждання їх твердіш скали!
Дарма і лівим, і правим
Марія із Магдали
Кричить: “Я бачила Равві!” —
Всує пророчиш, жоно,
Всує мужів морочиш! —
Клюють пісок, як пшоно,
Спадаючі долу очі
(В пустелю — в вапно — в бетон:
Віки за колючим дротом
Сурми Господньої тон
Чекать, пересохши ротом):
Прийде — як нагорній сніг,
Що блиском погляди сліпить,
І кине до наших ніг
Всі царства й народи світу!
І в тому місяці Ав
Спаде з нас вигнанча кормига!
А що розп’ятий казав —
Не писано в наших книгах.

III. (Pieta)
…Темний — із надр — огонь,
Кров на губах — як сіль:
Із пробитих долонь
Зціловуватиму біль.
Разом в хреста врости б!
(Скинули — в купу дров…)
Із прохромлених стіп
Злизуватиму кров
(Так собаки всю ніч
Лижуть сторожові!), —
Коси рвучи, як гич,
З шкірою з голови!
Пощо мене не взяв,
Равві, в муку свою? —
Я б, як оку — сльоза
Вимиває вію,
Тілом би розтеклась,
Всі прийняла б бичі! —
Круг тебе в послідню страсть
Оливом пливучи!..
Встигли терни врости
В шкіру до самих брів…
Встань! — говорю, як Ти
Лазарю говорив.
Я Тебе воскрешу
На всі потомні віки
(Хай запевняють: грішу! —
Хмурі чоловіки) —
Я Тебе вознесу
На найвище з небес,
Всю світову ясу
Дам Тобі, Боже, днесь —
Всіх народів і мов
Рине к Тобі душа!
(Нащо здалась любов,
Котра — не воскреша?..)
………………
Так і пребуде вовік:
Ранок. Жовтява мла.
Камінь, відвалений вбік.
Світло з Твого чола.

1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула –
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі,ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), –
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю.

2.
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала.
Маймо надію, цим разом уже на стало –
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів
Стане синього неба й рослявих легінів
З губами, що однімають і сон, і втому –
І світлосяйну пустку лишають потому.
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила:
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило.
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим.
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила.

3.
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами.
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами,
Подавати пиво у придорожнім барі
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі
“Не плач, Оксано”... Такої свободи, милий,
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили.
Можна листів не писати, і Господа не просити
Простити тебе за любов, тобою убиту,
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) –
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі.

............................................
............................................

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

І тільки в роті присмак гіркоти…
Самітнице, трагічне оленятко,
ну що із того, що зуміла ти
з трьох шитих сріблом шкур щасливо
                                              облиняти —
як з линовища, вислизнуть з шовків,
нагрітих пахом орхідей і поту
по тому вальсі, де — усі замки
здавалися розбиті! — щo, як потім
ти знов сидиш, посиніла на буз
у студіні нетопленої кухні,
а на підлозі репнутий гарбуз
жолобиться, як пика, сном запухла?..
А може, то був сон — той цілий бал, той пал
світел! суфітів! залів чорнозівих,
що ніс тебе крізь них музичний вал,
в повітрі набираючи курсивом
твій кожен рух, що мов питав: для ко-
-го, ах, кому всі мої вроки?..
Скипав la court*, як в рондлі молоко, —
і сліпнув принц, спинившись за три кроки!
Сидиш? Сиди. Заструпіле пальто
накинь на плечі — в пудрі, як в азбесті…
В цій кухні не впізна тебе ніхто —
ні принц, ні двір, ні мачуха, ні сестри.
Ось зараз мачушин фланелевий халат
постане в скошенім дверми прозорі —
й твоя сльоза, прохлипнута невлад,
нічого в світі цім не опрозорить…
Ти будеш їм шкромадить начиння,
золити їх білизну пранцювату,
із поверха на поверх, як чумна,
гасать з перинами — ну вопшем, працювати:
їх наволоки, вогкі од зітхань,
на вітрі розчепіриш простопадло —
в бганках і брижах, в пасоці кохань
рентґенознімки ночі — простирадла…
І це — твій світ.
                            …І тільки на очах
тремка пліва — тайне знаття засвідчить:
десь там, в палаці, згублений личак
стає щосмерк криштальним черевичком.
Зліта, як вдих, підйом, тонить каблук струна,
ряхтять ламкі світла, покресані на грані, —
і з глибу кришталю, як з річкового дна,
струмить твій силует в вечірньому убранні…
Як телевізор, Господи прости!
Вся королівська рать спішить на цю лятерну —
і подивля взувачки мудрий стиль,
оздоблення і вирібку майстерну.
В музей личак! Під скло! Відкритий доступ — від
сімнадцяти нуль-нуль (коктейль) по північ.
Встановлено ціну — коли хто хоче слід
відзняти в гіпсі, і вітрини непробивні,
й сигналізацію. До закриття за п’ять
хвилин — поспішно гонять екскурсантів,
і навздогін ляскочуть-реготять
підземні сонмища під перебив курантів…
Лиш ти ні пари не пророниш з губ,
мов їх мороз навіки забужавив.
Газетний репортаж про принців шлюб
з принцесою сусідньої держави
вжиєш на пасмуги — поклеїти вікно
проти зими. Тобі, либонь, не банно.
Бо в принципі — хіба не все одно,
хто то була ота музейна панна?..
І хеппі-енд, і сажа, і кагла,
і витяжка пічна, і леп придворних звичок…
Простіть мені. Робила — що могла.
Один був гріх — згубила черевичок.

1992

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

Диригенте свічок! Ув очах мерехтять чоловічки…
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкидав рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!

Диригенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.
О, я чую — сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що дрижать в канделябрах, неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сидить бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує,
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
"Перша свічка чадить, і вообще, в єтом вашем оркестрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів…"

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти…
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:
Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені гноти,
О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, із схлипом, із скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки
(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом піднімусь повільно на кін…

Диригенте свічок! Я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

Знаю, що вмиратиму тяжко —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його

ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто ввесь вік ним протанцював — так,

що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської

мови,
І м’язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), —
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений

білок,
Проблимне натужно набрякла душа,
Випинаючись потемнінням
(А тіло тимчасом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,

Бо вона його душить), —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом

Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу

Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу! — і:
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву

крізь тіло,
В мить на щонайсліпучішім лезі
Поміж двома світами, —

Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,

Боже, нарешті!
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках

авторучки —
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

1989

— так, за переказом, мовив занурений

у роздуми Архімед римському легіонерові,

коли римське військо взяло Сіракузи.

NB: коло для давніх греків — не тільки

форма запису думки, а й символ цілості

та суверенності духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.

Починається нежить.

Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,

різким,

Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:

НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них

для тебе користі,

Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос

тарате”, —

Мужчинам,

Імперіям,

Часу:

Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000