…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

У мокрих кронах яблука яскріли,
немов зірки, розсипані в зеленім,
ніжнішав дощ, — і захлинався голос,
неначе не співав, а матюкався —
і все те много, много, много раз!
І в тім була заразність божевілля:
посохлих губ, роздертої на грудях
казенної смугастої піжами,
у п’ястуці затислого ножа —
спітнілого руків’я ізоленти…
Росіє, я люблю твої пісні!
Їх хижу лють, тамовану до часу,
холодну лють північного розбою, —
як мсти за занапащене життя
тому, хто перший трапиться під руку! —
Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш.
І двадцять, тридцять ножових на тілі:
поки рука не втомиться штрикати, —
не буде “много”, бо немає “много”
у тому ділі, де було вже — раз…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А той кричав, і розтягяв гармошку,
і, як циганка, тряс побрязкачами
уже-давно-музейних орденів —
і падав дощ, і яблука світились,
і мокла під дощем чиясь машина,
і жаль було, мій Господи, — так жаль,
як зроду не було
невинно убієнних…